Акценти Гроші Економіка Коментарі Політика Популярне Статті. Аналітика Суспільство Україна Усі новини 

Чи дочекаються українці європейського раю?

ДЕМОГРАФИ ПРОГНОЗУЮТЬ, ЩО ДО 2050 РОКУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗМЕНШИТЬСЯ  НА 24 МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ. БІДОЛАХИ, ТАК І НЕ ДОЧЕКАЮТЬСЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РАЮ.

Міністр закордонних справ Павло Клімкін щиросердечно признався, що короткий шлях для вступу у Євросоюз – то ніщо інше, як гарні казочки. Мовляв, цього не відбудеться ні через 10, ні через 20 років, тож орієнтуймося на 30-річний шлях. Але за цей час в Україні вже й українців не залишиться: старші вимруть (за останні роки помирає вдвічі більше, ніж народжується), а решта – по закордонах роз’їдеться.

Проте така трагічна демографічна статистика не б’є набатом після її появи, ніхто не кидається підносити цю проблему до рівня національної катастрофи. Хоча до цього йде. А не забули, з яким лозунгом починав президент Порошенко виборчу компанію? Проте різнобічні ініціативи про мову, Томос, ні словесна турбота про армію не сприяють підняттю народжуваності дітей і не зупиняють відтік з України робочих рук. Для цього потрібні відповідні умови й стимули – молоді українці шукають те за межами України.

Часом мені здається, що Україна живе згідно з написаним кимось проектом на знищення української нації. Причому, цей проект підступніший, ніж геноцидні проекти Сталіна і Гітлера. Бо за режиму цих слов’яноненависних диктаторів українська нація знищувалася меншою кількістю мільйонів, ніж вироджується у незалежній державі. Світова спільнота порівнює українську демографію з вимиранням народу у двох острівних «бананових» державах.

На колишньому Радянському просторі від’ємну демографію мають дві Прибалтійські країни, але там рівень життя людей значно вищий українського, тож легше й проблему вирішувати – до них і українці емігрують.

Курс на знищення української нації майстерно «замилюють» єврокерманичі: аж підстрибують від радості, коли доб’ються десь за кордоном визнання голодомору 30-х геноцидом…
Звісно, про трагічні сторінки історії треба знати. Перш за все для того, щоб їх не повторити. Бо історія, як сказав мудрий робітник з Волині Олександр Сухомлин, – найкращий учитель. І тут же поспівчував українській історії: «Та їй зазвичай не таланить на учнів».

На таку глибоку й мудру думку не здатні «самотитуловані» за гроші і «розкручені» купленими телеканалами відомі політики й державники, що вже осточортіли всім своїм язиколяпним знанням того, як захистити Україну від російського агресора і побудувати для народу єврощастя.

Про сучасних «відважних» українських «патріотів» сказав правдиво ще століття тому полковник армії УНР Яків Гальчевський: «Войовничі мужі перш за все шукають захист у чужій силі».

Команда Порошенка протягом п’яти років не лише дурила людям голови обіцянками, що Європа і США нам допоможуть поквитатися з Путіним, а навіть вимагала це від так званих «партнерів». Правда, та вимога поширювалася на внутрішню публіку, щоб та не звертала уваги на те, як «обіцяльники» безбожно наживаються на війні. Та чи не найбільшим своїм досягненням порошенківці вважають спрощені можливості для співвітчизників виїжджати на роботу за кордон! Уже давно перевершили фашистський проект, коли в роки війни вивезли на каторгу в Німеччину 2 мільйони 244 тисячі українців. Тепер не вивозять примусово, але створюють такі умови, що мільйони людей вимушені самі виїжджати з квітучої й багатої країни на заробітки.
Свіжа статистика: з березня 2018 року Україну залишили майже півтора мільйона працездатного населення.
Бо наша незалежна Ненька посідає аж 133 місце у рейтингу найщасливіших країн світу – найнижча позиція в Європі.

Одначе й велика гордість, що зветься безвізом, – теж з великою ложкою дьогтю: Україна стабільно лідирує за кількістю відмов у в’їзді до країн ЄС.

Перелік лідерства Незалежної ззаду можна продовжувати й продовжувати. І що найцікавіше: команда Петра Порошенка, що взяла собі нову назву «Європейська Солідарність», гордовито вважає все те великим досягненням. Навіть замахуються на те, щоб з «меншовиків» швидко вирости до «більшовиків» – досвід ленінців вивчають. Але клепок не вистачає у їхніх головах навіть на придумування свіжих лозунгів. Обіцянками вступу в Євросоюз і НАТО годували народ протягом п’яти років, і далі продовжують «об’єднувати» навколо себе Україну цією брехнею.

Шкода, що й нова українська надія не далеко відірвалася від старої команди в реалізації доленосних обіцянок. Одна з вагомих причин, на мою думку, – кадрова.

Умовно проукраїнських замінюють на не умовно ніяких

Моду на тотальну заміну старих кадрів на нові започаткував помаранчевий президент Віктор Ющенко: майже 20 тисяч досвідчених держслужбовців поміняв на учасників майдану і партійних «квотників». Що з того вийшло – відомо без додаткових пояснень.

Про результати моди на донецьких теж не встигли забути – досі йде полювання на тих, хто був у владі при Януковичу. Хоча після них прийшли ще гірші, більш продажні і зажерливі, руйначі науково-технічного інтелекту, без критичного мислення в усіх його проявах.

А суспільство-то надіялося на «гідних», з новими обличчями!

З обранням молодого президента, не причетного до системи і корупційних казнокрадних схем, мода на молоді кадри одержала нове піднесення. Не здивуюся, коли десь на дереві чи паркані побачу оголошення про прийом з числа молодих на міністерські посади. Он на керівника Державного управління справами у президентському офісі оголошення бачив на сайтах, й місячний оклад вказаний – 30 тисяч гривень, обіцяють різні доплати.

Півсвіту об’їздив, але чогось подібного у кадровому забезпеченні вищих структур влади ніде не зустрічав. Та навіть у своєму трудовому колективі за подібними оголошеннями шукаємо на роботу лише працівників робочих професій. На керівні ж посади самі ростимо. Шукаємо досвідчених фахівців і на стороні, в тому числі й серед тих, які потребують кращих умов праці, вищої зарплати й житлового забезпечення.

Думаю, Володимир Зеленський ще серйозніше, ніж я, підбирав команду «Кварталу – 95», інакше б не став таким успішним у шоу-бізнесі. А для високих державних посад і в парламент можна набирати й за оголошеннями на сайтах та стовпах? Видно, й вітчизняних олігархічних і зарубіжних «друзів-кураторів» влаштовує така кадрова політика молодого президента? Мабуть, керуються тим, що профанами й недолугими легше управляти, надійніше на гачку тримати? А що такі фахівці й менеджери нездатні підняти економіку й добробут пересічних українців – то самі українці винні: яких керманичів обирають, такі й порядки у державі мають.

Втім, якось уже писав, та й низка інших, більш відомих, ніж я, публіцистів, вчених політологів і різноманітних експертів дотримуються тієї думки, що для ефективного управління державними структурами головнішим є навіть не те, кого люди обрали у владу, а громадський контроль за діяльністю нової влади з першого дня її роботи. Про це свідчать суто українські граблі. Згадаймо, з якими високими, ейфорійними результатами обирали «патріотичних президентів» Ющенка і Порошенка.

І як швидко вони втрачали свої високі рейтинги, управляючи великою державою без належного, цивілізованого суспільного контролю! Виборці швидко розчаровувалися в них, стали відверто їх зневажати, але не об’єднувалися для загальносуспільної вимоги про дочасну відставку «знову не тих». Скільки часу і можливостей втрачаємо через таке «спостереження збоку»?

Скільки загальнонародного багатства розкрадається, поки місяцями, а то й роками, обурюємося в колі друзів за наслідки злочинної діяльності керманичів?

Чи не повториться це й при молодій надії? За перший місяць чітко проглядається лише дві її перемоги: прогнала з Банкової Порошенка і добилася дострокових перевиборів до кісток корумпованої Верховної Зради.

Натомість у моїх очах (думаю, і не тільки у моїх) починає меркнути райдужне очікування того, на що сподівався від Зеленського, підтримуючи його на виборах. Бо поки що не бачу жодного конкретного кроку ні в боротьбі з корупцією та іншим безладом, ні в економіці, ні в соціальному захисті батьків з дітьми, пенсіонерів, інвалідів, інших немічних. Чую лише суперечливі заяви, зроблені ніби під чиюсь диктовку.

Може, то й краще, що говорять під чиюсь виважену диктовку, бо у вільному висловлюванні або якусь дурницю ляпають, або як ото молода прес-секретарка безмозко підставила шефа: поспішила оголосила в соцмережі рішення Конституційного Суду про конституційність указу президента про дочасні парламентські вибори, коли ще сам суд не оприлюднив офіційно цю ухвалу.

«Друзі» нового президента відразу ж роздзвонили свої висновки: або в нарадчій кімнаті суддів встановлена «підслуховка», або хтось із суддів «зливає» інформацію в офіс Президента.
Двадцятичотирирічна Юлія Мендель нібито здобула перемогу на конкурсі серед чотирьох тисяч претендентів на посаду прес-секретаря президента. Остаточне рішення приймав сам Володимир Зеленський.

Можливо, молоде дарування відповідає формально всім вимогам конкурсу. Але чи перевіряв її президент під час особистого спілкування на володіння чи не найголовнішим при такій посаді – умінням думати і критично аналізувати те, що хочеш сказати на широкий загал?

Якось почув з телеекрана «великого знавця» кадрової політики: мовляв, для захисту Вітчизни на передовій посилаємо й вісімнадцятирічних, а для роботи в парламенті й двадцятирічні дуже молоді, не доросли ще?

Хочу нагадати таким розумникам: на фронті доручають вісімнадцятирічним хіба що автомат, але аж ніяк не керування навіть взводом, не говорю вже про більші воєнні підрозділи. Бо для цього потрібні відповідні знання і бойовий досвід. А для роботи депутатом чи міністром достатньо одного двадцятирічного віку, молодого обличчя?

Знаєте, водію без трирічного практичного стажу не доручать управляти автобусом, навіть якщо він має вищу освіту з ученим ступенем. Бо він відповідає за безпеку і життя десятка й більше пасажирів.

Набагато більші масштаби в державному управлінні залежать від фаху й досвіду молодих посадовців. До того ж і тут уже маємо свої перевірені граблі: якими державотворчими і захисними для людей досягненнями можуть похвалитися післямайданні депутати і високі посадовці?

Недаремно і Петро Порошенко у списку своєї партії вже не піариться комбатами, молодими журналістами, а віддав перевагу перевіреним, в тому числі яценюковим «фронтовикам». Моду на молоді, нові обличчя «приватизував» Володимир Зеленський.

Паралельно президент активно взявся за випробуване попередниками окозамилювання: поміняв назву своєї адміністрації, кинув для загального обсмоктування ідею переїзду офісу в інше приміщення, зробив кільки суперечливих заяв і призначень…

Навіть попередники роблять більш резонансні заяви. Скажімо, Гройсман взагалі кинув кілька «бомб»: «Партіям Порошенка і Тимошенко немає місця у новому парламенті», «Мінімалку можна збільшити вдвічі».

Написати про посили інших політиків – газетних полос не вистачить. Зовсім непомітними залишаються інші повідомлення: про «недоотримав 50 мільярдів гривень», що Порошенко йде в парламент «важко працювати», як зниження ВВП вплине на життя українців, про успіх з експорту жабоподібних «делікатесів», про конфлікт патріарха УПЦ КП Філарета з митрополитом Православної церкви України Єпіфанієм, створеної за активної участі Порошенка.

А подивишся на телевізійні політичні шоу – Україна живе ще якимсь третім життям. І не відразу втямиш: хто зараз при владі – умовно проукраїнські чи умовно ніякі? Бо нічого не міняється на шляху «патріотичного геноциду», нічого не робиться для зупинення виродження української нації. Більше того, ні «рошенівці», ні «кварталівці» навіть мову не ведуть про реальне зупинення цього виродження.

На останніх виборах український народ зробив ставку на молодих. Я теж підтримав цей вибір. Проте хочу нагадати всім співвітчизникам мудрі слова великого мислителя і винахідника Генрі Форда: «Найголовніше в житті – це зберегти мозок молодим».

Леонід ЯКОВИШИН,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку