Дистанційна освіта: маніпуляції-споглядання чи реальний погляд зблизька?
Не хочеться говорити саме про дистанційне навчання як таке, що викликало огром новин, багато з яких, як то часто у нас буває, і маніпулятивних, зокрема про 2 місяці, які студенти «гуляють» (не гуляють, а дистанційно навчаються, не два, а один, бо офіційні канікули до 24 січня, коли мені не зраджує пам’ять) – у цьому я не фаховий і це мене цікавить найменше.
Наприкінець навчального семестру від доброго знайомого чув зітхання, що скорше б уже це завершилося й можна було сісти й писати реферати-есеї (цебто дистанційно навчатися). Безумовно, слушно завважував Григорій Сковорода твердячи, що не розум від книг, а книги від розуму створилися, саме тому живе спілкування, жваві дискусії, споглядання, подорожі, без найменшого сумніву, надважливі для пізнання як такого, а ще важливіші – для цілісного вибудовування особистості, «конгруентого» її розвитку; більше за те, сповідальність – це необхідна умова психічної врівноваженості: Дон Кіхот заборонив Санчо Пансі говорити під час подорож – і згодом той саме через це, а не численні побої й «безглузді» пригоди, ладен покинути обітницю й самого «господаря», адже мовчати – це для нього однаково, что «живьем закопать меня в землю». Але для здобуття академічної освіти, переконаний, «усамітнення», котре дає змогу відрефлексувати той чи той матеріал, надважливе: тому для Стуса найвищий сенс життя у самотності (с), тому лише без Санчо Панси (коли той із Росинантом повіз листа Дульсинеї Тобосській) Дон Кіхот має час, змогу, натхнення (йому ніхто не заважає!!) роздумувати, кого йому мавпувати – Роланда чи Адама Галльського.
Саме тому мене глибоко вражає «пинання» на «шарагу» «Шеву», де треба, як завважує одна колежанка, написати реферат для «зарах» і думати, чи отримав той реферат викладач. По-перше, я невростичноставлюся до такого формулювання питання: реферати як форма-жанр, безумовно, академічна дурниця, але пишемо його ми не для викладача й академічно доброчесний студент пише його вже точно не для зарах. Для кожної теми й виду роботи (для дист. навчання теж) відводять певну кількість годин (кредитів), які ми витрачаємо для опанування тої теми: тож як глибоко в це влізати й чи займатися цим – просте питання, яке постає перед студентом. Відповідь студент обирає сам.
Друге. Найголовніше. Дослівно: «Єдиний плюс, який я винесла для себе від цього «продуктивного навчання» – я маю час для поїздок, бо ніхто мій кругозір не збирається розширювати в улюбленому університеті». Свою думку я вже висловив на самому початку. Вражає інше. Мислення неопролеткульту, «самовидвіженцев», простіше ж – Проні Прокопівни: доморощеної інтелігенції, яка вивчила дещо двома-трьомами мовами й побула в Європі (зачєкінілась много гдє) – і «всє наукі прєвзойшла». Хочеться завважити, що без розуміння того, хто стоїть під нами й за нами, прочитання класики, за Бартом, своєю мовою, усвідомлення культурних архетипів – про який «кругозір» іде мова? На Галичині це називають інак – «хуцпою по-гопницьки». Академічна освіта в гуманітарній сфері вчить тримати думу на довгу дистанцію: найлегше тренування – читання книжок, які не зникнуть, хай там що кажуть, і не втратять своєї актуальності й призначення попри існування фаст-фудних ресурсів та способів «упіймати» факт, який не важить нічого без аналітики. І це попри «інформаційне суспільство», ХХІ ст. etc. Шкода, якщо хтось цього не розуміє
Ілля Левченко, студент Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка
