Хірург, який провів більше 40 тисяч операцій

20 січня 1918 р. у селі Введенка Липецької області (Росія) народився Олександр Олексійович Шалімов, один із засновників української хірургічної школи.

Походив із багатодітної селянської сім’ї. Закінчив Кубанський медичний інститут. Працював у лікарнях Росії. У Брянську деякий час працював пліч-о-пліч із Миколою Амосовим. Як згадував Олександр Шалімов: «У великій операційній два столи – один Амосову, інший – мені. Ми з Миколою Михайловичем почали змагатися. Змагалися чесно. Ніхто нікому жодних капостей не робив. Навпаки, один від одного нічого не приховували. Ми підняли хірургію в Брянську на високий рівень, вищий, ніж у Києві, Харкові, Курську…».

В 1958-му захистив докторську дисертацію.

З 1957-го – провідний хірург у лікувальних та наукових закладах Харкова. У 1970-му переїхав до Києва. Засновник та директор Інституту хірургії та трансплантології (1975), що нині носить його ім’я (в Україні лише два інститути звуться іменами хірургів-практиків – імені Амосова та імені Шалімова).  

Провів близько 40 тисяч операцій. Розробив і впровадив нові методи операцій з онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Перший лікар, котрий успішно здійснив пересадку підшлункової залози хворому на діабет. Під його керівництвом проведено першу в Україні операцію пересадки серця.

«Взагалі природа відміряла нам 120-160 років життя, – стверджував Олександр Шалімов в інтерв’ю газеті «Факти». – Люди і жили б стільки, якби не курили, вміли уникати стресів, не зловживали алкоголем. Надзвичайно важливо також не припиняти працювати навіть в похилому віці, щоб не порушувати ритм життя і сталий обмін речовин».

Заслужений лікар РСФСР, заслужений діяч наук УРСР, лауреат Державних премій УРСР та СРСР. Дійсний член Академії наук УРСР (1978). Автор майже 800 наукових праць та понад 100 винаходів. У 1998-му визнаний «Людиною планети». Герой України (2005).

Андрій Сердюк, академік Національної академії медичних наук: «Академік Шалімов – хірург від Бога, він відчуває хворого душею, серцем і кінчиками пальців… Його ніколи не потрібно було просити, йому варто було лише зателефонувати і сказати, що десь (у Тьмутаракані) лікарі просять саме про допомогу, що життя хворого в небезпеці. Він тільки запитував: «Коли буде машина?».

Помер 28 лютого 2006-го в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті