Життєві історії На часі Популярне Сергій Дзюба Сім`я Статті Статті. Аналітика Усі новини Чернігівщина 

Ідеальний злочин: як жінка помстилася маніяку

Звичайна аварія.  Скільки таких щодня трапляється! Стомлений водій заснув за кермом, автівка «злетіла» з траси і вперіщилась у дерево. Але ця дорожньо-транспортна пригода — не звичайна… Дякувати Богу, крім того водія-чудовиська, ніхто не загинув…

Особливий випадок. 

Одного разу я прогулювався центральним парком Чернігова до Десни і побачив, як дівчинка-підліток, поласувавши морозивом, викинула обгортку просто собі під ноги. Їй було років п’ятнадцять – симпатична, вишукано одягнена, безтурботна. А от у мене настрій був кепський, тому й не стримався, висварив юнку: „Тебе не вчили, що викидати сміття прямо на дорогу не можна?!” Дівча розгубилося, злякано почало щось показувати жестами. „У такому випадку вихована людина вибачається і виправляє помилку!” – продовжував атакувати я.

„Вибачте, – втрутилася жінка, квапливо наближаючись до нас, – вона не може вам відповісти. Моя донечка не чує і не говорить…”

Так я познайомився з Олею та її мамою.

„Я хотіла його стратити…”

Спочатку я був дуже збентежений: „І що це на мене найшло? Треба ж було причепитися до нещасної дівчини?!” Проте жінка поводилася цілком миролюбно. Посміхнулася доньці: „Олечко, сонечко, будь ласка, підбери папірець, там, біля берега, є смітник”. Промовила лагідно, заспокійливо. Юнка одразу ж слухняно підняла обгортку і побігла її викидати.

– Вона мене добре розуміє – вловлює міміку губ… – пояснила жінка. – А я вас знаю!

– Справді? – знітився я. – Даруйте, що так вийшло. Ніколи б не подумав, що ця гарненька дівчина… Так би мовити…

– Глухоніма? – спокійно допомогла мені завершити фразу нова знайома.

– Ну, так… – кивнув, втупившись у землю.

– Все нормально: Оля насмітила, ви зробили зауваження, – підбадьорила жінка. – Просто вона досі… Як би це сказати? Надто обережно ставиться до чоловіків. Один із вас колись її жахливо образив! Але Олечка повертається, я не хочу при ній про це згадувати…

– Ну, так! – поквапливо кивнув я.

– Та розслабтесь нарешті, – посміхнулася співрозмовниця. – А то ви своїм скорботним виглядом вдруге налякаєте мою доньку!

Ми ще ходили разом понад берегом Десни. І Ніна Андріївна, Олина мама, розповідала, як донечка навчилася шити. Така мала, а вже велика модниця – читає купу усіляких жіночих журналів та ще й сама вишиває хрестиком. Вміє смачно готувати, а як танцює!

Дівчинка йшла поруч. Вона знову була безтурботною та веселою…

А наступного ранку в моєму редакційному кабінеті пролунав дзвінок: „Добридень, пане Сергію, це – мама Олі, пам’ятаєте? Я знаю, ви цікавитесь різними історіями… Я б могла вам дещо розповісти. Але за однієї умови – ви ж нас потім не викажете? Розумієте, не можу більше це носити в собі. Хтось би пішов висповідатися до церкви, та я в такі речі не вірю. То як, поговоримо?”

За годину ми зустрілися на Алеї Героїв і присіли на лавочку. „З чого ж почати? – замислилась Ніна. – Знаєте, ми з Олечкою схожі. Ні, я не так висловилася… Я ж їй не рідна ненька! Долі у нас подібні. Мене в чотирнадцять років зґвалтував один негідник… Ми з мамою тоді відпочивали в Криму. Цілими днями купалися, засмагали на сонці. Там був такий опецькуватий, лисий дядечко, який здавався мені зовсім старим. Виглядав він років на п’ятдесят. І все говорив мені компліменти: яка я струнка, як я чудово плаваю… „Ну, – думаю, – жартує дідусь”. Але якось мамі стало недобре, то й залишилася в кімнаті. А я пішла на пляж сама. Тлустий дядечко мене як побачив, тут же „примагнітився”. Заявив, що таку кралечку не можна відпускати без нагляду і взявся мене охороняти. Пригостив морозивом… А потім, між іншим, запропонував попливти трохи далі, до дикого пляжу. Мовляв, там – неземна краса! Він здавався турботливим і зовсім не страшним. До того ж, я не сумнівалась, що швиденько втечу, якщо цей добродій мені набридне. Та щойно ми опинилися на безлюдному березі, лагідний дідусь раптом так стиснув мене в обіймах, що я втратила свідомість…”

Коли Ніна отямилась і збагнула, що сталося, поруч уже нікого не було. До вечора проплакала на пляжі, а потім так-сяк дісталася до своєї кімнати. Мамі вирішила нічого не розповідати. Спала погано: всю ніч мріяла, як помститься кривднику, вигадуючи для нього найлютіші тортури. Але на ранок підступного дядечка вже й слід прохолов…

– Відтоді я щороку вмовляла неньку поїхати на курорт, – зітхнула Ніна. – Все сподівалась – а раптом?!

– Ви на повному серйозі збиралися з ним поквитатися? – здивувався я.

– Авжеж! – рішуче відповіла вона.

– Але яким чином? Що могла б вдіяти дівчинка-підліток?

– Варіантів навигадувала безліч, та, як саме вчинила б насправді, не знаю, – знизала плечима. – Головне, я хотіла його стратити…

– Тобто?!

– Пане Сергію, я сказала те, що сказала: він, після того, що вчинив зі мною, не повинен був жити. Проте йому поталанило, мені – ні…

Дежа вю

Вони так і не зустрілися. Можливо, того чоловіка вже й немає на світі, адже минуло більше двадцяти років. Та й навряд чи тепер впізнали б одне одного!

Ніна довго не виходила заміж. Вже й вуз закінчила, а інтимних стосунків уникала. „Ой, доню, дивись, залишишся „старою дівою”! – тривожилася матуся. – Що ти все скнієш за тими книжками? Сходила б на дискотеку, розвіялася..”

„Хлопці мене помічали, залицялися, та всі прагнули одного – якомога швидше опинитися з „коханою” в ліжку. Мене від них нудило! – торкнулася скронь кінчиками пальців співрозмовниця. – Але одного разу трапився терплячий юнак, який навіть змирився з моїм капризом: інтимні стосунки лише після весілля… Боже, як я жахалася першої шлюбної ночі! Та нічого особливого не сталося – він був несміливим і зворушливим. Можливо, з часом я б і покохала його, якби у нас народилися діти. Та не судилось… За три роки ми розлучилися – тихо, мирно, без чвар, як і жили. Правда, коли він пішов і я усвідомила, що це – назавжди, хотіла накласти на себе руки. Така була апатія до життя! Ну чому всі люди – як люди, а я – така безталанна?! Не знаю, чим би це скінчилося, та якось, минаючи дитячий будинок, раптом зупинилась. Сто разів раніше бувала у відрядженнях в Прилуках, щоразу проходила повз нього, а тут наче блискавкою пронизало: „Стій!” Зайшла в середину. Мене запитують: „Ви до кого?” – „Мені б дівчинку…”

Ніна пригадує, як її оточили діти. Всі намагалися бодай доторкнутись до нової цікавої тьоті. А раптом це чиясь мама?! Тільки одне дівча чомусь стояло осторонь і раз-по-раз схлипувало. Жінка підійшла до зажуреної дитини, погладила, доброзичливо посміхнулась: „Як тебе звати?” Та у відповідь лише похитала головою. „Ти не хочеш зі мною розмовляти?” – промовила якомога лагідніше, проте мала заплакала ще сильніше.

Потім Ніна дізналася, що пережила Олечка: „Коли її тато збагнув, що дівчинка народилась не зовсім здоровою, то запропонував дружині відмовитися від дитини, віддавши немовля до сиротинця. А коли молода жінка не погодилась, пішов із сім’ї. Олю виховувала мама. Та за кілька років сталося лихо: ненька захворіла на запалення легенів, проте медики не одразу правильно діагностували недугу, а коли схаменулися, було вже надто пізно – жінка померла… Тоді єдину онуку взяла до себе бабуся. Це була дуже чуйна і щедра людина, яка фактично жила заради Олечки. Дівчинка, як могла, допомагала їй – навчилася мити посуд, прибирати. Одного разу Оля гралася біля будинку – як завжди, сама. Інші діти дружити з нею не хотіли і навіть часто викрикували вслід образливі слова. Отож, коли поблизу зупинилася розкішна автівка і з неї вийшов привітний, гарно одягнений чоловік, дівчинка довірливо всміхнулась. Вона любила все красиве, зокрема і вишукані речі. „Привіт! – люб’язно озвався незнайомець, дуже повільно вимовляючи слова. Я знаю, ти не можеш говорити. Але ти ж мене розумієш, правда? Я – твій дядя, родич, розумієш? Приїхав до вас у гості. Привіз вам подарунки. Де бабуся?” Дівча показало рукою в бік вулиці – старенька саме пішла до магазину. „От і добре! – зрадів дядечко. – Влаштуємо їй сюрприз. Ходи-но сюди, крихітко, я тобі щось покажу…” Щойно Оля доторкнулася до машини, як незнайомець спритно схопив її й жбурнув на сидіння. Дівчинка так налякалася, що навіть не чинила спротив. Тільки просила відпустити її до бабусі… Вже потім, коли старенька повернулася додому, бідолашна жінка побачила закривавлену онучку і дізналася від заплаканої дитини про те, що сталося. Злочинця не знайшли, а бабуся невдовзі померла. Так дівчинка і потрапила до сиротинця…”

Дізнавшись про долю Олечки, Ніна не раз приїжджала в Прилуки. Відвідувала і спеціальні курси, аби опанувати мову жестів. А згодом навчила правильно спілкуватися „мовою” глухонімих людей Олю. Поступово дівчинка звикла до нової знайомої, радісно зустрічала її і дуже сумувала, коли та мусила повертатися до Чернігова. Так це тендітне дівча з якимсь надто дорослим поглядом у карих оченятах стало для Ніни найріднішою людиною в світі. Вона вирішила вдочерити Олечку і коли запитала про це у малої, дівчинка пригорнулася до неї й одними губами вимовила: „Мамо…”

Небезпечний Моцарт

Життя Ніни набуло сенсу. Оля та її мама з такою любов’ю ставилися одна до одної, що навіть колеги Ніни Андріївни і сусіди спочатку дивувалися. Так тривало майже два роки, доки одного дня Ніна не відчула – щось трапилось! Вона відпросилася з роботи, прибігла додому і не впізнала доньки. Оля поводилась, немов страшенно налякана дика тваринка. Дівча забилося в куток і на всі запитання ошелешеної неньки в розпачі хитало головою. Тоді Ніна обережно обняла її і… раптом почала розповідати про те, що сталося понад двадцять років тому. Дівчинка уважно слухала і вже не тремтіла. Натомість поцікавилася своєю „мовою”:

– А якби той дядя, ґвалтівник, знайшовся, ти б захистила мене?

– Звісно, донечко, – заспокійливо погладила малу. – Тільки він уже не знайдеться, бо зазвичай у нас, в Україні, чоловіки стільки років не живуть, або їм уже не до нас…

– Ні, мамо, цей дядя молодший, це – той, хто скривдив мене. Він повернувся!

– Ну, що ти, моя хороша, ти ж була тоді маленькою, вже й не пам’ятаєш напевне. Та й знаєш, скільки існує схожих людей!

– Ні, це – він і, здається, він мене впізнав…

– Але, донечко, тепер жодна міліція не доведе його вини! – розгубилася Ніна.

– Ти обіцяла мене захистити…

То була інша автівка, але Оля побачила його – гарно одягненого дядечка з імпозантною валізою в руках, який зупинив машину, аби зайти до крамниці. Дівчинка буквально вклякла на місці, не зводячи очей зі свого кривдника. Той відчув дивний погляд, якусь мить уважно роздивлявся її і, ніби щось пригадавши, підморгнув приголомшеній Олечці. Дівча стрімголов кинулося навтьоки. Натомість чоловік спокійно увійшов до магазину…

– Навряд чи ми зможемо тепер розшукати його, – завагалась Ніна, вислухавши розповідь доньки.

– Ходімо, я тобі покажу! – не вгавала Оля. – Думаю, це – його крамниця…

Біля магазину вишикувалось кілька автомобілів, але донька впевнено показала на один із них. А тут саме й власник нагодився. Дівчинка вмить сховалася за маму: „Він…”

З крамниці вибігла заклопотана тітонька: „Леоніде Михайловичу, ви забули „мобілку”, а вона дзвонить!”

… Наступного дня до власника відомої чернігівської фірми завітала приваблива, бездоганно одягнена молода жінка:

– Я хочу влаштуватися до вас на роботу.

– Даруйте, але у нас зараз немає вакансій, – не підводячи очей від стосу документів, стомлено відповів підприємець.

– Мене влаштує будь-яка робота! – наполягала панночка.

– Он як… – брови директора здивовано поповзли вгору. – Мммм… Дайте подумати… А знаєте що, мабуть, у мене знайдеться для вас якась пропозиція. Тільки це треба належним чином обговорити, так би мовити, в неформальній обстановці. Ви як, не проти?

Ніна кивнула і змусила себе посміхнутися… Відтоді вона стала коханкою свого ворога. Це й була її „робота”. Леонід Михайлович мав сім’ю – дружину та вже дорослих дітей. Проте полюбляв і молодих вродливих жінок, яким періодично підшукував заміну: одні набридали, інші втікали самі. Від новенької коханки „шеф” був просто в захваті. Ніна терпляче виконувала всі його забаганки й ніколи не вередувала. Насправді ж, вона мала мету і мусила не схибити…

Звісно, до своєї оселі Ніна „роботодавця” не запрошувала. Пояснила: „У мене – донька”. А Олечці суворо заборонила з’являтися біля крамниці. Дівчинка змарніла, погано спала і зовсім не переймалась навчанням. Вона боялася. Хоч і вірила: ненька більше нікому не дозволить її скривдити.

„Шеф” нерідко купував коханці дорогі сукні, капелюшки та черевики. І Ніні, попри зневагу до свого „благодійника”, доводилося все це носити. Вона не раз перепитувала у доньки, чи не помиляється Оля. Все-таки Леонід Михайлович, хоч і зраджував власну дружину, не скидався на якогось монстра. На жаль, таких чоловіків, особливо серед начальників, вистачає. Проте Олечка щоразу стискувала кулачки й буквально ціпеніла з жаху. І, лягаючи спати за відсутності мами, не вимикала світло.

Щоб переконатися остаточно, Ніна влаштувала такий собі експеримент: за вечерею з „шефом”, ніби між іншим, завела мову про мерзотника, якого буцімто спіймали правоохоронці – немолодий уже чоловік ґвалтував школярок. Обличчя коханця раптом видовжилось і побуряковіло, він аж затіпався і похлинувся чаєм.

Сумнівів не залишилося. Але треба було діяти бездоганно, щоб ні в кого не виникло жодних підозр. Адже Оля – ще дитина, їй потрібна мама – на волі, а не за ґратами…

Якось „шеф” поскаржився на втому та безсоння: робота нервова, виснажлива, а вік уже не той. Доводиться мало не щодня „труїтися” снодійним.

– А ви візьміть ось цю касетку та й слухайте щодня перед „відбоєм”. Десь за тиждень-два так звикнете, що спатимете без пігулок, – порадила Ніна.

– Там що, Кашпіровський? – іронічно гмикнув коханець.

– Звісно, ні. Просто приємна музика – Моцарт…

– Фе, хіба ти не знаєш, що мені подобається? Я в дорозі як не „Машину врємєні”, то „ДДТ” слухаю. Може, їх перед сном крутити?

– Ні в якому разі! Це вас збуджуватиме, а ось Моцарт навпаки заспокоїть.

– Ну, хай буде, може, спробую колись, – скептично махнув рукою Леонід Михайлович, недбало вклавши касету до валізи.

Та вже за тиждень він подарував Ніні цілий набір французьких парфумів:

– Дякую за пораду! Уяви собі, діє!!! Послухаю з півгодини і сплю без зайвих ніг… Звідки ти довідалася про такий простий, але геніальний „рецепт”?

– Вичитала в одній книжці, – чесно відповіла коханка.

Минуло два місяці – „шеф” почувався бадьорим і все нахвалював її „винахід”. „Пора!” – вирішила Ніна. Леонід Михайлович саме збирався до Києва. Автівку він завжди водив власноруч. Розганяв її на трасі до шаленої швидкості, проте ніколи не втрапляв у халепу. Одне слово – ас!

Того дня до столиці він вирушив увечері. Квапився на великий футбол – матч Ліги чемпіонів. Осінь, темно та ще й погода сльотава… Ніна провела коханця до машини. А коли той зосереджено порпався у своїй „безцінній” валізі, непомітно підмінила касету в магнітофоні його автомобіля…

– І що сталося потім? – заінтриговано поцікавився я у співрозмовниці.

– А ви не здогадуєтесь? Він вмикнув магнітофон, бо завжди слухав музику за кермом. Тільки, замість „Машини врємєні”, зазвучав старий добрий Вольфганг Амадей Моцарт. Думаю, вже за хвилину цей збоченець почав позіхати…

– То він… не доїхав до Києва?

– Звичайна аварія, – Ніна знизала плечима і нервово поправила зачіску: – Скільки таких щодня трапляється! Стомлений водій заснув за кермом, автівка „злетіла” з траси і вперіщилась у дерево. Дякувати Богу, крім того чудовиська, ніхто не загинув…

– Ви дуже ризикували, адже могли постраждати інші – зовсім невинні люди!

– Не вам мене судити… – зітхнула. – Я мусила захистити свою доньку.

– І звести рахунки з власним минулим?

– Так!

– І вам не шкода…

– Мені шкода дерева! Даруйте, добродію, я просила вислухати мене, а не читати мораль!!!

І одразу ж вибачилася:

– Будь ласка, не ображайтесь. Просто пригадала все це і трішки розпсихувалася… До речі, всі його подарунки ми віднесли бомжам. Хоч якусь добру справу зробив Леонід Михайлович, хай і посмертно! А ось і Олечка – з нею тепер все гаразд. Вона знає, що лихий дядечко більше вже ніколи її не лякатиме.

– А ви розповіли доньці, що трапилося насправді?

– Тссс… – благально прошепотіла Ніна. – Вона – янгол! Це – мій гріх. Мені за нього і горіти в пеклі…

Сергій Дзюба

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку