Країна мертвих душ. Михайло Блехман

Я відвернувся від каміна і прочитав незакінчене оповідання, а мій новий знайомий читав, здається, не вперше, — мою незакінчену поему…

Відсутність діалогу означає відсутність співрозмовника.

Не знаю, хто це сказав, – можливо, я. Але діалоги в моєму оповіданні навряд чи будуть.

Що може бути простіше за роман у віршах, що може бути складніше за поему в прозі? Втім, знак питання тут недоречний. Отже так:

Що може бути складніше за поему в прозі.

Не в змозі поставити крапку, я дав незакінченій поемі відпочити і вийшов на немов би свіже повітря.

Крапка – це, як правило, не більше ніж кома, адже кожна остання глава виявляється передостаннєю, а до деяких я повертаюся, не в змозі поставити ту саму горезвісну крапку, яка ніяк не ставиться – може тому, що їй бракує ніг?

Вкотре я йшов моїм улюбленим, а значить ненависним, проспектом. Було багатолюдно, і я знову, незважаючи на давно втрачену здатність дивуватися, дивувався тому, що навколо не було жодної живої душі. Втім, чи вміститься душа, названа кимось і колись загадковою, чи вміститься загадкова душа в носі, нехай і одягненому в офіцерську шинель під капелюхом або в сукню під капелюшком. У носі вистачить місця лише для вказівного пальця, – душі, навіть загадковій, в ньому не вміститися, та й навіщо вона – носові та в носі?

Кожен з численних носів голосно бурчав під себе одухотворені репліки. Мені залишалося тільки – не забути б взяти цей прислівник у лапки – мені залишалося записувати голосно пробурчувані під ніс фрази, але записати не було чим – не носити ж з собою на прогулянку перо з чорнильницею. Довелося покладатися на пам’ять, і вона мене, як завжди, не підводила.

Інакше хіба я написав би тоді п’єсу, що цілком складається з фраз, почутих під час таких прогулянок.

Ось і тут знак питання ні до чого. Потрібна крапка, але де ж її знайти?

Артистів я посадив у залі для глядачів – повний зал артистів, – поставив перед ними дзеркало, хіба що назвав його сценою. Їм, артистам, було смішно і весело, вони були в захваті від того, що бачать, – звідки їм було знати, що голос і зовнішність виглядають з боку невпізнанно чужими.

Нехай сміються завдяки мені, але не з мене, – подумав я. – Адже сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться, а мені є кого – ні, не лякати – мені є від кого захищатися. Та й сльози сміх приховує краще будь-яких, все ще не потрібних мені, окулярів.

Незакінчена поема чекала мене на столі, такому ж байдужому, як мій давно розтоплений камін.

Ну добре, знак питання недоречний, але чи доречно ставити крапку? І якщо так, то де її відшукати? Вони, крапки, при всій їхный схожості – абсолютно різні. Той, хто цього не знає, ніколи не напише поему в прозі. Ба більше – він не зрозуміє нічого про трійку, що летить у прірву, яка притягує до себе так само, як клітина птаха, тому я й назвав її, трійку, птахом.

Притягає, як камінний вогонь – мій незакінчений рукопис, де бракує однієї-єдиної крапки. Можливо, її, крапку, замінить камінний вогонь? В каміні – безліч крапок, схожих на коми.

Бормотуни-перехожі, що натовпами виходили на проспект із зали для глядачів, здавалися мені кимось розтиражованим у мільйонах екземплярів.

Один розтиражований чоловік, до нестями тверезий, регочучий, дивлячись на сцену-дзеркало або із загального задзеркалля – в зал для глядачів. Він – у центрі подій, та що там події, сьогодні вони одні, а завтра інші, – він – у центрі постійного проспекту, мого улюбленого і тому мені ж ненависного.

Знову, вже вкотре, нестерпно захотілося повернути звідси на дорогу до поля, де я не бував не одну сотню років – хоча і не йшов нікуди. Та й хіба з дому кудись підеш? Ось іще один недоречний знак, схожий на конче потрібну мені крапку.

Трійка з шаленим свистом пронеслася повз мене і численні екіпажі, чиї перелякані візники з’їхали на узбіччя, аби їх не збив птах, який мчиться до такої привабливої для нього прірви. А з неї, з трійки-птиці, сипалися, устеляючи дорогу і заважаючи йти і їхати, незліченні недопалки. Але не йти було б набагато важче.

Ось знайду крапку, – вирішив я, – закінчує мою поему, і почну нову – про недопалок. Про людину на прізвисько Недопалок.

Придумувалося – точніше, писалося з натури – до смішного легко.

Якщо не зможу або не встигну, – вирішив я, – напише мій співрозмовник, потрібно тільки – ну треба ж, знову забув про лапки, – потрібно знайти його і розповісти про мій задум.

Що може бути простіше, ніж написати поему в прозі – про людину, яку однокашники прозвали недопалком і який все життя доводив їм усім – геть усім тим, котрі тепер шанобливо звільняють для нього шлях і притискаються один до одного на узбіччі, – доводив усім, хто вважав його недопалком, що недопалки – це вони, а він – той самий, розтиражований у незліченній кількості примірників Хтось.

Хтось, – продовжував я, – буде схожий на головного героя моєї п’єси. Мільйони – хто знає, скільки їх, – мільйони носів під шинелями й капелюшками будуть щасливі сприймати його не за того, ким він є, а насправді буде він, цей Хтось, пересічним секретним агентом, що його начальство, яке завжди має тонкі види, направило походити проспектом і дізнатися, чи немає десь зради.

Він помститься своєму колись могутньому начальству, зайнявши його місце. Недопалку таке було б не під силу, а значить, він – чуєте ви всі, – він не недопалок, тим більше не з маленької літери. Він прийшов до вас, в цю вашу країну, з неї самої і залишиться в ній надовго, як ви і мріяли. Він – це ви, він – це кожен з вас, він – це той самий вказівний палець.

А птиця-трійка все летіла і летіла до своєї омріяної безодні, не залишаючи в спокої розмірено поскрипуючі екіпажі.

Я не знав, що дістатися мого будинку виявиться такою складною справою, – але якби знав, все одно пішов би з заповненого носами та шинелями проспекту і пошкандибав до мого старого будинку в полі, на яке вітром занесло незліченну безліч викинутих зі свистячої трійки недопалків.

Під розідраним килимком я знайшов ключ – давно заіржавілий, але ще слухняний.

Увійшов – усі чотири стіни, здається, полегшено зітхнули і посміхнулися мені. Я був удома, тож кому як не їм допомогти мені знайти крапку, схожу на кому і замінюючу знак питання. Вона напевно тут, у моєму каміні, залишалося придивитися та обережно перенести її в рукопис, не обпаливши папір і, нарешті, закінчити мою поему в прозі.

– Приніс? – запитав незнайомець.

Ні, ми ж з ним були на «ви».

– Принесли?

Він не був схожий на тих, у залі для глядачів. Їх протилежністю він теж не був, адже бути протилежним означає цілком залежати від оригіналу. Ми не встигли розговоритися, як він підтвердив:

– Залежність від протилежності так само неприємна, як будь-яка інша залежність від когось або чогось.

– Біле не є протилежним чорному, – погодився я, хоча більше за все не люблю погоджуватися. – Воно біле саме по собі і від чорного жодним чином не залежить, як і чорне – від нього.

Ми посміхнулися один одному. Він продовжив:

– Поема, тим більше в прозі, у мене навряд чи вийде. Та й що, вибачте мені знак питання, що може бути складніше за поему в прозі? А ось оповідання у мене, здається, виходять непогано, почитайте при нагоді, мені важливо знати вашу думку. Ось – поки що останній. Він не закінчений так само, як ваша поема, і навіть крапка, повірте, не в змозі закінчити ані його, ані її. Вони – нескінченні, як цей будинок, як наше з вами поле. Ви не любите погоджуватися, але, гадаю, ви згодні.

Ми обмінялися рукописами, немов вірчими грамотами.

Я відвернувся від каміна і прочитав незакінчене оповідання, а мій новий знайомий читав – здається, не вперше, – мою незакінчену поему.

– Не турбуйтеся, колего, – сказав він, на секунду підвівши очі від рукопису, – обов’язково напишу. Дякую за ідею!

Не пробурмотів, а саме – сказав, і це вселило надію, близьку до впевненості.

Оповідання мало гарну назву, та й взагалі, там, по суті, все було правильно. Ну, може бути, трохи суб’єктивно.

Такий собі суб’єктивний реалізм.

Відсутність діалогу – це відсутність співрозмовника.

А я, здається, співрозмовника все ж таки знайшов.

Михайло Блехман (на фото). Монреаль, Березень 2019 р.,

спеціально для видання Спецкор РЕГІОН

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте