Лісова пісня з юних літ звучить в його душі

«ЛІСОВА ПІСНЯ» ЙОСИПА РАЙЧИНЦЯ.

Вона, здається, з юних літ звучала в його душі. Вона своїми дзвінкими крильми назавжди обняла його долю, подарувавши непересічний талант організатора успішного лісового господарювання, справжній хист лідера серед професіоналів улюбленої справи і людську пошану за його чуйне, турботливе серце і синівську любов до лісу, котрий за довгі роки став для нього і вимогливим батьком, і вірним другом, і мудрим порадником.

Справжня, а не вигадана лісова пісня звучить для нього особисто і під високими корюківськими соснами, і під кремезними прилуцькими дубами, і під стрункими  городянськими берізками… Він чує ту пісню і перекладає її життєстверджуючу мову на спомини про пережите.

Вирощувати ліс – надзвичайно складна і відповідальна справа. Особливість полягає в тому, що її результати майже недосяжні тим, хто саджає і плекає це зелене диво планети. Але благородна праця лісівників має бути гідно оцінена вдячними нащадками.

Ці слова належать знаній в області людині, авторитетній, вдумливій, по-життєвому мудрій. Йдеться про голову обкому профспілки працівників лісового та мисливського господарства Йосипа Михайловича Райчинця. 9листопада йому виповнюється 70 літ.

Міцне коріння

63541138У життя він пішов одинадцятою дитиною багатодітної сім’ї уславлених працею Михайла Федоровича та Ольги Федорівни. А народився у Богом даному людям місці – невеличкому містечку Поляна, яке обручкою обступили ліси, на Закарпатті. Звідти і його міцні корені, бо з дитинства набирався сил у неповторних букових лісах рідного краю.

Ще хлопчиною не цурався будь-якої роботи, матері й батькові допомагав. Особливо любив їздити до лісу заготовляти дрова. Старшокласником разом з кимось із старших братів ставив своєрідні «рекорди». Вже по обіді у батьківському дворі зупинялася підвода з добрими двома складометрами дров. Тож взимку у хаті було тепло і затишно.

Швидко спливали шкільні роки. Постало питання: «Ким бути?» Вийшло так, що його подальшою долею «розпорядилася» улюблена вчителька математики Марія Андріївна Войтович:

– А ти піди, Йосипе, шляхом мого чоловіка. У нього така чудова робота, потрібна всім людям.

Йшлося про лісівника, шановану у краї людину.

– Я подумаю, Маріє Андріївно, – сказав у відповідь. А через кілька тижнів вступив до Львівського лісотехнічного інституту. Вчився добре. Ґрунтовні знання дозволили Йосипу після одержання диплома обирати для себе місце подальшої трудової діяльності. Вирішив їхати на Чернігівщину, бо багато чув про чудовий Придеснянський край, його неосяжні ліси.

«В райком комсомолу? Не піду, не залишу свого колективу…»

Вже півстоліття минуло, як прибув молодий фахівець до Корюківського лісгоспу. По-батьківськи зустрів його тодішній директор лісгоспу Г. В. Береза. Йосипу пощастило на керівника. Розумний, турботливий, чуйний. Гліб Володимирович запропонував випускникові лісотехнічного вузу посаду майстра паркетного цеху. На той час це було перше в Україні виробництво з виготовлення такої необхідної та дефіцитної продукції.

img_4882У цеху працювали молоді хлопці та дівчата. Сумлінні, енергійні, завзяті, вони відчували всю відповідальність, яка лягала на їхні молоді  плечі. Адже першим завжди важко. Та під керівництвом молодого фахівця справи пішли на лад. Підвищувалася якість, зростала продуктивність праці, збільшувався й попит на корюківський паркет.

Та недовго  довелося Йосипу бути у цій трудовій сім’ї. Громадянський обов’язок покликав стати у солдатський стрій. Служба у ракетних військах була не  з легких, але не звик хилитися перед труднощами – звання захисника Батьківщини ніс чесно, з гідністю.

А у Корюківці його чекала чудова дівчина Тамара. Його наречена. Коли вони зустрілися після звільнення Йосипа у запас, усе стало зрозумілим для двох сердець: вони створені один для одного, вони разом підуть по життю.

Тим часом рідний цех нарощував випуск паркету. Успіхи молодого керівника помітили. І запропонували роботу в райкомі комсомолу. Що робити, як бути?! Саме у ті дні до лісгоспу навідався з обласного управління лісового господарства начальник відділу Микола Омельчук. З ним Йосип і поділився всім, що було на душі. А на душі було відверте небажання міняти улюблену професію на чиновницьку посаду комсомольського функціонера. Тож через тиждень його перевели на роботу головним інженером Новгород-Сіверського держлісгоспу. У дорогу вирушив з дружиною Тамарою Олексіївною та двомісячним сином Андрієм.

img_4879На новому місці все виявилося складніше, ніж передбачав. Господарства лісгоспу були розпорошені, що створювало значні труднощі в роботі. А тут ще й «дозріла» на горішніх поверхах управління лісового господарства неочікувана  для Йосипа пропозиція – очолити  держлісгосп, бо директор ішов на заслужений відпочинок. Райчинцю на той час виповнилося лише 27 років.

Не будемо розкладати «по поличках» усі його тодішні турботи. Лише зауважимо: те десятиліття було по вінця наповнене щоденними турботами про ліс і про невідкладні проблеми лісового господарювання. Але то були і роки його постійного зростання як керівника. Виробництво нарощувало темпи, ліси ставали ошатнішими, більш доглянутими. І у цьому була велика заслуга Йосипа Михайловича та його колег.

Полум’я біля серця

Здібного керівника районного масштабу запримітили не лише у Чернігові, а й у столиці. І, незважаючи на його порівняно молоді роки, призначили начальником обласного управління лісового господарства. Приймаючи чи не найбільше в Україні лісове господарство області, яке вже тоді налічувало 11 держлісгоспів, понад сотню потужних лісництв та доповнювалося непростою інфраструктурою лісовідновлення, лісової охорони і деревообробки, поставив собі за мету обов’язково примножити зелену скарбницю області. Бо знав: зберегти ліс, наростити його життєстверджуючу силу – значить забезпечити тисячі людей роботою і гідним заробітком, не дати зів’янути життю десятків лісових сіл і хуторів з їхньою соціальною інфраструктурою, необхідною для життя людей і особливо для молоді.

2014_scan-140314-00011111111111111Почав роботу керівника зі згуртування надійної і високопрофесійної команди однодумців. Сьогодні він по праву може пишатися тим, що обласне управління лісового господарства стало своєрідною кадровою кузнею, яка дала путівку на «командні» пости десяткам висококваліфікованих спеціалістів лісівничої справи.

З висоти начальника управління він добре бачив і усвідомлював те, що і в ближніх, і в найдальших держлісгоспах конче необхідно створювати на територіях центральних садиб належні умови для роботи і відпочинку працівників лісу, які і в спеку, і в морози, і за погоди, і за негоди не полишають ліс без опіки, а ціною іноді навіть власного здоров’я оберігають його дужу силу від лихої людини, від пожеж і хвороб… Тоді, як мовиться, з його легкої руки і почалася реконструкція центральних садиб лісгоспів, створення в них належних умов для праці і відпочинку – їдалень, душових, спальних приміщень тощо. Багато оновлених рекреаційних пунктів за свою нинішню ошатність теж мають завдячувати наполегливим зусиллям тодішнього начальника управління Йосипа Райчинця.

Йшов 1986 рік… Звичний плин часу перервала зловісна Чорнобильська біда… Пам’ятається, Йосип Михайлович якраз у вихідні працював у себе на дачі разом з дружиною та  двома синами. А на горизонті вже займалася радіаційна загроза. І в один із тривожних таких днів його терміново викликали до облвиконкому. Поставили конкретне завдання: побувати у районах, постраждалих від аварії на ЧАЕС, і знайти чисту від радіації лісову ділянку, щоб можна було на ній приступити до прискореного будівництва 10 котеджів для переселенців із Чорнобильської зони.

Відбули до небезпечної території лише вдвох з водієм. У обох були прилади для вимірювання радіаційного рівня. Але, де б вони не зупинялися, стрілки дозиметрів зашкалювали за гранично допустимими нормами. Невідомо, скільки того опромінення отримав Йосип Михайлович. Але тієї пори він про це не думав. А ті, хто повинен був думати про нього та його товаришів, відсиджувалися у високих київських кабінетах.

Якось і до нього приїхав один із столичних чиновників і попросив видати йому довідку про те, що він у ті дні перебував разом з ним на забрудненій території. Обуренню Райчинця не було меж. Довідки він так і не дав. Не отримав її і сам. Бо так про нього «потурбувалися» вищі посадовці. Як «потурбувалися» і про тих, хто від управління лісового господарства вахтовим методом працював на будівництві житлових приміщень. Трудитися доводилося у найскладніших погодних умовах. Морози сягали 30 градусів. Людей треба було забезпечити необхідною технікою, матеріалами, нагодувати, обігріти. Всі ці турботи лягли на плечі Йосипа Михайловича Райчинця. У той час він перебував на «передовій» чи не щодня. І ота чорнобильська вахта тривала майже рік.

img_4895Особливі згадки – про нескінченні лісові пожежі. Після катастрофи на атомній станції вони ставали надзвичайно небезпечними. Дим, рознесений вітрами, ніс із собою невидиму  страшну біду. Пожежі тривали на сотнях гектарів. Потім, коли вогонь відступив, він побував на тих жахливих згарищах. Чорна земля, кістки звірів та птахів. Навіть вони, бистроногі та бистрокрилі, не змогли врятуватися.

Будівництво житла йшло у прискореному темпі. Адже у лісовому господарстві були фахівці різних будівельних професій. А за головного виконроба всі вважали Йосипа Михайловича. І вони не підвели людей. На карті Київської області з’явилося нове село Лук’янівка.

Слід на землі

Час плине швидко, як гірська річка. Ось уже більше трьох десятиліть минуло від тих важких випробувань чорнобильською бідою. І та біда не обминула здоров’я багатьох учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Далася вона взнаки  і самому Йосипу Михайловичу.  Почав стомлюватися від звичної роботи, від тижневих відряджень у найвіддаленіші лісництва, від невідкладних проблем, які мав вирішувати, не гаючи ні хвилини часу. І хоча йому було не звикати до ненормованих трудових буднів, іноді й без вихідних та чергової відпустки, але частіше й частіше почав ставити перед самим собою питання, а чи не пора тобі, Михайловичу, на заслужений відпочинок?

pict2988При першій нагоді відверто поділився наболілим з «генералом» їхньої лісової гвардії – самим Іваном Степановичем Іжевським. А той у відповідь: «Не відпустять тебе, Йосипе, на спочинок ні ліс, ні люди… По собі знаю, з лісом ти навіки повінчаний.

– То як же бути? – спитав розгублено.

– Скажу, не сумнівайся. – Ось наближається звітно-виборна конференція нашої профспілкової організації працівників лісового господарства. Чув від багатьох директорів лісгоспів і ветеранів галузі – хочуть запропонувати твою кандидатуру на голову обкому профспілки  працівників лісового господарства. Отож, не вагаючись, погоджуйся. І з лісом залишишся, і з людьми, які ним опікуються. Та й підходиш ти для цієї виборної посади якнайкраще – вмієш з людьми працювати, а, головне, вмієш до глибини душі проникнути у їхні повсякденні турботи і життєві потреби. Ось така моя порада…

Вже нема на цьому світі і шанованого всіма лісівниками  області порадника Івана Степановича Іжевського. Вже від тієї розмови минуло чимало часу, але вже вдруге на звітно-виборній конференції обирають колеги-лісівники Йосипа Михайловича Райчинця головою обкому профспілки. І саме на цій посаді він і зустрічає свій  сімдесятирічний ювілей.

У щоденних турботах про умови праці лісівників, зростання їхнього добробуту, збереження робочих місць у лісовій галузі  і зусиллях, спрямованих на невід’ємність лісовідновлення, лісокористування і лісообробки, як запоруки існування лісової галузі взагалі прийшла і  сімдесята осінь до Йосипа Михайловича Райчинця, заслуженого працівника сільського господарства України, людини-творця.

А ще ж додалося  й турбот про шефську допомогу воїнам АТО, їхнім родинам та дітям, постійного піклування про те, щоб і воїни – учасники АТО, і їхні родини не були обділені ні увагою, ні теплом і сьогодні, і завтра, і повсякчас.

Пам’ятаючи народну мудрість, що в здоровому тілі здоровий і дух, Йосип Михайлович, як очільник профспілкової організації лісівників Чернігівщини, постійно піклується про розвиток спорту в усіх трудових колективах держлісгоспів. Ця турбота реалізовується у площині спортивних змагань поміж трудовими колективами лісівників із різноманітних видів спорту –  від футбольних матчів до перетягування канату… Саме завдяки лідеру профспілок змагання і труд у трудових колективах завжди поруч ідуть. А віднедавна статус спортивних змагань лісівників піднявся до рівня міжнародних спартакіад.

З ініціативи Йосипа Михайловича традиційні, добросусідські зв’язки з лісівниками Білорусії знайшли своє відтворення в міжнародних змаганнях поміж спортсменами-лісівниками  Чернігівської та Гомельської областей. Уже в нинішньому році відбулася IVX міжнародна спартакіада працівників лісової галузі Гомельщини і Чернігівщини. Безумовно, на таких змаганнях завжди перемагає дружба. І саме це гріє душу Йосипу Михайловичу найбільше.

Нині у складному господарстві галузі близько 400 тисяч гектарів лісового фонду. А це сосни, велети-дуби, тендітні берези, липи та клени…

img_2644Усю цю красу бережуть та примножують лісогосподарські підприємства – Борзнянське, Городнянське, Добрянське, Корюківське, Ніжинське, Новгород-Сіверське, Остерське, Прилуцьке, Семенівське, Холминське, Чернігівське,  підпорядковані обласному управлінню лісового та мисливського господарства.

Йосип Михайлович із теплотою згадує і тих, з  ким співпрацював, і ветеранів лісового господарства І. С. Іжевського, В. Д. Доценка, В. В. Онищенка, І. Новодіда, Ф. О. Савченка, Г. М. Берізку, І. Т. Саповського, А. К. Синявського, І.П. Данильця, В. Ф. Тимка та багатьох інших.

Довго ми розмовляли з Йосипом Михайловичем напередодні його ювілею. Запитань до нього  безліч. На всі одержував вичерпні відповіді. І за ними поставала людина, яка по-справжньому любить дароване Богом людині багатство – ліс. І любить його, і піклується як добрий дбайливий господар.

Вільного часу у нього, як завжди, обмаль. Але захоплюється полюванням, залюбки збирає гриби. А ще має велику домашню бібліотеку і любить читати. Остання пристрасть передалася і найдорожчим для нього у світі людям – онукам Оленці та Євгенії.

Микола Тищенко,

фото автора

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку