Мені не треба навіть тіло – хоча б душею обійми

Сокровенне. «Пробач, що досі я кохаю…»

Поетеса Karolina Ekarollo (Марина Анатоліївна Чернявська) навчається в інституті історії, етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського – на шостому курсі магістратури.

Лінії мого серця

Колись я на долоні прочитала,

Що покохаю двох чоловіків…

Хоч достеменно, чесно, і не знала:

Ну, як так жити – мов між двох вогнів?

Дивлюсь на руку – лінії сплелися:

Такі глибокі, через все життя;

І жодна іншій не вступає «лісу»,

Йдуть від початку – разом, до кінця…

Переплітаються і ділять навпіл серце!

Однак щемить це дивне відчуття.

Чи, замість істини, – лише пусте відерце?

Чи проживу і дам комусь життя?!

Візьми мою долоню в дужі руки,

Поглянь у вічі: чи душа – близька?

А якщо ні, то нагадай розлуку,

Карбує лінії ці не моя рука…

Життєва лінія мені знов нагадає,

Що час біжить, спішить, – не до забав…

Раз перервалася – для пекла, раю?

Та ти був поруч і піти не дав!..

Прошу: пробач, що досі я кохаю,

Ніяк не можу почуття спинить;

Вони – мої, бо інших я не маю,

Немов жар-птиця, невловима мить!

Кому молитись і кого просити,

Щоб розв’язати невигойний біль?

Не існувати – хочу палко жити,

Любити, попри ліній заметіль!..

Я брала ніж до рук і вирізала

Одну-одненьку долю, щоб собі –

Із двох лишити… Та кого – не знала!

І просиналася від тої ворожби…

То як же бути, відшукати щастя?

Зробити вибір – мов між двох життів?!

Я – щира і правдива, лиш напасті –

Неначе річка, вийшли з берегів…

Давно кохаю

А я давно її кохаю,

Ще, мабуть, з школи чи… вірша;

Вже точно і не пригадаю,

Але болить моя душа!

Мені сто років буде снитись

Її краса! Як ми удвох…

І можуть сльози тільки литись,

Чому не з нею я? Тривог

Пройшли роки… А я кохаю!

Буває, бачу: з мосту йде.

На неї схожу я шукаю,

Але такої – більш ніде!..

Не зустрічався – так, як вмію…

І навіть не поцілував!

Та в серці лиш її лелію,

Ані на мить не забував…

Така чарівна, ставна, гарна,

Неначе з іншого життя!

А я існую, мов примара,

І у душі – лиш каяття.

Чому я не послав до біса,

Тоді усіх, хто заважав?

Тепер між нами – лиш завіса,

Яку я сам колись чіпляв…

Ішли роки, закінчив школу,

А згодом – університет.

А ти, зваблива, йдеш додому,

Тепер ця сповідь – лиш памфлет…

Тебе кохатиму я завжди,

Ти – моя музика душі!

Про все тепер ти вже і знаєш…

Прошу: пиши мені… вірші!

Знайди у суєті квапливій

Хоч трішки часу, підожди…

Лиш обійми мене, й щасливим

На мить я стану, назавжди?!

Мені не треба навіть тіло –

Хоча б душею обійми.

І я літатиму уміло,

Ти – диво-крила до мети!

Твоїм найкращим другом стану,

Лише б тебе більш не згубити.

В душі моїй і серці – рана,

З тобою хочу я прожити!

Чернігів – місто легенд

В моїх руках – немов клубок подій,

Минулого віки переплітаються.

Могутня Русь, Чернігів дорогий…

Які літа? Все тільки починається!

Напише друг листівочку мені –

Приїде милуватись Придесенням.

Тут, наче берег світу, – на Десні,

Скарби прадавні і мечі червлені!

Тут, на Валу чудове створить фото, –

У галереї золотих віків;

Яка краса – фонтану срібні води,

Що, мов портал, відкриє чари днів!..

Духмяна кава так смакує в парку,

І поєднає, може, дивних нас…

Чернігів наче помолодша зранку,

Хоч, як завжди, він – мудрий водночас!

Цей краєвид для мене з жодним містом

Не порівняти, й все це – назавжди, –

Історія, що набуває змісту, –

Досліджую твої святі сліди.

Цвіт нареченої і золотаве листя,

Небесний сніг, і в інеї – гілки…

Так затишно отут, в моєму місті,

Що зігріває душу на віки!

Karolina Ekarollo (Марина Чернявська).

На першому фото: авторка

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте