Над сходом вже давно – не райдуги: дими лягли на терикони…

Лілія Василівна Бондаревич-Черненко народилася в Білорусі, на Ошмянщині (Гродненська область). Закінчила філологічний факультет Гродненського університету імені Янки Купали.

Понад тридцять років мешкає в Прилуках, на Чернігівщині. Працювала завідувачкою районного відділу культури, кореспондентом газет «Молодь України», «Біла хата», «Чернігівські відомості», «Прилуччина», «В двух словах», «Відомості Чернігівщини»… На місцевому прилуцькому телебаченні «Ефір-ТV» три роки вела авторську програму «Провінційні діалоги». Працює в жанрах поезії, прози та есеїстики. Пише білоруською, українською і російською мовами.

В її творчому доробку – документально-художня книга (своєрідне соціологічне дослідження про гріх і провину малолітніх злочинців) «Зона грає блюз». Видала в Україні книги: «Красавік кохання» , «Торішній дощ», «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові», «Від берегів Десни до Сожу», «Ми всі – подорожні», «Матушка Віра», «Густинські етюди», «Медитації», «Ігуменя», «Тепла церква Стрітеня Господня», «Прощена неділя». Половина з них – двомовні, тобто – написані білоруською та перекладені українською Сергієм і Тетяною Дзюбами.

Лілія Василівна Бондаревич-Черненко

Лауреат міжнародних премій ім. Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса (Україна), св. Кирила Туровського (Білорусь); лауреат всеукраїнського конкурсу газети «Книжник-ревю» за кращу рецензію. Неодноразовий переможець обласного конкурсу «Краща книга року». Нагороджена міжнародною медаллю Івана Мазепи.

Член Національної спілки письменників України та Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

НА СПАСІННЯ ДУШІ

* * *

Так ждано-неждано почався Потоп.

У долі – ні шансів достойних, ні спроб!

Ми з глини ковчег собі вутлий зліпили,

й мандруємо далями злими й сліпими…

Довкола немає нікого й нічого –

ні берега, ні оберегу, ні Бога…

А ми молитов же ніколи й не знали:

«поганами» звалися наші загали!

Не відавши віщого Слова і Діла,

ми ніц не прощали і ніц не любили.

Ми батька зреклися, й забули вже неньку.

Тож Ангели наші сивіли тихенько…

Од наших основ не лишилось і сліду.

Все добре забулося, мов Атлантида…

Здається, згасає і сонце у висі…

Здається, нікому не вдасться спастися…

Все тоне в пітьмі – птиці, діти, країни…

На дні чорноти – наших храмів руїни…

А там, де набридлої зливи нема

чи ж справді закінчиться зло і пітьма?!

Бо ми ж і в дорогу взяли із собою

лиш те, що лишилося нам після бою –

ненависть до ворога, біль, страх за друга…

Нам сумнів – то слабкість, а совість – наруга.

Тож бурі-біди по зневірі й далось.

Чи в нашім ковчегу врятується хтось?..

* * *

Вчитись – для того й натхнення не жаль.

Я осягаю Вселенську Основу –

ніжне, як шовк, і тверде, наче сталь,

тепле, як хліб, вічне батьківське Слово.

Мові життя ціле вчиться людина.

Слово – це суть. Слово – безкрай і невідь.

Знову улову чекаю, мов дива,

в море правічне закинувши невід.

Поки легка в мене й чесна рука…

Слова якого ж я тим заслужила –

може такого – як іскра тремка?

Може, важкого – як Божа стежина?

БОЄЦЬ НАМАЛЮВАВ ІКОНУ

Над сходом вже давно – не райдуги:

дими лягли на терикони…

На кришці ящика снарядного

боєць намалював ікону.

Фарби святив… топив печаль в них…

Скільки ж їх в ці зловісні дні,

дітей людських, синів одчайних –

на смертній і лихій війні?!

Зневажують і біль, і втому…

Вдивляються в погари нив…

Вернутись мріють знов додому

й під «градів» смерчем вогняним…

Боєць той не просив нічого,

бо знав, що Істина проста:

рятує віра в перемогу

і віра в Господа-Христа…

* * *

Я знаю, кожний звук не зайвий,

ними ущерть преповна ніч.

Ми все почуємо тут заново,

лиш тиші віщої опріч.

Плач матері над гробом сина…

І плач трави, де – братський рів,

де чорнота – немов трясина

на перехресті всіх вітрів…

Зорю, що міниться в криниці…

І од плачів тремкий вокзал…

Й можливо, навіть нам насниться

те, що учора Бог сказав…

НА СПАСІННЯ ДУШІ

Запалю я свічу.

«Господи, одведи, –

шепочу, мов кричу, –

од війни і біди!

Хтось в могилі уже…

Хтось в окопі іще…

Й ці загинуть невже?!

Біль, розпука і щем…

Знову хилиться хрест…

Осіни нас хрестом!

Ти ж для миру воскрес

і зійшов на Престол!

Розкаяння прийми.

Вже й живу, мов горю…

Нам пошли в ці дими

Віфлеємську Зорю!

* * *

ХХI століття дивне:

наче й Богу дає відкоша.

Нещаслива у ньому людина –

в клітці тіла скавчить душа.

Досхочу напились ми люті,

для добра зачинивши брами.

Повернулися на розпуття.

Захлинаємося вітрами.

Поміж нас самозванців – тьми.

Лиш один був Ісус воскрес

(розп’яли його також ми).

Чи не дарма цей Син Небес

(невідомо уже й коли)

ніс нам Істину в млі епох?

Відвертаються ангели…

Тихо плаче за нами Бог…

* * *

Тут, на зламі зими і віку,

де гіркі і сльоза, і злива,

хоч руїнам немає ліку

звідать прихистку неможливо.

Тут, на зламі біди і страху,

так муляє старе ярмо!

Ми, ступивши на судну плаху,

ще дивуємось: «Живемо?!»

По законах судьби та етики,

вже б і смертним клубитись снам…

Проте, ледь засинаємо, все-таки

посміхаються янголи нам…

* * *

Більше мене не люби.

Більше не муч дарма.

Серце болить: «Якби…»

Тільки ж надій нема.

Втрачено сенс і лад.

Все тепер, як востаннє…

Журно сміється «кат»

(добрий) мого кохання.

Яблуня п’є дощі…

Рідні стихають кроки…

Йди! Не убий душі

навіть і ненароком.

Линь! У багряну вись!

В далечі кольорові!

Все це мине колись.

Згасне. Мов крапля крові.

НОЄВ КОВЧЕГ

«Хто з мечем прийде…» – говорилось наче.

А нахабні явились гості!

Черемха молоком із кров’ю плаче

над загиблими на погості!

Шрамом на серці – затвердлий крик:

«Боже, кому це треба?!»

Я читала людям Патерик.

Я молилась під чорним небом.

Вичахло срібло ночі –

згасло в злій круговерті…

Ти порятуй нас, Отче,

або навчи не боятись смерті!

Дай нам, Боже, в цій скруті сили:

важко жити виною-війною.

… Я б у вутлий ковчег удосвіта сіла

й попливла на край світу з Ноєм.

* * *

Коли храмову сутність душа осягне –

коли стихнуть набридлі думки і кроки,

помолюсь я за тих, хто любить мене,

і за тих, хто не любить нітрохи.

Хто загасить мій ранок, вогонь, зорю?

Хто надію стоптати може?

Я у храмі зі світом себе мирю.

Дар прощати – це мій дар Божий.

З білоруської переклав Олег Гончаренко

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте