ЛітСВІТ Проза Усі новини Чернігівщина 

Наплив ромашкового цвіту (новела)

Ілля, в темних рогових окулярах, з палицею в руках, стояв у фойє лікарні. Хоч навколо були люди, зараз тут панувала несмілива насторожена тиша. Така, що настає після ламкої блискавки, коли ось-ось зірветься громовий виляск.

Та спливав час – ніхто не насмілювався заговорити. Враз тихо схлипнули двері – і прямо з порогу медсестра кинула комусь завчено-лагідну фразу:

‑ Вітаю вас із дочкою…

‑ А у вас, батечку, ‑ син…

‑ Син?! – вирвалося давно очікуване сподівання. Той, хто спитав, наче захлинувся радістю від почуттів, бо більше не спромігся на слово. Загомоніли інші.

Так же раптово все осіклося у фойє – це до Ілька, від дверей пішла чергова медсестра. Він чув шамкіт її накрохмаленого халата, теплі м’які пальці, що торкнулися його вільної руки. Здається, тільки мить у його грудях лагіднілися солодкі пахощі дозрілого поля, ‑ та вже ніщо не могло погамувати думок, що гарячою хвилею вирвалися з минулих днів: так син чи дочка?..

‑ Ви до Галини Панасівни? – запитала медсестра,і в її голосі забриніло співчуття, навіть жіночий жаль.. – Все гаразд… Дочка у вас.

‑ Дочка?.. – і мов розгубився: хвилину тому так само запитував якийсь чоловік, котрого подумки Ілько назвав «стандартним щасливцем». Виходить, і він такий.

‑ А як же Галина?..

‑ Я ж кажу, все гаразд. – жіночка намагалася вгадати Ількові думки. – Я проведу до її вікна.

Так буває лише в чарівному сні: над головою видзвонюють стрункі сосни, ряхтить щебіт пташок, падають навкісні гострі промені… Ілько не бачив їх, але відчував: вони торкалися його чола. Рук, плеча своїми невидимими вустами.

Медсестра сказала «ось» і відпустила його руку. Ілько простягнув її перед собою, пальцями наткнувся на густу дротяну сітку.

Запахло йодофором вперміж з різкими присмаками кухні.

‑ Я тут, Іллюшо…

Так, це Галина. Вона, напевно, як і він, припала до сітки, що ділила навпіл їхню обопільну радість.

‑ Чую, ‑ сказав хрипло Ілько, бо в горлі застряв ковток чогось невиказаного, а гаряча повінь розімлівала всі його рухи. Захотілося погладити запашні шовкові коси, що завжди спадали на овальні плечі дружини. Він ловив її голос, намагаючись відчути всі його відтінки. Так безпомилково можна дізнатися про настрій, про все, що коїться в людській душі. Та Галину зараз не пізнати. Щось незвичне дзвеніло її голосом, немов солодкий біль.

Дружина питала:

‑ Ти без мене не заскучав? Як там на роботі?

Ілько відповів поспіхом: чудна. Що може змінитися за кілька днів. Втім, може…Так сумом не назвеш те, що він вдома пережив без неї.

‑ Ти за мене не турбуйся. Краще розкажи про себе.

Дружина збиралася з думками, мовчала.

‑ Що тобі принести в лікарню?

‑ Нічого не треба, Іллюшо,‑ затремтіла її відповідь. – Тут усе є. Обіцяли завтра прийти товаришки по цеху. Їм же зручніше…

І знову замовкла…Здригнулася: від сітки на обличчя чоловіка падали тіні-шрами. Але вона не хотіла помічати їх. Вона бачила Ілька іншим. Струнким, чорнявим, з темним пасмом чуба, з гострими вилицями. Таким він ішов в АТО. Це тепер брови майже сходяться на переніссі. Під очима зморшки – свідки безсоння…

Непрохано випливли спогади про їхні столичні зустрічі, передвесільну поїздку на Чернігівщину, довгі місяці його лікування. Хіба думалось, що юність так міцно стане на життєвій стежці, хвилюватиме, докорятиме, даватиме сили… Ні, вона не шкодує, що ще на студентській лаві зв’язала свою долю з Ільковою. Хоч інколи неждано-негадано налетить якийсь вихор, закружляє, кине в душу пекучі іскрини. Так, як і зараз.

Сітка на вікні стає густою-густою.

Ілько відчув зміну в настрої дружини. У його міжбрів’ї лягли круті глибокі зморшки.

‑ Ну, я пішов.

‑ Зачекай ще, ‑ бадьоро попрохала Галина, але голос зраджував їй. ‑ Не дивуйся, що плачу. У матері і радість, і зажура поряд.

А за хвилину вона несподівано запитала:

‑ Чому ж ти не згадуєш про дочку?

Він аж сахнувся, на скроні забився синій живчик, пальці тремтливо почали спливати по сітці вікна.

‑ Вибач, але я певен: з нею все добре. Ще наслухаємося…

Та, мабуть, не все сказав Ілько, бо наступного дня, підійшовши до вікна, попрохав Галину піднести донечку, щоб хоч почути голосок.

Дивився на них обох і мовчав. Чи то боявся розбудити крихітку, загорнуту в біле покривало, з якого виднівся рожево-ніжною плямою кулачок обличчя, чи підбирав потрібні слова.

‑ Спить?

‑ Спить, Іллюшо…Ти ім’я вже вибрав їй?

Чоловік ніби чекав цього запитання:

‑ Назвемо її… ‑ і спіткнувся на слові. Намагався уявити дочку – і не міг. Коли б доторкнутися до її рученят, голівки, почути її голосок… Але дочка спала.

– Розкажи про неї, – попросив. ‑ Який чубчик, оченята.

‑ О, вона симпатична, ‑ радо загомоніла дружина. – Вся в тебе. А очі, як тернинки.

‑ Вся в мене?.. Як тернинки? ‑ повторив задумливо. Ілько якусь мить знову замовк. Але по тому, як чоло в нього бралося гармошкою, можна було здогадатися: переживає. Справді, зараз він намагався затушкувати почуття, що нахлинули так раптово. І все ж думки, як весняна повінь, що підхоплює все на своєму шляху, а цього разу вийшла з крутих берегів і нестримно помчала у той трагічний випадок.

…Вона вийшла із-за пагорба, за яким виднілося село – невеличка, з двома ріжками кісок. Її першим помітив Ілько і підхопився з окопу. Це зробили і солдати його групи. А він закричав їм:

‑ Лягайте!Я сам! ‑ і кинувся навперейми дівчині.

‑ Вернись! Вернись!.‑ замахав їй рукою Ілько. Але вона не помічала його: ішла до того видолинку, де, за попередніми даними, були міни. Там зараз гойдалася біла хвиля польових ромашок. Саме до них і поспішало незнайоме дівча. За хвильку часу воно мало опинитися у тому цвітінні, зірвати квіти.

‑ Вернися-я-я! – лементував Ілько і летів туди, спотикаючись об копці. – Та вернися! Там – міни!

От невторопа, і звідки воно? Ага, із сусіднього хутірця, де виднілося двоповерхове приміщення із зірваним дахом. Певно, то була школа…

Нарешті дівча, оглянувшись, зупинилося. Та, мабуть, не вчуло поклику, бо одразу, замахавши руками, в яких уже був жмутик польових квітів, ще настирливіше подалося до видолинку. Тепер воно зовсім не чуло Ілька, втікало, залишаючи за собою веселий сміх:

‑ Не доженеш, не доженеш!

Ні, він таки наздогнав те дурне дівчисько, що неслось полем. Ось ще мить – і його рука торкнеться худенького плеча, спіймає за кіски, що метляються тугими пасемцями. Востаннє воно оглянулося у видолинку. Чорні продовгуваті оченята, наче ті тернинки, іскрилися сміхом, дитячою радістю. А потім…

Потім Ількові в очі вдарив наплив білого ромашкового цвіту.

Та й закрив виднокіл…

…Цілу ніч небо й землю стрясали громи. У вишумі дощу за вікном на якусь хвильку настало затишшя, а тоді знову краплі так дзвінко тарабанили в нижні шибки.

Десь аж на світанні вгамувалося надворі. Ще сонце не піднялося над вимитими, вирум’яненими верхівками ясенів, коли Ілько вийшов з під’їзду. Він не бачив, як у дзеркалах калюж бовваніли шапки дерев, ясно відбивалася повернута глибінь ранкового неба. Але він чув, як пружно з-під ніг пурхали голуби і лунко лопотіли над ним крильцями.

Дихалося привільно й легко. Ілько знав: сьогодні Галина виписується з лікарні. Передчуття зустрічі з дружиною, дочкою бентежило, вигравало здогадами в грудях. Товариші в його швейній майстерні радили, який гостинець треба піднести медсестрі за такий пізній дарунок долі. Звичайно, квіти ‑ айстри, жоржини. А Галині? І вона любить їх. А може, польові ромашки, що стоять і досі в його очах? Вони нагадають і їй дуже багато. Чи так це, він не знав, але чомусь йому хотілося, щоб було саме так..

Водій зупинив таксі.

‑ Ось праворуч і луки. Хвилинку, я вас проведу.

‑ Ні-ні, я сам.

Чоловік здивовано залишився стояти біля машини, а Ілько поволі побрів серед трав. Росяні китиці чиргикали об штанини. Ненароком вступив у калюжку – вода холодком змочила ноги. Потім стало сухо. Значить, десь зараз має бути горбок, а на ньому обов’язково довгостеблі ромашки. Ось, здається, й вони. Нахилився, намацав, зірвав. Підніс до очей. Тендітні пелюстки, листя хоч і вогке, а все ж жорстке. Квітка пахла річковою водою, дозрілими вишнями, стиглим житом. У цьому запаху відчувався і присмак вимочених конопель, і терпка пахтінь кропиви.

А навколо зеленіли луки у тремтливому серпанку сонця, у синьому мареві мли. І коники, прокинувшись після ночі, доповнювали спогад про ті трагічні дні, що назавжди залишилися білим напливом…

Кажуть, що колір очей з роками змінюється. Якщо в дитинстві вони голубі, то потім вони темніють. І навпаки. Як хотілося Ількові, щоб очі доні були завжди такими, як у тої дівчини, котра впала в бурун ромашкового цвіту. Здається, в гіркому материному плачі звучало – Надійка…Саме в цю мить у душі Іллі народилася відповідь дружині.

Вони назвуть свою доцю – Надійкою.

Дмитро ГОЛОВКО,

лауреат літературної премії ім. П.Тичини

Ще цікаві публікації

One Thought to “Наплив ромашкового цвіту (новела)”

  1. […] український поет, прозаїк і краєзнавець, наш земляк Дмитро Головко став лауреатом престижної нагороди – Міжнародної […]

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку