Актуально Акценти Життєві історії ЛітСВІТ Переселенці Популярне Слайдер Статті. Аналітика ТОП 1 Україна Усі новини Фото 

Переселенці вірять у краще майбутнє й будують його своїми руками

«Тільки тут я зрозуміла, яка насправді «діра» моє рідне місто Антрацит. Звичайно, не можна порівнювати районний центр у Луганській області та обласний центр у Центральній Україні, але коли мені місцеві казали, що «Кіровоград – це дно», я їм відповідала: «Ви не були в Антрациті!», – патріотично відстоює нове для себе місто Саша.

На черговому блокпості чоловіків виводять, шикують у шеренгу, підходить військовий, весь у камуфляжі, перевіряє документи. А одразу не зрозумієш, хто він і звідки, ніхто ж не відрекомендовується. «І тут я почув питання «Звідки?». Рідною мовою, українською! Вона пролунала як райська музика! Озираюся й бачу над блокпостом український прапор. І таке полегшення в мене, така радість, що доїхали до своїх – стою й посміхаюся, немов дурень», – каже Ігор. Але що цієї миті бачить Наталя з вікна автобуса?! Всі пасажири стоять собі, опустивши голови, а її чоловік – посміхається, головою крутить, поглядає гордо навколо. У жінки ледь серцевий напад не стався, і вона вирішила, що точно його приб’є, якщо той цілим і неушкодженим повернеться в автобус!

Лелітки в Сашиних очах

Бувають люди – як сонячні зайчики! Вони випромінюють тепло і радість, даруючи їх усім навкруги. Саме таке відчуття – щирості та взаєморозуміння – виникає, коли спілкуєшся з Наталею та Ігорем Бур’яненками, а також їхньою донькою Сашею. Переселенцями, які через війну переїхали в місто Кропивницький з Антрациту Луганської області.

Серед волонтерок об’єднання «Кулінарна Сотня Кіровоградщини», яке готує сухі борщі для воїнів у зоні АТО, героїня нашої розповіді Наталка Бур’яненко не вирізняється нічим, окрім постійної посмішки на обличчі. Вона так само вправно, які і місцеві дівчата, зважує спеції та суху моркву, так само майстерно фасує крупу в пакети чи складає готові сухі пайки в коробки для передачі на фронт. І тільки за кілька місяців, майже випадково, я дізнаюся, що Наталка – переселенка з Луганської області і мешкає в нашому місті майже два роки. Кілька разів ми зустрічаємося в «Прес-клубі реформ», де за великим столом щонеділі волонтери готують сотні порцій, аби нагодувати земляків-військових. Наталя завжди привітна, повсякчас у гарному настрої. Вирізняється вона хіба що мовою, але в нашому місті ніколи не було проблем з тим, хто якою мовою розмовляє, тож половина господарок «Кулінарної Сотні» спілкуються українською, а половина – російською. Головне, що їх об’єднує, – це бажання допомогти всім, чим можуть, хлопцям на сході країни.

Наталя не тільки вміє смачно готувати та працює волонтеркою – вона ще й чудова мама. Це стало зрозуміло, як Наталя, пишаючись, познайомила мене зі своєю донькою та попросила залучити Сашу до громадської роботи, бо дівчина вміє гарно фотографувати й хоче створити власне репортажне портфоліо. Сонячні зайчики на Сашиному обличчі – ніби відсвіт маминої посмішки. Вони схожі й приязним ставлення до людей, і відкритістю до світу, з усіма його викликами. Олександра досі навчається в школі, але її захоплення фотографією, музикою та психологією відкривають перед дівчинкою цілий світ, реалізовуватися в якому вона почала ще змалечку.

Навесні в тому ж «Прес-клубі реформ», під час одного із засідань, що було присвячене припиненню соціальних виплат переселенцям, помічаю високого чоловіка, який, на відміну від ватаги галасливих жінок, спокійно ставить питання доповідачам. Не панікує, не погрожує, не жаліється. Уважно слухає, очевидно, розмірковуючи над відповідями радника очільника області, секретаря міської ради, юристів. І вже влітку, побачивши всю родину разом – Наталку з Ігорем та їхню доньку Сашу, – розумію справедливість вислову, що щасливі люди та щасливі родини схожі один на одного.

Саша прийшла і сказала: «Привіт! Я житиму з вами!»

Початок дев’яностих років був непростим для всіх українців, що вже казати про промисловий Донбас, де за часів Радянського Союзу працювали потужні заводи, які або раптово закрилися, або там перестали платити людям гроші. Як сталося на Антрацитівському заводі збірних теплиць, де працював начальником Бюро програмування у відділі IT Ігор Бур’яненко.

Ви читаєте шосту публікацію з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика  (м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк»Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

знедолені-нездоланні-1

Здобувши в 1991 році вищу освіту інженера-системотехніка, він міг розраховувати на цікаву роботу за фахом і гарні заробітки. Натомість брак грошей змусив чоловіка податися в торгівлю. Власне, в ті часи, опинившись у скрутних обставинах, не пробував торгувати хіба що геть хворий чи зовсім лінивий. Разом з друзями вони організувати фірму, яка купувала й продавала все, на що був попит. Але ресурсів на розвиток не вистачало катастрофічно, не кажучи про оренду пристойного офісу, тому новоспечені підприємці вирішили винайняти одну з кімнат у Наталиній квартирі.

Жінка сама була родом з Антрациту, але разом з батьками тривалий час жила на Забайкаллі. Там зустріла своє перше кохання, народила сина і повернулася з родиною додому, в Україну. Але незабаром чоловік помер, а Наталка залишилася з дитиною, трикімнатною квартирою та допомогою, яку вряди-годи пересилали батьки з далекої Росії.

Тому жінка була рада здати в оренду одну з кімнат та ще й виконувати нескладну роботу секретаря – відповідати на дзвінки, залагоджувати офісні справи.

Ігор і Наталія Бур`яненки
Ігор і Наталія Бур`яненки

Придивившись одне до одного, Ігор та Наталка вже за півроку одружилися. Вони вирішували складні питання, які поставали в роботі фірми, вчилися основ ведення бізнесу, а весь вільний час проводили разом. «Для нас соціум ніколи не був надто важливим – нам завжди для щастя вистачало нас двох», – розповідає Наталка. Але обоє дуже хотіли народити дитину, й за п’ять років на світ з’явилася Саша. «Прийшла і сказала: «Привіт, я житиму з вами!», – досі жартує дівчинка.

Україна – Росія: Пошуки себе

Довгоочікувана дитина народилася в непрості часи – Наталці довелося вийти на роботу, коли малій було шість місяців, і найняти няню, тому що працювати, заробляти і навіть платити жінці, яка допомагала доглядати за дівчинкою, виявилось вигідніше, аніж сидіти вдома й чекати, поки гроші заробить Ігор. Для нього це було непростим рішенням, бо чоловік притримується погляду, що жінка, якщо й має працювати, то винятково для власного задоволення, і стільки, скільки того хоче, аби не втрачати зв’язку з навколишнім світом і спілкуватися з людьми.

орлик пилип 1

Тепер, коли родина живе в Кропивницькому, Наталя працює на себе. Переїхавши до міста, родина найперше купила стіл для масажів. Адже саме робота масажиста в Наталки буквально «горить у руках». Хоча наприкінці дев’яностих, працюючи в «Укртелекомі» і закінчуючи курси бухгалтерів, вона й гадки не мала, що колись зцілюватиме людей.

Але на початку 2000-их років, коли народилася Олександра, а часи в Україні залишалися непростими, родині довелося шукати будь-яких можливостей для заробітку. Ігор на тоді програміст, працював на чотирьох роботах. І хоча ця професія вважається такою, яка дає гарний прибуток, грошей ледве-ледве вистачало на нормальне життя. Наталя закінчила Східноукраїнський університет імені Даля за напрямом «економіст-міжнародник», і згодом родина вирішила в пошуках кращої долі переїхати до Москви. Якраз столиця сусідньої держави змінила і їхні професії, й ставлення до світу та до себе. Вся родина – хтось менше, хтось більше – займалася в психологічному клубі Миколи Козлова, який називається «Тренінговий центр «Сінтон». Відомий, без перебільшення, в усьому колишньому Союзі автор цікавих книжок з психології й організатор курсів для дітей та дорослих, Микола Іванович об’єднав навколо себе команду, котра допомагала людям розкривати свої таланти.

Самостійний хом’ячок

Ігор вчився в клубі ораторської майстерності, бо відкрив у собі прагнення викладати. Наталка, закінчивши курси в Інституті відновлювальної медицини, займалася масажем та адмініструвала роботу одного із салонів краси, опановувала навики менеджера – роботи з людьми. Її син, як і більшість підлітків, проходив складний, але такий цікавий процес знайомства зі світом та пошуку свого місця в ньому. А Саша – просто насолоджувалася теплою атмосферою й спілкуванням з однолітками. У клубі «Сінтон» кожен міг вішати на себе бедж з будь-яким ім’ям, котре йому до вподоби. Тож Саша написала «Хом’ячок». Можливо, тому, що посеред заняття завжди була перерва на чай і солодощі, які приносили всі учасники занять. І цю перерву дітки дуже любили – можна було не тільки поласувати смаколиками, але й висловити іншим гарні побажання: «Якщо ви з’їсте печиво, яке спекла моя мама, у вас весь день будуть метелики сміху в животику!»

Саша вже навчалася в школі, причому експериментальній. «У нашому класі були одні дівчатка, майже тридцять учениць, і жодного хлопчика», – згадує дівчинка. Школа була спеціалізована, названа на честь Федора Достоєвського, в ній багато уваги приділялося вивченню російської мови та літератури, тож Саша довгий час страждала через насмішки… над її акцентом і занадто м’якою українською вимовою окремих слів. І все ж шкільні часи в Москві героїня нашої розповіді згадує радісно, бо вони навчили її, крім іншого, самостійності. Їй довіряли і відпускали саму до школи, тоді як решту дівчаток батьки проводжали від дверей авто до дверей закладу.

«Я сама їздила до клубу на інший кінець міста, якщо в батьків не було часу мене проводжати. Тому, коли моїх однокласників рідні запитували, з ким вони йдуть гуляти, і чули, що зі мною, то відпускали без проблем», – пишається своєю самостійністю Саша. Хоча й моменти, коли тато чи мама супроводжували її, згадує з теплом, бо любила, притулившись до рідного плеча, почуватися безпечно й дрімати під час поїздок у метро.

Заняття психологією подобалися всій родині, а Саша, яка досі зважує всі за та проти щодо майбутнього вступу до вищого навчального закладу, вагається з вибором професії психолога чи музиканта.

Вінчальна сукня та ікони залишилися окупантам

Про вишивку, якою захоплюється Наталя, варто розповісти окрему історію. У них вдома всюди були вишивані картини. У чоловіка над робочим столом – кінь, який заглядає у вікно, в кожній кімнаті – пейзажі, вишиті хрестиком, бісером. «Найбільш образливо для мене – це те, що всі мої залишені в рідному домі на Луганщині роботи, іконостас з вишитими іконами, наше вінчальне вбрання – можуть дістатися бандитам», – сумує Наталя. Вони з чоловіком довго йшли до того, щоб придбати власний будинок у тихому куточку, збудувати стайню, завести коней. «Скільки себе пам’ятаю, стільки й хочу заробити достатньо, щоб звести будинок і займатися кіньми», – розповідає Ігор. У 2012 році, здавалося, всі зірки стали саме так, як треба: Бур’яненки повернулися в Антрацит, знайшли дві ділянки землі в невеликому містечку й розпочали будівництво на тих вісімдесяти сотках – планували баню, поливали сад, ходили милуватися на ставок. І тут настав, як кажуть, кінець світу…

На початку травня 2014 року на вулицях містечка з’явилися бродячі банди озброєних «казаків», яким районна адміністрація віддала своє приміщення. Вони тоді написали на стіні: «Будівля знаходиться під охороною Війська Донського». Насправді ж влаштували собі там базу, лежбище, завозили машинами зброю, обклали будівлю та територію навколо мішками з піском. Загалом стало зрозуміло, що все йде тільки до гіршого. Тоді ж відбулася «колотнеча» в Слов’янську. Ігор та Наталя зрозуміли, що стрільба і під їхніми вікнами може початися будь-якої миті.

«З нами тоді вже жив онук, якого ми влаштували в дитячий садочок. Нам Бог не давав після Саші діток, тож ми вирішили «ставити на ноги» внука, забрали його до себе, але війна все зруйнувала, і ми вивезли дітей до Росії», – розповідає Наталя.

У Москві досі живе Ігорова сестра – щира українка, патріотка, яка поїхала туди на заробітки у 2002 році й досі із задоволенням виконує свою роботу… водія тролейбуса! Недавно вона приїздила до Кропивницького, допомагала волонтерам, і їй від «Кулінарної Сотні» подарували український прапор.

«Ми все чекали, що прийде українська армія й звільнить від цих озброєних людей наше місто. Я ні тоді не розумів, ні зараз не збагну, чому так змінилися деякі з оточення. Є люди, яких я поважав, які мають вищу освіту, які все життя були при посадах, а коли трапилася біда, стали кричати «Росія, прийди, українці – фашисти!», – дивується й досі Ігор.

Все літо 2014-го було для нього й Наталі страшним. Ігор вирішив переїхати в село, де сховав їхню автівку, а Наталя їздила туди вряди-годи автобусом, возила продукти, бо машини тоді відбирали просто так, а людей – вбивали. Програміст, бухгалтер, Ігор навчився працювати в саду й пекти собі коржі, бо треба було щось їсти, поки дружина привезе харчів.

«Єдиний шанс уціліти – ходити, опустивши очі…»

Коли живеш там, на території «ЛНР», де немає ні закону, ні справедливості, де будь-яка тварина з автоматом може зробити з тобою все, що завгодно, тебе огортає відчуття беззахисності та безвиході. До Ігоря додому одного разу все ж прийшли два «казака», обвішані зброєю, як ялинки – іграшками: автомати, пістолети, «муха» на плечі. Щоправда, були ввічливі – розпитували, хто він і чому там живе, обійшли навколо автівки, прикритої від зайвих очей брезентом, оглянули. А Ігор якоїсь миті зрозумів, що будь-хто з них може зараз або забрати машину, або витягнути пістолет і застрелити його, і нікому до цього не буде діла. Скажуть: «Укроп фашистський, гранату в мене хотів кинути!», – і поїдуть геть на його машині.

«Це жахливий стан, коли ти розумієш, що нічим не захищений, що єдиний шанс уціліти – ходити, опустивши очі, голову не піднімати й нікому нічого не говорити», – ділиться Ігор. І розповідає страшний випадок, свідком якого було все місто, коли навесні біля блокпосту «казакі» вбили місцевого хлопця.

Чоловік підійшов до блокпосту, зупинився в десяти метрах і запитав: «Хто ви такі й що робите в нашому містечку?» «Ми вас захищаємо!» – почулося у відповідь. «Від кого нас захищати?» – не здавався хлопець. «Від українців!» – «Навіщо нас захищати від українців? Ми самі українці, ми не просили захисту!» Ось так вони розмовляли хвилин з десять, поки «казакам» не набридло: пролунав постріл – і хлопець упав убитий наповал. Ще за десять хвилин приїхала якась «газель», юнака взяли за руки-ноги, закинули в машину й вивезли в невідомому напрямку. Закопали в степу? Втопили в ставку? Ніхто не знає.

Відчуття незахищеності, небезпеки прийшло не відразу. Попервах люди вільно ходили на мітинги, які збирали в Антрациті прихильники «ЛНР». Просто цікавилися – приходили, посміювалися над учасниками, збираючись купками осторонь, шпиняли тих, хто закликав «Росія, прийди!». Та й як їм було не сміятися? Адже збиралися на мітинги або геть маргінали, в лахмітті, або люди дуже добре вдягнені, давні партійні працівники, чиї діти зараз спокійно живуть у Києві. І ці люди з трибун розповідали, що нова влада в Україні (дослівно) «їсть трупи». Як було не крутити пальцем біля чола, слухаючи такі нісенітниці? Як було не коментувати, нехай навіть на них і озиралися? Чого було боятися? Але вже в травні, коли над міськвиконкомом і райвиконкомом вивісили російські прапори та прапори донського козацтва, ситуація змінилася.

«Звідки їдете?» – запитав камуфльований солдат українською

Якщо пам’ятаєте, в середині липня та в серпні 2014 року українські війська швидко просувалися окупованою територією та визволяли міста й села. Бур’яненки думали: ну, нехай кілька днів, ну, нехай тиждень – і нас звільнять, але настав кінець серпня – і все відкотилося назад. Тоді вони вирішили не чекати, поки їх уб’ють, і з двома сумками поїхали до Харкова.

На численних блокпостах їх ретельно перевіряли – на кожному військові виводили всіх чоловіків з автобуса й оглядали, змушували знімати футболки – шукали синці від прикладів, які виникають, коли стріляєш. І кожен пройдений блокпост був ніби маленькою перемогою, ніби ще одним кроком з пекла до Батьківщини!

«Я тоді просила чоловіка: «Будь ласка, просто стій, опусти очі й мовчи! Нам головне – доїхати до Харкова», – досі переживає ті моменти Наталя. Бо Ігор такий, що не промовчить, свою думку висловить, свою позицію продемонструє. І ось на черговому блокпості чоловіків виводять, шикують у шеренгу, підходить військовий, весь у камуфляжі, перевіряє документи. А одразу не зрозумієш, хто він і звідки, ніхто ж не відрекомендовується. «І тут я почув питання «Звідки?». Рідною мовою, українською! Вона пролунала як райська музика! Озираюся й бачу над блокпостом український прапор. І таке полегшення в мене, така радість, що доїхали до своїх – стою й посміхаюся, немов дурень», – каже Ігор. Але що цієї миті бачить Наталя з вікна автобуса?! Всі пасажири стоять собі, опустивши голови, а її чоловік – посміхається, головою крутить, поглядає гордо навколо. У жінки ледь серцевий напад не стався, і вона вирішила, що точно його приб’є, якщо той цілим і неушкодженим повернеться в автобус!

Коли автобус далі безпечно попрямував до Харкова, з такою радістю вони помічали то тут, то там пофарбовані в національні кольори перила на мосту, чи прапори на балконах. Раділи, коли бачили українських міліціонерів, військових та навіть українське морозиво!

Родичі гарбузові? Родичі цибулеві!

Приїхавши до Харкова, наші герої немов знову повернулися в цивілізацію, а до цього на окупованій території жили, як печерні люди. Втім, Харків – дуже дороге місто для життя, і став ще дорожчим, коли туди кинулися в пошуках житла тисячі переселенців з окупованих територій. Крім того, наприкінці літа – на початку осені до міста повертаються студенти, і знайти нормальне житло за адекватною ціною було просто нереально. Наталя та Ігор кілька днів пожили в давнього друга, але знайти окреме пристойне й недороге помешкання їм не пощастило. І вони згадали, що в Наталки є коріння в Центральній Україні.

«Мій тато – зі Знам’янського району в Кіровоградській області, із села Цибулеве. Ми раніше кілька разів приїжджали туди до бабусі Віри, хоча з родичами в Знам’янці, двоюрідними та троюрідними братами й сестрами, спілкувалися мало. Далеко, все-таки, було від Антрацита, часто не поїздиш», – розповідає Наталя. Але, коли почалася війна, знам’янчани дуже приязно запрошували родичів приїздити, обіцяли допомогти і з будинком, і з роботою. Ця щира людська підтримка, це прагнення допомогти майже незнайомим людям, нехай і родичам, яких бачили раз чи два в житті, дали Ігорю й Наталі впевненість, що в Центральній Україні можна спробувати будувати своє життя заново, забирати дітей, хоча ще й досі вірили, що повернуться на схід до холодів.

«Ми хочемо жити в рідному місті, коли звільнять східні області. Хоча це буде складно, тому що в людей, які залишилися там, у мізках гидота всяка, яка з голів швидко і сама собою не вивітриться», – переконаний Ігор. Він розповідає, що досі спілкується телефоном з тими, хто лишився на окупованих територіях і хто стоїть за Україну, але їм дуже важко. З іншого боку, чоловік вірить, коли виженуть бандитів, коли повернеться українська влада й патріотів там буде більше, можливо, разом буде легше змінити думки прихильників окупантів.

Поки ж Бур’яненки приїхали в Кіровоградську область, але вирішили жити в обласному центрі. Звернулися до агентства, винайняли приватний будинок – і ось уже два роки живуть, працюють, вірять у краще майбутнє й будують його своїми руками.

Олександра Бур`яненко з батьком Ігорем
Олександра Бур`яненко з батьком Ігорем

Облаштували місце, щоб Наталя могла робити людям масаж. У жінки талант до цієї справи. «Щось там є у них у родині чи то циганське, то чи єврейське», – сміється Ігор і згадує, як свекор міг знімати біль, просто потримавши над людиною долоню. Та й на новому місці Наталя знайшла колег і однодумців: господиня їхнього орендованого будинку – відомий у місті біоенергетик. На ній «виснуть» металеві предмети, вона знімає біль, а після таких сеансів люди йдуть до Наталі – на масаж. Не можна сказати, що це для жінки великий заробіток, але бодай на щось вистачає.

«Це місто мене врятувало!»

Коли Саша їхала в Кропивницький, то переживала, як воно буде. Звичайно, новеньку в будь-якому класі спочатку сприймають насторожено, але в Саші швидко з’явилися друзі, які почали її підтримувати. Проблем з навчанням українською мовою в дівчинки не було – їй дали змогу поступово звикати й адаптуватися. Потім Саша згадала, що вміє грати на гітарі, батьки купили їй звичайнісіньку акустичну гітару й разом пішли в обласний Центр дитячої та юнацької творчості – записуватися в групу.

Наталія Бур`яненко
Наталія Бур`яненко

«Нам продавець гітар порадив, куди звернутися. Він разом з моїм викладачем грає в музичній групі, тож і направив за потрібною адресою», – згадує Саша момент знайомства з Русланом Федосєєвим. Вони з Русланом Валерійовичем відразу знайшли спільну мову, і відтоді Саша займається під його керівництвом. Більше того, Руслан Валерійович не тільки навчає Сашу, але й довіряє їй іноді пояснювати меншими дітками певні ази гри на гітарі. Дівчинці це надзвичайно подобається! Вона навіть збиралася податися на навчання в музичне училище, втім, все-таки вирішила закінчити школу і вступати до вищого навчального закладу.

«Тільки тут я зрозуміла, яка насправді «діра» моє рідне місто Антрацит. Звичайно, не можна порівнювати районний центр у Луганській області та обласний центр у Центральній Україні, але коли мені місцеві казали, що «Кіровоград – це дно», я їм відповідала: «Ви не були в Антрациті!», – патріотично відстоює нове для себе місто Саша.

«Наша донька з народження була творчою особистістю і залишається такою досі. Мало того, що вона була дуже довгоочікуваною дитиною, так ще й разом з нами пережила безліч переїздів, непростих емоційних ситуацій», – розповідає мама. Наталя довго чекала пологів, майже два тижні лежала в лікарні, аж у чоловіка, який планував бути присутнім при пологах, всі медичні довідки-дозволи позакінчувалися. Але разом вони подолали труднощі, й Саша народилася чудовою дитиною зі своїм баченням світу та ставленням до нього. Зараз це проявляється в захопленні фотографією. Це сталося, коли родина вирішила восени, після переїзду, купити фотоапарат. Це був ніби подарунок Саші на день народження, який влітку і його в сім’ї не відзначали, бо були далеко одне від одного, а в жовтні вирішили надолужити згаяне. Нині Саша ходить у Школу цифрового фото до Сергія Синьоока, вчиться робити знімки, обробляти їх.

«Я стільки всього люблю – і танці, й малювання, і фото, і психологію, й музику, і спорт. Чим не займуся, мені все подобається і все виходить! Багато чим займалася в Антрациті, але все одно хочу по-чесному сказати, що Кропивницький мене врятував!» – вірить Саша. Батьки називають її сонечком, до якого тягнуться люди, котре обігріває тих, хто поруч. А мені в Сашиних очах завжди ввижаються блискітки, лелітки, сонячні зайчики, які множать світло й радість у навколишньому світі.

Вікторія Талашкевич. На першому фото: родина Бур`яненків

Попередні публікації другого проекту
ЙОГО ДІМ – НЕ ТАМ, ДЕ ЗАТИШОК ТА РОДИНА, А ТАМ, ДЕ БІДА
ВІД ГАЇВ ДОНЕЦЬКИХ ДО ЛІСІВ ВОЛИНСЬКИХ. ПОДРУЖЖЯ З ДОНБАСУ ОСВОЮЄ ВОЛИН
Залишити Крим, аби повернутися. Дивовижна історія жінки-переселенки
Сім`я з Донеччини закохалася в Полісся Житомирщини
АВТОРСЬКІ ПРАВА. Ексклюзивна публікація у виданн  speckor.net  розміщується за узгодженістю з Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика.  Розміщення в інших виданнях дозволяється при умові обов`язкового гіперпосилання на видання speckor.net

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку