Поспілкуєшся з цією жінкою і одразу теплішає на душі

Долі людські. «Мрію дожити до правнуків!»

Дивовижна жінка – Валентина Іванівна Нікітченко – все своє життя мешкає в мальовничому селі Бірківка, на Менщині. Однак цю просту, чуйну добродійку знають далеко за межами рідного села та району. Бо от є такі люди – завітають до твоєї оселі, і наче лагідне, привітне сонечко зійшло – одразу ж теплішає на душі; і вже й нікуди поспішати не хочеться, – отак от сидів би годинами і неквапливо бесідував про наше життя-буття. І таке враження, неначе знаєш цю людину сто років!

Вона прийшла до редакції зі своїм теплим віршем. Звісно, Валентина Іванівна – не професійна поетеса, проте треба чути, як вона напрочуд проникливо, зворушливо читає кожен написаний рядок! Це – не просто майстерно і цікаво, а дуже талановито, адже слова линуть від самого серця, від усієї душі. І то – не якесь вигадане лицедійство, а свята правда про наше зболене, стражденне життя. Втім, ці слова – не злі, не лукаві, а вистраждані й совісні. Тому почуте справді глибоко западає в душу, ніби хтось цілющий подорожник до серця приклав! Бо й енергія її творчості – світла, і мова – жива, народна, колоритна. І сама вона – щира українка. Такі – наші мами, бабусі, прості сільські жінки, яким стільки всього довелося пережити на віку; але, попри все, вони плекають любов до України, чудові народні традиції, красу та благородність людської праці.

Ця добра жінка не приховує свого віку – народилася 23 листопада 1958-го, у Бірківці. Тато, Іван Петрович, трудився трактористом, а мама, Ганна Трохимівна, – теж колгоспниця. Виховали чотирьох доньок, моя співрозмовниця – найстарша. Усі сестри – Валентина, Катерина, Марія та Люба – живуть на Менщині, дружать; в усіх – діти й онуки. Богу дякувати, є хліб і до хліба, все – як у людей! Змалечку звикли до нелегкої сільської праці, не лінувалися. Тож і зараз, через десятки літ, прагнуть цінувати кожен прожитий день та мріють про хороше. І радіють, коли в їхніх дружних родинах з’являється поповнення – народжується на світ хлопчик чи дівчинка.

З дитинства Валентина Нікітченко мала неабиякий талант до малювання, та й двоюрідний брат Микола став цікавим художником. Тож батькам хотілося, щоб обдарована дівчина обрала саме цю професію. Проте вона якось зайшла до нього в майстерню, а там – самі чоловіки… Повернулася й розповіла татові та матусі, що художник – то зовсім не жіноча робота! Батьки щиро заплакали, коли Валя рішуче заявила: «Буду медиком». Близькі вирішили у вибір доньки не втручатися. Дуже хотілося їй допомагати людям, лікувати, зцілювати тіла й душі. Благородна, хоч і важка професія, яка вимагає повної самовіддачі. Однак доня наполягала на своєму.

Закінчила Новгород-Сіверське медичне училище. Попрацювала медсестрою в Мені, у хірургічному відділенні, та й повернулася в рідне село, адже тут вона – вдома, тут – так затишно й спокійно, не суєтно. Трудилася в сільській лікарській амбулаторії – лаборантом, старшою медсестрою. Стільком людям допомогла, рятувала, і раптом – сама занедужала… Нині – інвалід другої групи, проте не опускає руки, бореться з підступними хворобами та ще й інших підбадьорює, – дуже активно живе, творчо! Втім, колишніх медиків не буває, тож, якщо до неї звертаються земляки за порадою, просять посприяти, Валентина Іванівна людям не відмовляє – може і крапельницю поставити, і укол зробити, й рану перев’язати, як належить. Та ще й добрим словом розрадить. Бо ж головне для неї – бути, як і раніше, потрібною. Такий уже характер – непосидюча, моторна, небайдужа!

А як вона співає… Не просто голосом, який у неї теж чарівний, а й серцем. І українські народні пісні, й естрадні – репертуар чималий. Валентина Нікітченко – солістка сільського Будинку культури – на всіх святах і концертах виступає, куди її тільки не запрошують! Співає сама і в місцевому самодіяльному колективі, а ще співає близьким і друзям. Бо жодне свято чи застілля в щирих українців на селі без задушевних пісень не обходиться. Та Валентина Іванівна – не просто місцева знаменитість, бо ніякої пихи у неї, звісно, немає. Вона – справжня патріотка свого чудового Менського краю, рідного Придесення й великої, єдиної України.

Пише проникливі вірші, які треба не лише читати, а декламувати й слухати. Зараз, на жаль, не так часто влаштовуються колективні читання віршів, хіба що на презентаціях – у виконанні автора. А шкода, чудові ж були раніше традиції в часи Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, коли поезії читалися і в колі родини, й на різноманітних імпрезах – часто, майже щодня! Зараз і не кожен поет вміє на людях талановито власного вірша прочитати. А у моєї співрозмовниці вірш, неначе пісня, – так славно лине та розпросторюється у високості, починає жити власним, неповторним життям. Чую, і сльози від розчулення мимоволі навертаються на очі, – тепло, по-людському, аж благословенно, наче від доброї молитви.

А ще Валентина Іванівна гарно малює і вишиває – польові квіти: ромашки, волошки, маки… Вони в неї – такі красиві, немов живі. Втім, досі і на городі, і в саду жінка трудиться. Аякже – це ж село, як то – без щоденної, сумлінної праці на своєму обійсті?!

Чоловік її, Володимир Борисович, за фахом – будівельник, трудяга, майстер золоті руки – разом звели просторий і затишний будинок. Народили і виховали двох чудових доньок. Наталя закінчила Чернігівський педагогічний університет, нині – успішний підприємець. У доньки – двоє діток: старша Тетяна навчається в польському університеті, а потім проходитиме стажування в цій країні. Молодшій Софійці – шість рочків, готується до школи. Як і всі діти любить гостинці та різні сюрпризи, які постійно влаштовують мама, старша сестричка Тетянка та дбайлива бабуся.

А інша донька Валентини Іванівни – Олена Таран (Сидорець) продовжила медичну династію – закінчила Чернігівське медичне училище. Потім працювала медсестрою в обласній лікарні, згодом стала військовослужбовцем. Тепер вона – у медичній роті, в танковій бригаді, у Гончарівському. Двічі – в 2016-ту й торік перебувала в АТО. Я говорив з Оленою, вона – скромна й небагатослівна. Багато пережила, але розповідати про ту жахливу війну на Донбасі їй не хочеться… І я її цілком розумію. Звісно, Валентина Іванівна немало сліз виплакала, надзвичайно хвилювалася! Та й 13-літній син Олени – Владислав, не побажавши матусі «На добраніч», просто не міг заснути, тож спілкувалися щодня. Однак це ж війна, не завжди швидко можна було додзвонитися. Траплялося, бабуся й онук годинами сиділи біля телефону, щоб нарешті почути мамин голос.

– Дзвоню, питаю: «Донечко, ти зараз де?!» – «На війні…» – «І що там зараз відбувається?!» – «Мамо, ти ж дивишся телевізор…». Чую її, схвильовано ковтаю сльози. Бо ж нічого не можу вдіяти! Якби могла – на крилах би полетіла, щоб її захистити, допомогти. Але вона в мене – з характером, наполеглива, смілива; то я хоч за онуком приглянула, доки її вдома не було, – розповідає Валентина Іванівна. – Тепер доня – учасниця бойових дій… Чи могли ми про таке навіть подумати ще років п’ять тому? Проте сталося… – журливо зітхає. – Скільки хлопців загинули, а кінця й краю тій бійні досі не видно! Хоча мир усім потрібен, це найголовніше зараз, щоб якомога скоріше закінчилася проклятуща війна».

Коли на Донбасі виникла проблема із запчастинами до машини «Швидкої допомоги», то Олена звернулася до земляків-волонтерів, й Олег Жураковський та Олексій Прищепа з Мени допомогли!

– Доня ще була на війні, аж тут трапилася біда з онуком, – Владислав ходив на тренування з рукопашного бою, упав на руку, і в результаті травма – перелом зі зміщенням… Зробили операцію під наркозом – я його возила. Дуже переживали – і я, й Олена, – говорить Валентина Іванівна. – Зараз хлопчина ходить у гіпсі, вже видужує; і сподіваємося, все буде гаразд. Я постійно відчуваю свою потрібність, а це – важливо для будь-якої людини. До речі, Олена також дуже добре готує, пече смачні торти. А на городі як хазяйнує – хоч і худенька, а роботяща! Коли вона була в АТО, я їй вишивала скатертинку. Поплачу, та й знову вишиваю – люблю наші українські квіти; вони наче прості, скромні, а так тепло та затишно з ними…

Усім читачам улюбленої газети «Деснянська правда» Валентина Іванівна Нікітченко бажає міцного здоров’я, миру, гармонії в душі, любові та добробуту; а ще, в будь-якій ситуації, не занепадати духом, вірити, що все налагодиться, й буде добре та краще. Є заповітна мрія і у моєї співрозмовниці:

– Хочу дожити до правнуків, – посміхається Валентина Іванівна. – Бачити, як вони ростуть, піклуватися про них, співати колискові й неодмінно щось гарне та чарівне вишити їм – на згадку про прабабусю!

Сергій Квітницький

Валентина Нікітченко: Материнські сльози

«Привіт, мамочко рідненька,

Як там твої справи?

Ти вже справилась там вдома,

З своїми ділами?

Приїжджай до нас, в Чернігів,

Будеш у нас жити;

А я поїду в АТО,

Буду там служити».

Руки в мене опустились,

Серденько зажалось.

Чи то правду я почула?

Чи то так казалось?

«Ой, донечко дорогенька!

Що ж це воно буде?» –

«Не плач, мамо, не одна я,

Зі мною будуть люди.

Беруть нас із Гончарівська,

Всі ми – із медроти,

Допомагать солдатикам –

Це ж наша робота».

Ранесенько на світанку

Забрали нашу маму.

І залишились ми самесенькі,

Тільки зі сльозами.

«Що ж там нове в тебе, доню?

Де вас поселили?» –

«Серед поля, – каже, – мамо,

У якійсь низині.

На вулиці дощ іде,

Несем грязь в палатку.

Їсти варим на буржуйці,

Отут наша й хатка.

З одного боку видно гірку,

Поруч недалеко ліс.

Жилих хатин рядом не має.

Ось тут ми, мамо, прижились.

Миші лізуть у бушлат,

Ховаються в берці;

Та ми вже так до них тут звикли,

І не берем до серця.

Вони ж теж так, як і ми,

Хочуть спокійно спати,

Тож для чого будемо

Їх тут убивати?..».

А війні тій проклятущій

Нема кінця й краю,

Бо вона вигідна тим,

Кого ми всі знаєм.

Клялись усьому народу,

Що тіло й душу віддадуть

За нашу свободу.

Не один з них не прийшов

І не направив сина,

Тільки й чути лиш одне,

Що вільна країна.

Аж ніяк вона не вільна,

Ми всі добре знаєм, –

Донбас розбили весь у прах,

І Криму немає.

Скільки діток молоденьких

Тут життя поклали,

Та жодного вже із них

не зустріне мама.

А як же серденько болить,

У тата і мами.

Ой не стріляйте ви друг друга

Та будьте ж братами!

Тільки чуть посутеніло,

Стріляють гармати.

Ой, Боже ж милий, і навіщо?

Це ж брат вбиває брата!

І день, і ніч не спиться нам,

Одне лиш просим Бога,

Щоб повернулась наша мама,

До рідного порога.

Повернися, моя донько,

Здорова й не ранима,

Бо дома так на тебе жде

Вся твоя родина.

Синочок твій, як голубочок,

Він так спать не ляже,

Поки мамі по мобілці

На добру ніч не скаже:

«Мамочко моя рідненька,

Дуже тебе люблю.

Їдь додому ти уже,

Тебе я приголублю.

Рідна моя, дорогенька,

Я ж з тобою не шучу.

Як повернешся додому

То другий раз не відпущу».

Тільки пташечки в гайочку

Ніжно десь воркують,

А там наші сини і доньки

Життям ризикують.

«БТР уже я, мамо,

Дуже добре знаю, –

Немов птах, сюди-туди

В нього залітаю».

Похвалилась ще одним,

Щоб і я це знала,

Що з рушниці снайпера

Сьогодні стріляла…

Ти краще, доню, була б вдома,

Той БТР не знала,

А частіше хатні двері

До мами відчиняла.

Життя дається один раз,

Дітки, пам’ятайте!

Тож бережіть один одного,

Прошу, не стріляйте!

Життя в нас – таке коротке,

Треба мирно жити.

Не для того ж ми вас родили,

Щоб потім хоронити.

Тоді і посмішка була б,

Весела розмова,

І перестала б я вже плакать,

Мо, стала б здорова.

Кожен день ми вас чекаєм

На ріднім порозі,

Війну так швидко почали,

А припинить не в змозі.

І ось настав щасливий день,

А для нас – новина,

Що повинна бути скоро

нашій мамі зміна.

І тут роздавсь дзвіночок сину:

«Будем виїжджати,

А чи вранці, чи вночі

Не можу сказати».

Приїжджає наша мама,

Втомлена – щаслива,

Кріпко-кріпко обіймала

Свою маму й сина.

Сьогодні сльози вже від щастя,

Хочу всім сказати,

Не побажаю кожній з мам

Це все переживати.

Шановні наші жіночки,

Звертаюся до всіх людей,

Щоб тільки шану і подяку

Ви мали від своїх дітей.

А ви, діточки, любіть

І поважайте маму,

Як можна довше хай живе

І буде поруч з вами!

Валентина Іванівна Нікітченко,

пенсіонерка, с. Бірківка Менського району

 

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку