Акценти Громада Історичний календар Історія Політика Популярне Слайдер Статті. Аналітика Україна Усі новини Фото 

Про вирішальні серпневі дні 91-го

19-24 серпня 1991 року стали зламними в українській історії. Багатосотлітнє прагнення українців мати власну державу увінчалося успіхом. 24 серпня Верховною Радою було проголошено Незалежність України.

Українці за вихід України з СРСР, Київ, 1991 р

Політика перебудови, задекларована у Радянському Союзі з 1985 року, запустила процеси демократизації суспільства. Це неминуче вело до усамостійнення національних республік, що складали СРСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Водночас для збереження СРСР та з огляду на нові політичні реалії відбувався процес підготовки нового Союзного договору, підписання якого було заплановане на 20 серпня 1991 року. Політичними силами, які прагнули залишити СРСР у старому форматі, 19 серпня 1991 року була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори – представники вищого державного керівництва СРСР – заявили, що у зв’язку з начебто хворобою Президента СРСР Михайла Горбачова його обов’язки виконуватиме віце-президент Геннадій Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению).

20 серпня 1991 року під час прес-конференції у Спілці письменників України (зліва направо: Володимир Філенко, Дмитро Понамарчук, Левко Лу’янененко, В’ячеслав Чорновіл, Володимир Яворівський, Іван Заєць)

Як реагували і діяли у той час провідні українські політичні діячі, можна дізнатися з їхніх розповідей, записаних у рамках проекту «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України – 1989-1991».

Протистояння у Москві біля «Білого дому»

У проекті зібрано 69 відеоінтерв’ю політичних лідерів, дисидентів, дипломатів, журналістів, релігійних діячів, підприємців, вчених, військових, розвідників, які брали участь або були свідками політичних процесів 1988-1991 років. Керівниками і координаторами проекту є Маргарита Гевко та Сара Сіверс. Окрім них інтерв’ю провели Марта Коломієць, Микола Вересень, Віталій Портніков та інші. Спогади записувалися у 1995-1996 роках у шести країнах світу.

Акт проголошення незалежності України

До Вашої уваги вибірки з інтерв’ю з людьми, які вже пішли від нас і які у 1991 році зіграли важливу роль у проголошенні Незалежності України.

В’ячеслав ЧОРНОВІЛ

Мене центральним проводом Руху було висунуто кандидатом у Президенти. Ще деякi органiзацiї також приєдналися до цього. І мої прихильники дуже наполягали, щоб я поїхав у Запоріжжя, на фестиваль «Червона Рута» – щоб мене там вперше «засвiтити» як кандидата у Президенти. Я поїхав і там було справдi дуже цiкаво.

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999), публіцист, літературний критик, дисидент, політичний в’язень СРСР, голова Народного Руху України

18 серпня відбувалося закриття фестивалю – молодь веселилася, спiвала, нiхто не передбачав нiяких неприємностей. Ми потiм ще з журналістами зiбралися i сидiли довго, далеко за пiвнiч. Потiм вони собi ще й самi веселилися. А вранцi мене розбудили стуком у дверi, i повiдомленням про те, що стався путч. Я не пригадую, хто це зробив, мабуть, хтось iз журналiстiв. Я йому спокiйно вiдповiв, що, мабуть, путч несерйозний – раз тут я зараз досипаю, а не знаходжуся в тюремнiй камерi. Адже коли відбувається класичний путч, то спочатку iзолюють полiтичних опонентiв, а потiм уже оголошують надзвичайний стан, вводять вiйська чи ще щось.

Перед тим, як вилітати у Київ, ми сидiли, снiдали, і по радіо передавали звернення ГКЧП. То ми навiть смiялися – бо було вiдчуття несерйозностi цього путчу.

В аеропорту були цiкавi ситуацiї. За нами стежили. Йшли аж до поля, а брати не могли, бо, мабуть, їм вказiвки не було. До того ж мене захищало посвiдчення депутата Верховної Ради.

Я ще iз Запорiжжя зв’язався зi Львовом, бо був тоді й головою Львівської обласної ради. Дав указiвку негайно готувати заяву, гостру заяву. Вилетiв до Києва, по прильоті відразу узгодив текст заяви і попросив її оприлюднити. До речi, це була перша заява органiв влади. У ній була дана оцiнка цьому путчу як iмперському прокомунiстичному заколоту.

Лесь ТАНЮК

Я тоді жив у готелi «Київ», а напроти мене жив Чорновiл. Нашi два кабiнети були на 18-му поверсi. Зранку менi подзвонили i сказали, щоб я включив радiо. Це була десь година сьома. О 7.30 менi вже подзвонила дружина Неля з Москви (вона тодi ще в Москвi жила) i сказала, що будуть передавати екстрене повiдомлення: владу захопили i так далi. Неля пiшла до «Бiлого дому» і я від неї мав дуже багато iнформацiї про те, що там відбувалося.

Лесь Танюк (1938-2016), режисер театру і кіно, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, заступник голови Народного Руху України

Я включив у номері всi телефони, і нам по факсу почало iти дуже багато iнформацiї – з Москви, Прибалтики, і навiть Польщі. Так що ми зорiєнтувалися в першi ж пiвтори години, і десь на дев’яту ранку ми вже все прекрасно розуміли.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО

Зранку 19-го ми зібралися у штабі Республiканської партiї, а потім пішли до Спiлки письменникiв. Там були представники всiх демократичних сил. Ми відразу утворили комiтет. А на 11-ту годину Кравчук, який тодi був головою Верховної Ради, викликав до себе керiвникiв полiтичних партiй.

Левко Лук’яненко (1928-2018), письменник, дисидент, політичний в’язень СРСР, співзасновник Української Гельсінської групи, голова Української республіканської партії, уродженець с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області

Ми прийшли, нас було шестеро чи семеро. Коли ми зайшли у приймальню до Кравчука, то черговий нас пропустив не відразу, сказав: «У нього генерал Вареннiков i ще два генерали», попросив нас почекати. Ми почекали. Десь через хвилин п’ять-сiм вийшли цi генерали. Вони не привіталися до нас, вiдчинили рiзко дверi й пiшли геть.

Ми зайшли до Кравчука. Вiн запросив нас, збоку був довгий стiл, i ми сiли за цим столом. Там був Павличко, Гриньов, Драч, Морозов… Усіх зараз не пригадаю. Ну, i ми так, жартуючи, говоримо: «Хто кого тут представляє?» Партію демократичного відродження представляє Гриньов, Республiканську – Лук’яненко, Демократичну – Павличко… А Комунiстичну? І Кравчук каже: «Я представляю комунiстичну партiю».

Кравчук трохи розповiв про його розмову з цими трьома генералами. Вони йому сказали, що люди не повиннi виходити на вулицi, а мають сидіти вдома. Якщо люди вийдуть i будуть якiсь такi дiї, то вони будуть стрiляти.

Обговорювалося питання, як нам бути: чи послухатися вимог тих генералів, чи ні. Я був упевнений, що вони стрiляти не будуть: коли у танку сидить хлопець, i якщо проти нього їде другий танк, то вiн перетворюється на машину, яка стрiляє. А якщо проти нього буде iти дiвчина з квiткою або морозивом, то вiн не стане стрiляти. Звичайно, не обійшлося б без виродкiв, але, в принципi, я розумів, що вони не пiдуть на це. I тому пропонував, щоби ми людей не закликати залишатися вдома, а органiзували на площi Незалежностi безперервний масовий мiтинг.

Лесь ТАНЮК

Промова Кравчука зводилася в основному до того, що «ми не маємо права губити Україну. Тому мусимо зробити все, щоб не було жодних закликiв, жодних страйкiв, нiяких демонстрацiй, нiяких мiтингiв. Нам урожай треба зiбрати. Це там у Москвi робиться, а нас не стосується…» Він на тій нараді просив зробити все для того, щоб в Українi був спокiй: «Не даймо їм пiдстави ввести в Українi надзвичайний стан». Ми спитали: «Ну, а в принципi, де саме генерали планують ввести вiйська?» Вiн сказав: «Вони пропонують оголосити надзвичайний стан у Галичинi, тому що там «розперезалися нацiоналiсти», там може бути те то, те то й те то…» Це, звичайно, зламало мирний процес наших переговорiв з Кравчуком. Ми сказали: «Нi, ми зараз виходимо до людей, на площу, на мiтинги. Ми не будемо просто так сидіти, ми будемо воювати!» I уже десь через півгодини почався процес друкування листiвок.

На першу годину весь Київ був закиданий цими листiвками. Кожне повідомлення, яке ми отримували по факсу, ксерокопіювали і поширювали по місту. Таких центрiв було три: наш із Чорноволом у готелі «Київ», другий – у Спiлцi письменникiв, і ще був у Ємця.

Драч оголосив при Кравчуковi: «Якщо ви нiчого не будете робити, то владу в свої руки бере президiя Народної ради». І менi тоді доручили вiдповiдати за всю пресову iнформацiю, видавати бюлетнi.

Iван ДРАЧ

Коли ми були у Кравчука, то він кiлька разiв провторив, що обов’язково треба зв’язатися з Москвою, що Єльцин має свою особливу позицiю і вже про це зробив заяву. З Верховної Ради ми виходили разом із Левком Лук’яненком, Олександром Ємцем, Ігорем Юхновський i встигли роздукувати ту заяву Єльцина.

Iван Драч (1936-2016), поет, перекладач, кіносценарист, драматург, член Народного Руху України

Прийшли в Спiлку письменникiв, там уже перебували всi демократи. З того часу Спiлка стала, так би мовити, штабом спротиву ГКЧП. Я запропонував, щоб керiвництво Народної ради очолювало все, що вiдбуватиметься в найближчий час.

Напередодні Юрiй Афанасьєв, який тодi очолював Демократичну партію Росiї, запросив нас у Москву на похорон. Я для себе так зрозумiв, що тут усе буде вiдбуватися бiльш-менш нормально, а треба їхати в Москву. І ми поїхали разом з Олександром Ємцем. Побували і на похороні, і на акцiях. Важливо було зрозумiти, що вiдбувається в Москвi, бо вiд того буде великою мiрою залежати й наша доля.

Ми брали участь у величезнiй манiфестацiї, яка рухалася вiд «Бiлого дому» до цвинтаря. І тодi я побачив, як одночасно з тим демократичним, прекрасним i святим, що тiльки може бути в такий революцiйний час, вiдбувається нарощування страшної мускулатури великої Росiйської iмперiї. Тодi біля «Бiлого дому» робили великий макет двоголового орла – герба, який мав замiнити герб Радянського Союзу, i який не мiг нiчого втiшного для моєї української колонiальної душi значити. Бо важко сказати, що страшнiше: чи той двоголовий орел, чи герб iз серпом i молотом. Тодi я вiдчув, що наша справа боротьби за Незалежнiсть тiльки починається, що вона ще буде довгою. Це все в Москвi тодi було видно. Був великий ентузiазм людей, i той весь ентузiазм iшов на творення цього «двоголового орла».

Лесь ТАНЮК

19-го числа була спроба нас усiх заарештувати. Мені подзвонили i сказали: «Лесь Степанович, тут такое событие… Мы бы хотели с Вами и еще с несколькими лидерами встретиться. Нельзя ли так, чтобы Вы сегодня на три часа пришли в Дом офицеров?» Я питаю: «А кого ви запросили?» Вони кажуть: «Лукьяненко, Чорновола…» I я зрозумiв, що це спосiб зiбрати нас усiх в одному примiщеннi, а потім iнтернувати. Так, як це в Польщi зробили. I я сказав: «Добре, добре. О третій годині ви нас чекайте. Ми прийдемо, я все органiзую…» А хлопцям кажу: «Планується така провокацiя, в жодному разi нiкуди не треба йти».

О третій годині менi подзвонили, кажуть: «Что ж вы нас подвели? Мы тут уже все, так сказать, подготовили, а никого нет». – «А ми передумали», – кажу. На мене якийсь офiцер почав кричати. Я сказав: «Я народний депутат, а хто ви такий, я не знаю. Так що ви прийдiть сюди, і говорiть зi мною нормальним тоном». Моментально розмова обірвалася. Бо о третій годині ще не ясно було, хто є хто.

О четвертій годині по телебаченню виступив Кравчук. Сказав, що треба збирати урожай, щоб усе було в порядку… Тобто, він повiв себе не як лiдер, який протестує проти порушення Конституцiї. У його виступі про це жодного слова не було. Потiм з’ясувалося, що на нього сильно тиснули, i вiн не мiг, так би мовити, нiчого сказати. Бо Вареннiков, Чечеватов просто не дали б йому цього сказати – так вiн це пояснював. Але, звичайно, вiн вичiкував, чия вiзьме в Москвi – так тодi поведемося й тут. Але про всяк випадок вiн створив свiй маленький ГКЧП – комiтет, якому доручив стежити за порядком, щоб не було нiяких демонстрацiй. Комiтет мав вiдслiдковувати засоби комунiкацiї, ксерокси i так далi, щоб нiхто нiчого не друкував. Очолював цей комітет перший застпник голови уряду Костянтин Масик.

Сергій НАБОКА

Я тодi з дружиною i дитиною поїхав у Грузiю, на берег Чорного моря. Ми відпочивали поблизу Кобулєтi, в районі дачi Гамсахурдiя. Там був розкiшний санаторiй, як на тi часи. До мене прибiгли і сказали: «Слухай, там якийсь заколот». – «Де?» – «У Москвi».

Я сказав дружині: «Три днi нiкуди не поїдемо. Сидимо тут, дивимося телевiзор, слухаємо радiо». Але, як на зло, радiо «Свобода» не ловиться, бо кругом гори, тiльки турецькі хвилі.

Сергій Набока (1955-2003), тележурналіст, дисидент, політичний в’язень СРСР

Телебачення дуже погано приймає. Я пiшов подивився те телебачення, побачив обличчя заколотників і впевнився, що це триватиме три днi. От не знаю, якось воно менi стукнуло в голову: три днi.

Потім все-таки збирався летіти в Київ, бо не міг там сидiти. Але вилетiти було неможливо. Тодi було припинено всі авіасполучення. Один-єдиний раз я додзвонився в Київ, але мені не вдалося поговорити, бо одразу телефонну розмову обiрвали. Наш телефон постiйно прослуховувався. У мене слух за кілька десятирiч вже був налаштований, щоб розпізнавати прослушку.

Iван ДРАЧ

Кравчук вагався. Дивно було б, якби вiн не вагався. По-перше, це був його такий перманентний стан, а, по-друге, невiдомо ж було, чим це все закiнчиться. Це могло закiнчитись у будь-який момент i будь-чим, навiть своєрiдним путчем у самiй Українi. Припустімо, за допомогою того ж Варєннiкова, Чечеватова, iнших людей.

Бо, я пам’ятаю, великi вiйськовi вертольоти, якi баражували над Києвом, над Верховною Радою, Кабiнетом Мiнiстрiв, даючи про себе знати. Як потiм з’ясувалося, тут уже були готовi вiйськовi частини – вони тiльки чекали на наказ, i все це могло вiдбутися. Кравчук тоді, звичайно, набагато бiльше знав, нiж ми. Мабуть, вiн хоча б частково, але знав i про цi вiйськовi частини, про те, що це все по-рiзному може закiнчитися. І через це вiн вибрав такий варiант, який би мiг відповідати будь-якій ситуацiї, що складеться завтра.

Лесь ТАНЮК

Вранцi 20-го числа відбулося засідання президiї Верховної Ради. Прийшли, посідали: троє комунiстів – Шульга, Коцюба, і ще хтось, які пiдтримали ГКЧП; всi iншi, якi зайняли нейтральну позицію; i восьмеро представникiв Народної ради. І цi восьмеро напередодні підготували заяву, в якій ГКЧП називалося фашистською хунтою. Я попросив у Кравчука дозволу зачитати цю заяву. Той каже: «Нi, не дамо вам читати». – Я питаю: «Цю заяву пiдписали вiсiм осіб. Чому ви не даєте нам її зачитати?»

Кажу: «Ви знаєте, коли ця фашистська хунта…» – «Припиніть, я позбавляю вас слова, ви не маєте права!..» Вiн просто боявся, що в протоколi (а вже вівся протокол), зафіксуються слова про фашистську хунту. Боявся. Ну, i зрештою вiн питає: «Якщо ми вам зараз дамо зачитати вашу заяву, а потiм за неї не проголосує більшість, ви вiд неї вiдмовитесь?» Я кажу: «Леонiде Макаровичу, ми не можемо вiд неї вiдмовитися, бо вона вже зачитана в Москві на площi. Ми її туди передали факсом. Пакож передали на Бi-Бi-Сi. Все. Ми не можемо вiдмовитися». – «А навіщо ви її будете читати?» – «З однією метою: щоб той, хто її почує, не сказав, що вiн не знав про неї, i тому не пiдписав. Може ще знайдеться людина, яка захоче врятувате своє чесне iм’я для iсторiї i пiдпише її». – «Нi, ми вам не дамо..».

Я почав читати заяву, а вiн мене весь час перебивав, перебивав, перебивав. І вона записана на фонограмi з його реплiками: «Не читайте, не читайте, а то я зараз встану, встану i пiду…»

Дуже добре повiвся Гриньов. Він гостро сказав: якщо ми поступимося в оцінці цього заколоту, це значитиме що Верховна Рада – парламент мерцiв. Яворiвський дуже гарнi речi говорив, Юхновський подав кiлька своїх пропозицiй…

Коротше кажучи, ми цю заяву розповсюдили. Правда, в цi днi не знайшлося жодної газети, яка б її розмістила. А вже через три днi її надрукувала «Лiтературна Україна» й інші видання. А в тi днi просто побоялися.

В’ячеслав ЧОРНОВІЛ

20-го числа на майдані Незалежності цiлий день iшов мітинг. Ми, народні депутати, виступаємо, а мілція не знає, що робити. Нiби у нас недоторканiсть, i з iншого боку – є ГКЧП. І кому пiдкорятися? То вони тiльки казали, що мiтинг недозволений, мiтинг недозволений… Але не чiпали. Або включали якiсь гучномiвцi, щоби глушити нас.

Лесь ТАНЮК

Наша зустрiч із генералами у Будинку офiцерiв все-таки вiдбулася, і була дуже показова. Чечеватов скликав близько 20 лiдерiв […] і каже: «Мы не будем говорить при включенных камерах. Я прошу вас (а лежав магнiтофончик) выключите эту штуку». Ми йому кажемо: «Генерале, хто до кого прийшов? Ви всього-навсього генерал, керуєте округом, а ми є народнi депутати». – «Нет, я не буду… Пусть он отключит камеру». Кендзьор – розумний чоловiк, сказав: «Добре», вiдключив відеозйомку, але залишив ввімкнений звук. А генерал цього не знав. Так що все було записано.

Чечеватов такi дурницi молов: «Ну, зачем вам на Украине своя армия? Ну, разве Прованс или Уэльс имеют свои армии?… Нет же…» – «Так, ми ж, – кажу, – Україна». – «Что Украина, что Белоруссия – все матушки России дети…» От у такому стилi вiн говорив.

Вiн знав, що ГКЧП вже йде на спад. Це був уже другий день путчу, тому вiн не дуже бешкетував. Але вiн хотiв нас усе-таки притиснути. І всі: i Лук’яненко, i Лариса Скорик, i Кендзьор, i Чорновiл – дали йому дуже сейозний бiй. Ми там виступили дуже гостро, i бiдний цей Чечеватов нiколи не думав, що з ним, генералом, почесним членом ЦК i т. ін., будуть розмовляти у такому тонi.

Вiн не витримував: нервував, вставав, денщики йому щось приносили. А на цьому зібранні стояли вазочки з цукерками, бiля кожного лежали почищенi олiвцi і коробки з цигарками. Це в них було таке бажання нам сподобатися. Але виявилося, що цi депутати – сучi дiти, цигарки розкурили, цукерки з’їли, та ще й наговорили йому рiзного такого, чого вiн не чекав. Так що їхнiй план не збувся. А якби ми в перший день путчу прийшли, то, хто знає, що б було. Можливо вони б мали якусь перевагу.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО

Чи були б використані заколотниками війська, залежало вiд шiстьох осіб, якi керували ГКЧП. Якби серед них був Сталiн або Гiтлер, тодi б це могло статися. А коли вони почали виправдувати свої дiї – це була катастрофа.

Левко Лук’яненко читає Акт проголошення незалежності на Софійській площі у Києві

Змовники не можуть виправдувати свої дiї: вони проводили прес-конференцiю в дусi виправдання – значить, вони припускали iншу думку, i з тією iншою думкою вони готовi дискутувати. Змовники не повиннi йти на дискусiю, вони повиннi стрiляти на мiсцi зразу. А вони на це не пiшли. Тому всі iнстинктивно розумiли, що нема того центру, який пiде на терор. Тут були вже готові арештовувати, але їм бракувало твердостi. Тому цей суб’єктивний чинник зiграв велику роль.

Сергій НАБОКА

У мене було небагато контактiв з людьми із силових структур, але були. І в мене склалося враження, знову ж таки, суто з журналiстської точки зору… Я не маю достатньо пiдстав стверджувати, але моє особисте враження було таке, що там почалися «разброд и шатание». Тим не менше, я знаю абсолютно точно, що так званi «чорнi списки» з нашими прізвищами були готовi, лежали і чекали слушного часу. Пiд час ГКЧП деякі працівники вимагали і були готовi без наказу iти заарештовувати, громити, i навiть стрiляти. В принципi, я думаю, що там залишилося багато людей, якi готовi й тепер це робити. З іншого боку, справжнiй професiонал (не думаю, що це рiдкiсть у цих структурах) працює за будь-яких умов.

Сподiваюся, вони розуміють, що безпека держави – це безпека держави, і державу треба захищати. На той час у КГБ було достатньо розумних людей, iнтелектуалiв. Коли мене свого часу допитували, то застосовували такий вiковiчний прийом – із «добрим» і «поганим» слiдчими. То менi було навiть приємно розмовляти iз «поганим» слiдчим, тому що я бачив у його очах розум. Я здогадувався, що в принципi, вони просто виконують роботу, а насправдi все чудово розумiють. Думаю, що таких людей там було достатньо, i на момент ГКЧП якась частина таких людей робили все, аби допомогти процесовi.

Я знаю, що кожного тижня першому секретаревi мiському партiї лягали довiдки про роботу Українського культурологiчного клубу, а мало не щодня – довiдки про дiяльнiсть націоналiстiв. Я просто бачив один такий звiт, менi приносили, показували. Секретареві доводилося реагувати, казати, типу: «Припинiть». І доводилося щось припиняти.

До мене в той перiод пiд покровом ночi приходив чоловiк, обличчя якого я впізнав. Він: «Да, да, да. Ми там-то зустрiчалися. Я працюю в КГБ. Так от, я прийшов допомогти, розповiсти, що такi-то люди бажають тобі зла. І на тебе вже є компромат. У КГБ знають, де ти бував, знають, куди збираєшся. Набоко, будь обережнiший. Я не буду називатися, обличчя моє ти знаєш. Побачиш – ми з тобою не знайомi». Тобто, такi люди були на всiх рiвнях, я переконаний. Розумнi люди, патрiоти, бо українства з людей всеодно не виб’єш.

В’ячеслав ЧОРНОВІЛ

У нас у Львовi функціонував Комiтет громадянської згоди. Він був створений ще у 90-му році, коли ввели вiйська у Вiльнюс i Ригу. Тодi ж збиралися у Львові нас теж придушити. І ми створили цей Комiтет, намiтили методи, якими будемо захищатися: що робити пiдприємствам, як блокувати вiйськовi частини, може навiть якiсь барикади робити i так далi. Так от, у дні заколоту Комiтет громадянської згоди почав виробляти стратегiю захисту від ГКЧП. Але ситуація змiнилася, вiдчулося, що путч захлинається.

Путч тривав з 19-го по 21-е. 21-го числа уже був закритий перший в Українi райком Комунiстичної партiї. Це зробив Михайло Бойчишин, голова Шевченкiвської районної ради у м. Львові. Але видно хтось попередив секретаря того райкому, він зачинився в себе в кабiнетi, нiкого не впускав i щось там палив. Так що, документи, якi свiдчили про причетнiсть того райкому, чи взагалi Компартiї, до путчу, були знищенi. Їх Бойчишин не знайшов.

Наступного ранку ми взяли Львівський обком партiї. Напередоднi все добре обмiзкували і зробили таким чином: нiби-то без вiдома обласної ради Комiтет громадянської згоди завiв людей у всi кабiнети обкому. А потiм обласна рада, щоб нiчого не було знищено, попросила працівників обкому вийти – нiби їх рятуючи. Опечатали всi кабiнети. Відразу створили комiсiю обласної ради, яка день i нiч сидiла там, перевiряючи всi документи. На жаль, вони, видно, передбачали такий розвиток подій, бо випадок із райкомом послужив прецедентом. Нам треба було напередоднi це робити, але не вдалося зiбрати людей, якусь повiльнiсть проявив Комiтет громадянської згоди. Я навiть їм дорiкав, тихенько пiдганяв. А вони казали: «Сьогоднi не зможемо зiбрати людей, тiльки завтра вранцi». I це нам нашкодило. Ми побачили, що в обкомі була спецiальна кiмната для нищення непотрiбних чи секретних документiв. Там знайшли два мiшки тирси. Вся кімната була завалена нею. Вони досить добре попрацювали.

Але все-таки ми багато чого там знайшли. І найголовнiше – документ, який пiдтверджував причетнiсть ЦК Компартiї України до путчу. Це було відоме розпорядження – телефонограма за пiдписом Гуренка, в якій давалася вказiвка всiм парткомам, райкомам, обкомам – пiдтримати ГКЧП.

Я те розпорядження вiдразу переслав до Києва, поклав на стiл Кравчуку. І менi здається, що це було вирiшальним для того, що комунiсти у Верховній Раді проголосували за незалежнiсть. Вони злякалися. Адже вони не знали, що буде з путчистами в Москвi. Вони не могли передбачити, що потiм всi судовi процеси будуть спущенi на гальмах, що всi причетні до путчу виявляться на свободi i навiть будуть на керівних посадах.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО

22-го числа стало зрозумiло, що ГКЧП вже програв остаточно. І в комунiстiв, якi брали участь у заколотi, було усвiдомлення вини. Вони не знали, як для них це повернеться. Ми були то в Спiлцi письменникiв, то у Верховній Раді, ходили туди-сюди, вели з Кравчуком переговори.

23-го числа на 10-ту годину зiбралася Народна рада. Я подумав, що це унiкальний момент. Ми розумiємо, що комуністи програли і тепер «залицяються» до нас. Отже, завдання Народної ради узятися за пiдготовку якихось проектiв постанов або законiв. Танюк пропонує одну постанову, хтось іншу. Я тодi встав i сказав: «У нас настiльки унiкальний момент, що ми повиннi вирішити основне завдання: проголосити Україну самостiйною державою. Якщо ми зараз цього не зробимо – не зможемо нiколи. Бо перiод розгубленностi комунiстiв короткий, вони скоро оговтаються, а їх бiльшiсть у Верховній Раді. Тож мусимо це зробити тепер».

Я висловив бажання підготувати документ. І менi це доручають зробити. Я прошу Леонтія Сандуляка: «Ходiмте разом». Вiн погодився i ми пiшли. Домовилися, що о 12-iй годинi Народна рада знову збирається, i ми представимо їй проект. Відійшли до столу, що стояв у кутку i я кажу Сандуляку: «Є два пiдходи до складення цього документа. Якщо ми напишемо його довгим, то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ж коротким – вiн має шанси бути проголосованим. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб дати якомога менше приводів для дискусiй». Вiн погодився.

Ми написали, підправили. Приходимо на 12-ту годину, Народна рада вже зiбралась. Я усім пояснив концепцiю написання цього документу – Акту про незалежнiсть. І з нею погодилися. Головатий, інші депутати внесли кiлька поправок, і ми його схвалили.

Лесь ТАНЮК

У нiч з 23-го на 24-е ми сидiли i писали постанови на завтрашнє засідання Верховної Ради. Підготували десь 48 постанов. Я сам 10 чи 12 написав. Ми хотiли їх дуже швидко прийняти. Але основна проблема була в тому, за що спершу голосувати: чи за заборону компартiї, чи за проголошення Незалежності?

Лариса Скорик була переконана, що треба спершу голосувати проти компартiї, бо не можна брати Незалежнiсть iз рук комунiстiв: «Якщо ми вiзьмемо з їхніх рук, то зганьбимо себе навiки». Такої ж думки був Гриньов. Довго ми в Народній раді дискутували, але перемогла думка людей, якi казали: «Давайте все-таки спершу на цьому масовому ажіотажi проголосуємо за Незалежнiсть, а потiм, через кiлька днiв, розберемося з тим, що робити з партiєю».

Комунiсти, звичайно, злякалися. Вони боялися, що їх як учасникiв ГКЧП, росiйська влада, яка перемогла в Кремлi, притягне до вiдповiдальностi. Вони прекрасно розумiли: якщо вони залишилися б у Союзi i не оголосили себе незалежними, то був би прецедент для притягнення їх до кримiнальної вiдповiдальностi. Ними багатьма були пiдписанi документи, за багатьма з них були акцiї пiдпорядкування ГКЧП. За кожним із них можна було знайти дуже багато грiхiв. I вони просто прорахували: якщо вони не проголосують за Незалежнiсть, то Москва, так би мовити, наступить їм на голову, їх просто буде знищено.

Друга причина полягала в тому, що не всі вони є iдейними комунiстами. Третя причина: їм було вигiднiше бути не великими лакеями при Москвi, а меншими чи бiльшими князьками на власнiй територiї. Якщо вони голосували за самостiйнiсть, то одержували маєтки колишнiх ЦК i так далi. Тобто, вони залишалися при владi.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО

24-го числа текст Акту проголошення незалежності був надрукований і поширений серед депутатів. Його всiм роздали, уже всi той текст знали. Почалося засідання і треба подякувати Кравчуку, що вiн не вiдхилив цю iдею. Бо можна було її взагалi втопити або сказати, що ще не час, або iнше питання запропонувати. Вiн узявся за це дiло.

Виступив Володимир Яворiвський, зачитав Акт. Тодi голова фракції комунiстів Станіслав Гуренко сказав, що їм необхiдна перерва. Вони пiшли вниз, там є кiнозал. Зiбралися всі комунiсти, i вiн їх питав: «Що будемо робити?» Хтось каже: «Та чим же ми провинилися, щоб проголошувати Україну самостiйною державою?» Але атмосфера, яка тоді панувала у нас, залежала вiд того, що робилося у Москвi. Єльцин тоді дуже круто говорив проти комунiстiв. I в повітрi носилася думка, чи не почнеться зараз їх виловлювання – так, як було в Угорщинi в 1956 роцi? Їх тодi ловили по вулицях i заганяли ножi просто всередину. Вони лежали на асфальті, аж поки їх через два днi почали пiдгрiбати… Отже, така атмосфера була трошки в повiтрi. І Гуренко з комуністами вирішили, що вони проголосують за цей Акт. Вони виходять з тієї кінозали, пiднiмаються i голосують разом з нами.

Пiсля цього ми вискочили надвiр. А там на площi був величезний натовп, величезний – маса людей. Ми обнiмалися з цими людьми. Мене підхопили на руки, понесли…

Потiм на майдані Незалежностi довго тривав мiтинг. А десь на п’яту годину ми зійшлися на Софiївську площу, де я перед великим, великим зiбранням зачитав цей Акт.

Мирослав ПОПОВИЧ

Якби ГКЧП виграло, то це означало б, що Україна залишається в імперії. І думаю, що це тривало б довго. Але у тодiшнього ГКЧП нiяких конструктивних iдей не було. І вони в економiчному плані провалилися б із бiльшим трiском, нiж попередні керівники Радянського Союзу. І тоді б не Горбачов був винен в очах людей, а ці ГКЧПісти.

Мирослав Попович (1930-2018), філософ, академік НАН України, директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди

Якби виграло ГКЧП, то силовi структури опам’ятались i не вiддали б Україну без кровi. Для них було вкрай важливо, що тут стоять станцiї стежень, флот і так далі.

Так що, такi речi бувають тiльки зненацька. Це гра. Це не просто результат об’єктивного ходу iсторiї. Ми виграли в iсторiї. Таке нечасто буває.

Тетяна Привалко,

Український інститут національної пам’яті

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку