Письменнику Михасеві Ткачу виповнилося 80!

Коли навіть думаєш про Михайла Михайловича Ткача, то, звичайно ж, перед очима найперше постає Людина, а вже потім згадується, що Людина та – знаний український письменник, художник, громадянин, громадський діяч і таке інше.

У випадку Ткача, те «інше» – справді, інше – не другорядне ні в якому разі, просто не таке очевидне і не настільки явне. Дивовижність цю сприймаєш і розумієш при зустрічі з ним з першого ж погляду, з першого ж почутого від нього слова. Хоча якогось пересилу щодо співрозмовника ні в слові тім, ні в погляді Михайловім ніби й немає. Ну, от є, відчувається харизма якогось наслідного сіверського волхва-характерника, та й по всьому! Інші, щоправда, бачать у ньому когось не менш яскравого, але суті те не змінює, бо висновки залишаються тими ж.

«Він ніби щойно зійшов із гравюри XVIII століття — живий запорозький козак. Нагадує чимось того не тільки зовнішнім виглядом — статурою, гордою поставою голови з виразним обличчям і вусами — а й своїми рисами характеру: волелюбністю, глибоким патріотизмом, порядністю, доброзичливістю, скромністю, синівською любов’ю до українського народу», – пише про нього Олексій Брик у своїй статті «Михась Ткач. Майстер ліричної прози».

Майстер Ліричного Буття – сказав би я. Ні! Майстер Величного Буття – сказав би я.

Давно знаю його, давно дружу з ним, дуже люблю і ціную його творчість, але… Ті кілька разів, коли брався за написання відгуків (уже й не дай Господи – щоб «рецензій»!) на його книги, залишилися «ходінням чи сидінням-у-нікуди»: і розум, і натхнення, і просто рука відмовлялися діяти згідно задуманого плану, а Пегас знову виносив мене в солов’їні терени нарису про Особистість. Доводилося відступати, не солоно й сьорбнувши спроби.

Але сьогодні, щойно відзначеного вісімдесятилітнього ювілею Михася Ткача, можливо, отой нарис про Особистість і буде саме до ладу? І можливо, не так уже пропасно, буде мені десь посковзнутися на літературознавчій стезі?

«Народився Михайло Михайлович Ткач 19 вересня (якраз на «Михайлове чудо») 1937 року в с. Сахнівка Менського району (колишня Леніновка, перейменована на честь більшовицького вождя 1924 року) Чернігівської області в родині хлібороба», – сповіщає нам офіційна біографія, забуваючи нагадати, що був отой Хлібороб іще й Солдатом, який не повернувся з нещадної другої світової бійні…

На рік Михайло Михайлович навіть старший за мого, уже два роки як, покійного батька – також сина такого ж Солдата… Я дуже любив свого батька. Я дуже люблю це покоління: воно ще по-справжньому українське, живуче, як верба, і співоче, і працьовите, і уперте. Я ніколи не переживав щодо цього покоління комплексу «батьки і діти». Я наче, попри вік, сам утав у нього, як сніг у землю навесні… А може, я, навпаки, витік з нього ручаєм, як із талого снігу навесні…

Я розумію це покоління. Я співчуваю цьому поколінню. Дивно, але я, багато в чому, і мислю співзвучно цьому поколінню, і живу згідно його ідеалів та інтересів.

«Носив мотузком та возив взимку дрова, збирав колоски в полі та вивітрював на точках після обмолоту хліба дорогоцінні зернини. Те злиденне життя, якщо не сказати – рабське, перемололо мене так, що відчуваю його чорний подих і сьогодні», – сповідався якось в «Автобіографії» Михайло Михайлович, вже будучи відомим в Україні письменником.

«Рабське»?! «Перемололо»?!

– Та ж, ні! Не лукав, друже! То інших, може, й зітерли на тирсу і прах жорна тодішнього жорстокого буття. А щоб таких, як ти? – кричу йому ось зараз крізь часи і простори. – Дивися, скільки ж усього дивовижного встиг ти начудотворити!

І насправді ж, навіть найскромніше писана біографія у нього звучить (!) завидно:

Закінчив Ніжинський технікум механізації, Остерський будівельний технікум та Заочний народний університет мистецтв у Москві (1965), факультет малюнка і живопису. Працював довгий час інженером –будівельником, художником.

На початку 1990-х взяв участь у заходах, спрямованих на утвердження нашої незалежності. Став членом Товариства української мови імені Тараса Шевченка (нині «Просвіта»), деякий час працював відповідальним секретарем цього Товариства.. Тоді створив незалежну громадську організацію – Літературну спілку «Чернігів» та заснував журнал «Літературний Чернігів».

Вийшли окремими виданнями його повісті та оповідання — «Сонячний полудень», «Світле диво», «Святковий ранок», «Дике поле», «Гірка ягода калини», «Веселий Штанько», «Відлуння душі», « Зимові сюрпризи», «Багряні громи», «Ласий Ведмідь», «Осінні акорди», «Спадок», «Хочеться грози», «Зойк сови» та інші.

Нині очолює Літературну спілку «Чернігів», є головним редактором журналу «Літературний Чернігів». Член НСПУ та НСЖУ. Лауреат літературної премії імені Михайла Коцюбинського, імені Григорія Сковороди, імені Пантелеймона Куліша та імені Миколи Гоголя «Тріумф». Заслужений працівник культури України.

Тож точно йому «не має бути боляче за марно прожиті роки і не має бути соромно за підленьке й міленьке минуле».

Ось в автобіографічній повісті «Пахне любисток і м’ята…» Михась Ткач пише: «Коли починаю думати про своє село, уявляти його, згадувати дитинство, то навіть найтяжчі повоєнні роки не видаються мені похмурими, а казковими і світлими».

Гадаю, саме отут він найчесніший. Хоча, можливо, істина, як завжди межи двох крайнощів вихлюпнутих душею під різний настрій…

«Звідки я родом? Я родом з мого дитинства, наче з якоїсь країни», – написав колись Антуан де Сент-Екзюпері.

Що ж, усі ми родом із дитинства, і всі наші таланти і комплекси теж родом звідти…

Доля випробовувала майбутнього митця сирітством, непосильним для підлітка трудом, голодом сорок сьомого року, але йому вже й тоді, як напише він сам пізніше, «снилися Багряні Громи» (а ви б спромоглися отак означити теперішню дійсність?). А пізніше він так назве і цілу книгу…

Прочитай у тій книзі навіть одненьке оповідання «Сині очі Маньки» і вистачить тобі болю народного надовго… може й до кінця днів твоїх. Снитимуться потому тобі ота корова бідна і жінка стара, наче покара за всяку помилку тобою навіть несвідомо зроблену, як до того снився, може, хіба що «Маленький грішник» улюбленого Михайла Коцюбинського з іще шкільної «Читанки». Коли побачив пізніше я картину нашого геніального художника Івана Марчука «А очі дивилися нам услід», то відав уже – чиї то були очі…

А там же, у цій книзі лише по назвах, зверніть увагу, скільки Символів: «Чорні гуси над білою хатою», «Розтерзаний вітряк», «Сироти», «Дике поле»… І це ж тільки – з перших сторінок взято!

Гадаю, тепер вам стає зрозуміло – чому я у заголовку назвав Михайла Михайловича не лише волхвом, але й народовольцем. Народоволець він і є! Народоволець, бо і в житті, і в творах найперше завжди стояла для нього воля народу – воля і в сенсі свободи, і в сенсі жадання, або навіть Закону того народу. Це стара літературна школа Коцюбинського, з якої – Олександр Довженко, Анатолій Дімаров, Григір Тютюнник… Таких більше не роблять.

Так, устиг Михайло багато: і будинків набудував за тисячі «чоловіків», і дерев насадив – ліси за ним шумлять. Щоправда книжки почав творити пізно… Так зате ж яких!

«… Тільки дістав нову «прочотну» книжку, то читаю, одірватися не можу, – згадував якось з дитинства Михайло Михайлович. А ще далі: – …води внесу і дровець нарубаю. Однак, що не роблю, а книгу ношу в голові…»

Довго носив у серці Мрію, та й виколисав – золоту. Довго шукав Любові, але ж і знайшов – єдину. А донечки ж у нього – соколівни, і синів не треба. А ще – зяті-молодці і онуків – когорта.

Ніколи Михайло не заспокоїться: не той типаж – не ждатиме «летючих вареників». Зазираю ось у старі листи.

За 2006 рік: … «Зараз я вельми перевантажений, готую до видання книженцію, а тут проблеми з журналом, інші навантаження.

Катастрофічно не вистачає часу. Словом, чим далі в ліс, тим більше дров. А ще ж весна, дача, від якої нема де дітися…».

За 2011 рік: «… До книжки маю ще одну приємну новину – народився (у Ганусі) ще один внук. Тепер їх у мене вже четверо і одна внучка. Ось такі новини. Турботи, проблеми – ніколи вгору глянути. Про відпочинок навіть мріяти не варто…).

Доводилося мені колись сидіти з його сімейством на нічному чаюванні – така собі була то «тайна вечеря» після офіційного святкування його сімдесятиліття в Музеї Коцюбинського, тісно там було межи крилами і серцями – Рід сидів за власним Круглим столом.

Таке воно і є – Чоловіче Щастя – щастя недаремно прожитого життя.

Велика роль Михайла Ткача і в моїй літературній долі…

Думаю, ми не могли не зустрітися з ним і не могли не стати друзями. Принаймні мене доля уперто вела до цього щастя, подарувавши мені чарівну чернігівську юність на срібному розливі Десни: до армії я два роки працював у тамтешньому річковому порту і там же, на Лісковиці закінчував вечірню школу робітничої молоді. Чернігів, власне, вигранював з мене, зхохлілого тавричанина, і українця, і поета. Проте тоді ми, на жаль, не зустрілися і не познайомилися.

Те сталося майже через двадцять п’ять років – у «зухуватих дев’яностих», коли уже і українська література була стихла, як вичахлий вітер.

Вісім років! Цілих вісім років писав я в шухляду, не маючи змоги нічого видати! Аж поки Господь не послав мені Диво.

Диво те жило за десяток дворів від мене і звалося Наталею Запорожець. Просто до того випадку я з нею і не розмовляв якось. А то були розговорилися – почув я знайому чернігівську говірку. Виявилося, що чоловік її – брат мого друга юності, з яким жив я у одній кімнаті в гуртожитку, а сама вона – рідна сестра дружини Михайла Ткача. Отакий-то тісний світ, в якому ми живемо…

Пам’ятаю, навантажила мене тоді сусідка кількома числами невідомого журналу «Літературний Чернігів» та ще першим, небагатим виданням книги «Веселий Штанько». І всеньку ніч я читав. А вранці написав листа і відправив свої вірші у місто юності. Так прийшов у моє життя Друг Михайло. А «Літературний Чернігів» потому став для мене, як і для багатьох, основою повернення і становлення.

З легкої руки Михайла Ткача і мені полетіло ся.

А поговорили ми з ним розкішно лише раз – дві тисячі восьмого року утік він з Київського книжкового ярмарку ночувати до мене в Ірпінський БТ (саме відпочивав я там). До ранку майже проговорили. На десять років мені і вистачило. А нині скучаю вже…

Спасибі тобі за все, Великий Брате!

Отакий він – справжній, як ця земля, сіль цієї землі – Михайло Ткач.

Які ж і могли бути у такого «не кабінетного» письменника «Осінні акорди»?

Який може бути у такої непосидючої людини «Спадок»?

Вам здається, що надто мало я сказав про творчість Михайла Михайловича? Що ж, я готов розповісти вам і сокровенне… Для того ось подам (може, це й

нахабно, але – ну, ніяк по-іншому!) уривок з мого роману «Я прошу вас живіть», а насправді випадок з мого волонтерського буття:

* * *

У волонтерському екіпажі, що їхав цього разу в зону АТО, крім мене та водія з позивним «Хорунжий Бунчук», була ще й дівчина Віка, років вісімнадцяти, студентка нашого культосвітнього училища. Їздили ми в сектор «М», у Новоселівку: відвозили «передачку» для бійців 14 бригади. Загалом справилися непогано. А от на зворотному шляху, вирішивши скоротити дорогу, втрапили в халепу – нарвалися, схоже, на диверсійну групу «денеерівців».

Аби не їхати через Чормалик, спробували ми подолати глибочезну і широчезну балку, що пролягала межи двома дорогами, через якусь покинуту ферму, до якої були з’їзди з обох автотрас. Та ледь почали спуск, як звідкись із-за будівель вихопилося четверо людей в камуфляжі та з ручними кулеметами. Один одразу ж став у положення «стрільби з коліна». Двоє розбіглися врізнобіч і, відбігши від центрального кроків на тридцять-сорок, теж грамото зайняли вогневу позицію.

Звичайно ж, ми зупинилися. Що іще могли зробити, беззбройні?

Четвертий з «воєнних», граючись автоматом рушив до нас.

– Чуєш, Віко, – тихо сказав Хорунжий Бунчук, – ти ляж на сидіння! Може, якщо й почнуть стріляти, залишишся живою…

На те з-заду почулося тільки зневажливе сопіння.

Я озирнувся. Обриси обличчя дівчини отверділи до монументальності, але очі дивилися на світ рішуче і без страху!

«З такою можна йти у розвідку…» – подумалось.

– Як думаєш, – встиг спитати я ще у Бунчука, – наші чи ні?

– Хтозна, – буркнув він. – Територія тут наша, але ж до фронту всього кілометрів сім…

Той, що підійшов, на «нашого», дійсно, схожий був мало: екіпірований по першому класу, наче щойно – з магазину. Навіть автомат, здається, тільки-но відмили від солідолу. І – жодного шеврону чи нашивки!

Зневажливо зиркнувши на наш жовто-блакитний прапорець, він, на відміну від солдатів на блокпостах, навіть не став вимагати документи. Зазирнув у салон. Побачив Віку і тихо просичав: «Бандеровская принцеска…»

Потім, відступивши крок, коротко сказав, наче плюнув, московською говіркою:

– Абьедьте чьрез Чермаалик…

Ми заднім ходом (вгору!) повернулися на стару дорогу.

Відчувши волю, з Бунчуком дружно закурили.

А Віка раптом сказала:

– Їсти хочу!

– Ну, ти диви на неї! – засміявся Бунчук. – Точно – бандерівська принцеска: війна війною, а обід за розкладом!

Біля найближчого мирного кемпінгу ми зупинилися, з’їхавши ближче до лісосмуги. Їли. Сміялися чомусь. Просто раділи тому, що життя продовжується.

Дивлячись на Віку, я раптом згадав слова Сократа: «Людині, істинно мужній, не личить намагатися прожити якомога довше, а варто сприймати життя таким, яким би воно не було…» Ми ж з Бунчуком хоч встигли дещо в цьому житті, а дівчинка ця іще стільки хорошого могла в ньому втратити.

Ні! Народ, в якому – такі майбутні матері, не зламати ніколи і нікому!

«Так наші то були чи ні? Може, вороги просто не захотіли демасковуватися, піднявши стрільбу?» – гадаю, думав кожен з нас всю подальшу дорогу додому.

Тієї ж ночі, саме там, де ми були, «денеерівці» вдарили в стик 14 і 75 бригад. І з тилу теж. Невдало вдарили: залили їм сала за шкуру добряче…

Отже, все-таки то були не «наші».

То до чого я все оце писав? А до того, що отам під прицілом ворожих кулеметів чомусь (мабуть, з доброго дива) згадалося мені раптом оповідання Михася Ткача «Вишиванка для старшого брата» і вперто так звучало в голові потому майже до закінчення тієї клятої «пригоди». Чому? Прочитайте обов’язково – здогадаєтеся.

Взагалі, його твори треба не рецензувати та обговорювати: їх варто читати, щоб в урочі та віщі хвилини хоча б думалося та згадувалося вам щось справжнє та путнє.

Заодно ось ще згадав я, що колись аж цілу книжку «Наголоси і наголоси» закінчив-був я славно, і що кінцівка та і сюди вельми доладна. Отож, так і закінчу, благословлясь, оце Слово Про Справжню Людину:

…Здається, дійсно-таки, все… Пора іти – садити свій Шовковичний Сад і копати Пречисту Криницю. Ось тільки «маленький» сердечний боржок поверну Всесвітові – доброго друга, славну Людину, пресвітлого осядича-лужичанина поздоровлю з його повноліттям:

Михасеві Ткачу

ВІНШУВАЛЬНЕ

А не так вже й багато пройшло…

А не так вже багато й минуло!

Просто скрапнув дощинкою нулик

в ще іскристе (!) осіннє тепло.

Що в колишнє нема вороття,

то дарунок від Господа світові!

Зустрічай свій рубіж «оксамитовий» –

урожайне поліття життя.

Слово? Ні! Не розтало, як дим, –

благовісне письмо по левкасу…

Хай здоровиться, брате Михасю,

і від щастя аж світиться дім!

Хай од сонця вікно аж бринить!

Серце хай аж співа од любові!

Як в дитинстві, дивує хай знову

кожна мить… кожна мить…

кожна мить!

Більше друзів тобі – не «колег»,

в котрих очі – мов листики фігові!

І весни! І Десни! І Чернігова!

Вічний Скіф (Гончаренко Олег).

А ми ж іще з Михайлом і танкісти колишні обоє. А день танкіста – першої неділі вересня.

То і з цим святом вітаю тебе, друже! Будь здоров, солдате, сину Солдата. Всіляких тобі гараздів, наснаги і натхнення!

Олег ГОНЧАРЕНКО,

член Національної спілки письменників України

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку