Акценти Життєві історії Олександр Олійник Проза Статті. Аналітика Усі новини Чернігівщина 

Розповіді з минулого. Вечірні читання

Екскурсія

Валя шукала зустрічі з Олегом. Зустрічі, що могла б щось з’ясувати у їхніх стосунках. Вони бачилися під час обідів у ресторані, що заживав усе лихішої слави, але оминути який ніхто не міг, бо райцентр не мав соліднішої точки громадського харчування; у кіно, коли сиділи на різних рядах кожне у своєму товаристві; просто на вулиці.

Олегові подобалася ця зовні непоказна, але мила і добра дівчина. Він сам собі не хотів признатися, що уникає Валі через далеку Ніну, якій він так необачно і водночас невизначено пообіцяв приїздити. У Припутнях він таки вже побував разів зо три, але з Ніною не зустрічався. Під час одного з візитів хлопці переказували, що вона образилася. Знав, що працювала тоді в першу зміну, а зайшов до друкарні надвечір. Другого разу він уже не поцікавився навіть, коли Ніна працює, а, оскільки з метранпажем зустрівся в редакції, до друкарні взагалі не заглянув.

Сумніви розв’язав досить несподівано приїзд Вадима Деркача — припутнянського шибайголови, що за якийсь місяць завів купу потрібних і непотрібних знайомств і став кращим журналістом міської газети. Однак, маючи круту вдачу і недипломатичного язика, змушений був розпрощатися з редактором, який, до речі, теж був швидше механізатором, ніж дипломатом.

— Однойменні заряди відштовхуються, — було першою фразою Вадима після бурхливих привітань і обіймів з Кононенком і Олегом.

— Так що, Іване Петровичу, я до вас на службу.

— Зразу тобі говорилося: кидай до біса свого підстаркуватого мемуариста (Кононенко мав на увазі припутнянського редактора, що виступав у газеті зі спогадами про партизанські дії) і давай до нас.

Вадим знав, що міський і міжрайонний  редактори (так називали їх заочі редакційні працівники) недолюблювали один одного, намагалися, звісно, в якомога делікатнішій формі поглузувати з недоліків супротивника та газети, яку той редагував. Співробітники ж обох редакцій поважали Кононенка. При об’єднанні газет кожен з редакторів намагався залишити в себе кращі кадри. Але з Кононенком треба було їхати в якусь Борківку, а з Іваненком — лишатися на місці, отож дехто, махнувши рукою, вирішив чекати, коли редактор закінчить свої партизанські спогади.

А правити Іваненко любив. Його правки часто викликали протест не лише в таких гарячих, як Вадим, але й у звиклих до всього літпрацівників, що мирно допрацьовували до пенсії.

Якоїсь чіткої програми в припутнянського шефа (його ще й так називали) не було. Він викреслював абзац, що йому не подобався, оскільки ж порушувався логічний зв’язок, автор уже сам мав виправляти становище, до чого його закликав жирний знак питання на місці викресленого.

Чашу Вадимового терпіння переповнив заголовочний конфлікт, як він сам пояснив. До однієї зарисовки Деркач, не мудрствуючи лукаво, прибрав заголовок «Робочому роду нема переводу», пішовши за аналогією з відомим романом, яким тоді усі зачитувалися. Редакторові не сподобалося. Докази не допомогли. Посилання на авторитет автора роману — теж.

Через кілька днів Вадим урочисто поклав на стіл редактора номер «Робітничої газети» із цією зарисовкою. «То як?» — «Ет, — махнув рукою Іваненко, — що ви цим хочете довести? Ну, непоганий заголовок, але ж не вершина досконалості. Можна кращий дати». Вадим мовчки поклав прямо на газету заяву із проханням про звільнення.

Кононенко торжествував. Про кращого завідуючого відділом листів не треба було й думати. Після звільнення Брика посада лишалася вакантною. Обком партії нічого не обіцяв: три газети, що почали виходити при новоутворених управліннях, забрали всі резерви. Лишалося чекати випускників університету і партшколи, але ж Борківці треба було двох завів. Гордий, незважаючи на умовляння, на заочний переходити не погоджувався…

— То як ся маєш, дігтярнянський козарлюго? — почав Вадим, як тільки залишився наодинці з Олегом. — За Ніною, мабуть, носа повісив? Признавайся?

— Я б не сказав…

— І не кажи. Бо кури сміятимуться. Крутить твоя Ніна любов із старшим сержантом міліції. Бойовий хлопець!

— Не поділяю іронії щодо міліції…

— Яка іронія? — Вадим просто не давав Олегові роззявити рот. — Прекрасний хлопець! Тільки не можу ж я сказати, що кращий за тебе. А вона, бач, проміняла.

— Міняють те, що мають…

— І то правда. Істину глаголиш, сину мій. То, може, з цього приводу підемо переобідати? Де тут у вас харчевня?

— Кажи: у нас.

— Молодець! Умієш ловити на слові. Відповідальний секретар, що ти хочеш.

Вадимова розповідь відразу звільнила Олега від почуття якоїсь неясної вини перед Ніною. Йому здавалося, що дівчина все-таки його чекала.

А його давно чекала інша. Від Валі довідався Олег про екскурсію до відомого на всю республіку дендропарку. То була ініціатива Підгайного. Олег наче й зараз бачив його — заклопотаного, «з печаттю думи на чолі». Розумієте (обов’язкове слово Підгайного), розумієте, ця поїздка комсомольського активу, крім пізнавального, матиме й виховне значення. Причому, в першу чергу — виховне. Ніщо так не сприяє згуртуванню колективу, як спільна робота, спільний відпочинок. Для нас це особливо важливо зараз, коли половина секретарів навіть не знайомі між собою. Хух, аж думати про таку промову бридко. А Валя ж мала її слухати, записувати, аби занести до протоколу. І хлопці з комсомольського комітету мали слухати, схвалювати. У принципі воно непогана річ — екскурсія, але ж можна про неї говорити по-людськи.

Зробили її з розмахом. До приміщення парткому, в якому комсомол займав дві кімнатки, підкотили автомашини. Добра сотня хлопців і дівчат відразу ж окупувала їх. Почали наводити лад: розставляти лави, квітчати кузови кленовим гіллям. «Красиво, але ж від пилюки не захистить», — подумав Олег, оглянувши споряджені таким чином «газони». Липневе сонце глузливим сміхом вмить обпалило листя імпровізованого захисту.

— Привіт пресі, — Підгайний потиснув Олегові руку ще й подарував усмішку, яка чомусь нагадала тому мальовану ввічливість лицарів плаща і кинджала.

— Слухай, Миколо, у твоєму козлику місця не знайдеться?

— А чого ти не хочеш на машині їхати: зелено, гарно, — і знову посмішка.

О, як Олег проклинав себе за те мимовільне запитання-прохання! Добре, що нагодилася Валя, і він, ні слова не сказавши Підгайному, почав допомагати їй ладнатися в дорогу.

Дорога — це добре. Коли ж дорога котиться разом із піснею — ще краще. Співати борківські хлопці й дівчата уміли. І що з того, що пилюка пробиралася під найнепроникливіші плащі, кашкети, хустини, що з того, що хрипли голоси!

«Газик» Підгайного двічі спинявся, притримуючи машини, що йшли слідом, і пісню, котра була акомпаніатором руху. Невдоволено хряскали дверцята, по-господарськи напіввисувався секретар, суворо оглядаючи співаків. Ох, і несолідно ж, говорив погляд. Але секретар мовчав. Знову хряскали дверцята. Рушали машини — рушала пісня.

Ночувати розташувалися в школі в одному з колишніх райцентрів. Скільки їх стало колишніми! Якби то тільки й біди, що в зміні назви. Ніби німий докір господарникам, стояв обшарпаний будинок культури. Після того, як на вивісці зникло магічне слово «районний», було припинено ремонт. На танцмайданчику перегоріли лампочки, але приїжджих це не зупинило.

— Про що задумались, Олеже Григоровичу? — Валя підійшла разом із подругою. — Може, краще потанцюємо?

— Не вмію.

— Ой, неправда.

— Майже не вмію.

— Зі мною?

— Взагалі.

— А в Борківці я бачила.

— Гріхи молодості.

— За тиждень постарів?

— Я не так висловився. На танцях у Борківці я був лише раз. Після того, як відзначили з хлопцями День молоді.

— Ну, День молоді ви майже щодня відзначаєте, — захихотіла подружка. Олегові лишилося тільки червоніти. Добре, що лампочки перегоріли, подумав. А Валя вела своєї:

— Мабуть, головне не те, коли і після якого торжества танцювати, а з ким. Правда ж?

— З тобою я не хочу танцювати погано, а добре…

— Давай спробуємо.

Пари кружляли просто біля шкільного ґанку на м’якому спориші. З-під нього хлюпала курява. Змішуючись із росою, вона бруднила черевики. Олег помітив, як поблякли Валині білі туфлі. А дівчина не звертала уваги ні на росу, ні на подружку, яка з виглядом людини, що чесно виконала свій обов’язок і має право на відпочинок, стояла осторонь.

Олег не міг позбутися скованості. Він знав, що танцює погано, а, відчуваючи це, танцював ще гірше. Тому мовчав. Якби почав розмовляти, зовсім збився б із ритму. У Валі були свої причини мовчати. Цим вона висловлювала і торжество («бач, танцюєш таки зі мною»), і образу («навіщо тобі було танцювати з нею?»). І хоч думав Олег тільки про танець, почуття ніяковості не минало. Може, й справді не треба було проводити той вечір із Мотрею?

Два дні тривала екскурсія-подорож. Два дні блукав Олег разом з Криничним, Валею, інструктором комітету комсомолу Грицем алеями дендропарку, купався у ставках з теплою і м’якою водою, загорав, дрімав на запашному літньому сіні. Та час від часу згадував зустрічі з Мотрею, інстинктивно відчував початок історії, схожої з Ніниною. Неприємно обманювати чиїсь сподівання, бути без вини винним…

У лісі, де по дорозі додому розташувалися на вечерю, Валя агітувала Олега прилучитися до їхнього гурту.

— Ну, чом ти не хочеш? — питала і смикала за рукав, чекаючи хоч якої-небудь відповіді. Олег уперто мовчав, хрумкаючи пригорілою скоринкою. Не міг же він переказувати Валі зміст своєї розмови, яку, власне, і розмовою не назвеш, із Підгайним. А до того уже, видно, дійшла чутка, що Олег категорично відмовився на зворотньому шляху сісти до нього в машину. Наливаючи чарки, він ніби випадково проминув Олега.

— Миколо Івановичу, куди ж це годиться? Хочете, щоб мій кавалер був тверезіший за мене? — з напівдитячою безпосередністю повернула його до дійсності Валя. Вона не знала, що, залишаючись люб’язними і ввічливими, редакційний і райкомівський секретарі посварилися. Без жодного лайливого слова, без підвищення голосу, без суперечки.

Вечеря закінчувалася. Пісні стали ліричнішими, інтимнішими, розмови — голоснішими. Єдність товариства порушилася. Валя з подружкою сперечалися про міні-спідниці, які тільки-но входили в моду, Криничний мотався з фотоапаратом.

Підгайний, жестикулюючи, щось доводив своєму заступникові. Обоє час від часу запалювали цигарки, згідно кивали головами, а потім, ніби пригадавши якусь важливу деталь, починали все спочатку.

Суперечку перебили двоє незнайомців, що вигулькнули прямо в світло фар із лісу.

— Хто дозволив!? — заволав один — дебеліший і п’яніший. — Я вас питаю! — гарикнув ще гучніше, побачивши, що ніхто не звернув на нього особливої уваги. Зиркнули, хто був ближче, та й знову заглибилися в розмови.

А тверезіший за інших Криничний почав шукати пляшку, аби почастувати непроханих, але не дуже й зайвих гостей. Однак ті вже напригощалися раніше і тепер потребували не чарки, а розмови.

— Я ще раз питаю, — гикнув пришелець, вчасно підтриманий другом, бо на мить втратив рівновагу. Побачивши, що ті просто п’яні, Криничний кивнув кільком хлопцям:

— Давайте покажемо дорогу гостям. Бачите: заблудилися.

Однак усіх попередив Підгайний. Він уже захмелів, а дратівливим був і не під чаркою.

— В чому справа? — спитав майже спокійно.

— Я тут господар, — продовжував хилитатися здоровань. — Чому без дозволу в моєму лісі опинилися?

— Так, так, Карпа Івановича не попередили, — підтримав тепер уже словесно його товариш, що до цього підтримував тільки-но представленого Карпа Івановича в основному руками.

— В чому справа? — скипів Підгайний. — Тепер я питаю!

— Миколо, спокійно: ми зараз, — Криничний ще в Припутнях славився серед дружинників розважливістю, умінням втихомирювати без кулаків найагресивніших забіяк. Хоч кулаки теж мав міцні.

— Прошу не заважати, — офіційно, наче головуючий на зборах, розпорядився Підгайний. — Спробую розібратися без помічників.

Комсомольський секретар, маючи підтримку Покотиленка, що доводився йому рідним дядьком, був самовпевненим. Міг, приміром, дати керівну вказівку якому-небудь голові колгоспу. Якось же Олег мимоволі став свідком його розмови з начальником міліції, молодим майором, що тільки заступив колишнього, який пішов на пенсію.

— Васю, привіт! То як ми відносно гаража вирішимо? Надворі, сам бачиш, морозець, а в мене машина під ворітьми.

Той, видно, щось пояснював, заперечував. Олег знав гараж міліції. Крім «газика», там стояли мотоцикли. Якщо пустити «на квартиру» Підгайного, мотоцикли доведеться залишити в дворі.

— Знаєш що, Васю, ти мені голови не мороч: сьогодні я ночую в тебе. — Підгайний настільки звикся з машиною, що ототожнював себе з нею. Без попередньої домовленості з Покотиленком такий тон розмови був би недопустимий. А ще Підгайний, що називається, працював на публіку. Дивись, мовляв, відповідальний, чи як там тебе, секретарю, як я з самим начальником міліції. Спробуй так. Не зможеш? Отож. Так не дуже сунься зі своїми зауваженнями в комсомол, бо з тобою розмова буде ще коротшою.

Але найбезтактніша розмова викликає в розумної людини хіба що відразу, керівний тон по відношенню до п’яних міг мати зовсім інші наслідки. Просто Підгайний сам захмелів. Почувши рішуче застереження, хлопці зів’яли. Власне, вони й так не горіли бажанням валандатися з п’яницями. Та й не любив ніхто Підгайного.

— Пішли, — потягнув секретаря за рукав новоявлений господар лісу.

— Тільки без рук, — прикрикнув Підгайний і обернувся до притихлого товариства. — Продовжуйте…

Ніхто нічого не продовжував. Усі прислухалися до розмови, що точилася за якийсь десяток метрів, але, оскільки співрозмовники розтали в темряві, здавалося, що голоси долинали чи то з динаміка, по якому транслювалася якась сварка, чи то прямо із затемненої сцени. П’яний бас брався за своє:

— Хто дозволив?

— А ви знаєте, хто я? — тонким напівтенором відбивався секретар.

— І знать не хочу.

— Я не дозволю, щоб зі мною розмовляли так якісь п’яниці!

— Я — п’яниця? Я — лісник, а ти…

— Я — Підгайний! Підгайний — зрозумів? — кричав Микола. Він щиро вважав, що його прізвище повинне бути знаним і поважаним навіть лісниками, що живуть за півсотні кілометрів від райцентру, влада якого на село поширилася півроку тому.

— Плював я на Підгайного.

— Завтра поговоримо в парткомі, — Олегові здалося, що він бачить, як Підгайний з благородним обуренням відвертається і красивою ходою впевненої в собі людини іде до товаришів. Як із трибуни після виголошеної викривальної промови чи ще краще — вироку.

— Х-хе, злякав. Я з тобою зараз поговорю…

Як збирався говорити лісник, стало зрозуміло навіть найнездогадливішим після напівтенорного, що зривався на фальцет, крику:

— Грицю, до мене!

Інструктор комітету комсомолу і Олег пірнули в темряву. За ними відразу кинувся і Криничний, що своїм виглядом і помахом руки перед тим, як рушити, говорив: я так і знав.

До Борківки їхали уже без пісень.

— До чого ж противні, до чого ж гидкі, до чого, — більше слів для вияву свого обурення Олена — комсомольський секретар із лікарні — не могла відшукати. — Так зіпсували вечір.

Із нею похмуро погоджувалися хлопці, ніяково дівчата. Мабуть, не тільки Олег відчував, хто справжній винуватець зіпсованого вечора.

У секретаревому «газику» розмову спрямував Підгайний.

— Чого носи повішали? Буває гірше. От гидота. Ну, завтра подзвоню лісничому. Цього п’яниці й духу тут не зостанеться. Дрянь.

Усі мовчали.

— А екскурсія все-таки пройшла організовано. Хороше ми діло зробили. Так же?..

Козир

До редакторового кабінету Гордий зайшов як іменинник.

— Ти що, мотоцикл на лотерею виграв чи привіз із Києва ордер на трикімнатну квартиру?

— Ні те, ні се, Іване Петровичу.

— Ні те, ні се — це заголовки в нашій газеті. «До жнив готові», «Техніка не підведе», «Екскурсія школярів», «Поки грім не гримне»… Аж плюнуть охота.

Такий поворот розмови відбив у Віктора охоту похвалитися успіхами. Керівник практики, до якого він їздив, був просто в захопленні. «Це ж справжня публіцистика!» — носився він перед студентами з Вікторовою статтею про випускників. «Ви послухайте», — і починав цитувати: «Колись, через кілька десятків літ вас розбудять на світанку голоси юнаків і юнок. То крокуватиме молодість. У своє майбутнє. Пригадаєте тоді і ви свій останній шкільний вальс і світанок, що стрічали його піснею про голубів». Вікторові було навіть незручно. Перед Іваном Петровичем він збирався хвалитися тільки з почуття вдячності. Це ж він правив і його передові, і кореспонденції на партійні теми. І зараз ось перекреслив один із його заголовків…

— Не годиться. Клич, будь ласка, Вікторе, сюди всю нашу гвардію. Ідея є.

Коли гвардія у складі шести шабель, як відрапортував Віктор, розсілася на стільцях, перетворивши кабінетик у мікрозал (так у ньому було тісно, що навіть шістьом доводилося сидіти у два ряди), Кононенко підняв зі столу однією рукою, зневажливо зім’явши, оригінали.

— Що я тримаю, вгадайте?

Відчуваючи пастку, всі мовчали, позирали на Віктора. Віктор знав більше за інших, але теж не все. І йому нічого було говорити.

— Мовчання — знак згоди. Я трохи забігаю наперед, але впевнений, що ви погодитесь, коли скажу, що в мене в руці — халтура. Чистої води халтура, — і поклав папери на стіл.

— Гм, усе халтура — тут щось не так, — невпевнено почав Хмарний, уздрівши серед матеріалів свою передову «Жнива — екзамен хлібороба», що виявилася верхньою.

— Пропозиція приймається п’ятьма голосами проти одного, — перебив Кононенко. — Всі інші мовчать, отже, згодні.

Хмарний почервонів, та потім з’явилася рятівна думка: «Що людям, те й мені». Він тільки картав себе за невчасно почату суперечку. Лаяли б самого — інша річ. А то за всіх почав розпинатись.

— Тільки не треба робити пісних облич, — продовжував Кононенко. — Я не сказав, що після того, як ми півроку робимо разом газету, всі раптом розучилися писать…

— От-от, — радісно вставив Хмарний, але на нього ніхто не звернув уваги.

— …Треба думати над заголовками. Давайте відверто: хто з вас читатиме надруковану в обласній, республіканській, центральній газеті кореспонденцію під заголовком «Техніка не підведе», або «До жнив готові»?

Мовчав навіть Хмарний.

— А тепер ще одне, головне питання: що будемо робити?

Мовчанка стала настороженою, готовою розірватися кожної миті. Однак ніхто не поспішав. Тільки тоді, коли вже мало пролунати таке звичне для нудних зборів «ну» головуючого, обхідний маневр почав Григор’єв:

— Що ж тут придумаєш? Жнива щороку бувають і сівба, і оранка, вивезення добрив. Важко щось нове…

— Якби легко, то й говорити б нічого. А, може, нам з вами тоді довелося б робити газету в порядку громадського навантаження, — тон у Кононенка був рішучий. Видно, він щось уже вирішив, принаймні, мав ділову пропозицію, але хотів вислухати думки співробітників.

— Може, Дмитре Дмитровичу, ви маєте якісь міркування?

— Я ж сказав…— що сказав Хмарний, він уже й сам не пам’ятав. Чи, може, пам’ятав, та хотів виграти бодай хвилинку, якщо не на власні роздуми, то на роздуми іншим. Може ж комусь прийти в голову варта уваги думка, яку той намагатиметься висловити відразу і тим порятує престиж заступника редактора. Думка, як на зло, нікому не приходила. Хмарний знітився і вмовк. Він же справді нічого не говорив раніше, якщо не рахувати спроби виправдатися, хоч конкретно ніхто нікого не звинувачував.

— Ти, Вадиме, у нас чоловік свіжий — от і підкажи, — раптом знайшовся Дмитро Дмитрович і аж прояснів від задоволення. Мовляв, і ми не ликом шиті. Хай покрутиться цей новачок.

— У голові саме порожньо, наче на полицях у нашому ресторанному буфеті, — всі заусміхалися, а Хмарний невдоволено мугикнув. «Викрутився. Гострий на язик. Такого краще не зачіпати», — промайнула думка.

— Менше треба в буфет заскакувати. І на полицях більше зостанеться, і в голові, — невдоволено кинув редактор.

— Боже збав, Іване Петровичу. Не знаю, коли в роті скоромне було. Навіть пива тиждень не пробую…

— Годі, — перепинив Кононенко. — Я думаю так: будемо нарівні з матеріалами відзначати кращі заголовки. А гірші — на «Тяп-ляп», щоб усі бачили халтурників. Автора найкращого заголовка тижня преміюватимемо. За рахунок гонорару.

— Його й так горобець наплакав…

— Нічого, Дмитре Дмитровичу, кращий заголовок — підвищений гонорар. Шанси у всіх рівні.

— Себто кожен солдат може стати генералом, — підсумував Вадим уже в коридорі.

Через тиждень на фанерній дощечці, яку спеціально прибили на стіні в загальній кімнаті, з’явилися імена перших щасливців і обійдених долею. Вадим був на десятому небі. Після довгих дебатів преміювали його заголовок «Подорож, як світ, багата», що стояв над маленькою заміткою. Раніше зватися б їй «Цікавою екскурсією» чи «Екскурсією школярів».

Під намальованими у п’яному безладді літерами «Тяп-ляп» серед інших заголовків був і Кононенків. Редактор зустрів це зовні спокійно, зате на обличчі Хмарного проступала важко приховувана радість.

Іменинником ходив і Павленко, чиї досить ординарні матеріали ніхто не поминав ні добром, ні лихом. На летучках він здебільшого відмовчувався. Усі якось продивилися фейлетонну струнку в кількох його критичних кореспонденціях. Павленка це дещо охолодило, і він знову переключився на виступи передовиків, схожі між собою, як літери однієї гарнітури. І все ж не витримав. У фейлетон, появі якого здивувався Олег, потім Кононенко, а там і вище начальство, вклав, як кажуть, душу.

— Ну, як? — із тривогою і водночас надією запитав Петро, вистоявши весь час, поки Олег читав його творіння, у того біля столу.

— Нічого, — трохи спантеличений несподіваним відкриттям відповів Олег. Він не мав звички особливо хвалити матеріали, навіть якщо вони йому й подобалися. — Покажу редакторові.

— А ніде не перешкрябав? — з недовір’ям запитав Кононенко, повертаючи Олегові оригінал. — Хоч нібито, ні. Дай, щоб було помітно.

Підвал на другій сторінці того дня читали всі. Після обіду до кабінету Кононенка ввірвалися два розпашілих чолов’яги: голова і агроном розкритикованого колгоспу.

— Уже косимо. Навіщо було писати?

— Так учора ж іще не косили.

— Зеленувате було. Ну, й неорганізованість. Трохи винні, але не настільки. І потім, — голова перевів дух, — на зуб зерна я не пробував. Вигадка це.

Кононенко розсміявся.

— Що ж ви хочете?

Ті перезирнулися. Справді, чого вони хотіли? Щоб не було фейлетону, але він уже надрукований. Щоб не з’явилося щось подібне про них у майбутньому? Але те залежить не від редакції. Невдоволені собою, уникаючи дивитись редакторові і один одному в очі, попрощалися.

Дзвінок із парткому був наче з іншого приводу, але наприкінці розмови випливло питання про автора фейлетону.

— Хлопець, по-моєму, тямущий, хоч Бога за бороду ще не тримає. Попрацювати йому треба.

— А як із фактами?

— Все точно.

— Гаразд.

— Сам Губко тобою цікавиться, — поплескав по плечу зніяковілого Павленка редактор, — але носа не задирай: до Остапа Вишні тобі далеко. І навіть до Ковіньки.

Тріумф Павленка збігся з першим розбором заголовків. Увечері того дня сталася ще одна подія, яку, власне, і подією назвати навряд чи можна. Чергував Вадим. Підписавши газету до друку, вештався по друкарні, слухаючи, за його виразом, «глас народу». І зовсім випадково звернув увагу на тираж. Десять з половиною тисяч? Він не повірив очам. Поцікавився у друкарів. Йому відповіли, що такий тираж уже давно. Це заспокоїло Деркача, але вранці він перепитав редактора. Той остаточно розвіяв сумніви.

— Ростемо ж ми, гей, — майже заспівав Вадим. — Іване Петровичу, адже наздогнали Припутні. А в них райцентр — не Борківці рівня. І район більший.

Кононенко задоволено, хоч і з робленою байдужістю, усміхнувся. Кілька борківських місяців минули не марно. Він із чистим серцем мав право іти у відпустку.

Працювати під началом Хмарного було легко. Він не особливо вчитувався в оригінали, наче підкреслюючи довір’я до працівників, а насправді трохи лінуючись. Планів не вимагав, передоручив усю організаційну роботу Олегові. Сам, щоправда, ретельно після коректора вичитував кожен номер. Найбільше боявся граматичних помилок. «Під газетою стоїть мій підпис», — любив повторювати, ніби номер — то не колективний твір, а диктант, написаний редактором.

При Хмарному був навіть надрукований гострий лист із ще гострішими коментарями про роботу ресторану, директором якого нещодавно призначили доброго приятеля Покотиленка. Чи ж треба було дивуватися, що заступник секретаря парткому персонально займався розслідуванням. Автора коментарів викликав до себе. Почав без передмови:

— Ти писав?

— Я.

— А навіщо?

— Непорядок, — спокійно пояснив Олег.

— Ти ж відповідальний працівник, викликав би директора, зробив зауваження. Обслужили б тебе — і ніякої писанини.

— Мене то обслужили б…

— Так у чому ж справа?

— Я ж кажу, що непорядок.

— Негарно виходить: годують нас люди, по чарці навіть наливають. Так же?

— Якщо гроші є, можуть і налить.

— …А ми їх у газету. Ну, скажи, хіба винен директор, що немає води? Це вже комунгоспові претензії треба виставлять.

— Якщо у водопроводі немає, можна було налити в умивальник. Я так і писав.

— І молочні страви, ти ж не маленький, без молока не звариш. А по молоку ми державний план ледве-ледве виконуємо, от і не відпустили ресторанові. Доходить?

— Але ж навіщо тоді включати молочні страви до меню?

Покотиленко зітхнув.

— Ні, тебе Кононенків дух із дороги збиває. Той усе на ресторан нападав. Пішов у відпустку — ти почав.

— Кононенко — мій редактор, член бюро парткому.

— Ну, добре, іди працюй, — Покотиленко провів Олега важким поглядом.

А над Кононенком потроху почали збиратися хмари. Покотиленко робив редакції зауваження з приводу і без приводу, готуючи ґрунт для серйозного наступу. Мимоволі його спільником виявився Хмарний.

Олег і Віктор поїхали на село після обіду. Поки побували на фермах, польовому стані тракторної бригади, сонце почало горизонт червонити. Літній день, наче хлібороб, готувався спочити від гарячого і нагального діла. Контора колгоспу о цій порі люднішає, засновується суперечками і просто розмовами про хліб і поле, про сади й городи, про ціни на м’ясо і соснові дошки.

У цьому гаморі, що нагадував робочий шум вулика із сильною сім’єю в час хорошого взятку, хлопці, нарешті, змогли зайнятися своєю справою. Бачене й почуте, враження й зауваження викладали парторгові, що з’явився на наряд і натрапив (де вони в дідька взялися!) на газетярів. Розмова випала не з приємних. Через кілька хвилин парторг упевнився, що майже всі хиби (а їх було більше від досягнень) партійної роботи стануть за день-два відомими не тільки йому — всьому району. Тому він менше говорив, ніж розводив руками, прикликаючи на допомогу випробуване (тому зовсім неефективне) виправдання: виробничі справи вгору глянути не дають.

— А дивитися треба. І вгору, і навколо.

— Треба, — невесело погодився парторг, уявляючи себе героєм фейлетону. Говорили вони надворі, аби не заважати жвавим дискусіям, що точилися в конторі, краще зосередитися і випалити по цигарці не в прокурених і без того кабінетах, а на свіжому повітрі. Та незабаром з ґанку їх закликав до контори котрийсь із колгоспників. Секретар спершу вирішив, що то на чергову телефонну розмову із райцентром. Неохоче підвівся, усім своїм виглядом наче читаючи нотацію тому, хто не міг додуматися сказати, що секретар парткому на полі чи на фермі. Ну, хоч рятівне «не знаю» видавити. Знову доведеться звітувати. Не встиг від редакції відбрикатися. І так завжди: з вогню та в полум’я.

У конторі напрочуд чисту тишу порушував лише динамік, увімкнений на повну потужність. Передача повідомлення уже закінчувалася, але все було зрозуміло: нова космічна перемога. І зникли вираз розгубленої роздратованості з обличчя парторга, невдоволення — в Олега та Віктора. І вечір став святково-урочистим, не хотілося думати про те, що захмарювало космічну радість — чи то була не випущена стінгазета, чи обшарпаний плакат на польовому стані.

Гамір, що звик супроводжувати всяку радість, почав вихлюпуватися надвір, бо ж тісно було йому в хаті, і несли звістку із контори статечні хлібороби з такою дитячою безпосередністю, наче школярі перші в житті п’ятірки у щоденнику. А Віктор уже викликав Борківку. Друкарня відповіла відразу.

— Вітаю, Дмитре Дмитровичу, — і, затуливши мембрану мікрофона долонею: — На ловця і звір: сам Хмарний трубку зняв. Може, ти, Олеже, поговориш?

— Давай.

— Передаю слово Олегові, він поспішає з рекомендацією, яким шрифтом набирати повідомлення ТАРС.

Олег простягнув руку, але, видно, Хмарний не закінчив, бо Віктор відсторонився. Обличчя його спохмурніло, немов перед сваркою із близькою людиною, яку і ображати не хочеться, і змовчати не можна: справа настільки серйозна.

— Та радіо ще двадцять разів до завтра передасть. Невже сумніваєтесь?

Олег не розумів. Віктор знервовано переконував:

— Дмитре Дмитровичу, усі ж люди чули. І завтрашнього номера всі чекатимуть, як свята.

Олег майже силоміць забрав трубку, але почув лише кінець фрази:

— …А нам радіо не указ.

— Що сталося? — співчутливо подивився на збентежених хлопців парторг.

— Робота є робота, — невизначено промимрив Олег. — Від вас нічого не йтиме зараз на Борківку?

— Організуємо.

— Організовувати, може, й не треба. Я про попутну.

— Буде, буде, — поспішив запевнити парторг, радіючи і за космос, і від надії, що у зв’язку з космічним тріумфом загубляться на останній сторінці його гріхи, набрані в невеличкій статті дрібним шрифтом.

Через десять, щонайбільше п’ятнадцять хвилин біля контори загальмував «газон».

— Вибачайте, на кузові доведеться одному. Ця машина забере на зворотньому шляху зоотехніка з виробничого управління. Збирається на ранковому доїнні завтра у нас побути.

Олегові було навіть прикро розпитувати Віктора про телефонну розмову, зміст якої зрозумів із півфрази. А той тільки нервово палив сигарети.

У друкарні Хмарного не застали. Грюкали машини, викидаючи відбитки «Зорі». Без повідомлення про космічний політ, яке з’явилося лише в наступному номері, коли радіовісник РАТАУ передав його спеціально для районних газет. А критична стаття про роботу парторганізації зовсім не з’явилася. Вікторові й Олегові було соромно перед парторгом. Їм здавалося, що той усе зрозумів.

Кононенко подзвонив через тиждень, коли побачив газету в припутнянській редакції. Говорив із Хмарним довго, але змісту розмови заступник не передавав нікому.

Після повернення Івана Петровича з відпустки про це не згадували. Назрівала серйозна розмова в парткомі, на бюро якого було вирішено послухати звіт редакції про півроку роботи.

Сказано про це було за кілька днів до бюро, одначе Кононенко не надав тому особливого значення. Почувався він упевнено і до звіту майже не готувався. Газета з кожним номером усе промовистіше говорила про себе сама. Павленкові фейлетони, Вадимові статті і кореспонденції слідами листів, фото Криничного, Вікторові передові поступово почали вимальовувати непересічне обличчя «Зорі». А заголовками при зустрічі з Кононенком цілком щиро висловлював захоплення редактор обласної газети. «Як ви так зуміли змусити думать?» — «Моральний стимул поєднали з матеріальним», — не без гордощів пояснив Кононенко. Відверто кажучи, про премію працівники майже забули. Просто нікому не хотілося ставати посміховиськом. Бо на «Тяп-ляп» потрапляли зовсім не за явні промахи. Ці слова стали в редакції синонімом лінькуватості думки. Особливо після того, як усі переконалися, що найменш виграшну замітку можна назвати по-людськи. А щоб пишний заголовок не скидався на кавалерійське сідло на козі, доводилося думати, як би повернути текст, щоб він став небуденним.

Кононенкові не було ніяких підстав хвилюватися перед бюро. Безумовно, слухали газету не для того, щоб узагальнювати передовий досвід, критикувати будуть. Воно, звісно, і є за що. Хіба ж він сам не бачив те ліпше за будь-якого контролера. Та перевірки майже і не було. Прийшов інструктор ідеологічного відділу парткому, попросив підшивку. Кононенко не втримався:

— Невже партком не передплачує свого органу?

—За те, що передплачує партком, я не відповідаю. І ви теж, — відрізав той без натяку на іронію. Присутній при цьому мікродіалозі Олег аж рота роззявив. Після того, як за інструктором зачинилися двері, між редактором і секретарем залягла мовчанка, яку обом було незручно порушувати. Здавалося, після безтактних слів цієї ще молодої людини, яка за службовим обов’язком хоча б, коли вже не навчилася в батька-матері, мала бути ввічливою, сам звук голосу буде безтактністю. Тоді в Олега з’явився перший сумнів щодо доброзичливості наступного бюро.

Засідання відкрив Губко, який повернувся за день до того із відпустки. Питання про роботу редакції стояло першим. Кононенко доповідав, не приховуючи нічого.

— Газета ще не така, якою її хотілося б бачити, — такий початок дуже сподобався Покотиленкові. Однак чим більше говорив редактор, чим конкретніше вказував заходи, які, на його думку, допомогли б робити газету кращою, тим більше той похмурнів. Особливо йому не сподобався закид на адресу Крицького.

— Ми тут обговорюємо не роботу друкарні, а редакції, — командним тоном перебив він Кононенка, напевне знаючи, що ні редакторові, ні будь-кому із членів бюро не відомо про його далекі, але тісні родинні зв’язки із директором друкарні.

— Спокійно, Володимире Івановичу, — легко стукнувши олівцем об настільне скло, сказав Губко. — Мені здається, робота друкарні має пряме відношення до якості газети. Крицького було варто запросити на бюро.

— Не врахували, Семене Йосиповичу, — дещо розгубився Покотиленко. Але відступати йому було нікуди. Рішення заготували ж заздалегідь, члени бюро ознайомилися з ним раніше і ніяких зауважень не вносили (парткомові видніше, як працює газета, у прокурора чи начальника виробничого управління вистачало інших турбот). А в рішенні чорним по білому було написано: «Редакція «Зорі» висвітлює життя району вкрай незадовільно…».

Почувши це, Кононенко підвівся і спокійно (хвилювання видавало ледь помітне тремтіння рук) сказав:

— Після такої оцінки роботи совість комуніста не дозволяє мені залишатися на посаді редактора.

Губко пильно подивився на нього.

— Зайдете до мене завтра. І…не треба робити поспішних висновків.

— За такі вибрики, вибачте на слові, Семене Йосиповичу, — Покотиленко кинув відданий погляд на секретаря, — треба карати…

— Я б радив вам, Володимире Івановичу, бути ретельнішим при виборі формулювань у партійній документації, а не в усній мові… Приступаємо до другого питання.

До Губка наступного дня Кононенко прийшов не сам. Увечері в Борківку приїхав новий власкор республіканської газети. Він тільки починав знайомитись із областю. Кононенка знайшов у гуртожитку, куди його направила всезнаюча чергова борківського готелю.

Розмова про газету почалася в них ще за вечерею, продовжувалася у редакції далеко за північ і ще більш зміцнила Козиреву впевненість, з якою він прибув у Борківку, що роблять «районку» тут люди не байдужі, добрих справ і знахідок на їх рахунку вже немало, хоч їм ще вдосконалюватись та вдосконалюватись.

Кононенко відмовляв Козиря як міг, але той стояв на своєму:

— До секретаря підемо разом.

— Виходить, у мене самого немає мужності з ним зустрічатися після вчорашнього? — привів останній, на його думку, найпереконливіший аргумент Кононенко.

—А то, врешті, твоя особиста справа, — відмахнувся Козир. — Я буду говорити не про тебе, а про газету.

Коли Козир представився, Губко анітрохи не здивувався. Хіба що зацікавився:

— Чув я про вас в обкомі партії. І про намір провідати Борківщину. Але чому ж не попередили?

— Люблю наїздити несподівано. Це входить до моїх професійних прийомів.

— Хочете застати зненацька? Ми завжди готові прийняти кореспондента. До речі, в Борківці працює власкор нашої обласної. І нібито непогано.

— У вас районна газета серед гірших в області не згадується. Сподіваюсь не перехвалю? — обернувся до Кононенка.

— У парткому на цей рахунок своя думка, — почервонів той.

Губко кинув на нього докірливий погляд:

— Справді, ми маємо ряд претензій до газети. Здається, справедливих. Чи не так? — питання стосувалося редактора.

— Я не чув учора справедливих претензій…

— Не гарячкуй, — спокійним глухуватим голосом перебив його Козир. — Якщо не чув, то не тому, що для них не було підстав. Мабуть, не дуже глибоко проаналізували роботу редакції товариші, які готували питання…

— Абсолютно точно, — вставив Губко.

— Але, як кажуть, дивитися треба в корінь. Газета, хоч і не позбавлена недоліків, робиться цікаво, гостро. Іноді трохи кострубато, та то швидше не вина, а біда всіх газет: не встигають редактори обстругувати поспіхом написане працівниками. А працювати треба оперативно.

— А чи завжди оперативна «Зоря»? — Губко знову повернувся до Кононенка. — Навіть про політ у космос на третій день повідомляємо…

— Бачиш, Іване Петровичу, виявляється питання прямо в око, — зрозумівши, що редакторові нічого заперечити, продовжував Козир. — Може, не всі працівники на місці?

— На кадри я загалом не скаржусь…

— Ну, це питання спробуємо вирішити, як прийнято в нас говорити, в робочому порядку, — похопився Губко, не бажаючи, щоб Кононенко розкривав перед гостем усі карти. Хай редактор буде до кінця відвертим у приватній розмові з колегою. Якщо ж порушити питання про кадри зараз, то доведеться думати і про їх зміцнення. А партком поки що не мав такої можливості. Та й чи матиме незабаром?

— Крім того, поліграфічна база, транспорт. «Москвич» наш — то тільки для звіту машина, — почав загинати пальці Кононенко.

— Іване Петровичу, я ж сказав, — у голосі секретаря вимога переплелася з проханням.

— Словом, — підсумував Козир, — редакція потребує допомоги.

— Вважайте, що ви вже допомогли. Хотіли ми покарати редактора. Надто гарячий.

— За це карати, може, й не слід. Звісно, я не втручаюся в партійні справи.

— Не в тому річ. Треба вміти слухати не тільки похвалу. Навіть на несправедливі докори відповідати ультиматумами не можна. Я думаю, він це зрозумів. І взагалі сьогоднішня розмова була для нього не менш корисною, ніж учорашня. Від оргвисновків утримаємося, — підбадьорливо кивнув Кононенкові.

Той зрозумів, що для нього розмова закінчена. Власкор, може, й не мав від редактора секретів, та звідки було знати Губкові, про що поведе мову столичний журналіст.

— Я ще зайду, — кивну навздогін Кононенкові Козир.

Отже, Покотиленкові довелося знову відступити. Чи надовго? Не така він людина, щоб легко забути особисту образу. Кононенко міг битися об заклад, що, не взявши його приступом, той перейде до облоги. Чатуватиме, коли редактор всерйоз схибить.

Біля воріт редакції стояло кілька школярів-старшокласників. Вони голосно перемовлялися, сміялися. Краєм вуха Кононенко схопив зміст розмови. Предметом сміху був герой чергового Павленкового фейлетону, завідуючий одного із борківських клубів. Ага, це ж вони тільки прочитали свіжий номер, прямо біля вітрини обговорюють. Значить, не даремно хліб їмо, значить, не «вкрай незадовільно», товаришу Покотиленко. Отже, ми ще повоюємо. Повоюємо. Та й що за війна може бути: не для Покотиленка газета робиться — для людей. Людям і судити про неї. Люди й судять.

Осінь починається в серпні

Трохи несподівано в редакції з’явився новий працівник. Іван Миколайович Корчак закінчив газетне відділення партійної школи і прибув у розпорядження обкому партії. Редакція давала обкомові заявку на працівника, але, знаючи, що такі заявки є чи не від кожного району, а випускників, як правило, два-три, то на виконання заявки ніхто не сподівався. Мабуть, допоміг Козир, а, може, пам’ятаючи про свою обіцянку, з обкомом домовився Губко.

Приїзд Корчака механічно поставив питання про Віктора, який не раз уже натякав редакторові, що перед початком занять хотілося б відпочити тиждень-другий. На те Кононенко незмінно відповідав:

— Іще ж не тиждень-другий, а більше місяця до вересня.

Потім лишився місяць, три тижні. Саме тоді, коли Кононенко відчув, що далі відтягувати нікуди, і приїхав Корчак. У партшколу він ішов, маючи досвід роботи в районній газеті, тож на нього можна було покластися. Хоч і Кононенко, і Олег знали, що такого, як Віктор, на партвідділі їм не бачити.

Гордий розрахувався. Десь за тиждень до цього Олег подав заяву на відпустку. Кононенко мовчав, а то раптом розщедрився:

— Сім бід — один одвіт. Тільки повертайся, бо зовсім сиротою зоставите.

Хлопці вирішили відзначити свій від’їзд. Олег збирався десь відпочити: може, в батьків, може, на півдні. Ще не вирішив, але в Борківці лишатися було нічого. Хіба що задля Валі.

Останнім часом їх відносини якось дивно стабілізувалися. Вони іноді ходили разом у кіно, іноді він проводжав її додому. Але все було між іншим, наче з примусу. Відвертої розмови не виходило. Олег не прагнув до неї, а Валі було незручно проявляти ініціативу. Одного разу вона все-таки не витримала:

— Далеко я живу. Правда? У тебе, мабуть, ноги відвалюються, поки додому повернешся.

— Ні, чому ж. Тренований. Крім того, перед сном навіть лікарі рекомендують прогулянки. Годину-півтори. Це майже те, що я маю.

— Прогулюватися можна і в бік вокзалу. Не обов’язково ж до моєї хати.

— Можна.

Він байдуже бовкнув це слово. А Валя образилася і тепер уникала його. Це було неприємно Олегові, та і дівчині, мабуть, бо, коли Віктор запросив усіх із комсомольського комітету на прощальний вечір, Валя не тільки погодилася, а й узялася за організацію.

Товариство, що склалося напівстихійно, розрослося до розмірів непередбачених, і проводи вирішили відзначати на свіжому повітрі. Серпень стояв жаркий, дороги розпухли від пилу, що сірими стовпами здіймався до неба весь день, трохи опадаючи, прибитий прохолодою вечорів. Падали зорі з неба і яблука з гілля, покривавилися гречані стерні і помідорні грядки.

Столи розставили у Валиному дворі. Це рішення, як висловився Підгайний, було прийнято без голосування. Жила Валя на околиці, біля вузенької, але місцями глибокої Борки, що, як твердили місцеві краєзнавці, дала назву містечку. Тут свіжість була особливо чистою. Навіть пил над тихою вуличкою здіймався нечасто. Шофери по сусідству не жили, а вугілля на зиму господарі завозили десь у вересні чи у жовтні. Райкомівський «газик» і редакційний «Москвич», що привезли гостей, були того дня, може, першими порушниками сонного  спокою у цьому затишному закутку.

На вербі, що росла прямо посеред двору, приладнали гасову лампу, з шалівок і нерозрубаних пнів («Жениха тобі, Валю, треба, щоб було кому дрова рубать», — це Підгайний) зробили лави.

Перший тост за правом старшого (Кононенко кепсько почувався і на проводи не поїхав) проголосив Підгайний.

— Віктор, — почав, ніби Олега тут і не було, хоч сидів той поруч, — непогано, скажем прямо, добре попрацював на борківський комсомол. Вип’ємо ж за те, щоб він завжди тримав контакт із молоддю, з нами, щоб вічно молодою була його душа.

Хто скривився, хто всміхнувся, але випили дружно.

— А тепер я скажу, — підхопився Деркач. — Не від імені і без доручення, а так, як моя баба, царство небесне, казала: «Щоб не боліть!»

— Треба дбати про чистоту мови, — сказав, аби що сказати, Олег.

— Секретарсько-канцелярська твоя душа, — затрусив кумедно кучерявою копицею зачіски Вадим. — Тож моя баба казала, а вона не те, що університетів, а й церковно-приходської не кінчала.

— Третю дозвольте підняти мені, — підвівся Криничний.

— На здоров’я!

— Ні, я разом з усіма. І потім я хочу слово сказать.

— Якщо одне — давай!

— За те, щоб Віті добре вчилося, Олегові — відпочивалося. І щоб повернувся з відпустки наш секретар із… — він думав, яке ж знайти слово, і, нічого не надумавши, махнув вільною від чарки рукою, — я за те, щоб прокричати йому під час відпустки «гірко!».

Хлопці та дівчата навіть аплодувати почали, але Валі пилося невесело.

— Будь ласка, ножика, — почув Олег поруч тонкий голос. Просив Підгайний. Це було його перше звертання до Олега після екскурсії.

— Дякую, — за хвилю знову почулося люб’язне аж нудне. Микола, видно хотів порушити кригу мовчання, а, може, брала своє горілка.

— Прошу.

— Потанцюємо, — Валя підійшла до Олега зовсім така, як тоді. Хіба трохи сумніша. Її подружка уже кружляла з Віктором, який, трохи захмелівши, вдавав зовсім п’яного і освідчувався їй у своєму трагічному, бо нерозділеному коханні.

— Чому носа повісила?

— Може, востаннє танцюємо, — звелися на Олега сумні сірі озерця з-під чорних брів.

— Вмирати зібралася? Я, наприклад, ні.

— Для танців умреш. Тобі ж «гірко!» скоро будемо кричати.

Олег розсміявся:

— Щоб тому Іванову весь вік горілка гіркою була, як він мені такого бажає.

— А що?

— Рано, Валюхо, мене ховати. Ми ще потанцюємо.

Весь вечір Валя сиділа задуманою. Що означали Олегові слова? З ким він ще танцюватиме? Якби ж сам Олег те знав…

Справжню ціну людині складаєш тоді, коли її втратиш. У редакції всі любили Віктора, всі знали, що доведеться з ним розставатися, та ніхто не думав, що кожному так не вистачатиме його смолянистих кучерів, студентської зосередженості, коли в кабінеті клацає машинка, сперечається Хмарний із черговим відвідувачем, телефонує Григор’єв, щось наспівує Деркач. А він схилився над передовицею, яка, хоч і не стане зразком найбойовитішої публіцистики, але читатиметься старим і малим у невеликому мікросвіті, обмеженому умовними кордонами сфери діяльності Борківського виробничого управління.

Поки Олег жив відвойованими у літа двома тижнями біля Чорного моря, про Віктора думав мало. Тут були свої враження, що людину, яка вперше стикалася з ними, брали в міцний полон і не відпускали, поки невблаганне життя, регламентоване похвилинно, силоміць не повертало до дійсності. Від оперного, розповідаючи про який одесити з гордістю нагадають, що він вважається другим у світі за красою; від Чорного моря, що з легкої руки пісняра стало найсинішим у світі і яке ще й до існування пісні вабило своєю синявою, перелитою добрим чарівником у ніжне літепло хвиль; від фонтанів, від Дерибасівської з фонтанами, небуденною урочистістю в найбуденніший день, лотком букіністів і одеситами, для яких, кажуть, теж пишуться правила дорожнього руху, але коли напишуться, ніхто не відає.

А в Борківці була осінь. Вечори обкладали небо темними сумними хмарами. І сади були сумні, хоч пожовть лише де-не-де торкалася абрикосових дерев, наче вони не зібралися скидати листя, а хочуть удруге подарувати людям солодких плодів.

Того вечора Олег вийшов на редакційний ґанок після безкінечного читання матеріалів, підготовлених у номер, газет, яких редакція отримувала більше десятка.

На хмари, що віщували осінь, дивитися не хотілось. Праворуч ґанку на стовпі блищала електролампочка. Небо з цього краю було чистим. На його темно-синьому тлі неприродно чітко, наче на третьосортній репродукції, жовтів молодик. Повз редакцію ішли пари. В кіно. Чмихав двигун, що крутив кіноустановку. У повітрі було щось невловимо тепле від літа і від диму двигуна. Такий дим чомусь так подобався Олегові в дитинстві. Відповідальний секретар любив стояти на редакційному ґанку і спостерігати вечір.

У гуртожитку не світилося. Олег відімкнув двері ключем, що був один на всіх і лежав завжди під дощечкою біля порога. Очі, що звикли до вуличного напівмороку, ще нічого не бачили у хатній темряві, але звук від кроків по сосновій підлозі видався незвично лунким. Невідомо від чого, в серце закралась тривога. Завченим рухом руки натиснув на вимикач. У кімнаті сиротами стояли чемодани пожильців. Жодного ліжка не було.

Кононенко вислухав розповідь Олега спокійно.

— Детективів викликати не доведеться. Тільки що подзвонили з готелю і повідомили, що для мене комунгосп замовив місце. А гуртожитка більше не існує.

— Як же інші?

— То справа кожного. У всякому разі, такої думки дотримується, мабуть, Покотиленко. Поки він там жив, усе було гаразд. А тримати в приміщенні, яке можна віддати під квартиру, якихось писак — то розкіш, — образу редактор хотів приховати під грубуватою безтурботністю. — Переживем.

Іти в готель Олег відмовився. Влаштувався на редакційному дивані, обтягнутому холодною цератою. Ранком, мерзлякувато тюпаючи до ресторану за черговою порцією горохової юшки і кави, помітив, що за одну ніч на тополях позолотилася майже половина листя. Отак і в людини буває. Літ до сімдесяти його покійний дід знав сивину лише в бороді, а потім за одне літо вона перекочувала в чуб, відтіснивши темнорусість на рубежі, з яких не повертаються. Надворі було сонячно і свіжо, як перед першими приморозками. Такими ранками зривають вкриті сизуватим нальотом сливи-угорки, збирають груші, що навіть у безвітряні ночі гупають із гілок стиглими солодкими метеорами.

Від кінотеатру у парк вели сходи. Напівжартома Олег називав їх єдиною ознакою міської цивілізації в Борківці. Тепер вони нагадали йому знамениті Потьомкінські в Одесі. Одеса навіяла спогади про літо. Про пори року ми з жалем думаємо, як про людей, після розлуки. У Борківку прийшла цієї ночі осінь.

Олег звик до дивана і розставався із своєю квартирою в кабінеті навіть із якимось жалем. Але треба було влаштовуватись по-людськи, як прорік Деркач, слізно впрохавши господарку, в якої мешкав сам, взяти на квартиру ще одного козака. Смирного, як овечка, тихого, як вимкнене радіо, скромного, як янгол. Коли та передала Олегові, що бере його на квартиру тільки завдяки характеристиці, він довго сміявся. Ображатися не можна було уже хоча б тому, що кожна людина — то стиль, як ще древні казали. І якби Вадим не словоблудствував, не був би він Вадимом.

Жовтневі свята Кононенко хотів провести у Припутнях, де все ще лишалися дружина і син.

— Ти вже подивися, будь-ласка, — попрохав Олега, маючи на увазі святковий номер, і поїхав. Олегові нічого не лишалося, як дивитися. Відвідати Дігтярне, батьків тепер уже не вдасться. Ще раз посумують нехай, що мають такого блудного сина, який навіть на свята не має вихідних.

Як не дивно, якраз перед святами Олега часто охоплювала жадоба роботи. І зараз, коли з газетою було покінчено, коли й Хмарний, і Григор’єв пішли додому робити останні передсвяткові приготування, він сів у порожньому кабінеті і почав писати. До зимової сесії лишалося зовсім мало часу, а контрольна з теорії і практики партійно-радянської преси красувалася тільки акуратним титульним аркушем та чітким планом. План допомагав. Гортаючи підшивку «Зорі», на матеріалах якої ґрунтувалася робота, Олег швидко викладав на папері судження, факти, цитати.

У кінотеатрі закінчилося урочисте засідання. Повз вікна потяглися галасливі вервечки люду, чувся заклично-дратівливий сміх дівчат, у відчинену кватирку полилася мелодія пісні. Думки повернули в інший бік. Завтра люди після торжеств, що відбудуться в парковому затишку, після пива в ресторані, після всієї святкової клопіткої урочистості розійдуться по домівках, зустрічатимуть гостей чи самі підуть у гості. Забудуть про буденність, про недороблені справи, про службові неприємності, про все дратівливе, холодне. Цей день залишиться в їх пам’яті днем радості.

Коло борківських знайомств обмежувалося в Олега редакцією, друкарнею, комітетом комсомолу. У всіх свої інтереси. Навіть святкові товариства різні. Можна подзвонити Валі. Та зараз, мабуть, і вона на роботі сидить. На Олега напливала чергова меланхолія. Стало шкода себе, гостро захотілося, наче в дитинстві, чиєїсь ласки, співчуття.

Із задуми його вивели жвава розмова, стук дверей, кроки в коридорі. Без офіційного «дозвольте» в кімнату ввалилися дівчата і хлопці.

— Зі святом завтрашнім, — хором завели підтримані Вадимом та Іваном дівчата. Особливо старалася Мотя.

У цей час задзвонив телефон. Олег зняв трубку.

— Жартуєш? Серйозно? Зараз буду. Біжу.

— Ніхто нікуди не побіжить, — Валя говорила трохи незвичним для неї диктаторським тоном.

— Пробач, я повинен.

— Щось трапилось? — співчутливо скривилася Мотя. — Вічно ті чоловіки поспішають.

— Більше роблять вигляд, що поспішають, — Валя зрозуміла, що Олега не спинить, і їй стало трохи незручно за свою самовпевненість.

Вона спробувала останній хід, щоб реабілітуватися в очах подруг:

— Надовго?

— Може, й до ранку.

— Звідти і на демонстрацію?

Олег мовчки одягав плащ.

— Так куди ж так спішно?

— У друкарню.

— Ми довго тебе чекатимемо?

— Якщо ніколи — взагалі не чекайте. Я можу справді затриматись.

Як він образив Валю! У нього, виходить, є важливіші справи, ніж розмова з нею. І це вночі, коли (хіба ж багатьом відома специфіка газетної роботи?) добрі люди взагалі про справи не думають. А Мотря, хоч і приховувала те, видавалася вдоволеною. Відчула, що Олег вільний птах, якого ще можна вполювати.

А вільний птах летів у друкарню. Сталося майже неймовірне. Велике цинкове кліше зірвалося з колодки і потрапило на текст. Друкар не знав, що робити. Якби те знав Олег. Тільки б не зіпсувалося саме кліше. Текст можна перебрати, хоч для цього треба буде піднімати з постелі складачів. Кліше можна виготовити тільки в цинкографії, якої в Борківці немає. Тільки б не кліше, хай уже текст. Тільки б не кліше…

Друкарня зустріла настороженим мовчанням. Віктор — друкар з машини, на якій трапилася аварія, приладнував кліше до колодки. Його напарниця колупалася в сторінках.

— Ціле? — видихнув хвилювання і надію Олег.

— Кажись, ціле…

Кліше було прибите до дерев’яної колодочки маленькими цвяшками (скільки доводив Крицькому, що треба наклеювати!). Зачищені поля, так звані фацети, не витримали постійного тиску барабана і обірвалися на місці кріплення. Один цвяшок тримався. Він і врятував становище. Цинкова пластина не злетіла з талера на текст чи в шестерню, а тільки напівобернулася, зігнулася сама і побила кілька рядків. Лінотипних. Хотіли піднести святковий подарунок читачам — номер, набраний акуратним машинним боргесом, замість брудного, бо вже добре приношеного корпусу.

Лінотип вимкнений ще з вечора. Та й лінотипістка давно бачить сни. Перебрати текстівку корпусом. Здається, там є розбивки. Так, є. Але хто перебере?

— Ольга трохи знає касу, — ніби вгадавши Олегові думки, кинув Віктор, наклеюючи кліше.

— Справді!?

— Вчилася колись на складача…

— Давай, Олю. Зараз ти — добрий янгол.

— От тільки де каса літературного шістнадцятого? Там і в заголовку три літери побито.

— Знайдемо.

Поки Ольга перебирала текстівку, Олег по черзі перевіряв реали, висовуючи кожну касу. Шукав потрібну літературну терцію. Як це часто буває в таких випадках, потрібний шрифт виявився в останньому з реалів. Обмурзаний, бо, забувши про все на світі, витирав піт з обличчя прямо руками в друкарській фарбі, перемішаній з гасом, яким змивається набір після друкування, Олег полегшено зітхнув:

— Є…

— Читайте, чи я помилок не наробила, — простягла Ольга відбиток текстівки і пішла набирати заголовок.

У сусідній кімнаті задзеленчав телефон.

— Слухаю, — Олег здогадувався, що телефонують йому.

— Так скоро? — Валя на другому кінці дроту говорила стривожено і трохи винувато.

— Через десять хвилин.

— А вже ж пів на першу.

Олег тільки тепер глянув на годинник. Йому здавалося, що впоралися вони хвилин за двадцять. Виявляється, прововтузилися майже дві години. Він уже забув, скільки радилися, поки Віктор не сказав простого і найнеобхіднішого на той момент «Ольга трохи знає касу», він не помітив, що дівчина тричі робила відбитки сама і правила набір, поки запропонувала перечитать йому, що вона міняла побиту лінійку, довго шукаючи аналогічну у безладді складального цеху, що вони втрьох іще чекали, поки підсохне липка стрічка після того, як Віктор змочив її бензином. Наклеївши кліше, друкар ще й прибив його. Щоб надійніше.

І все-таки в редакції на нього чекали. Коли Олег, змучений, хоч і бадьорився, сів на стілець за своїм столом, якусь хвилю кімната мовчала.

— То справився, дігтярнянський повпреде? — обізвався першим Вадим, аби знову почати передсвяткову промову, а заразом і дізнатися про газету, доля якої хвилювала і його, і Криничного.

— Як бачиш.

— Бачу тільки твою кислу пику.

— Побачив би я твою, якби дві години проколупався.

— Ну-ну, не лізь у ятір, карасю ображений. Се ж я люблячи тебе. Давай до діла ближче. Як свято відзначатимемо?

— Ви ж, мабуть, встигли усі деталі обсмоктати.

— То так. Але ж ти?

— Один проти громади…

— Молодець! Що я вам казав? — урочисто подивився на присутніх. — Тоді давай п’ятірку касирові.

Касиром виявилася Валя. Компанія дружно вивалилася з кімнати, залишивши їх удвох, прозоро натякаючи, що, крім касового питання, вони мають вирішувати інші — не менш важливі.

— Вредний же ти, — почала вичитувати Валя без передмови.

— У мене діло було. Та ще таке кляте, що і янгол міг би чортом стати.

— І все-таки вредний. Я вже додому хотіла йти. Не пустили.

— І правильно зробили.

— Правильно? — на Валине обличчя сонячним зайчиком збігла усмішка.

— Валю, так тебе чекати? — з нечутно відчинених дверей показалася голова Мотрі.

— Іду-іду, — поквапилася.

— До побачення, — грайливо примружила оченята Мотря. Валя не сказала нічого.

Наступного дня Валя придивлялася і прислухалася до кожного Олегового поруху, слова, навіть думки, як йому видавалося. Вечірка почалася без нудних офіційних виступів, які нікого не хвилювали і відразу забувалися навіть авторами. Серед таких авторів значився Підгайний, який знайшов собі цього разу соліднішу компанію.

Олега визнали поганим помічником у підготовці столу і посадили на диван розглядати сімейні альбоми господині. Коли ж усі почали розсідатися, він заявив, що не збирається гріти друге місце. Поруч примостилася Валя. Вона зворушливо піклувалася про свого кавалера, пригощаючи його салатами і цукерками. Мотря, як колись у кіно, сиділа поруч Валі і, може, сама того не помічаючи, кидала на подругу ревниві погляди.

Після вечірки всі розбрелися в різні кінці, полишивши організовану колективну прогулянку на наступний день. Коли Олег із Валею минали Мотрин двір, та стояла з Вадимом.

А наступного дня Валя до товариства не з’явилася. Олег прийшов із запізненням. Мотря — теж. Їм випало місце на покуті. Підпилий Вадим відразу зреагував:

— Гірко!

— Помовч, балагуре, — скривився Олег. — У чий город камінці кидаєш?

— А я що: на серці — камінь, та задля тебе — сорочку з себе.

На танці ішли по вечірній Борківці з піснями. В коротких антрактах між ними Олег робив несміливі потуги дізнатися, де Валя, але ніхто нічого не міг відповісти.

Мотря опікала Олега настирливо-ніжно. Навіть відкидала всі запрошення до танцю: сиділа з Олегом, який не танцював принципово.

— А все-таки ти надто вже козак, — ущипнув його Вадим, відкликавши ніби для серйозної розмови.

— Усе — суєта суєт, — бовкнув Олег.

— Іди танцюй, сучий сину, — розреготався Вадим. Довелося запросити Мотрю.

Валя про все довідалася наступного дня. Вона нічого не сказала Олегові. Власне, в чому його можна було звинуватити. Та хто зрозуміє жіноче серце. Образилася і крапка. При зустрічах залишилася такою ж привітною, як була раніше, мило відповідала на телефонні дзвінки. Коли ж Олег запросив у кіно, відмовилася, віднайшовши дуже вже поважну причину. Наступного разу все повторилося. А втретє Олег уже й не запрошував.

Освідчення

На новачків завжди і скрізь дивляться насторожено. Етапи недовгої творчої біографії Олега дуже швидко стали відомі в Борківці всім, кого вони хоч трохи цікавили. І це незважаючи на те, що він про своє життя розповідати не любив, а звертатися з питаннями до Кононенка могли тільки ті, кому розпускати слухи не пристало.

Те, що на секретарській посаді Парко — новачок, певна річ, стало відомо колегам швидше, ніж те, що він холостяк — борківським нареченим. Як на кого, то це було б непогано. Можна розраховувати на якусь скидку. Та Олег ніколи не робив скидок жодному із працівників чи той плавав на поверхні теми, не докопуючись до суті, чи здавав оригінал з більшою, ніж того допускали норми, кількістю виправлень на сторінці машинопису.

Йому не прощали теж. Помилка при макетуванні, хоч вона складала кілька рядків, викликала в друкарні бурхливі обговорення, які тривали значно довше, ніж потрібно часу для її виправлення. Особливо обурювало верстальників розбивання. „Немає шпон”, — щодня чув Олег категоричне і безапеляційне, нібито він зобов’язаний був рубати шпони потрібного розміру. Скорочення, хоч при роботі по-борківськи через них доводилося переробляти рамки, усе-таки робилися з меншим ремствуванням. Може, тому, що були неприємними, й Олегові, котрий, знаючи, якою ціною добуваються рядки, дуже неохоче креслив оригінал, шукаючи на сторінці бодай кілька зайвих пунктів пробільного матеріалу, на місце яких можна було втиснути слово-друге.

Не подобалася борківським поліграфістам і настирливість, з якою секретар добивався втілення макетів у життя. Він безжально бракував рамки, якщо вони не відповідали змістові матеріалу, добивався заміни кожної „чужої” літери в заголовках, до яких би пояснень не вдавалися верстальники. Найвагомішим поміж них було напівмагічне „нема”. Нема літери „а” латинської гарнітури двадцять четвертого кеглю — виходить, можна допустити, щоб на її місці стало „а” з корини. Нічого не вдієш, наполягав секретар, доведеться весь заголовок перебрати кориною.

Коли Ольга Терентіївна чи Надя, чи будь-хто інший починали розуміти, що Олег не жартує, потрібна літера з’являлася. Її витягали з якоїсь форми, що, віддрукована з рік тому, чекала на нового замовника. Таким чином складачі „економили” час на виконання замовлень. Крицький навіть після розмови з Олегом дивився на це крізь пальці, хоч на словах підтримував секретаря. Заочі він був не від того, щоб покепкувати над Парком, відшукуючи для того найнезначніший привід, а іноді й просто вигадуючи його.

Та що там Крицький, коли навіть Григор’єв, якого коректор Лариса, що захистила на філфаці диплом за творчістю Чехова, називала „безмовною конягою”, а Олег вважав скромним рядовим газетного цеху, якось довірливо, із явним бажанням зажити дешевої слави у складачів, побачивши зверстану точно за макетом сторінку, мовив: „Ти бач, навчився рахувати”. Його винагородили співчутливо-дружнім смішком, а Олег, якого він помітив тоді, коли слів, що злетіли з вуст, уже не вернути, промовчав. Навіщо добивати лежачого. Побачивши, що дав маху, Григор’єв знітився, наче першокласник, посадивши кляксу на першій сторінці чистого зошита.

Увечері Олег зробив черговий запис у „Квінтесенцію бачення”:

„Бувають же такі смирні й тихі люди, що носять за пазухою камінь єхидства. Обов’язково за пазухою, бо у відкритому зіткненні вони слабкіші слабкого. Сила їх у тому, що самі знають про свою слабкість і не вступають у чесні сутички. Бридкувата це сила. А якщо прямо — то це безсилля”.

Тут же написав і слова Золя: „Я вважаю, що образи корисні, а відсутність визнання — школа мужності. Ніщо так не підтримує сили і гнучкості, як тюкання дурнів”.

Цитату він зустрів випадково, а, вподобавши, довго думав над її змістом. Якщо образи корисні, чому їх ніхто не любить слухати? Якщо відсутність визнання — школа мужності, чому Козьма Прутков прорік: „Заохочення так же необхідне геніальному письменнику, як каніфоль смичкові віртуоза”? Мабуть, тому, що й метал стомлюється, а заохочення слід приймати лише тоді, коли справді станеш геніальним. Це примирення діаметрально протилежних точок зору таких авторитетів підтвердило в ньому рішучість добиватися визнання, пройшовши школу мужності і взявши користь із образ. А вони приходили звідти, звідки й не думав чекати. Причин образити людину, може, й небагато, але приводів можна віднайти скільки завгодно.

Робота лінотипа, який нещодавно встановили, ніяк не клеїлася. То в розпалі правки в котлі раптом застигав метал:  перевтомлений двигун із ДТ-54, поставлений на бетонний фундамент, що правив у райцентрі за електростанцію, не давав потрібної напруги; то перегорали підігрівачі; то розладнувався розбірний апарат, і блискучі жовті матриці, схожі віддалік одна на одну, наче тури із дорожних шахів, починали „блукати”, потрапляли в чужі каси.

Особливо мучила електроенергія. Тільки починали друкування, як лунав телефонний дзвінок.

— Спиняйте машини, — ледве проривався крізь уривчасте гухкання загнаного від непосильної роботи двигуна хрипкий бас чергового по станції.

Спершу Кононенко сперечався, а потім перестав відповідати на дзвінки, даючи змогу слухати телефонне обурення комусь із друкарів. Розмови з електриками були короткими. Люди практичні, ті довго не вмовляли:

— Не спините — не дамо силової фази.

Коли ці слова підкріплювалися ділом, машини зупинялися, а електродвигуни дзижчали, наче потривожені джмелі. Лампочки зате починали менше підморгувати і ставали не засоромлено-червоними, а жовтими. Що ж, електриків теж можна було зрозуміти. Незрозумілий був спокій Крицького. Невеличкий двигун, що його мала друкарня, виходив з ладу частіше, ніж лінотип. Після кожної такої зупинки вічно замащений автолом і нігролом механік Сергій клав на стіл директора заяву з проханням увільнити від роботи. Крицький брав механіка за руку, вів у дощаний хлівець, що правив друкарні за комору, наливав півсклянки спирту (матриці можна мити й бензином), випивав сам. Потім ішли до двигуна. Під керівництвом директора Сергій знаходив дефект (слід віддати належне Крицькому: машини він знав). Через два-три дні усе повторювалося. Якщо ремонт затягувався, доводилося користуватися милостивим дозволом міських електриків:

— Після одинадцятої — вмикайтесь.

Одинадцята вечора — час, коли борківчани давали спочинок телевізорам, електропраскам, пральним машинам і починали готуватися до спочинку самі.

Електробезладдя, щоправда, тільки затримувало вихід газети, не даючи нікому підстав звинувачувати в чомусь відповідального секретаря.

А от помилки при підрахункові рядків — те йому не прощалося. Та чи ж винен секретар, коли молоденька лінотипістка ніяк не могла відрегулювати свою норовисту, бо малознайому для неї, машину. Рядки виходили не прямокутними, а клинцюватими. Крицький підходив до цього з ковальською практичністю: розбивав тонші кінці молотком і трохи підрівнював у такий спосіб колонки набору. Олег же ніколи не знав, на скільки рядків подовжиться в результаті таких маніпуляцій колонка.

Аби не вскакувати в халепу, щовечора, коли з друкарні всі розходилися, окрім друкарів та іноді лінотипістки, що часом працювала після одинадцятої, переміряв набрані матеріали. Про це довідався Крицький. Оскільки ж переміряти все не було змоги: частина оригіналів набиралася в день верстки, то похибки тільки зменшувалися, але не були ліквідовані повністю. Насмішки прибрали іншого, дошкульнішого характеру. Мовляв, готового порахувати не вміє.

Наближався новий рік. Після Покотиленкового нападу, що ледве не скінчився для Кононенка доганою, в редакторові ніби щось надломилося. Він так же читав оригінали, зверстані сторінки, проводив летучки і планірки, щиро докоряв за штамповані заголовки і фрази, однак робив це якось напівавтоматично, за інерцією. Олег знав, що в парткомі лежить заява Івана Петровича. Його із задоволенням узяла б на роботу обласна газета, навряд чи знайшовся б редактор районної, який не хотів би мати в себе такого заступника чи відповідального секретаря. Однак відносно цього були якісь плани в сільського обкому партії, без погодження з яким задовольнити прохання про звільнення партком не наважувався.

Кононенко перейшов на редакційний диван. Так кабінет став йому правити водночас і за квартиру.

— Воно ще й краще, — пояснив якось Іван Петрович, бувши в доброму гуморі, — якщо засплю, ви збудите.

Після цих слів довелося почервоніти Павленкові. Мав гріх: з’являвся іноді на роботу опів на десяту.

— Ну, це до речі, — вів далі Іван Петрович. — До діла давайте, — і розпочав чергову планірку.

Святковий номер повинен і вигляд святковий мати, отож віддрукувати його треба двома фарбами. Зачувши таку пропозицію секретаря, Кононенко, як сам сказав, проголосував за неї обома руками. І тут же призначив Олега відповідальним за новорічну газету.

Олег узявся за діло ретельно. Склав приблизний макет, щоб автори святкових матеріалів знали, скільки кожному треба писати. Зайшов із макетом до Кононенка. Було те наступного дня. Запал у редактора вже погас. Він нічого не правив, не робив навіть зауважень, що раніше траплялося рідко, хоч як би не старався Олег. По цьому можна було зрозуміти, що в нього знову неприємності. Настрій Іванові Петровичу зіпсував Крицький, який заявив, що немає синьої фарби, і друкувати новорічний номер доведеться чорною. Кононенко подзвонив до обласного управління преси. Звідти, мабуть, щось пояснили директорові, бо фарба відразу знайшлася, але натомість з’явилася вимога дати макети кольорового друку за тиждень до верстки. Та від неприємностей у день верстки і це не врятувало.

Здавалося б, усе просто. Макет є макетом. Та коли метранпажі доверсталися до того, що замітки стали «налазити» на заголовки та заставки, Крицький звинуватив у тому Олега.

— Чом не міг зробити макет у натуральну величину?

— Яка різниця?

— Ні, прямо взяв би оцей розворот, — тикав той під ніс віддрукований синьою фарбою аркуш, — і намалював би, де якій замітці стояти.

— Хіба по моєму макету того не видно?

— Видно, видно… Розумний став дуже. Тепер бери і переробляй сторінки сам.

— Ну, виправляти ваші помилки я не збираюсь…

— Мої помилки? Та ти під стіл пішки ходив, коли я макети серед ночі міг малювати. Мої помилки…

— Не ваші особисто, так працівників друкарні.

— А вони що, менше тебе газету роблять?

— І все-таки перероблятимуть, бо помилилися.

— Ех, — махнув рукою Крицький, маючи на умі тим жестом показати свою цілковиту зневагу до секретаря, та й пішов із цеху. Мабуть, обідати. По дорозі зіткнувся з Кононенком, хутко проминув його. Сперечатися з редактором після дзвінка з області йому не випадало, отож і згонив злість на секретареві. А той, хоч і молодий, мовчати не збирався.

При появі Кононенка в цеху запанував діловий спокій. Верстальники, підбадьорені випадом Крицького, почали й собі висловлювати невдоволення, але, позбавившись підтримки і розуміючи хоч у глибині душі свою неправоту, мовчки доводили до ладу сторінки. Настрій в Олега перед новорічним святом був зіпсований.

Після свята особливого піднесення теж не відчував. Хоч із Крицьким більше сутичок не було, та в особистому житті все видавалося нечітким, наче відбиток неприправленого кліше.

Мотря дзвонила через день.

— Приїздять артисти облфілармонії, — чувся з трубки її муркітливий голос. — Завтра концерт.

Він відповідав щось невизначене або й зовсім мовчав.

— Як ти на це дивишся?

— Позитивно, певна річ.

— Так я, — в голосі з’являлася награна винуватість, — взяла квитки.

— Мистецтво треба любити, — тільки й лишалося філософствувати Олегові, — і підтримувати… матеріально, — на кінець треба було підкинути їжаченя, щоб не подумала, чого доброго, що він у захопленні від її люб’язності.

Мотря вдавала трохи ображену від його байдужості, трохи вдоволену від своєї культурницької місії. Насправді ж вона святкувала чергову перемогу над Олеговою інертністю і, принаймні, вигравала один вечір, окрім концертного. Не міг же, хай навіть і Олег, що не визнавав ніяких умовностей, не запросити дівчину на якийсь фільм чи концерт у відповідь на її люб’язність.

Вечори минали безтурботно, хоч і лишали неприємне відчуття невдоволеності собою. Криничний жартував над Олегом. Деркач не відставав.

— Значить, відбиваєш дівчат у кращих друзів преси? Позаштатним авторам дорогу переходиш? Дивись! — і з артистичною осудливістю мотав головою.

Олег чув про якийсь давній роман між Мотрею і завторгом райспоживспілки, але ніколи не надавав чуткам значення. По-перше, то могли бути плітки, по-друге, давно могло те діятись, по-третє, — і це найголовніше — себе він вважав вільним. Хочеться Мотрі провести з ним час — будь ласка. Але він більше думав про іншу, яка все віддалялася від нього, хоч майже щодня стрічалася і люб’язно вітала «пресу». Що ж, преса, так преса. Хоч у пам’яті ще жили ті недавні дні, коли для Валі він мав справжнє ім’я.

Одного вечора (це навіть здивувало Олега, а, якби був менш самовпевненим, мало б і насторожити) Мотря відмовилася від кіно.

— Дома справ купа, — у винуватість голосу вплелися нотки щирого жалю.

Наступного дня у друкарні Олегові піднесли новину.

— Що ж це твоя мила з іншим красується, а ти спиш? — ніби між іншим спитала-сповістила Надя. Ще й усміхнулася співчутливо нібито.

— Під столом пішки? — відреагував, як воротар на м’яч, Олег.

— Та ні — по вокзалу, по перону. Сказала б і з ким, та сама не знаю.

— Плутаєш мене з кимось, Надюшо. Моїй милій ще рано обніматись, — уже не так впевнено відмовив, усе ще думаючи відбитись своєю мнимою юністю, хоч усі знали (а дівчата — найперші) Олегів вік. Розумів, що, повторюючись, програє в очах Наді, але щось дотепніше не йшло до голови.

Сам собі обіцяв не телефонувати, але не витримав. Проклинав себе, коли знову почув про домашню роботу. І все ж бовкнув:

— Я чекатиму.

Вона прийшла. Олег відразу помітив, що готувалася Мотря до вечора з особливою ретельністю. Навіть по червоній шапочці, яку дівчина носила після роботи і яка, як і робоча-синя, завше скидалася на необгребену копичку отави, сьогодні походив гребінець. Відчувши, що Олег звернув на це увагу, Мотря попередила його:

— Мама сміялася, що доводиться не тільки дурну голову, а й шапку чепурити.

— Мабуть, була незадоволена, що займаєшся дурницями?

— Ні, ще й хвалила, бо, каже, на голові в мене ніби нечистий копійку шукав.

Попри всю невимушеність, Олег відчував у словах Мотрі натягнутість, прагнення втекти якомога надовше від головної теми, про яку вона здогадувалася. Та й не диво: Олегова похмурість не обіцяла приємної розмови.

— Може, в кіно підемо? — знову почала Мотря, коли вони порівнялися з яскравим рекламним щитом.

— Ти хіба вчора не була? — відверто грубо вихопилося в Олега.

— Ні…

— Що ж ви тільки по свіжому повітрю прогулювалися?

— З ким?

— Тобі краще знати.

Мотря мовчала. Олегові доводилося продовжувати.

— …А для мене була зайнята, — і самому стало моторошно від цих слів. Що це — ревнощі? Однак слова були сказані, а Мотря сприйняла докір як належне і постала перед нелегким завданням виправдатися чи хоча б пояснити свою поведінку.

— Що ти маєш на увазі? — ніби аж офіційно спитала вона (ще один хід, аби відтягти відповідь!).

— Твоє вчорашнє побачення, — спробував говорити якомога байдужіше.

— Яке?

— Воно ще й не одне було?

— Двоє.

Він стенув плечима:

— Розповідай про яке хочеш. А хочеш — взагалі не розповідай, — до Олега почав приходити не награний спокій, а якесь оціпеніння.

— У мене було дві зустрічі з двома різними людьми. Одна стосовно домашніх справ, а друга…

— Про першу, мабуть, не будемо.

— …То, може, підемо в кіно?

Фільм був довгий і нудний з невдалими потугами на комедію. У залі, крім кількох школярів, які, видно, вперше потрапили на сеанс для дорослих, ніхто не сміявся. Мотря за півтори години не промовила жодного слова, певно, збиралася з думками. Олег вирішив не заважати і уважно видивлявся найменші нюанси дешевого розсмішування на екрані.

Вони вийшли останніми, пропустивши нечисленні пари і напівсонних одинаків-командировочних, що хотіли врятуватися в кіно від важкого безділля вечорів. На безлюдній вулиці припікав морозець. Мотря одягла рукавички, взяла Олега за лікоть і продовжувала механічно переставляти ноги. Мовчання було настільки довгим, що монотонне поскрипування снігу під підошвами почало викликати відчуття болю. Здавалося, рипить пісок на зубах.

— Ну… — буркнув Олег, коли половина дороги до Мотрі лишилася позаду.

— Що ну? — востаннє спитала вона і, зустрівшись із мовчазним поглядом, що при тьмяному світлі вуличного ліхтаря видався їй ще похмурішим, ніж був насправді, раптом розплакалася. Безпорадно, наче п’ятирічне дівча, згубивши улюблену ляльку. Від Олегового незграбного заспокоєння вона розійшлася ще дужче. Довелося мовчки чекати. Спинилися під однією з тополь біля ставка, дорогу повз який, хоч вона була обхідною, обрали не змовляючись.

— Ходила я вчора, — усе ще зрідка схлипуючи, почала Мотря, — з Василем Івановичем…

— Навіщо ж це було приховувати від мене?

— Навіщо? — Мотря звела нерозуміючі заплакані очі. — Так він хотів.

— Але ж, — до Олега тільки тепер почав доходити прихований зміст Мотриних слів, — він одружений… — осікся, відчуваючи, що говорить дурниці.

— Одружений, але… для мене зробить усе. Готовий на все, —на ходу поправилась. — Навіть на розлучення.

— Це ж неприємність, — говорив Олег безсторонньо, наче все те анітрохи його не стосувалося.

— Він готовий до неприємностей, готовий виїхати з Борківки…

— Про це ви й говорили вчора?

— Не тільки вчора. Але вчора — востаннє.

— Усе вирішили?

— Я сказала, що люблю тебе…

— А… він що? — зовсім уже не до діла бовкнув Олег, викликавши нову хвилю сліз.

— Ну, до чого тут він? До чого?

Олег замовк.

— Для мене це була остання зустріч із ним. Я все забуду, — заспішила Мотря, мабуть, не маючи певності, що знову не розплачеться. — А сьогодні, може, востаннє говорю з тобою. Я хотіла краще. Навіщо тебе було тривожить?..

— У вас було багато вечорів. Я не знав…

— Ти нічого не знав… — Мотря витерлася хустинкою. Все-таки поборола себе. — Я вже не пам’ятаю, коли востаннє плакала.

— То добре…

— Добре, — погодилася вона. — Тільки… чи зможеш ти мене пробачити?

Олег мовчки взяв її під руку. Дорога здалася довгою, мов погана книжка, яку хочеш і ніяк не можеш дочитати.

— Ти мовчиш. Правильно, — приречено мовила Мотря, коли зупинилися біля її двору. — І все-таки скажи.

— Що?

— Я ж питала.

— Тобі потрібні гарантії?

— Я винна, бо обманювала. Але ж я знала його тоді, коли тебе ще не було, — вона говорила швидко, із запалом, бажаючи за всяку ціну надати словам переконливості.

— Усе залежатиме від тебе (звідки в нього взявся цей прокурорський тон!), — Олегові здалося, що він б’є лежачого, розумів, як це бридко, але не міг стриматися.

— Добре, — зовсім спокійно і просто сказала Мотря, — я доведу, що мене можна любить. Тільки, — голос знову її зрадив, — ти… полюби. Добре?

Олег мовчки поправив шапочку, що зсунулась їй на лоб:

— До побачення.

— Добре?..

Семидоріжжя

Чи не в кожному місті й селі є своя візитівка. У Харкові — то величезний майдан Дзержинського і новітні, коли зважити на час будівництва, корпуси Держпрому, у Києві — Володимирська гірка та Хрещатик, у Чернігові — гармати на Валу, у Севастополі — Малахів курган. А в Борківці — Семидоріжжя.

Семидоріжжя зовсім недалеко від редакції. Пройди якісь дві сотні метрів однією із складових, що дали йому ім’я, — і потрапиш на площу, посеред якої сама природа-матінка зробила підвищення, ніби натякаючи господарям Борківки, що там якраз місце для клумби. Однак цей натяк ніким, окрім місцевих поетів, не був розгаданий. Оскільки ж поети були початківцями, то вони не мали права вирішального голосу навіть у Спілці письменників не те, що в господарників. І клумба існувала тільки в їх уяві. А насправді був горбок та й годі. Під час дощів він іноді ставав острівцем. Коли підсихало, перетворювався на півострів і, нарешті, ставав знову горбиком на рівному місці.

Ходити сюди Олегові доводилося, коли проводжав додому Валю чи Мотрю. Від Семидоріжжя потім треба було звертати на інший шлях, куди після Мотриного освідчення Олег заказав собі дорогу. А Валя заказала йому її ще раніше.

Третя вулиця вела від центру. Нею ходили і Кононенко, і Олег із друкарні до гуртожитку. До Семидоріжжя, правда, не доходили, бо гуртожиток був від нього на віддалі чотирьох дворів. От по воду ранками Олег бігав цією вулицею аж на саму площу. Скраю вона дала притулок неглибокому колодязю. Ті прогулянки, що входили невід’ємною частиною до комплексу ранкової гімнастики, були припинені волею Покотиленка, коли із гуртожитку зникли ліжка, а хлопці потім уже самі забрали речі.

Четверта — і дорога, і не дорога. Вигулькувала вона із борківського парку і була, якщо розібратися, просто стежкою. Але люди, називаючи свою площу, на те не зважили, і стежка, якби мала хоч крихту людського марнославства, копилила б губу.

Ще одна дорога вела до ставка. Була коротка і глуха. Майже все місто ходило до ставка через редакційний двір: ближче і звичніше. Якщо ж треба їхати, то воліли зробити зайвий кілометр, щоб хоч розбитою (душа з тілом прощається!) бруківкою обминути дрімучу післядощову багнюку, а гожої днини — просто за звичкою. Та вельми довга погожість теж дорозі не йшла в лад. Тоді вистачало однієї вантажівки, аби підняти такий пил, що зводилися нанівець тижневі старання господарок, які хотіли мати чисту білизну, розвішуючи її після прання по прилеглих до цієї вулиці дворах.

Остання була дорогою з двох доріг. Може, з цієї причини площу треба було б звати Шестидоріжжям, але якщо Семидоріжжя, то так тому й бути. Метрів п’ятдесят вулиця широкою смугою робила крутий підйом, що нагадував ручку збільшеної в сотні разів хлопчачої рогатки. Далі, як і в рогатці, ручка розколювалася надвоє. Одну з цих доріг Олег майже зовсім не знав і міг би поручитися, що й ніхто з редакції, включаючи борківських старожилів, не знає. На другій кілометрів за три від Семидоріжжя мешкала лінотипістка Оля, яку Олегові раз довелося проводжати додому, коли газета з вини редакції затрималася, і дівчина сиділа за клавіатурою до першої години ночі.

Десь у такий же час, але через кілька місяців потому, Семидоріжжя, що мирно дрімало під січневим снігом, знову нагадало Олегові про себе. Він лежав у ліжку, гортаючи ілюстрований журнал, і вже подумував, чи не варто вимкнути світло. Сумніви відносно цієї аж надто простої акції виникали тому, що, як би не хотілося спати, вкладатися до приходу Вадима було недоцільно. Прийшовши, той обов’язково справлявся про здоров’я, настрій, а то й затягав якусь бадьору арію. Якщо ж Вадимові було не до витребеньок, що траплялося дуже рідко, він беззлобно проклинав долю на повний голос, не рахуючись із часом.

Вадим барився. Уже й танці закінчилися. Останній кіносеанс — і поготів. Олег усе-таки наважився і намацав вимикач, що був якраз біля його ліжка, так що навіть вставати не доводилося. Боротися із дрімотою, що йшла в наступ разом із таким могутнім союзником, як нудний журнал, стало над його силу.

Та Олег поспішив. Майже водночас із вимикачем клацнув ключ у дверях. Вадим надто довго, як на нього, вовтузився в коридорчику, скидаючи своє куце пальтечко, охрещене Іваном Петровичем лапсердаком, човгав калошами, черевиками. Потім мовчки хлюпався на кухні, мовчки і чомусь боком зайшов до кімнати.

— Що це в тебе? — сам собі не вірячи, запитав, відразу ж збагнувши безглуздість питання, Олег. Що це? — хоч і так бачив губи, наче їх після пирога з калиною неохайний господар витерти забув, та зав’язане око.

— Тс-с, — підняв палець Вадим.

Він і вранці нічого не розповідав. Ідучи на роботу, ховався за спиною Олега, аби перехожі не бачили його розмальованої парсуни. Та від поговору не втечеш. І, переконавшись, що мовчанням тільки розчищає дорогу напівзагадкам-напіввигадкам, Вадим перестав критися.

На танцях завжди п’яний вісімнадцятилітній лобур — проводир борківських жевжиків, любовно прозваний ними «Зубом», кілька разів поривався до бійки з Анатолієм, хорошим Вадимовим приятелем. Як виявилося, Анатолій був лише приводом. «Зуб» і його «зброєносці» знали, що Вадим не змовчить, якщо чіпати його товариша. Починати ж бійку просто так із Деркачем навіть вони не наважувалися. Надто популярною особою він був у Борківці. Тому сприяв і недавно опублікований у «Зорі» його фейлетон «Гнилий зуб», що бив не в брову — прямо в око всюдисущому і, як тому самому здавалося, всесильному та неприступному ватагові.

Анатолій був хлопцем швидше практичним, аніж хоробрим. Та й ноги мав — гріх скаржитись.

— Треба змиватись, — кинув Вадимові перед закінченням танців.

— Від кого?! — аж підскочив той. І Анатолій, із важко приховуваним смутком поглядаючи на далекі тини, що могли б зарятувати у крайньому разі кілком, поплівся разом із Вадимом.

«Зуб» розкусив тактику супротивника, зібрав свою ватагу — і хвостом потяглася за хлопцями п’яна півдюжина. Біля Семидоріжжя, почувши погрози, Вадим зупинив Анатолія:

— Почекаємо.

— Молодці. Оце молодці! — захоплено вигукнув не менш п’яний, але менш досвідчений з ватаги, щиро вдоволений лицарством переслідуваних. За це він удостоївся стусана самого «Зуба»:

— Пацан…

Коли Вадим і Анатолій опинилися в щільному кільці, в «Зуба» не вистачило навіть витримки зіграти на нервах: мовчанка тривала декілька секунд.

— Репетиція закінчилась, — ці слова стали сигналом для всіх, хоч починати «Зуб» вирішив сам.

Не встиг Анатолій розчепити руку, що взяла його за борт пальта, як між ним і «Зубом» виріс Вадим.

— Може, без рук обійдемось?

— Що? — удар був настільки підступним, що Вадим не втримався на ногах.

Після Анатолієвого на снігу опинився «Зуб». Збивши з ніг ще одного, Анатолій кинувся за ріг, неподалік від якого жив знайомий міліціонер. Поки Вадима збили з ніг удруге, поки підводили і відтирали снігом «Зуба», Анатолій уже мчав із підкріпленням. Помітили міліцію захоплені легкою перемогою вояки запізно. Однак врозтіч кинулися дружно…

Довгоногого «Зуба» наздогнали вдома. За іншими гнатися не було сенсу. Ватаг був не з тих, котрі вигороджують спільників.

Найбільшою карою нападникам, однак, було не просто 15-добове провітрювання під наглядом міліції на облагороджуванні Борківки. Одного разу їх, на прохання Олега, прислали відкидати сніг від редакції. Ніхто з працівників не мовив жодного слова зловтіхи. Нерви знову виявилися слабкими у головного горе-героя.

— Ми ще стрінемось, — просичав він услід Олегові, помітивши, що міліціонер відійшов.

— Можна вирішити все й зараз, — незворушно відповів той, — але із ув’язненими закон забороняє розмовляти.

Помічники не збиралися іти за «Зубом» в огонь і воду. Після Олегової відповіді дехто тихенько захихотів. Отож Вадимів фейлетон логічно продовжило життя. Синці ж, хоч і стали притчею во язицех, знаменували початок краху компанії сумнівних молодиків. Ізольований від спільників самими спільниками, «Зуб» незабаром з горя напився і вчинив самосуд над двома із них. У міліцію його доставили швидко і цього разу вже надовго.

Про погрози на свою адресу Олег відразу забув. Та й що йому ті погрози. Після Мотриного освідчення на танцях він не з’являвся, в кіно ходив уряди-годи, дотримуючись думки, що ліпше прочитати одну книгу, ніж подивитися три фільми. Отож його навіть перестріти увечері було важко.

Олега мучило інше. До нього знову повернулися сумніви на кшталт тих, що мучили в перші борківські місяці. Тоді він, підсвідомо радий розлуці з Ніною, не робив жодної спроби, аби зустрітися з дівчиною. Картав себе за егоїзм і… минав друкарню під час чергової поїздки у Припутні.

Мотря була від нього зовсім близько. Вона кинула на терези їхніх стосунків усе, що мала. Але й вимагала не менше.

Після освідчення Мотря трималася довго. При зустрічах віталася, як і з усіма, навіть розмов не починала. Та серце не камінь.

— Добрий день, — без звичайного перепитування «це редакція?» почув Олег у трубці і відразу впізнав голос.

— Привіт.

— Чим займаєшся?

— Працюю.

— Субота ж.

— Пиячив би, та грошей чортма, — спробував сховатися за жартом.

— Може, в кіно сходимо?

У душі спершу ворухнулася неприязнь: знову дешеві прийоми з кіно і концертами. Та відразу осік себе. Що інше можна запропонувати в Борківці? І взагалі, що може пропонувати дівчина? Не пити ж горілку, не грати в футбол чи займатися інтелектуальним відпочинком на зразок шахів.

— Добре. Коли починається сеанс?

— О дев’ятій.

Заздалегідь приходити Олег не любив. Побачивши довгенького хвоста черги біля віконця каси, без ентузіазму став у кінець. Віконце виходило надвір. Віяв вологий, неприємний вітер. Такі наприкінці зими приносять відлиги, а, трохи змінивши напрямок, ожеледиці. То що принесе цей? А, власне, яка різниця? Мабуть, безглуздо думати про вітер, який не підвладний навіть гідрометеобюро. Залишається кіно. Але про фільм йому нічого не відомо. Менше, ніж про вітер. Кепсько, коли не можеш чітко сформулювати навіть свої думки. А все тому, що не хочеться думати про головне. Хтось торкнув Олега за лікоть.

— Добрий вечір, — перед ним спалахнула знайома червона шапочка. «Святкова», відзначив про себе, а вголос щонайпрісніше кинув вітання-відповідь.

— Ходімо звідси. Холодно.

— Ми ж збиралися в кіно…

— Підемо.

— Треба взяти квитки.

— Я взяла.

— Це вже ні до чого, — роздратування, хоч і сам того не хотів, прорвалося. Не струмком — краплею. А все-таки…

— Не сердься. Яка різниця?

— Непорядок.

— Дивний ти…

— Ходімо поп’ємо води.

— Я й так замерзла.

— А я хочу.

— Добре, але я тебе почекаю біля входу.

Тут вона була права. У павільйоні сиділо добірне товариство тих, що не люблять випити. Розмова була голоснішою, ніж при торгівлі дефіцитними оселедцями на базарі. Олегові теж не хотілося води. Ковтнувши солодкого, аж губи потім злипалися, лимонаду, узяв пакуночок і вискочив надвір.

— Швидко.

— Там учадіть можна, — і простягнув цукерки.

— Ого, — вона взяла півкілограмовий згорток. — Де я його подіну?

— Їсти будеш.

— Дивний, — повторила і засміялася. У сміхові бриніла надія. Це роздратувало Олега. Однак сердився він швидше на себе…

Після кіно вони знову, як і колись, ішли знайомою вулицею. Минули Семидоріжжя. Мотрина вулиця була і не широкою, і не вузькою. Без бруку і без тротуарів. Якщо говорити про особливі прикмети, то виділити можна було хіба що в’язи, що гіллям деінде робили влітку над нею зелену стріху. Але то влітку. Та й росли в’язи по дворах, підтримуючи кремезними стовбурами тини чи кулики очерету. А вулиця була, як і всі.

— Ти сердишся? — спитала вона, коли опинилися біля її двору.

— Ні, — із в’яза вітер зірвав кілька крапель. Таки навіяло відлигу.

— Про що ти думаєш?

— Про відлигу…

— Що?

— Тепер уже ти сердишся.

— На тебе я не можу сердитись.

— Бач, як я вмію випрошувати компліменти.

Дівчина мовчки пригорнулася. Вона скучила за його скупими, як зимове тепло, ласками.

— Чого мовчиш?

— Думаю.

— Про відлигу?

— Еге ж.

— Ну, добре. Уже пізно. Мабуть, пора додому.

У душі вона сподівалася, що Олег заперечить.

— Справді пізно.

— До побачення. Тільки не злися.

Все-таки кохає. Цей висновок, однак, не приніс Олегові радості. Біля Семидоріжжя вітер був сильніший. Відлига переходила в дощ.

Олександр Олійник, м.Чернігів

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку