Актуально Акценти Життєві історії Переселенці Популярне Сім`я Слайдер Україна Усі новини Фото 

Свою честь і гідність треба відстоювати і там, де ти живеш і працюєш

Якось, проглядаючи фейсбучну стрічку, я натрапив на світлину з якогось літературного заходу. На ній була зображена жінка, яка дивилась у камеру чи то з сумом, чи то з незрозумілим щирим здивуванням. Фотографія була чорно-біла, поганої якості, обличчя затемнене, лише очі виділялись чітко. Я уважно вивчив усі деталі зображення. Жодних причин затримуватись довго на цій світлині не було. Втім, ця жінка була мій Дар, але ні я, ні вона тоді ще цього не знали.

Один у полі воїн

У Севастополі, ще після першого Майдану, коли використовувати в одязі щось помаранчеве було небезпечно для здоров’я, у свідомості різних груп суспільства утворилась певна сіра зона, в межах якої ідеологічні суперечності не обговорювали. Проукраїнське населення (звісно, там у меншості), мало свою думку, проросійське – свою. Таким чином люди з різними світоглядними засадами могли, хоч і не без внутрішньої напруженості, якось співіснувати, свідомо уникаючи болючих тем.

З появою другого Майдану сіра зона сильно звузилась, а потім і зовсім зникла, конфронтація гранично загострилась. Люди почали активно висловлювати свої погляди. Зазвичай щирість є однією з кращих людських якостей, але тепер відкриті висловлювання людей своєї думки інколи жахали. І якщо спочатку конфлікти спалахували переважно навколо теми «утисків російської мови» (один з найпопулярніших білбордів у Севастополі протягом кількох років до анексії віщав під портретом Ахматової: «Мы имеем право на русский язык и историю!»), то в кінці лютого 2014-го, коли на Майдані вже пролилась молода й гаряча кров, населення Севастополя майже поголовно вважало, що розстрілювати «майдаунів» – це правильно й добре. І якщо ти думав інакше, в тебе наставали тяжкі часи.

Ірина Береза, кримська літераторка й лікарка, яка працювала тоді в головному шпиталі Чорноморського військово-морського флоту Російської Федерації, дотримувалась іншої думки. Вона вважала, що відстоювати свою честь і гідність – це єдина природно правильна дія в складних життєвих випадках. Як на Майдані, так і там, де ти живеш і працюєш. Та й взагалі будь-де й будь-коли. Так вона і робила. Говорила з людьми, намагалась їх переконувати, розповідала новини з Майдану, оскільки весь Севастополь дивився лише російські телеканали, писала статті у Фейсбуці на підтримку Майдану та проти російської пропаганди.

Це було дороге й ризиковане задоволення, позаяк вона була одна-однісінька на весь шпиталь. «Один у полі воїн», маленька жінка з власною позицією, одна на весь кількасотенний шпиталь боронила Україну й українськість на ще українській тоді, зауважмо, території! Абсурдна ситуація, чи не так? Жити в настільки задушливій атмосфері в Криму, за трагічних новин з Києва, що надходили чи не щогодини, ставало дедалі важче. Територію шпиталю вже патрулювали незвичні ще тоді озброєні «зелені чоловічки», персоналові було рекомендовано без нагальної потреби не виходити з будівель.

Ірина почала серйозно замислюватися над від’їздом з Криму, і тут одного дня її запросили на бесіду з адміністрацією. Пам’ятна зустріч з начальством шпиталю чомусь відбулася в музеї цього закладу, за дивною іронією долі, якраз під стендом, присвяченим її батькові, Станіславу Бахмутову, одному із засновників судинної хірургії в Криму. Суворий замполіт (колишній учень її батька) спитав: «Вами заинтересовались соответствующие органы – вы понимаете, что нельзя писать такие статьи?» – «Нет. А почему?» – зі щирим здивуванням відповіла Ірина. «Потому что сегодня вы пишете такие статьи, а завтра принесете в госпиталь бомбу!» – металевим голосом, від якого задзвеніли дверцята музейних стелажів, «з гідністю» пояснило керівництво. Після нетривалої перепалки їй запропонували такий вихід із ситуації: вона видаляє всі свої статті – й до неї немає жодних претензій. Ірина кинула оком на портрет батька, що іронічно споглядав за цим дійством згори, і не погодилася. Вердикт начальства: доведеться звільнитися.

Судилище судом-трійкою, у відомих традиціях 30-их років минулого століття, перетворилось на фарс… Звільнення зі шпиталю, якому було віддано п’ятнадцять років праці, пройшло тихо, малопомітно, лише одна з колег вийшла на подвір’я попрощатись… Це було 25 лютого 2014 року. А вже 26 лютого «зелені чоловічки» захопили Верховну Раду АР Крим. Починалась анексія. З вікна будинку, де жила Ірина, невдовзі можна було спостерігати здачу командного пункту сил українських військ ППО. Без жодного спротиву, аніякого протесту, буденно, майже по-дружньому. Багато хто з персоналу командного пункту продовжував працювати й надалі, тільки вже за російську платню…

Цікаво, що на сьогодні, через два з лишком роки по тих подіях, більшість офіцерів, що зрадили присязі й Батьківщині, або переведені в дальні гарнізони, або відправлені у відставку. Послуги зрадників мають лише незначну ситуативну цінність, довготривалі відносини з ними ніхто не будуватиме. Це саме, до речі, стосується й повсякденного життя. За лічені дні Саша та Маша, Іринині доньки, були зібрані в дальню дорогу й відправлені до Вінниці.

Ви читаєте сьому публікацію з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика  (м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк»Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

 

знедолені-нездоланні-1

На вокзалі в Сімферополі було повно народу. Багато мамочок з дітьми, баули, вигуки проводжаючих. Вокзальний диктор вже оголошував потяги тільки російською. Попри сонячну погоду, настрій панував пригнічений, було передчуття недобрих перемін… Залишалось тільки владнати справи з продажем квартири, що було непросто, зважаючи на обставини, але й це якось відбулося неочікувано швидко. За тиждень залишила рідні береги й сама Ірина. Так 12 березня 2014 року закінчився кримський період життя Ірини Берези.

Батьківщина – це місце, де легко дихаєш

Коли ми зустрілись на якомусь культурному заході вперше, я не знав особистих подробиць Ірининого життя. Виглядала втомленою. Сказала: «Я з чергування». Так я зрозумів, що ми колеги. Ми майже не розмовляли, але в її очах можна було багато чого прочитати. Незвичність цієї людини одразу привертала увагу. Вона трохи розповіла про себе, двома словами згадала кримське минуле. Пам’ятаю, що тоді я чогось розхвилювався і був не дуже балакучим.

Народилась Ірина в місті підводників – Балаклаві. Оскільки батько був військовим хірургом, довелось трохи помандрувати, зокрема й у дальні краї, аж до Камчатки, щоб трохи згодом повернутись у рідні стіни. Довго жили у Феодосії, аж доки не осіли міцно в Севастополі. Новий період життя, після анексії Криму, для Ірини почався у Вінниці, місті, в якому залишилися родинні корені. Тут закінчував місцевий медичний інститут батько, тут народилась Іринина мама, тут живе її тітка Ліда. Звичайно, будувати нове життя з нуля в іншому місті не просто, а без допомоги рідні було б і зовсім тяжко.

Не без труднощів Ірина налагодила побут, знайшла житло. Дітей влаштувала до школи. І якщо старша, Олександра, влилась в україномовне середовище без проблем, адже в Севастополі навчалась у лінгвістичній школі, то менша, Маша, мала певні труднощі зі сприйняттям викладання шкільної програми української мовою. Але, крім зміни шкіл і навчальної програми, ще були розірвані вщент свої, дитячі, але від того не менш важливі, ніж у дорослих, зв’язки… Проте, відчуваючи складність обставин, діти не ремствували, підтримували маму, як могли. Тим часом старша закінчила вже школу, навчається на кафедрі журналістики філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса. Того самого університету, який розташувався у Вінниці, знову ж за іронією долі… Ірина знайшла роботу за фахом, хоч і не одразу, але завдяки рідкісній спеціальності (лікар лабораторної діагностики) особливих проблем з цим не було. Записалась у місцевій соціальній службі, але, оскільки тоді про біженців та переселенців ще не йшлося, той запис залишився лише записом. Ірина не має офіційного статусу переселенки. Вона зробила свій особистий вибір, яким би болючим він не був. Її не гнали вибухи снарядів, з Криму вона виїхала ще до того, як він став окупованим, виїхала саме тому, що знаходитись у тому проросійському безумстві було нестерпно.

До того ж, як вона сама говорить: «Я не хотіла, щоб мої діти підхопили «русскій мір» від місцевих канібалів». Вона не потребувала пільг, вона прагнула відповідного для себе оточення. Гемінґвей якось сказав, що Батьківщина – це місце, де легко дихаєш. Ірині у Вінниці, справді, дихалося легко. Тим часом у цьому місті вже утворилась невеличка діаспора кримчан-переселенців. Однак більшість із них сприймали факт переселення як значне погіршення матеріального (передусім) складника життя. Ідеологічні суперечності їх цікавили значно менше. Незважаючи на те, що всі переселенці гостро критикують позицію «кримнаш», особливої життєвої наснаги в цьому колі не демонстрували, вважаючи, що держава тим чи іншим чином повинна відшкодувати їхні збитки.

У когось у Криму залишилась рідня, в декого – бізнес, тому зв’язки з Кримом вони не розривають цілковито. До того ж більшість представників цієї діаспори не прагне асимілюватись у місцеве суспільство, залишаючись «чужаками». Натомість Ірина тут, у місцевій громаді, знайшла однодумців, з якими можна спільно виборювати свою країну. Ви запитаєте, як може маленька жінка виборювати свою країну? Та дуже просто! Робити те, що можеш…

Ірина і як блогерка, і як поетка має чітку громадянську позицію. Звичайно, їй і тоді, й зараз ще тяжко. Тепер малої батьківщини в неї немає. Каже, що до Криму не повернеться ніколи… Мовляв, це ніби їхати на місце зґвалтування з екскурсією. «Жаль, я оттуда забыла забрать море», – пише вона в одному з віршів. З цим треба якось жити, над цим розмірковувати. Без сумніву, в усіх негодах і негараздах їй допомагає творчість. Поезія…

орлик пилип 1

Пише вірші вже давно. Зрозуміло, що з відомих причин я є першим поціновувачем та критиком Іриних опусів. Знов-таки за іронією долі (як бачимо, в цьому є певний знак, чи не так?) я завжди вважав прозу літературою номер один і на поезію дивився дещо зневажливо, аж доти, коли мій близький друг «підсадив» мене на повне зібрання творів Бродського. І ось тепер настала кінцева розплата за зверхність – я цілковито поринув у поезію. Не тільки Іринину, звісно, я вивчаю сучасну поезію, передусім нашу, поетичне українське середовище, яке, на жаль, виявилось далеким від мого уявлення ідеалу. Спочатку я ставився до віршів Ірини насторожено, критично, хоча вони й мене явно чіпляли за живе, аж поки не побачив, що вони діють так само й на інших людей… Спостерігав, як на авторському вечорі Ірини дехто з глядачів плакав. Про що її вірші? А про що має замислюватись свідома сучасна людина? Про смерть і життя, честь і безчестя, любов та ненависть…

В мені струм, в мені жага та попіл,

Високовольтний дріт у тисячі жил,

Ти відчуваєш, що досить відкладати те, головне, задля чого ти жив.

Війна, ця дивна неоголошена війна… Десь там, в іншому вимірі, вибухають міни, гинуть сини Батьківщини. А в нас у Вінниці повним ходом іде свято – День міста, чи День Європи, лунають веселі пісні, люди радіють… Кожні вихідні чути феєрверки… І нікому немає діла до того, що в Іллінецькому чи Чечельницькому районі ховають Героя, який став лише черговим героєм, що поклав життя. За що?… Мовчання… Але комусь це має боліти, має.. І з’являються такі рядки:

Я не знаю этих девушек с глазами будто солнце,

У меня зависла книжка — не дочитана до конца,

Не допита восхитительная летняя медовость:

По двухсотым вышел перечень молчания на область…

Как ответить тебе про «все нормально»?

Новости все пропахли дымом и сталью,

В горле ком – на утро снова погибшие.

Я контужена, я ничего не слышу…

І, звісно, фантомні болі ампутованого Криму:

Хотелось, чтобы в тебе что-то боролось

С ложью. Например, совесть…

Но связь плохая, теряются интонации,

И ты говоришь, что я живу среди «наци»…

У нежіночій поезії Ірини я лише зрідка знаходжу щось віддалено схоже на спокій та внутрішню врівноваженість.

Посредине накрытого скатертью черного поля

Ты бы утра добрее желать не хотел и не мог,

Так давай хоть на жизнь в этом месте задержимся, что ли…

Вірші Ірини – це її спосіб зберегти свою ментальну цілісність у вирії руйнівних подій, щоденник небайдужої людини. Писала, як, зрештою, кожен митець для себе й про себе, і тільки останнім часом почала визрівати необхідність показати свій творчий доробок людям. Перша невеличка збірка віршів «Жаль, теперь не читают стихов» вийшла у 2013 році.

Її лірика – бентежна зазвичай, інколи тривожна, іноді болюча, рідко заспокійлива – ранить і підштовхує до роздумів. Саме так і має діяти мистецтво. Розворушити та спонукати до роздумів, висновків, дії.

Ірина бере участь у різноманітних поетичних заходах і фестивалях в Україні («Інтермецо», «Підкова Пегаса», «Інтереальність» тощо), проводить авторські поетичні вечори у Вінниці та області. Поетична творчість і надалі посідатиме в її житті чільне місце. Рефлексії на тему сьогодення, вилиті в римовані рядки, з’являються на її сторінці у Фейсбуці, готується друга поетична збірка. Є сайт з її творами (http://www.bereza.in.ua/).

Вірші пише переважно російською мовою. Ми багато дискутуємо щодо цієї теми. З одного боку, російська мова сьогодні – це мова окупанта. З іншого боку, що ж робити людині, яка весь свій життєвий досвід всотала в російськомовному середовищі, навчалась у російськомовних школах та інститутах? Це тугий вузол, і де знайти те вістря, щоб розсікти його? І чи треба це робити негайно? Ірина вільно говорить українською, але говорити це одне, віршувати – трохи інше.

Поетична творчість потребує відчуття мови, вплавленого в плоть і кров. Але ж можна писати вірші російською і любити Україну, хіба ні? Коли планували перший поетичний вечір Ірини у Вінниці в одній з бібліотек міста, постала ідея зробити його благодійним. Зібрали трохи грошей відомій вінницькій волонтерській групі «Бойові бджілки» з метою закупівлі медикаментів для фронту.

Ірина Береза-Крим-Вінниця (6)Відтоді авторські поетичні вечори Ірини Берези наділені ознакою часу – прозорою пластиковою скринею, в якій лежать банкноти різних номіналів… Зараз, коли вся країна вже два роки масово долучена до волонтерського руху, можливо, не варто розказувати про чиїсь заслуги на цих теренах, але особливо пишається Ірина тим, що її персональний мікроскоп служить вірою й правдою близько до передової…

Світло, що не згасає

У Вінниці є чудове місце, яке зветься «Лісопарк». Поруч з однойменною трамвайною зупинкою є досить великий ліс (практично в межах міста), який одним боком підпирає транспортну магістраль, а другим – уходить у заміський простір. Дві хвилини – і ти з міської метушні поринаєш у лісову тишу. Там ми часто гуляли з Іриною, переважно в зимові місяці пізно ввечері. Було холодно, інколи промерзали до кісток. Але йти звідти не хотілось до останнього, бо те, що відбувалось, було безцінним. Ми говорили про все, пізнавали одне одного. Звісно, лунали й вірші. Мабуть, дивно було бачити пару, яка неспішно ходила туди-сюди в лісовій темряві, що її ледь досягало розпорошене стовбурами дерев світло з вікон онкодиспансеру.

Окрім сім’ї та поезії, є ще робота, яку зазвичай називають основною. Суперечлива теза, але оскільки гроші за твою діяльність дають саме тут, будемо й ми називати її так. Ірина працює в лабораторії відділення реанімації Вінницького обласного онкологічного диспансеру, лікар лабораторної діагностики. Вісім-десять чергувань на місяць, тяжкі хворі, маса лабораторних досліджень. Реанімація – це місце, де намагаються врятувати життя, але буває так, що й втрачають… Саме тут, як ніде, відчуваєш субтильність та крихкість людського буття.

Через кафельный лёд утекает тепло в вентиляцию,

Тонкий писк монитора всё партию тянет свою,

Внутривенно вливая отчаянье и изоляцию

В этом чертовом месте, где ангелы тихо снуют.

У лікарів реанімації тяжка, виснажлива праця, що потребує щоденної віддачі своїх власних життєвих сил, якщо ти, звісно, людина, а не функціональний автомат… Вільна хвилинка з’являється лише глибокого вечора, тоді й можна було вийти в ліс, трохи померзнути під вікнами диспансеру… Позаяк на жебрацьку заробітну платню українського лікаря вищої категорії (ще й такого, що «винагороду» не бере, – дивно, чи не так?) прожити важко, є ще й інша робота, щоденна. Завідувачка лабораторії в міському алерго-імунологічному центрі.

Там текучка, метушня, плачуть діти, сваряться вибагливі пацієнти, словом, життя вирує, як ніде. І в цьому теж є своя привабливість, своя життєва краса, яка спостережливому оку митця дає багату поживу. І хоча настільки напружений ритм праці добавляє, бува, втоми й зайвих зморшок, її очі завжди горять жагою до життя. Такі люди, як Ірина, зустрічаються рідко. Внутрішня сила, яку породжує дар бути бійцем, з одного боку, і художній дар – з іншого, аурою оповиває таку людину. І ця аура пропалює собою сірість, буденність, тимчасові життєві негаразди, ба навіть запалює інших людей, які через ті чи інші причини трохи «пригасли».

А ще є старенький «Форд», якого чомусь вона називає «моя дівчинка», і є безліч доріг, що завжди відкриті.

И завтра, и после, и даже когда я сплю –

Снова в дороге, в стремительной птичьей тени…

Я в этой дороге дорогу саму люблю,

Как лучшее средство от тления и мигреней.

Зараз ми разом, я називаю її «мій Дар», а інколи – Авророю – чи то на честь богині ранкової зорі, чи то на честь вікопомного крейсера. Радше друге: вона надзвичайно сильна жінка, яка знає смак життя, не розмінюється на сурогат, дивиться в своє українське майбутнє з надією та впевненістю.

Вадим Козловський

Попередні публікації другого проекту:
ЙОГО ДІМ – НЕ ТАМ, ДЕ ЗАТИШОК ТА РОДИНА, А ТАМ, ДЕ БІДА
ВІД ГАЇВ ДОНЕЦЬКИХ ДО ЛІСІВ ВОЛИНСЬКИХ. ПОДРУЖЖЯ З ДОНБАСУ ОСВОЮЄ ВОЛИН
Залишити Крим, аби повернутися. Дивовижна історія жінки-переселенки
Сім`я з Донеччини закохалася в Полісся Житомирщини

Як до Щастя і до інших східних міст прийшло нещастя

Переселенці вірять у краще майбутнє й будують його своїми руками

АВТОРСЬКІ ПРАВА. Ексклюзивна публікація у виданн  speckor.net  розміщується за узгодженістю з Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика Розміщення в інших виданнях дозволяється при умові обов`язкового гіперпосилання на видання speckor.net

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку