Уявлення Степана Бандери про українсько-російські кордони

ФОРМУВАННЯ УЯВЛЕНЬ СТЕПАНА БАНДЕРИ ПРО КОРДОНИ МАЙБУТНЬОЇ ВІДНОВЛЕНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН (1929–1941).

«Степан Бандера – символ української нації, яка боролася за свою незалежність» – саме такою стала традиційна оцінка прибічників і противників цього видатного діяча українського національно-визвольного руху 30–50-х років XX ст. Ставлення С. Бандери до Російської імперії у вигляді Радянського Союзу, як і до всіх інших держав-окупантів України, теж загально відоме і є своєрідною візитною карткою або вичерпною характеристикою всього українського організованого націоналістичного руху. У статті з красномовною назвою «З москалями нема спільної мови» (1952) він чітко заявив: «Цілі визвольних змагань України і союзних народів є незмінні і цілком виразні: повне визволення від загарбницького і насильницького імперіялізму московської нації в цілому і його теперішньої форми, большевизму – зокрема. Знищення комуністичної системи й режиму. Повний розрив будь-яких пов’язань із Росією. Побудова суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу». Одним із найважливіших індикаторів суті ставлення українського інтегрального націоналізму – ОУН у 30-х роках та Закордонних частин ОУН у другій половині 40–80-х роках XX ст. до Росії як до держави російського народу найбільш чітко можна зрозуміти шляхом з’ясування кордонів майбутньої Української держави, як її уявляли С. Бандера та його соратники.

Спробуємо прослідкувати еволюцію формування уявлень С. Бандери про кордони майбутньої відновленої незалежної України 1929 – 1934 рр., як вони відобразилися в націоналістичній публіцистиці – на сторінках головного теоретично-інформаційного органу ОУН – «Розбудова нації» (далі – «РН») до 1940 –1941 рр., визначити їхню відповідність позиції, виголошеній у 1952 р. Така постановка питання пояснюється тим, що у 1934 – 1939 рр. майбутній керівник революційної ОУН був ув’язнений польською владою і не брав участь у формуванні політики Організації.

Цінним джерелом для дослідження ідеології та політики ОУН є офіційний орган Проводу Українських Націоналістів (далі – ПУН) «РН» в 1929–1934 рр. Її публіцисти уявляли собі кордони майбутньої Української держави у контексті українсько-російських відносин. На нашу думку, найбільш докладно цю тему висвітлили Головний суддя ОУН Макар Кушнір (родом з м. Черкаси) і провідний член організації Осип Бойдуник (родом із м. Долина) у 1929 – 1930 рр.

М. Кушнір (псевдонім – Богуш В.) у великій статті «Питання господарської самовистарчальности Польщі, Росії та України» узагальнено висунув дві засади сталого миру на Сході Європи. Перша: необхідність «утворення самостійної соборної України, подібно самостійної Білорусі», «інших націй чи країн, що не бажають бути під російським панованням». Друга: без поневолених народів «Росія хоч і залишиться великою державою […], буде змушена відмовитися від своєї попередньої імперіялістичної політики […]. Тоді Росія в силу обставин присвятить усю свою увагу своїм внутрішнім справам, господарським, культурним та ін.». Він підкреслив, що «українські землі не мають значіння для господарської самовистарчальности Росії й Польщі; вони є колоніяльними теренами для економічного визиску, розгоновою дошкою для політичної експансії та стратегічними теренами, вможливляючими обом нашим ворогам вести свої операції не на власних, але на чужих землях».

Автор окреслив територію «етнографічної Росії», яка має утворитися після майбутньої ліквідації імперії шляхом відрахування від колишньої царської держави та СРСР країн і регіонів з неросійським або переважно неросійським населенням. У його викладі ними стали незалежні держави Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія; «незалежні» республіки у складі Радянського Союзу (автор підкреслив, що вони «не витримали натиску з боку російського більшовицького імперіялізму») Україна, Білорусь, закаспійські республіки (Узбекистан, Туркменістан), закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Із Радянської Федеративної Російської Республіки, на думку М. Кушніра, «[…] беручи на увагу національний склад цих країв й автономних республік, як також змагання їх населення за власну незалежну державність, в будуччині, […] відійдуть також Крим, Північно-Кавказький Край, Дагестан та козако-кіргізька республіка. З них географічно й економічно Крим належить до України; знову ж Дагестан фактично є частиною Північно-Кавказького Краю». Він нагадав: «Десять років тому на цих теренах [Північнокавказький край] утворилися були козацькі держави Донська, Терська та Кубанська, що протягом 1918 – 1919 рр. боронили свою незалежність, але не витримали тяжкої боротьби й загинули», і так сформулював позицію українських націоналістів щодо них: «Українська Нація завжди буде підтримувати змагання усіх народів Північно-Кавказького Краю за власну незалежну державність».

Зауважимо, що автор «Булавенко» у цілій серії статей в «РН» за 1933 – 1934 рр. досліджував історію території Північнокавказького краю від Київської Русі й до вересня 1919 р., оцінював, з прицілом на майбутні визвольні змагання, баланс проукраїнських, самостійницьких і проросійських сил. Він вирахував у статті «До східних проблем України», що «на землях Північно-Кавказького Краю (що сусідує з сучасною Радянською Україною), на просторах від Воронізької губернії і до Чорного моря, українська людність сидить компактною масою понад річками Донець, Дон, Каяла, […] понад Маничем, Єєю, Челбасахом, понад Кубанню». І далі М. Кушнір підкреслив, що Україна «не залишить поза своїми державними межами ті північні українські округи (білгородська, острогожська, росощанська та інші), які ще й досі залишилися в межах Совітської Росії, хоч населення їх вже не раз висловлювалося за приєднання до України (на цих теренах нараховується понад 2 міл. українців)».

Член керівництва ОУН М. Кушнір, як і всі його соратники, ставився до сучасної Росії під будь-якими прапорами, крізь приціл – «історичний ворог», «одвічний ворог». Проте, вималював майбутнє постімперської Росії достатньо збалансовано й навіть доброзичливо: «В будуччині етнографічна Росія буде значно краще та доцільніше, розвивати своє господарство та культуру, бо не потребуватиме утримання великої армії та фльоти, як також не буде витрачати великих засобів на [о]зброєння тому, що позбудеться можливості провадити ту імперіялістичну політику, яка так дорого коштувала, як російську націю, так особливо усі поневолені нею народи. Природні богацтва етнографічної Московщини такі значні (їх ще не використовується як слід), а її простір та населення такі великі, що й без України та інших країн, які боряться за власну незалежну державність, Московщина має цілковиту господарську самовистарчальність й на умовах добросусідських відносин та торговельного обміну зможе швидче й від інших легше стати країною заможньою та культурною».

Водночас публіцист обґрунтовано формулює принципову ідею, яка мала повну підтримку в націоналістичних колах: «Українська держава у своїх етнографічних межах, зможе досягти значної господарської могутності, бо має всі підстави для свого розвитку на засадах самовистарчальності». А у статті «Роля України у світовім господарстві» М.Кушнір далі розвів свою ідею: «Що Україна може відігравати першорядну й головну ролю на сході Європи, а рівно дуже велику господарську ролю в Європі взагалі та навіть у цілим світі, це видно з того, яке значіння має вона вже й нині хоч і перебуває у становищі кольоніальної та поневоленої країни». Це підтвердили й С. Володимирів із Чернігівщини та інженер «Г.П.» та інші економісти.

Порівняємо. Сумнозвісний політичний діяч державної нації Адольф Гітлер проголосив у своїй відомій праці «Моя боротьба» (1924 р.): «Нам потрібна не західна орієнтація і не східна орієнтація, нам потрібна східна політика, спрямована на завоювання нових земель для німецького народу». І пояснив скільки її треба: «Поки нашій державі не вдалося забезпечити кожного свого сина на століття наперед достатньою кількістю землі, ви не повинні вважати, що становище наше міцне». Отже, нацисти виступали з класичних імперіалістичних позицій. І навпаки, українські націоналісти, представники поневоленої бездержавної нації, обґрунтували самозабезпеченість України в етнічних кордонах, не виключали у майбутньому цілком добросусідські відносини з постімперськими національними Росією і Польщею. На їхню думку, об’єктивні умови є, необхідно тільки реалізувати ідею створення національних держав та їхнє добросусідське співжиття.

У 1930 р. О. Бойдуник у статті «Соборність України та її східні кордони» гостро зауважив, що «не співати тільки та декламувати має кожний член 45-міліонової нації, а боротися за здобуття Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ». Наголосивши на соборності українських земель, він нагадав сумний досвід минулих визвольних змагань: «Замість одного лану – держави з одним центром у Києві й одною оборонною силою, в нас було три «лани» і три центри: один у Львові-Станиславові, другий у Києві, а третій у Катеринодарі; і кожний із тих центрів вів собі окрему політику і мав осібну армію». Автор, аналізуючи східні українські етнічні межі і спираючись на дослідження вчених, прийшов до висновку: «Етнографи й наші, й чужі, довели, що на Кубані та інших північно-кавказьких землях, як от частині Донщини й Астраханщини, на цілій Ставропольщині й частині Терщини більшість населення (62–75% залежно від області) є українці». І окреслив території таким чином: «[…] починаючи на півночі від Новохоперська вздовж ріки Хопра аж до її устя до ріки Дону, звідси в напрямі полудневого заходу, на захід ві