Акценти Вікенд + Туризм Навколо Популярне СВІТ Сім`я Слайдер Статті. Аналітика Суспільство США Усі новини 

Випадкова зустріч у потягу з`єднала обох на все життя

«Їхала у поїзді, аж тут провідник запитує, мовляв, хто знає англійську мову, потрібна допомога… Віка, не роздумуючи, пішла, бо чуйна така завжди була. Виявилося, що у вагоні-ресторані двоє американців не могли зробити замовлення. Дівчина й допомогла. Так познайомилася з майбутнім чоловіком Джейсоном…».
Для 85-річної Любові Сороколіт цей теплий серпневий день особливий. Сьогодні до неї приїде дорогоцінна онучка з родиною. Проте роботи по господарству ніхто не відміняв. Ось сусідка забігла по парне молочко, яке бабуся Люба щойно видоїла і через марлевий цідилок перелила з відра у трилітрові банки. У літній кухні на плиті кипить обід і розносить ароматні спіралі подвір’ям. Поряд стерилізуються баночки, у які господиня вже незабаром покладе щойно вибрані з городу кабачки й огірки. Жвава й привітна, про її вік свідчить лише зігнута спина і натруджені руки. Розмову веде делікатно, мило жартує, ділиться спогадами і час від часу щиро сміється. Ловлю себе на думці, що цю мудру жіночку можна слухати годинами. А їй і справді є про що розповісти. Важко повірити, але вони з дідусем об’їхали мало не всю Америку, відпочивали у заокеанських санаторіях, купалися в океані, куштували справжні делікатеси, знайомилися з людьми різних національностей… Ні, наші пенсіонери не мільйонери… Вони просто рідні люди американської сенаторки штату Індіана – Вікторії Спартц (інтерв’ю з нею читайте ТУТ). До речі, пані сенаторка провела своє дитинство саме у цьому будиночку, де нині мешкають старенькі. 

Родина Спартц

Крутилися, як могли

Любов Олександрівна з Михайлом Микитовичем все життя тяжко працювали. Щоб поставити дітей на ноги, а їх у подружжя двоє: син Олександр і донька Світлана, завжди тримали велике господарство. По дві-три корови, свині і до сотні різних видів птиці.

«Господарство, город, основна робота, якийсь підзаробіток… Крутилися, як могли. По три години спали. Для дітей-онуків старалися. Тепер вони нам з дідом віддячують, – посміхається бабуся Люба. – Сашко в Носівці живе – завжди поряд. З коровою допомагає і так навідується по кілька разів на день. Донька Світлана – у Чернігові. Свєтині дівчата у Америці обидві: і Віка, й Інна. Дуже розумні, а головне – добрі душею».

Вікторія народилася і до п’яти років жила у Носівці з дідусем і бабусею. Батьки будували кар’єру, заробляли гроші. Часто навідувалися до малої.

«Віка змалку була розумницею. З нею взагалі не було клопоту. А як вона любила читати. Толя (тато Віки, – Авт.) займався з нею з трьох років. Коли приїде – посядуть разом, читають, рахують, якісь історії вигадують. У чотири роки наша Віка вже сама бігала до листоноші, забирала газети і залпом перечитувала мені всі новини. У школу пішла у Чернігові. Батькам незабаром сказали, що з її знаннями можна одразу до третього класу. Але вони не схотіли, мовляв, все має йти своєю чергою. Навчання закінчила із золотою медаллю, хоча ніхто й не сумнівався…».

Потягом – до своєї долі

Після школи Вікторія вступила в столичний заклад вищої освіти, де вивчала міжнародну економіку. Закінчивши четвертий курс, поїхала до Польщі на практику, а коли поверталася, вирішила навідатися до тітки у Москву.

«Їхала у поїзді, аж тут провідник запитує, мовляв, хто знає англійську мову, потрібна допомога… Віка, не роздумуючи, пішла, бо чуйна така завжди була. Виявилося, що у вагоні-ресторані двоє американців не могли зробити замовлення. Вона й допомогла. Так познайомилася з майбутнім чоловіком Джейсоном, – тішиться бабуся, переповідаючи казкову історію кохання. – З тих пір ледь не щомісяця парубок прилітав до нашої онуки».

Не пропустив і день, коли Вікторія отримувала свій диплом. Одразу запросив у гості до себе, бо дуже хотів познайомити її з батьками. Миловидна і щира українка одразу припала до душі корінним американцям. Весілля святкували на Ніагарському водоспаді. Зараз у подружжя дві чудові доньки: Анна-Ліліана і Вікторія-Інгрід. Обидві хрещені за православними традиціями. Обидві досконало знають українську, бережуть традиції свого роду і із задоволенням носять вишиванки. Хоча живуть американським життям, яке залюбки показали своїм прабабусі і прадідусеві.

Подорож до… раю

Михайло Микитович вперше побував у заокеанській країні, коли онука отримувала диплом з професійної бухгалтерії Університету Індіани. Враження незабутні. Вже тоді носівчанин вирішив, що його люба дружина має обов’язково побачити те яскраве життя.

«Те, що я побачила, можу назвати одним словом – рай!, – піднімає догори натруджені руки старенька. – Шість разів ми літали в Штати. І кожен раз відкривали їх по-новому. Завдяки онуці ми об’їхали всю Америку, побували на Тихому й Атлантичному океанах, на Великих озерах, у Нью-Йорку, двічі у санаторії в Мексиці… Словом, де тільки не були… Дороги добротні, усюди доглянуті, з асфальтовим покриттям. Навіть польові – асфальтовані, уявляєте?! Ще й із світлофорами. Якщо водій їде, не порушуючи правил, то його поліція жодного разу не зупинить. Але коли вже поліція зупинила за порушення, то водії виконують усі вимоги поліцейського. Не так, як у нас…».

Подружжя Спартц

За словами подружжя носівських пенсіонерів, Америка – це країна комфортного життя й відпочинку. Держава зробила все, щоб людям було жити в радість, а працювати й відпочивати було зручно. У кожному місті багато парків з дитячими майданчиками, столиками та лавочками. Все в охайному і в справному стані. Там нікому й на думку не спадає нищити щось чи смітити. Кидати сміття будь-де вважається крайньою невихованістю.

«Гостювали довго, десь по чотири-п’ять місяців, до кінця, правда, ніколи не добували (термін дії візи – шість місяців – Авт.), бо вдома ж корови, – сміється Любов Олександрівна. – Дякувати синові, що глядів наше господарство, поки ми з дідом в раю були. Ще знаєте, що нас там вразило? Ферми. Робочі ходять у білих халатах, чистота, порядок… Корів миють, доглядають, турбуються про них. Свати наші займаються там рослинництвом (в штаті Індіана є багато великих міст та розвинена промисловість, але в основному Індіана відома як сільськогосподарський штат, – Авт.). Вони живуть на півдні. Сіють пшеницю, сою, кукурудзу, сонях. Все, як у нас, можна сказати. Але з розумом!».

Михайло Микитович за життя двічі переніс мікроінсульт і один раз інфаркт. Здоров’я дідуся вже далеко не те, адже цьогоріч йому виповниться 90 років! Вікторія, яка дуже любить своїх бабусю й дідуся, постійно намагається підтримувати їхнє здоров’я.

«Двічі у санаторії в Мексиці були. Там Михайлу Микитовичу різні процедури робили після інсульту, – пояснює жінка. – Медперсонал там такий милосердний, всі турбуються про тебе, як про рідного. Посміхаються, кілька разів на день питають, як здоров’я…».

За словами подружжя, Мексика підкупила їх людьми: вони, мовляв, там дуже добрі, хамства – нуль, до того ж щирі й чуйні.

«У нас у яку інстанцію не підеш – ніхто з тобою навіть не привітається, нагрублять і відправлять куди подалі.., – обурюється моя співбесідниця. – А там ти відчуваєш себе людиною. Там не заглядають тобі в гаманець. Їм нецікаво, скільки в тебе грошей… Бо це не впливає на ставлення до тебе. Звісно, багатші – дорожчі ліки купують, бідніші – дешевше шукають. Але відношення усюди, як до людей, а не до скоту. Хоча про скот там теж ого як дбають (сміється, – Авт.)».

Для господині, яка звикла вставати удосвіта і готувати їжу на весь день, було справжньою дивиною, що американці майже нічого не готують. Вони цілими днями зайняті роботою. А ввечері йдуть відпочивати до ресторану.

«Чого ми тільки не пробували з дідом. Кухні різних країн світу. Делікатеси на будь-який смак. Всі стави вишукані… Я думала, таке тільки в телевізорі буває. Аж ні, це звичне життя у високорозвиненій країні. Вони там багато працюють, але ж і відпочинок можуть дозволити собі достойний. А в нас день працюй, а тоді приходь додому і знов працюй…».

Недарма, Америку обрала й менша на дев’ять років сестра Вікторії – Інна. Спочатку вона літала в заокеанську країну у гості, а коли закінчила навчання в Україні – теж перебралася в Штати.

«Інночка теж розумниця. Вона у нас доктор наук із фінансів, викладає в Америці в інституті. Вона хоч і молодша за Віку, та має трьох дітей. Одружена, правда, з киянином, а живуть там. Ось таке життя… У кого яка доля. Хоч дівчата і далеко, та ми раді за них, бо вони щасливі, а для нас – це головне!».

Як американець українському собаці житло будував…

Коли у внучок випадає нагода, вони обов’язково їдуть до своєї рідні. Вікторія, попри свою зайнятість, щороку виділяє кілька днів, аби навідатися до дідуся й бабусі.

«Приїздять вони з Джейсоном і дівчатами. Чоловік нашої мови не знає… Так, кілька слів… Але людина він гарна. У нього велике серце. Не цурається нас. Я такого готувати не вмію, як у них у ресторанах, але він залюбки сідає з нами за стіл і смакує нашу їжу. А найголовніше – дякує, як справжній українець, тільки з акцентом (сміється, – Авт.)».

Та найбільше здивувало подружжя, коли американський зять взявся собаці дах над головою будувати.

«Це доводить, що хлопець хазяйновитий. Пожалів він нашого пса і збудував йому будку. Гарно вийшло, – пишається роботою зятя Любов Олександрівна. – А потім ще й поїхав у магазин – мішок корму купив. З тих пір собака на заокеанського гостя взагалі не гавкає, навпаки, радіє йому. Ще б пак…».

… Ближче до вечора біля двору припаркувався автомобіль. Американську родину зустрічали і бабуся Люба, і дідусь Михайло, і дядько Сашко. Обіймалися щиро, по-українськи. Відстань у тисячі кілометрів, і навіть відповідальна посада у парламенті Штатів – не перепона, коли ти по-справжньому любиш своїх рідних…

Сніжана БОЖОК. Фото автора

Схожа публікація: 

Правило її життя – самостійно приймати рішення і відповідати за них

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку