Акценти Життєві історії ЛітСВІТ Петро Антоненко Популярне Проза Сім`я Статті. Аналітика Усі новини 

Віталій Терентійович Корж: книга життя «Еківоки»

Віталій Терентійович Корж — відомий український політичний і громадський діяч, наш земляк з Чернігівщини.

Народився у селі Дроздівка Куликівського району у простій селянській родині. І хоч уже понад півстоліття мешкає в Києві, ніколи не поривав зв`язків з рідним селом, допомагає землякам, є активним членом Чернігівського земляцтва в Києві. Заслужений економіст України, кандидат економічних наук.

За плечима — роки навчання, наполеглива праця на залізничному транспорті, в економіці, науковому середовищі, сучасному бізнесі інтернет-технологій, активна політична, громадська діяльність. Віталій Терентійович — депутат Верховної Ради України трьох скликань, бере активну участь у благочинній роботі. Він автор численних публікацій у періодиці, кількох книг публіцистики, де розмірковує про історію і сьогодення України, порушує важливі суспільні теми.

Наприкінці минулого року Київська міська рада присвоїла Віталію Терентійовичу високе звання — Почесний громадянин Києва.

Торік він відзначив своє 80-річчя. Можна б і не згадувати про вік стосовно сповненого енергії і творчих задумів ювіляра. Але це має безпосередній стосунок до його нової книги. Річ у тому, що доволі несподівано для всіх Віталій Терентійович Корж щойно написав книгу прози. І вона справді є книгою життя, в якій на долі конкретної людини, автора книги, віддзеркалена доля його рідного краю, доля України.

Ця книга — цікавий синтез, поєднання художнього і документального письма. За жанром це книга оповідань, новел, етюдів, а сам автор влучно назвав їх оповідками ще й дав дотепну назву книзі — «Еківоки». Їх майже сорок, цих образків з нашого життя. І пов`язані вони долею їх головного героя. Саме оповідача, настільки невимушено ллється ця оповідь, починаючи з раннього дитинства, власне — від народження, й по сьогодні. Оповідь, де автор уміє підмітити деталі, демонструє почуття гумору, водночас уміючи зафіксувати і серйозне, а часом трагічне — все, як воно є в житті.

Віталій КОРЖ. З книги оповідок «Еківоки», що готується до друку в Чернігові

Уперше — хліб з медом

У ранньому дитинстві не дуже переймались, де я, що роблю, що зі мною. Бо дома на ту пору все одно поживитись було нічим. Ото я і мандрував, де завгодно. На мені сорочка до колін невизначеного кольору і фасону. Мама вручну сшила сама із сірого полотна. Казали,

що довго я був дуже малим, та ще й ноги криві, у вигляді майже правильного кола. Люди досвідчені говорили батькам, щоб занадто через це не переймались — ноги з часом виправляться. Так і сталося.

Так от, я із самого ранку йшов у невизначеному напрямку, і ніхто не знав, куди на цей раз помандрував. Міг опинитися в різних непередбачуваних місцях. Іду-іду, відпочину десь під тином і пішов далі.

Одного разу забрів далеченько від дому і натрапив на таємничий дитячий заклад. Не пам’ятаю, як він називався, здається ні тоді, ні після у селі офіційно не було ні дитячих ясел, ні інших дошкільних закладів.

А тоді я прибився до будинку, який знаходився осторонь від хат і доріг. Зазвичай, такі будинки мали заможні селяни, яких під час колективізації безжально виселяли і депортували подалі від домівки. І от я потрапив до такого будинку.

Пам’ятаю лише, що якась жінка (добра душа) взяла мене на руки, умила і посадила серед тамтешніх дітей. Мабуть, підготувалися перекусити між сніданком і обідом. Всім роздали по шматочку справжнього хліба, зверху помазаного медом. Я теж отримав такий шматочок і швидко з’їв. Але смак того хліба, а особливо меду, залишився в пам’яті досі.

Тоді вперше я скуштував справжнього хліба. А смак і запах меду переслідує мене і досі (здається гречаний). Тому гречаний мед завжди діє на мене заворожуюче.

На жаль, мені не вдалося за життя хоч щось дізнатись про цей казковий заклад і про тих дивовижних людей. Але залишився у моїй пам’яті той уявний райський куточок, як солодка, щемна примара.

Колоски

У віці 5 — 6 років моїм обов’язком було пасти гусей. Відразу за селом починалось колгоспне поле. Після збирання хліба на землі залишалась стерня і подекуди колоски. Ці колоски вправно знаходили гуси і вкидали їх цілими у своє воло. І отак за деякий час вола наповнювались до краю, й можна гусей повертати додому. Вони і самі це розуміли.

Поки гуси вживали собі колоски, мені шкода було залишати на землі загублені, вже почорнілі від дощів колоски, тому я їх збирав і клав до кишені штанців. Ці штанці мама сама сшила із полотна на одній підтяжці через плече. В них передбачалась одна кишенька. От я наповнив цю кишеньку колосками і разом з гусьми увечері повертався додому. Гуси дорогу знали, тому вони «гуськом» один за одним чалапають додому, ледь несучи перед собою обважнілі вола, а я іду позаду, рукою підтримую колоски, щоб не випадали з кишеньки.

Вулиця порожня, майже нікого назустріч.

Враз чую вимогливий голос дядька Кіндрата Оскірка — партійного активіста, який стояв біля свого двору. «А йди-но сюди! — кричить. — Що в кишені? Колоски! Ах ти ж злодій! Розкрадаєш колгоспне добро!».

Підходить до мене, хапає за плече і веде мимо мого двору до сільради, а це десь біля 2,5 кілометра.

Не пам’ятаю, які до мене там застосовували тортури, але добре пам’ятаю сльози батька, як він випрошував, щоб відпустили дитину на ніч додому. Ось цю сцену пам’ятаю досі.

Штани

Після першого року навчання в Чернігові я влітку приїхав на канікули в село до батьків. Вони щиро хотіли відзначити цю подію. Зібрали всі гроші, що на той час збереглись у родині, і запросили мене разом сходити в магазин. Йшли довго (до центру села не менше 2,5 кілометра). Батько рішуче чимчикує попереду, а ми з мамою назирцем ледь встигаємо позаду.

Відчуваю, що повинно відбутися щось надзвичайно важливе, урочисте. Заходимо в магазин. Такі магазини в містах тепер називають супермаркетами. У тому магазині тоді можна було побачити все, що надбав Совєцький Союз з 1917 року.

Оскільки в цьому супермаркеті зал один (кімната площею біля 10 квадратних метрів), у будинку, відібраному у заможного селянина після революції і остаточної перемоги пролетаріату, то зразу можна побачити весь крам, який пропонується покупцю. Із одежі — купа фуфайок, якісь вироби сільських умільців — топорища, держаки для лопат, сапок, граблів, корзини, верейки в асортименті, сплетені із місцевої лози (шиляги), бочка, в якій бувала олія. На прилавку — великий фанерний ящик із-під печива. Кілька гірлянд стекол для гасових ламп, нанизаних на грубу мотузку і розвішаних на великих гвіздках, забитих у стіну. Стекла ці для різних ламп: шестериків, восьмериків, дванадцятериків.

Батьки довго радилися з продавцем (у селі чомусь він називався — прикажчик), а я терпляче тупцював з ноги на ногу позаду. Потім продавець-прикажчик зник у боковому отворі. За деякий час з’являється з пакунком у руках. Розкладає на прилавку. Бачу — штани. Грубе сукно темно-синього кольору. Підійшов ближче, придивився пильніше — дійсно штани, але ж на дуже солідного дядька, а з мене на ту пору чи й було хоча б з пів-центнера. Але, мабуть, вибору не було.

Батько вкинув штани в кошолку, і ми, цього разу всі рядочком, плече до плеча, бадьоро крокуємо додому.

Дома батько вдоволено сповістив, що це мені подарунок, під теплу, щиру посмішку мами. Оскільки в магазині моя роль була пасивною, то вдома я уже міг сказати, що штани занадто великі. Батько заспокоїв усіх: «На виріст, хай будуть». Мабуть, батько уже тоді знав, що моя вага з часом буде більше 100 кілограмів.

Зізнаюсь, мені кортіло вперше в житті одягнути нові, для мене придбані суконні штани. Під вечір вже пора йти до клубу. Причепурився, черга дійшла вдягати штани. Зайшов я у ці штани, а вони зовсім порожні, мене у них майже немає.

«Не біда» — каже батько. Мати дістала зі скрині не вживану велику хустку із вовни. Обмотали мені поперека. А в штанах ще залишається багато місця. Не пам’ятаю, у що іще обмотували мене, але нарешті підперезали штани надійним мотузком, і я обережно, не згинаючи ніг в колінах, вийшов із двору.

Але добре, що відійшов недалеко. Конструкція на мені підступно розвалилась. І я мусив зібрати все в оберемок і повернутись додому. На цьому мій урочистий похід у нових штанях до клубу ганебно провалився. Пощастило, що хоч ніхто із сусідів, ровесників, а особливо дівчат, не бачили мого фіаско.

Це дещо полегшило переживання з цього приводу. Але впродовж деякого часу на душі було гірко від усвідомлення, що не вдалося реалізувати вимріяний план — пофорсити перед публікою, в першу чергу перед односельцями, у своїх нових штанях. Продемонструвати, що я теж не ликом шитий. Але все ж таки мусив змиритися із повним провалом мого таємного плану.

Після канікул штани я привіз у Чернігів. Там працював наш родич Корж Роман Іванович, завідував швейною майстернею, яка мала високу репутацію. У розпачі я звернувся до нього. Він особисто уважно і відповідально обміряв мене кравецьким сантиметром, який постійно теліпався у нього на шиї, намалював штани, проставив на них всі розміри і запропонував мені прийти через два тижні.

Ледь діждався. Прийшов і з рук завідувача отримав виконане замовлення. Прибіг у кімнату гуртожитку, де на той час жив. Нетерпляче вдяг ці злощасні штани… Єдине, що було придатне, — це пояс. Якраз по мені. Все інше — карикатурне. Задній шов опинився збоку. Стрілки не спереду і позаду, як це б мало бути, а по боках… Я — у розпачі. Пояснити таку метаморфозу з моїми штаньми не можу. Носити теж не міг.

Позбавив мене цієї халепи батько мого друга Славіка Турка. Коли я був у них вдома на вулиці Гарматній в Чернігові, батько-Турок взяв у мене з рук ті штани, не дивлячись, жбурнув їх на ліжко сину, а мені дав за них якісь гроші.

За ці гроші та за проданий старезний баян я купив омріяний новий баян «Україна» Житомирської музичної фабрики. Цей баян вірно служив мені багато років. Відіграв я на ньому силу-силенну концертів на багатьох сценах в Чернігові, а потім у Києві. Не можна полічити, скільки відбув весіль та інших урочистих подій. Дуже зріднився з ним.

Я його дбайливо зберігаю у себе й досі. Нещодавно майстри фахово його відреставрували. Але грати на ньому мені вже не до снаги.

Передмова Петра Антоненка

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку