Акценти ЛітСВІТ На часі Поезія Популярне Релакс Сергій Дзюба Слайдер Усі новини Чернігівщина 

Її вірші мають потужну позитивну енергетику

«Затемна увечері і щовесни. Для тебе завжди мало значення. Бузку наламавши, старий і сумний, я йду на наше побачення».
Анні Ричок – 16 років, проте вона пише, як людина, що прожила не одне життя. Це – настільки глибока, несподівана, неповторна та свіжа поезія, що сприймається, як справжня, чарівно джерельна і одухотворено прониклива молитва. Тому її хочеться чути – вона відлунює у моїй душі світлим смутком. Водночас ці вірші мають потужну позитивну енергію. Відчуваю, що ця неймовірно мудра дівчина – майбутнє нашої літератури. Вірю у Вас, Аню!

Сергій Дзюбапрезидент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Народилася 11 серпня 2002 року в Чернігові, навчається у 11 класі Козелецької ЗОШ 1-3 ступенів № 3, мешкає в Козельці Чернігівської обл.

Неодноразовий переможець обласних та всеукраїнських олімпіад з української мови та літератури, англійської мови, російської мови та літератури, конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України. Представляє Чернігівську область на останньому етапі захисту робіт МАН у Києві в секції «літературна творчість».

Відзначена на всеукраїнських творчих конкурсах: у 2018 році отримала заохочувальну премію конкурсу «Хортицькі дзвони» ім. Марини Брацило; цього року посіла перше місце на Ніжинському регіональному конкурсі віршів «Стежка до Шевченка» і Всеукраїнському конкурсі патріотичної поезії імені О.Теліги та О.Ольжича.

Сповідь солдата

В передпокої тихо подзвонює ранок.

Я діждав. Запалився небесний сірник.

Ось горить горизонт, мов розсічена рана…

Проклинає собаку знайомий мужик…

Ось і дим понад полем. Гукає годинник.

Розцарапавши тишу, вмовкає. І знов

Опускається стеля, й вростає в будинок

Мій замучений пульс, моя змучена кров.

Може, бачили вже ці задумані стіни,

Як вібрують в агонії зграї думок?..

Може, знають, як стомлене серце людини

Врешті-решт уповільнює стомлений крок?

Десь під ліжком моїм перелічує, скільки

Залишилось до смерті, кістлява рука…

Хай рахує. Я радий зімкнути повіки:

Може, тіло й слабке, а душа ж – козака!

Простягни, порожнечо, тремтячі долоні,

Нагодуй мене мороком з ніжних долонь

І цілуй, як востаннє. Цілуй, мов голодні

Твої губи і в серці палає вогонь.

Не ятрились давно вже від пристрасті груди.

Я забув, як смакують цілунки і хіть.

Але вдячний за те, що було, що забути,

Що хотів зупинити оманливу мить.

Я б роздер усі хмари і сни над землею,

Перекрикнув настояні гнівом громи,

Щоб сказати Йому, як я вдячний за Неї.

«Ось життя моє. Все, що зосталось. Візьми».

Заборговане щастя спокутую, Отче:

Я віддам свою пісню. Я стану сліпий.

І легені свої розсічу, якщо хочеш:

Ось мій подих останній. Вдихай його, пий!

За смиренне життя не бажаю трофеїв –

Лиш єдиного я наостанок прошу:

Нехай смерть моя прийде з очима Тієї,

Для якої співав і ще й досі служу.

Так, козацька душа! Душа хмелю і м’яти!

Заширока й жива, щоб лягати в труну…

Але небом уже починає світати –

Я хапаюсь за промінь. І мовчки тону…

І нарешті приходить вона в мої злидні.

Без коси і у плоті, налитій свинцем.

А з-під каптура очі — жовто-блакитні.

Я віддав їм життя. Й не шкодую про це…

Наше побачення

Затемна увечері і щовесни

(Для тебе завжди мало значення)

Бузку наламавши, старий і сумний,

Я йду на наше побачення.

Проживши, мабуть, уже сотні життів,

Здригається тиша під зорями…

А руки тремтять, ніби знов молоді,

Немов ще роками не зорані.

«До біса ті зморшки!» – казала завжди

І мучила палко цілунками…

Але ж –  прости, Боже! – я дихав і жив

Отими солодкими муками!

І падали дні під одвічну печать,

І сходили роки засапані…

А очі вивчати й уста цілувать

Були хоч до вічності ладні ми.

«До біса ті зморшки!» – сміялась ота

Усмішка, фатальна й божественна.

Я плакав над нею, мов блазень, і став

Кохати очима і жестами.

Бо знав достеменно: кохання німе,

Словами – то значить розлукою.

Я знав, бо цього ти навчила мене –

І марив тією наукою.

Я відданий учень, уже двадцять літ

В словах не знаходжу я значення…

Та ждати недовго: позаду цей світ.

І пахне бузковий в руках моїх цвіт…

Я йду на наше побачення.

Сліпий

На околицях Конго, де ніжиться в полум’ї небо,

Де знемога скрапає із сонця розпечених губ,

Досі чути, як грає на бонго засмаглий хто-небудь.

І скрипить розіп’ятий на променях заходу дуб.

Десь отам, під пилюкою пам’яті – дай пригадаю! –

Ще лежить у шухляді засохлий бамбуковий лист.

Ні, навряд чи зелений. І так, безперечно, не вартий.

Мені дав його той – пам’ятаєш? – самотній буддист.

У благенькій сорочці, на диво такій білосніжній,

Він у променях сонця обходив кедрові ліси.

Він рукою своєю обмацував джунглі і ніжно

Розтирав у долонях настояні краплі роси.

«Такий дивний дідусь!» – ти сміялася тихо в волосся,

Закриваючи усмішку пасмами сплутаних кіс.

Ти сміялася тихо, мов миша. Але нам здалося,

Ніби він розпізнав твій глузливий і здушений писк.

Ми зустрілись, немовби далекі старезні знайомі, –

Та і справді, тепер пам’ятатиму, мабуть, я вік

Оті очі сліпі і заломлений в погляді промінь.

Але був він щасливий. Звичайний собі чоловік.

Не сміялась ти більше. І я загубив свою мову.

У гарячому сонці стояли ми німо утрьох.

Зате він осміхався. Дитинно й немов загадково.

І у пошуках кедру розчісував пальцями мох.

Ти не знала ні мови його, ні чудного наріччя,

Та і я не спитав, скільки років його сивині.

Але ж як говорили ті дивні осліплені вічі!

Їм неначе старезні повіки були затісні.

Я ніколи не бачив, як плакала ти. Тоді вперше

Твоя усмішка впала кудись в екзотичну траву.

Я стояв і дивився, від болю в легенях завмерши:

Ви збирали удвох тепер здобич оту лісову.

А щасливий дідусь осміхався дитинно і щедро.

Променіли осліплені очі, неначе у сні.

Ви шукали удвох конголезькі загублені кедри

Під бамбуковим деревом.

Плакали очі твої.

Одна казка

Нехай надалі це буде між нами,

Але я все ж розповім тобі казку:

Нещасні ті, хто вже звикли на рани

Самі собі накладати пов’язку.

Вони сидять, огорнувши у стегна

Палкий вогонь або мертву дитину,

У темній кухні і гріють даремно

Десяту каву. Рахують хвилини,

Які течуть смолою зі стрілок

І каплють на відморожені нерви.

Вони пригадають, що вже понеділок,

Прикусять свій голос, на присмак сталевий.

Від кави болітимуть очі, а шкіра

Змією стискатиме стомлений череп…

Я знаю, ти чуєш. І знаю: не віриш.

Це казка, ти скажеш, про дивні химери.

Нехай буде так. Я рада, що в тебе

Життя ще пульсує завзято й зухвало –

У мене ж легені проштрикують ребра…

Не всі казки мають щасливі фінали.

Вона

Коли зникнуть заряди життя

З материнської плати моєї,

Коли в немічних, кволих руках

Запалають розгублені дні

І захекане серцебиття

Перевершить усі апогеї,

На зап’ястях, у венах, в думках –

Де захочеш! – лиш будь при мені.

Як в старій кінострічці герой,

Я не буду задивлена в небо,

І, спокійним засніжена сном,

Я не буду лежати вночі.

Не розплавить чуття алкоголь,

І прискорених ритмів не треба:

Коли прийде Вона, вже давно

Будуть ждати у дверях ключі.

Я боятись не буду завчас –

Не сміши ці останки потворні…

Але все одно будь при мені,

Залиши хоча б голос, ім’я.

І як тільки постукає час,

Десь на кухні, огорнутій в чорне,

Вже прочахнуть три кави сумні:

Для Неї

моя

і твоя…

У музеї

Ми заходимо в першу кімнату.
Уявляти не треба – лише
Придивись до знайомих кліше.
І побачиш: ми всі – експонати.
Не кричи і тихесенько слухай,
Переляк прикуси до крові, –
Відчуваєш? Ці стіни живі –
Не кричи. Будь слухняним. Ти – вуха.
Заховай собі подив в долоню
І крізь пальці спокійно зітхни:
Експонат-намбер-ван щовесни
Потопає в мрійливім полоні.
Номер другий докурює літо,
В папіросу згорнувши листок…
Номер третій відважує крок
У моря пожовтілого цвіту.
Ці обличчя старих гобеленів,
Силуети у барвах картин
Витріщаються із-за вітрин…
Десь регоче – ти чуєш? – злий геній.
У гортані булькоче надривно
В пурпурове забарвлений сміх.
Він сміється, бо він переміг.
Ти ж – навколішках, ти лиш людина.
А проте не лякайся й бери
Мою руку, немовби дари.
Ми заходим в останню кімнату.
Уявляти не треба – лише
Придивись до знайомих кліше.
І не бійся:
ми всі –
експонати.

Циганка

Заплющила очі й набрала повітря
В тендітні легені.
Овіяна страхом, окутана вітром,
Задивлена в темінь.
За крок від падіння, я знаю, вирує
Захекане місто.
І скрикує пульс – а я ніби не чую.
Стискаю намисто.
Казали, його моя да́е украла.
Кляли й шаленіли.
Але ж я малою його цілувала,
З дитинства любила!
А крики людські, немов пазурі вовчі,
Мов схиблена лайка,
Плювали образи у чорнії очі:
«Злодюга! Циганка!»
І виросла я із рубцями на серці –
Жива, але мертва.
Гляділа потвора на мене в люстерці…
Чи все ж таки жертва?
Не плач, моя да́е! Співай колискову,
Немов божевільна.
Нехай проклинають мене, чорноброву:
Ще крок –  і я вільна…
____________________

* Да́е – з ромської «мама»

Лист у вічність

Заздалегідь прости. Вибач мені завчас.
Хай розділяють нас довгих років дроти,
Хай ще пужає біль, сумнів живе… а ти
Слухай мій голос і – тихо собі рости.

Ручками крізь туман вилови ці слова,
Сонно спіймай цей звук, ніжний і повний сліз.
Із нерозритих ран, ясного зору із
Ллю я уже тепер ріки свого тепла.

Слухай, любове: ще я не зустріла рук,
Що огортають крик лагідно твій вночі.
Але коли тремтять порухи й жар свічі,
Чую я вже Його голосу мужній звук.

Мружиться місяць – і враз завмирає тінь…
Хтось у кімнаті є й бачить мій ніжний сум.
Зойкає серця ритм – і променіє струм…
Але не бійся цих рубаних мерехтінь.

Тихо собі рости. Усміх даруй з-під вій.
Сон уже цей погас.. шепіт вже цей затих….
Вибач мені завчас. Заздалегідь прости,
Що вже люблю до сліз,
Доню чи синку мій…

Епітафія

Я спльовую вгору, набравши в легені вогню.
Муркоче серпнева дрімота і падає в темінь.
Це все одно, що відпустити в повітря брехню:
Ятряться від совісті губи, і трошки – легені.

З-під теплого ліжка у ніч виповзає рука,
Холодна й поламана, дряпає нігтем підлогу.
Зі скреготу й скрипу зіяє початок рядка –
І нігті хапають мою перев’язану ногу.

Колись було боляче, зараз же тільки рефлекс
На мить ворухнеться. Завмруть з несподіванки руки
І знову продовжать стискати, тим часом з небес
Кривавий сіятиме місяць, ковтаючи звуки.

Я спльовую вгору. Але замість цього летить
Огорнуте страхом ім’я, розрізаючи темінь.
І долі надряпана дата: цей рік і ця мить.
І більше нічого. Востаннє зітхають легені.

Epiphany

Я перестала боятися темряви.
Очі розплющивши, слухаю стіни.
Хтиво клубочиться морок. Даремно ми,
Ніби безумні тварини,
Ніч розриваємо гострими нігтями,
Прагнучи прихистку світла.
Так, мов не повниться ранок страхіттями,
Як зазирає у вікна.
Важко вдихати цей кисень розпечений,
Ребра проштрикують груди.
Не заперечуйте: всі ми приречені –
Грішні чи праведні люди.
Кожна наступна секунда могильною
Піснею цілиться в темінь.
Краще здаватися дужими й сильними,
Поки палають легені.
Краще кімнату заповнити голосом
Так, щоб повітря тремтіло,
Й тихо чекати, як морок із космосу
Висмокче морок із тіла.

Емігранти

Минуле топиться у крові,

У водах мідної ріки:

Волають з мертвих ешелонів

Чиїсь загублені кістки;

Далекі сині пароплави,

Немов скелети від китів,

Лицем до пристані припали

І лижуть гальку берегів;

Сигналять з небуття машини

Примарним стогоном жалю,

Скриплять рулі і плачуть шини,

Цілують ніжно авеню;

І крізь столітні перегони

Із часом, простором і сном

Зітхають стомлені вагони,

Здається, вічним двигуном.

А рупор підганяє, дише

У спину холодом зими,

І знов, захекавшись, афіші

Швидкі хапають ланцюги,

Шмагають очі емігрантам

Червоним вигуком серпа –

Мов грізноокі коменданти,

Кричать знайомі імена.

А ми тікаємо від себе

В чужі життя, чужі світи

І думаєм, що так і треба,

Що спопеляємо мости,

Що дім уже навчився слухать,

Що терпка кава їсть уста,

Що всюди вуха, вуха й вуха,

І лиш ніде – людська душа.

Ми думаєм аж до світанку

Про любі спалені мости,

Рахуєм дні, рахуєм ранки,

Рахуєм смерті і листи,

Але не знаєм, що підошви

Старих підлатаних «шузів»

Багряні кров’ю, і тривожні

Сліди маркують втікачів.

Величної і Голубої

Сини і дочки – без числа,

Мов байстрюки у перебої,

Мов рев покірного вола,

Вростаєм п’ятами у землю

Блискучих від дощу платформ.

Пекельні ріки, чорні греблі

Самотніх душ і уніформ.

І мерехтять із-поміж лісу

Перемальованих облич

Червоні клаптики ірисів –

Тавро твердих значущих пліч.

Немов воли, шалено-дикі

І раптом злякано-малі,

Минають тіні без’язикі

Своїх багряних королів.

За ким же б’ють страшні куранти?

Хто чергами тупоче в такт?

Мабуть-таки, це емігранти.

Червоно-український мак.

Присвята Героєві

Ми стоїмо удвох на власній волі,

Стискаєм в жменях біль.

Двоїться тінь, як у безмежнім морі

Примари хвиль.

Стоїм удвох – нехай судомить тіло –

На власному житті.

Перетин днів, і ми заціпеніли

На цім хресті.

Вростають п’яти силою тяжіння

До царини землі,

Бо більш, окрім хіба що ще сумління,

Нема цепів.

Тримає нас на пастбищі здрібнілих

Загублених отар

Обов’язок життя перед сп’янілим

Безмежжям хмар.

Дзвонять сплетіння інею й морозу

Під кришталем дзеркал.

І хто ж ці грізні очі заморозив?

А цей оскал?

Сильвети днів розтягують обличчя,

Розмазують уста.

Заламані за спину передпліччя

І сліз верста.

А ми стоїм, укохані серпанком

Кривавої зими.

Крізь дощ і сніг, крізь ночі, дні і ранки.

І на віки.

Квітнева колискова

Спи, моя радість: рум’яниться вечір.

Кліпає сонно смиренне світило.

І над дорогами сурми лелечі

Тихо погягують крила.

Спи, моє щастя: мов іній зимовий,

Десь під підошвами щезника й мавок –

Чуєш? – тріщить лісова колискова…

Чуєш? Дрімає світанок.

Тільки послухай-но: солодко й легко

В сріблі квітневого цвіту й туману

Дихає вишня, а жаб’ячий клекіт

М’яко гойдає каштани.

Слухай, маленьке, мов янголів пісню,

Мов незбагненну й заплутану мову,

Як шелестить оксамитове листя

Ніжну свою колискову;

Як серед ночі мій голос, мов муркіт,

Плутає темінь смішною луною.

Спи, моє щастя: ці стомлені звуки

Вічно й надійно з тобою.

Мері

(Переклад “Mary” by Leo Yankevich) 

Коли цвіли зірки в її очах,

А в голосі бриніли сміх чи подив,

Він німо слухав, як велично сходив

В її душі злотий Чумацький Шлях.

 

Орбітою кружляв навколо сяйв

І був живим, бо чув її світилом.

Та… лиш на час. Допоки не згубила

Цю магію буденна гра вистав.

 

І от тепер у сутінках квартири,

Де в борошні народжується смак,

Вона зітхає, мов герой сатири.

 

А погляд! Погляд – цей густий омрак,

Що ніч ворожить в небі вечоровім –

Тепер у темінь поглинає зорі.

Action!

These darkened walls are growing smart.
They’ve soaked in yells and cries.
The body with a beaten heart
Is now what darkness dines.

It’s lying there, unseen, unknown,
Out cold or out life…
With scarlet scars and speechless moans,
In shadows moving by.

There’s no one here and no one there,
Behind the frightening scene.
The mystery is in the air.
The act is on the screen.

Behold its melting role and mask,
Applaud, delight and glote!
While all the questions, left unasked,
Are burning up your throat.

The only way to see it through,
Not staring at the play,
Is to become a victim too.
Reliant, yet afraid.

So let your demons wild and free,
So feel the taste of sense!
And here’s a knife, the only key
To answer, in your hands. 

The wedding of the dead

Down the avenues of the grief,
Down the avenues of the sad
I am sure you will follow me,
And I know that I will be dead.
See those roses, you held so soft, –
So that petals could sing their song –
Save the light from our gloomy glow,
Humming silences all along.
Down the roads, covered with the past
Of our souls, our flesh and will,
You will walk me right through the dust,
Through the memories standing still.
On this sorrowful endless path
You will walk me right down the aisle
Just to bet that our peaceful death
Won’t be chasing us. Tell the lie.
Keep forgetting your bets and vows,
Stay uncaring, stay cold and dead,
Be the god, take my sunny south
In your killing and cruel hand.
Touch the lyrics of our song
And destroy all the sense and rhyme.
What’s been left from my sinful soul
Now is yours.
You can your time.

Lucifer

I know the faces of the devil –
We’ve met before, we’ve shaked our hands
Right at the bar, where demons revel,
In foggy smoke of drunken sense;

Where scotch is relished by the evil,
In pure bitterness and flame,
Where sin and innocence are equal,
Or lust and wishes – all the same.

Eyelashes, like a bar in prison,
Like dark impenetrable gates,
Were guarding looks, insane and hissing,
Or maybe just an empty space –

What has been lurking there for ages
Nobody is aware of. Still.
But I believe: those fallen angels
Just had no choice nor fate nor will.

I saw the faces of the devil,
We’ve met before – so many years…
His desperate eyes were full of Heaven.
He cried and prayed in bleeding tears. 

Анна Ричок,

спеціально для видання Суспільний кореспондент

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку