Люди правди: Марко Желізняк із Донеччини

Фотоаматор із села Удачне на Донеччині зафіксував на камеру колективізацію, розкуркулення, відбирання хліба, виселення до Сибіру й Голодомор 1932–1933 років. Свої коментарі на звороті світлин написав лише у другій половині 1950-х, після смерті Сталіна.

Село Удачне на Донеччині від початку 1920-х мало свого фотолітописця: неподалік, на хуторі Романівка жив селянин-фотоаматор Марко Желізняк (1893-1982). Він знімав усе: от в Удачному з’явився перший трактор, от – перший радіоприймач, а от перша школа на хуторі Романівка. А потім – наприкінці 1920-х – на початку 1930-х – в Удачному та довкола діялося те саме, що по всій радянській Україні: колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба, виселення до Сибіру. В Удачному селян зігнали до колгоспу ім. Дем’яна Бєдного.

На звороті багатьох тодішніх фотокарток Марко Желізняк, україномовний у повсякденному житті, ламаною російською написав у другій половині 1950-х коментарі. От один із них: «При обыске обнаружена утайка зерна у Пантелеймона Емца. Председатель гнет маты самому лучшему хлеборобу района (Емцу) в присутствии начальника НКВД. Который как всегда: «Снимай, Железняк, нам вредителей». (…) Пантелеймона повезли на Соловки и там он погиб в Сибири, в лагере».

Коли в околиці почався голод, Марко Желізняк обміняв на два пуди хліба свої нагороди з Першої світової – Георгіївський хрест IV ступеня та срібну медаль «За усердие». Щоб урятувати сім’ю від голодної смерті, 1932-го вивіз її з Удачного. Влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине – нинішнього райцентру Красноармійськ: там видавали хлібні картки.

Додому Желізняки повернулися за рік, коли голод пішов на спад. Марко Микитович влаштувався колгоспним пасічником. І далі фотографував. От кінець 1933-го, у колгоспі ім. Дем’яна Бєдного платять за роботу. На звороті знімка коментар фотографа: «Конюха получают авансом муку на трудодни у кладовщика и гнут маты за такой заработок. За это фото целую неделю потом водили на допрос. Но они (конюхи. – ред.) сказали: мы попросили Железняка и он нас снял».

Приблизно тоді ж – узимку 1933-го – зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його українською: «Здобутки колективізації…».

Марко Желізняк був у колгоспі теслею, бригадиром садівників. По війні – зливачем молока, конюхом, їздовим. І далі не розлучався з фотоапаратом.

– Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією, – згадував батькові слова його вже покійний син Андрій, який був професійним фотографом.

Другий син фотографа, Григорій, згадував, що батько комуністів називав павуками, які ссуть кров із людей.

Помер Марко Желізняк 1982-го на 90-му році життя. Такого докладного фотолітопису нищення українського села, як залишив він про Удачне на Донеччині, більше нема.

Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті