Плани влади залишаються обіцянками на папері через «відкати»
Після останніх виборів в Україні нарешті влада почне серйозно очищатися від корупціонерів, казнокрадів, недолугих управлінців і просто невиліковних ідіотів.
Ще якби і гетьман прийшов на місце прем’єра Гройсмана?
Заглибитись в історію примусив мене розрекламований курс уряду Гройсмана під назвою «Капітальний ремонт країни», про який рясно заговорили після трьох років правління цього уряду.
Мені ж пригадався 1991 рік – рік народження незалежної України. Окрилені «вистражданою» волею, «патріотичні» демократи обіцяли розбудувати економічно сильну незалежну країну і знайти та повернути золото Полуботка – скарб гетьмана епохи імператора Петра Першого. І він солідний: нібито одного золота чималеньке барильце заховав гетьман у лондонському банку.
Володів Полуботок й іншими коштовностями, колекціями картин, ікон і зброї. На початку ХХ століття 350 нащадків гетьмана пробували повернути собі той скарб, бо лише відсотків набігло 213 мільйонів у царських рублях, але нічого не вийшло.
Незалежники ж у 1991 році нарахували 16 мільярдів фунтів стерлінгів скарбу Полуботка, на які покладали великі надії. До того ж, Україна мала міцний фундамент для розбудови сильної економіки. Скажімо, в 1990 році на нашій території працювало 25 відсотків промисловості СРСР. З видобування вугілля і залізної руди, виплавки сталі і виробництва цукру Україна посідала перше місце в Європі. Аграрний сектор був краще розвинутий, ніж в інших союзних республіках. Україна була 60 економікою світу – сильнішою, ніж Польща. За роки незалежності скотилася донизу в усіх світових рейтингах. Не вистачало того, на що надіялося, – золота Полуботка?
Але і тоді не хотіли усвідомити, і тепер кролячими мізками «недоварюють», що людині потрібний передусім розум, а не золото – народна мудрість гласить. Бо за роки незалежності вже он скільки золота й вітчизняної та зарубіжної валюти надбано українським суспільством, і переважна частина того скарбу – мов вода крізь пісок поплила у зарубіжні банки та на зарубіжну нерухомість. За які ж гроші планує уряд Гройсмана проводити капітальний ремонт країни? І його команда повторює недолугість урядів початку 90-х. Нагадати, об що тоді спотикалися?
Так звана совість нації, іменована Народним Рухом, кинулася демонтувати комуністичну ідеологію, міняти атрибути держави (великого Герба й досі немає), героїзувати історичних героїв, влізати в органи виконавчої влади, у парламенті мала фракцію з понад ста депутатів, але та «совість» не знала, що робити з багатою спадщиною, як вписати планову економіку в рамки нової економічної моделі. З появою кордонів закрилися важливі ринки збуту нашої продукції на теренах колишнього СРСР.
Розгубилися й ті, хто мав досвід планової економіки під керівництвом партії. І вони, в союзі з горлатими демократами, погодилися на бездумну приватизацію народної промисловості й колгоспно-радгоспного господарства. Перебуваючи тоді в парламенті, дуже часто ставав перед мікрофоном, доводячи недолугість затіяних поспішних реформ. Але верхівка і її обслуга відчули смак швидкого збагачення за рахунок народного дурняку, тож категорично відкидали кожну засторогу й іншу думку, відмінну від їхньої. І можливості сильного виробництва танули на очах.
Щось неймовірне почало творитися в селах. Керівники колгоспів і радгоспів налетіли машинами розкрадати майно реформованих господарств, найбільш прудкі рядові працівники мішками й візками тягли додому все, що під руку потрапляло.
Така побудова «сильної економіки» призвела до того, що протягом десяти років ідіотичних реформ внутрішній валовий продукт зменшився на 66 відсотків. Виробництво вітчизняних тканин скоротилося на 93 відсотки, масла вершкового – на 89, ковбас – на 69, цукру – на 73, міндобрив – на 53, цементу – на 58 і так далі.
У цьому виробничому бардаку загострилася проблема зберігання і переробки сільгосппродукції. Ще радянські допустимі норми втрат овочів і фруктів при зберіганні аж до 40 відсотків, перетворилися на втрати більше половини вирощеного врожаю практично всіх культур.
Отже, навіть якби й повернули золото Полуботка, то й тоді, при такому підході до розбудови ринкової економіки, нічого путнього б не вийшло. Хіба що швидше б плодилися українські мільйонери і розбудовувалися б офшори. Бо і старі комуністи, що спочатку керували новою Україною, і потім їхні «вигодованці» (господарник Кучма, демократ Ющенко, самодур Янукович, шоколадний Порошенко) не збиралися виконувати свої передвиборчі обіцянки. Оскільки впевнені у своїй безкарності за брехню. І їхня язиколяпна любов до України – незрівнянно далека від тієї, яку, скажімо, відчував той же Павло Полуботок. Як відомо, російський імператор стратив гетьмана за те, що він справді замахнувся на розбудову заможної України: розвивав промисловість, будував млини, гуральні, зброярні, займався успішним землеробством, від чого наповнював гетьманську скарбницю. Взявся й за просвітництво: організовував бібліотеки, виставки, навчання. Став Полуботок одним із найбільших магнатів на українських землях, піднімав добробут своїх підданих.
Та для патріотів початку 90-х, і для сьогоднішніх євровождів не потрібне наслідування вміння справжнього будівничого, їм подавай золото. Та ще славу за уміння розкрадати природне й суспільне надбання, за ідіотичне управління багатющою державою.
Не знаю, як кого, а мене трясця починає колотити, коли почую з вуст головного урядовця про початок якогось масштабного будівництва, тим більше – про капітальний ремонт всієї країни.
У одній з попередніх публікацій я наводив приклад, як на будівництві двох кілометрів об’їзної дороги навколо Києва умудрилися узаконити крадіжку 800 мільйонів гривень. Тож страшно уявити, скільки мільярдів украдено на побудованих і відремонтованих дорогах за три роки уряду Гройсмана!
Моє страхітливе припущення ґрунтується на конкретному факті. Як, мабуть, знаєте, наше господарство «Земля і воля» уклало меморандум з Чернігівською обласною держадміністрацією на дольове фінансування будівництва дороги Козелець – Бобровиця. Своє зобов’язання ми виконуємо справно, а за обласну долю доводиться мені особисто воювати в Києві. Та не про це хочу вести мову: вартість кілометра дороги, побудованої нашим господарством, вдвічі менша, ніж це обходиться державному бюджету. Якість будівництва можете самі порівняти. Тому й не дивуйтеся, коли в своїх селах і районах не бачите обіцяних гройсманових доріг – більшість запланованого залишається на папері, бо фінансування безбожно «відкатали».
У дорожньому будівництві загострюється й фахова кадрова проблема. Якщо в 2011 році у вузах училося 200 майбутніх шляховиків і мостовиків, то в 2018 році цю професію обрали лише 36 студентів.
Подібна ситуація і в інших галузях української економіки. А Україна – не Польща чи Німеччина, тож очікувати на фахівців з інших країн не варто. З ким же Гройсман збирається проводити капітальний ремонт країни? Хоча, видно, в нього інші наміри у цьому проекті.
Сподіваюся, що новообраний президент вчасно зупинить можливу фінансову аферу з капітальним ремонтом країни, оскільки затіяли її зажерливо-недолугі урядовці. Ще й з далеким прицілом – зібрати грошенят для парламентських виборів. Хоча, он Петру Порошенку не допомогли мільярди з державної скарбниці, витрачені на прихильність виборців до президента. Не врахував «гарант» одного – український народ почав серйозно прозрівати.
І заспівав Петро Порошенко прощальну…
Не дивуюся, що окремим співвітчизникам припала до душі практично прощальна промова «віджилого» президента. Справді, його пафосна риторика заслуговує на високу оцінку, але не як звіт глави держави перед народом, а як виступ оратора на мітингу.
Він гарно розказував, що потрібно зробити для розвитку України. Головними завданнями назвав євроінтеграцію і вступ до НАТО. Що сам зробив для цього?
Добився внесення цього шляху в Конституцію, чого немає в жодній країні світу, зокрема і в Конституціях тих країн, які давно вже в НАТО і Євросоюзі. А ще – реп співав про якісь успішні реформи, започатковані його командою. Але, як то кажуть, скільки не маж рошенівським язиком ті реформи, солодшими вони не стають для простого народу. Це підтвердили результати виборів. Міжнародні соціологічні дослідження й аудити аж ніяк не радують: Україна найбідніша в Європі, найбільш корумпована, посідає шосту сходинку серед десяти країн світу, названих найбільш нещасливими.
Перед президентськими виборами прислуга Петра Порошенка з піною на губах лементувала про те, який великий авторитет має їхній «святий» президент у лідерів демократичних країн Європи і Америки, і що без нього Україна опиниться в міжнародній ізоляції. А що бачимо насправді?
Ще до оголошення офіційних результатів виборів, а лише після оприлюднення результатів екзит-полу, Володимира Зеленського привітали з перемогою керівники Канади, США, Польщі, Франції, Німеччини, Австрії та інших держав, висловлюючи надію на плідну співпрацю. То про яку ізоляцію України без Порошенка брехали «проходури»?
Втім, майже чверть виборців, що взяли участь у голосуванні, все ж повірила «малиновій» брехні Порошенка. Повірили, що він «найхоробріший воїн» у боротьбі з Росією, що він будує для українців європейське щастя, що він непримиримий борець за українську мову й українську церкву, що без нього держава взагалі втратить незалежність і розвалиться…
Дивуюся одному: чому прихильники Порошенка не помітили найголовнішого – у «патріотичній» боротьбі цього «авторитетного» президента відсутні самі українці, заради яких він і повинен би вести свою боротьбу всередині країни і за її межами. Чуємо від нього одні революційні гасла і безупинний потік нових брехливих обіцянок. І з Росією «воює» лише соковитою риторикою.
За тривале життя бачив різних державних і партійних лідерів. П’ятий президент особливий: за роки війни так збагатився і так забрехався, що на прощання на пісні його потягнуло: на стадіоні заспівав Володимиру Зеленському «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела», а в день виборів, після завершення голосування, ритмічним речитативом «заспівав». І стільки наговорив, що, здалося, ми живемо не в Україні, а десь у Євросоюзі – такі незалежні й успішні.
Втім, що таке країна цього союзу, пошлюся на коротеньку довідку, скажімо, Королівства Нідерланди. Площа – 41526 кв.км. (Україна – 603628 кв.км.), населення 17 млн (Україна – 42 млн), 60 відсотків території зайнято сільськогосподарським виробництвом, де працює 1,8 мільйона людей (5 відсотків від усіх працездатних). У промисловості зайнято 17 відсотків, у сфері послуг – 81, безробітних – 6,9 відсотка. Країна виробляє на 833 мільярди доларів внутрішнього валового продукту, що становить 49 тисяч 200 доларів на душу населення. В Україні ВВП – 112 мільярдів, на душу населення – 1960 доларів. Майже всі провідні галузі голландської економіки мають чітко виражену експортну орієнтацію (в Україні імпорт переважає).
У королівстві високорозвинене сільське господарство, передусім тваринництво, квітникарство, садівництво, найкраще в світі тепличне господарство. З експорту молочної продукції – перші в Європі. У нас – все навпаки, хоча й маємо кращі природні можливості для ведення сільськогосподарського виробництва.
Від такої економіки й відповідний добробут і соціальний захист людей. Королівство Нідерланди – одна з найбагатших країн світу. Скільки років нам потрібно, щоб досягти такого європейського рівня? Наскільки наблизилися до цього після того, як записали Євроінтеграцію в Конституцію? За яких лохів вважає Порошенко українців, прославляючи себе цим досягненням? Як і захистом української мови. Невідомо тільки, від кого захищає державну мову?
До речі, в Нідерландах офіційна мова нідерландська, а в одній провінції є й друга офіційна – французька. І не треба захищати ніяку з цих мов. Видно, там немає таких ідіотів у владі і політиці, яких повно в Україні.
Думаю, після останніх виборів в Україні нарешті влада почне серйозно очищатися від корупціонерів, казнокрадів, недолугих управлінців і просто невиліковних ідіотів. Нехай краще займуться пошуками золота Полуботка: для суспільства користі ніякої, але хоч не заважатимуть Україні нормально розвиватися на користь народу.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист, спеціально для видання Спецкор РЕГІОН
