100 років проголошення Урядом Директорії автокефалії УПЦ
1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію православної церкви в Українській Народній Республіці.
Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору.
Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод, який складатиметься із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного диякона та трьох мирян. До компетенції Святого Синоду належать справи релігії, адміністрації, матеріального постачання, навчання, перевірки та судів.
На засіданнях Святого Синоду мав бути присутній представник уряду, чиїм обов’язком був нагляд за дотриманням законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки.
Закон про автокефалію став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ. Однак через спротив єпископату і несприятливі політичні обставини реалізувати цей закон не вдалося. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Лютнева революція 1917 року і зречення царя Миколи ІІ престолу стали причиною реформування і церковного життя на землях колишньої Російської імперії. Ще у 1721 році Петро І своїми указами скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі «Правительствующий Синод», який очолював російський імператор. Тепер же, після ліквідації інституту імператора, ці функції знову мали перейти до Церковного Собору.
Ці зміни пожвавили церковно-громадянський рух і в Україні і спонукали свідому частину українського православного духівництва й пастви ставити на порядок денний питання про відродження національних засад у церковному житті. Уже у квітні 1917 року в багатьох церквах України на великодніх службах священики читали проповідь українською мовою.
12 квітня 1917 року в приміщенні Релігійно-просвітницького товариства відкрився Київський єпархіальний з’їзд духовенства та мирян, головою якого було обрано протоієрея Василя Липківського. З’їзд прийняв ухвалу про те, що «в автономній Україні повинна бути незалежна від Синоду Українська церква», а єпископи, як і все духівництво, «повинні обиратися мирянами та кліром». Там же ж була обрана комісія зі скликання Всеукраїнського Церковного Собору.
Подібні з’їзди відбулися і в інших українських єпархіях. Хоча загалом церковне середовище лишалося інертним і проросійським: єпархії напряму підпорядковувалися Святому Синоду, а більшість єпископів були етнічними росіянами.
На розгортання національного церковного руху вплинуло і ухвалення Центральною Радою 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалу, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки. У ці ж дні в Києві проходить ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, у якому активну участь брали і військові священики.
З’їзд ухвалює резолюцію про незалежність Української Церкви від Російської та утворює Організаційний комітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. У ці ж дні прихильники автокефалії утворюють «Братство Воскресіння Христа» на чолі з архієпископом Олексієм (Дородніциним). Активним учасником «Братства» стає Василь Липківський.
В цей же час на чолі Російської Православної Церкви стає патріарх Тихон (Бєллавін). Він дає благословення на скликання Всеукраїнського Собору, але відправляє до Києва митрополита Кавказького Платона (Рождественського), який висуває ідею не автокефалії, а «автономії з якнайширшим внутрішнім самоуправлінням стосовно до місцевих умов краю».
Всеукраїнський Православний Церковний Собор розпочав засідання 8 січня 1918 року. На ньому була дуже активна проукраїнська частина, яка виступала за демократизацію церковного життя і більш активного залучення до церковних справ мирян. Однак, з’їзд було перервано наступом більшовиків. У ніч на 8 лютого більшовицькі матроси вбили митрополита Володимира (Богоявленського).
Влітку 1918-го, в часи Гетьманату Павла Скоропадського, Всеукраїнський Православний Церковний Собор відновив свою діяльність.
«Але по суті це вже не була друга серія січневого Собору, а зовсім уже окремий російський собор на Україні. Бо склад його був зовсім інший», – згадував згодом митрополит Василь Липківський.
Промосковська соборна більшість позбавила делегатських мандатів Липківського та інших прихильників автокефалії. Усього зі складу Собору було виключено 82 делегати. Після цього було ухвалено рішення про те, що «Українська Церква й надалі має лишитися під зверхністю Московського патріарха», а українськими справами керуватиме Священний Синод, до складу якого увійшли росіяни.
Російський єпископат гаряче вітав грамоту Гетьмана Скоропадського про федеративний зв’язок із Росією.
Закон 1 січня 1919 року «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. Головних противників автокефалії – Київського митрополита Антонія (Храповицького), який замінив розстріляного більшовиками митрополита Володимира (Рождественського), та архієпископа Волинського Євлогія – було заарештовано і вислано до Василіянського монастиря у Галичині.
Міністр культів в уряді Петлюри Іван Липа розпочав підготовку до нового Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Але реалізувати ці плани не вдалося: уже наприкінці січня – на початку лютого 1919 року влада Директорії залишила Київ.
Більшовики, які були у конфронтації з патріархом Тихоном, на перших порах сприяли активізації національної церкви в Україні. Українській громаді було передано Софійський Собор, Андріївську церкву, інші ключові храми столиці.
22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську відбулася перша відправа Служби Божої з частковим використанням української мови. А першу цілковито українську Службу Божу було відправлено 12 липня 1919 року в Софіївському Соборі. Все це відбувалося на фоні різкого протистояння із єпископатом РПЦ, який і далі і чути не хотів про якусь «українську церкву», де буде виборність церковного кліру, а богослужіння вестимуться «площадной речью».
У такій атмосфері у жовтні 1921 року відбувся і Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її предстоятелем Василя Липківського.
Оскільки на Соборі не було жодного єпископа, для створення єпископату УАПЦ вирішила скористатися традицією Александрійської церкви, за якою допускалася висвята єпископів через групове рукопокладання священиків. Кандидати на владик були ретельно визначені Собором та проголосовані — до єпископату увійшли найвидатніші священики.
УАПЦ початку ХХ століття стала своєрідним феноменом церковного життя українців. Визнавши, що більшість юридичних канонів церкви є продуктом світогляду VIII—IX століть, творці УАПЦ запропонували низку реформ, які робили церкву ближчою до людей і, водночас, спиралися на постулати віри Христової.
УАПЦ скасовувала обов’язковий целібат для єпископів, проголошувала виборність церковної ієрархії, на перше місце ставила належну освіту та моральні якості священиків. «Собор не оминув жодної ланки церковного життя. Зокрема, утримання духівництва повинно здійснюватися таким чином, який би не принижував його духовного сану і не викликав би непорозумінь між ним та людністю.
Головним здобутком УАПЦ 20—30-х років було відновлення християнської громади як живого та діяльного організму і як основи земної церкви», – згадував Святослав Ярема, син митрополита відродженої на початку 1990-х в Україні УАПЦ Димитрія (Яреми).
Наприкінці 1926 року УАПЦ уже мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн вірних. Однак, відродження справдешньої української церкви не входило в плани більшовиків, які розгорнули антирелігійну кампанію.
У 1927 році під тиском ОГПУ Другий собор УАПЦ звільнив Василя Липківського «від тягаря митрополичого служіння» і обрав предстоятелем єпископа Миколу (Борецького).
Третій, «ліквідаційний», собор, зібраний у 1930 році на вимогу ОГПУ, оголосив про «саморозпуск УАПЦ». Більшість священиків та прихильників УАПЦ стали жертвами сталінських репресій або змушені були виїхати за кордон, зберігаючи традицію в діаспорі. Звідти у 1990 році УАПЦ повернулася в Україну.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Під час служби 22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську хором керував Микола Леонтович, який спеціально для цієї відправи написав мелодії літургії.
До створення УАПЦ долучилися відомі моральні авторитети того часу – академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Павло Тичина та Григорій Косинка.
Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського за звинуваченнями в антирадянській пропаганді. Три місяці митрополит пробув у харківській в’язниці ГПУ. Коли 19 вересня 1926 року він повернувся до Києва, зустрічати його вийшло все місто.
«Ніде по базарах та квіткових крамницях не зосталося квіток – усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське… От тобі й боротьба з релігією!”, – згадував Сергій Єфремов.
Упродовж шести років свого митрополичого служіння Василь Липківський відвідав 500 парафій по обох берегах Дніпра. А це була майже половина всіх парафій Церкви.
У Василя Липківського було семеро дітей. Після того, як його усунули від митрополичої кафедри, він якийсь час мешкав у кімнатці при Софійському соборі. Потім із дружиною переїхав до сестри на Солом’янку, на околиці Києва. Бідували.
Від голодної смерті отця Липківського упродовж чотирьох років рятували грошові перекази з Канади від священика Петра Маєвського. Старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.
Липківський листувався з багатьма діячами як в Україні, так і за кордоном. Рукописи його праць «Відродження Церкви в Україні 1917–1930» та «Історія Української Православної Церкви», які зберегла сестра, під час війни переправили до Львова, до греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. У 1959 році їх видали у канадському Вінніпегу.
22 жовтня 1937 року немічного Василя Липківського заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був «одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу».
20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. Тіло чекісти закопали у Биківнянському лісі під Києвом.
6 червня 1990 року на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) було проголошено відновлення УАПЦ в Україні. Патріархом Київським і всієї України було обрано митрополита Мстислава (в миру – Степана Скрипника, небожа Симона Петлюри).
У часи Визвольних змагань Степан Скрипник служив у кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. 1920-го служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920–1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.
Сергій Бутко,
представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області
Дослідники, які можуть коментувати цю тему:
Сергій Білокінь, доктор історичних наук, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН україни;
Арсен Зінченко, доктор історичних наук, завідувач відділу Національного музею “Меморіал жертв Голодомору”;
Василь Ульяновський, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка;
Ірина Преловська, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України;
Олександр Саган, доктор філософських наук, професор кафедри церковної історії Київської православної богословської академії.
Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук, начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті
Матеріали за темою:
Арсен Зінченко. «Життя і служіння митрополита Василя Липківського».– Київ : Дуліби, 2017. – 335 с.
Мартирологія українських церков у 4-х томах. Том І. Українська Православна Церква (Документи, матеріали, християнський самвидав України). Упорядкували і зредагували Осип Зінкевич і Олександр Воронин (Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка та Видавничий Фонд комітету побудови пам’ятника св. п. Митр. Василеві Липківському. – Торонто, Балтимор. – 1987. – 1206 с.
Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради) :навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Василь Ульяновський. – Київ: Либідь, 1997. – 196 с.
Митрополит Василь Липківський: матеріали до біографії (з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України). Упорядник Л.Пилявець. Інститут української археографії АН України. — Київ. — 1993. — 48с.
Сайт пам’яті митрополита Василя Липківського
Сергій Грабовський. Василь Липківський.
Ярослав Файзулін. «Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади».
