17 лютого відбулася Третя конференція ОУН
17 лютого 1943 р. неподалік міста Олеська на Львівщині розпочалася Третя конференція ОУН (тривала до 21 лютого), яка прийняла принципове рішення про перехід до відкритої збройної боротьби проти гітлерівців.
Керівництво ОУН(б), сповідуючи тактику накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців.
Кризова ситуація змусила провід ОУН(б) скликати ІІІ конференцію ОУН. Серед тих, хто прибув на збори з різних кінців України – «урядуючий провідник» Микола Лебедь, військовий референт Головного Проводу ОУН(б) Роман Шухевич, його заступник Василь Турковський, крайовий провідник ОУН на західно-українських землях Михайло Степаняк, крайовий провідник ОУН на південно-східних українських землях Василь Кук, Дмитро Маївський, Роман Кравчук, Василь Охрімович, Зиновій Матла та інші.
Після гострих дискусій було ухвалене остаточне рішення про збройний виступ.
«1942 рік був на Українських Землях роком впертої боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Вона проходила серед нещадного гніту й поневолення українського народу німецьким окупантом, серед намагання зробити з нього раба на власній землі й як націю знищити, та серед повторних спроб московського червоного й білого імперіялізму розкласти український народ і приготувати грунт для його нового політичного й економічного поневолення», – констатувала резолюція конференції.
«Стоїмо на становищі, що передумовою організації всіх політичних і національних сил України до боротьби проти московсько-большевицького імперіялізму та приєднання до неї всіх зовнішньо-політичних сил, а зокрема поневолених народів, являється боротьба українського народу проти німецького імперіялізму».
І далі: «Большевицьку й білу імперіялістичну Москву поборювати будемо завжди, як віковічного ворога поневолених народів Сходу та як джерело вічного неспокою в Європі й осередок імперіялістичної експанзії на європейський і азійський континенти».
Наприкінці резолюції окремо наголошувалося: «Засуджуємо всі спроби індивідуальної чи збірної співпраці з окупантами, як шкідництво й зраду українському народові…».
Тим самим ОУН(б) різко виступала проти участі українців у німецьких збройних силах, сприймаючи це «як намагання німецького імперіалізму здобути для себе гарматне м’ясо серед українського народу, щоб у цей спосіб виграти війну й ще більше поневолити український народ».
Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Яку спершу планувалося назвати «Українською визвольною армією», але, через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати запозичену в Тараса Боровця назву «Українська повстанська армія».
Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті
