200 млн доларів з державної казни вкрадено невідомо ким?
На часі. Більше двохсот мільйонів доларів з державної казни вкрадено невідомо ким?..
Риторичне запитання випливає із судового засідання Дарницького районного суду, що відбулося 28 жовтня цього року. На ньому прокурор з’ясовував у колишнього керівника Аграрного Фонду, реформованого у приватне акціонерне товариство: де поділися два мільярди гривень (за тодішнім курсом 200 мільйонів доларів), виділених Кабміном з народного бюджету для потреб Фонду, для розвитку аграрної економіки?
Фігурант справи пояснив: ті мільярди були покладені на депозит у ПАТ «Брокбізнесбанк». «Хотіли заробити на державних грошах 40 мільйонів гривень», – похвалився пан Олександр.
На той час Україна переживала важкі часи, розпочалася анексія кремлем українських територій, фактично почалася війна. Цього року ця війна переросла в страшенну нищівну фазу. Багато труднощів звалилося тоді, й ще більше їх звалюється тепер на плечі селян-хліборобів. Чому Аграрний Фонд не кинувся їм допомагати?
Таке запитання поставив «фондовику» прокурор. А ще: чи цікавився розпорядник величезних державних грошей надійністю вибраного приватного банку, з ким погоджував цю банківську операцію, і чому не поклали мільярди на депозит у державні банки? Виявляється, у керівника приватизованого фонду були такі повноваження, що йому не потрібно було з кимось радитись. Бувало, консультувався з нині покійним Валерієм Давиденком, котрий був заступником міністра аграрної політики. Хоча не міністерський чиновник виділяв ті мільярди, і не зі своєї кишені, і не він за них відповідав.
З пояснень розпорядника державних мільярдів випливають ознаки невігластва: необізнаність, свідоме ігнорування інформації або нехтування важливими фактами – що не просто порожнє місце на ментальній карті людини, а раціональне невігластво, коли навчання з певного питання може перешкодити одержанню вигоди – своєї чи потрібної людини. Тож у відповіді на запитання прокурора часто можна було почути: «не пам’ятаю», «не було потреби цікавитись», «а де відшукати ту інформацію?» тощо. Не поспішав він цікавитись надійністю банку й тоді, коли там уже лежали на депозиті 2 мільярди 60 мільйонів гривень Аграрного Фонду, а фактично – народом зароблені податки. Довідався про те, що банк раптом став неплатоспроможним, з публікацій у ЗМІ. Пояснив це настільки спокійно, ніби програв у карти якусь нікчемну для нього свою десятку гривень. Найбільшим власником ПАТ «Брокбізнесбанку» був тоді відомий олігарх Сергій Курченко (40% акцій). До речі, коли банк відчув труднощі, його підтримав рефінансуванням Національний Банк. Одначе 4 березня 2014 року «рятівник» в особі Національного Банку визнав банк Курченка неплатоспроможним, а 11 червня ухвалив рішення про ліквідацію.
Влучний коментар такій «невігласній» банківській операції дав суддя, мовляв, кинулися заробити на депозиті 40 мільйонів гривень, а в результаті втратили більше двох мільярдів державних грошей.
Такому висновку судді можна аплодувати. Водночас ставити й риторичне питання: чому й досі немає вироку тим, хто, по суті, у воєнний час допустив явне розкрадання величезної суми народом зароблених грошей? Хто допустив до розпоряджання мільярдами державних грошей чиновників, які навіть у суді не бояться показувати своє раціональне невігластво, переводячи стрілки вини на ліквідований ПАТ «Брокбізнесбанк» із власником-втікачем. Тінь вини лягає і на покійного Валерія Давиденка – що з нього тепер візьмеш?
Пояснюючи необхідність реформування Аграрного Фонду в приватне товариство і гру в депозит, пан Олександр розповів, як він особисто ходив на Майдан Гідності, вивчав ситуацію, передусім фінансову, щоб приймати правильні рішення стосовно виділених Фонду державних мільярдів. Невже він тоді не второпав, що над банком друга родини Януковича нависає загроза?
Бездоганність репутації розпорядника народних мільярдів відстоювали в суді троє фахових захисників. Від них пролунало одне «доленосне» запитання: чи були якісь серйозні претензії до виконання обов’язків паном Олександром від тих посадовців, які найняли його на роботу? Звісно, що не було. Втрата ж мільярдів державних грошей до уваги не береться?
Подальший розвиток написання героїчної біографії керівника Аграрного Фонду зупинив головуючий у суді. І захисникам не вдалося прямо в залі суду сформувати подання на орден пану Олександру «за бездоганну й високофахову роботу».
На судовому засіданні 28 жовтня був присутній фігурант цієї карної справи в статусі обвинувачуваного Борис Приходько. Проте фактично він був спостерігачем – на попередніх судових засіданнях давав пояснення. Зараз Приходько засідає в парламенті, але тоді, коли відбувалася фінансова історія з розкрадання мільярдів державних грошей, працював заступником голови Національного Банку. Тобто був на посаді одного з головних регуляторів і контролерів використання бюджетних коштів. Невже тоді його не зацікавила історія «заганяння» на депозит мільярдів бюджетних грошей у приватний банк, у двері якого вже стукали труднощі? Де була його банківська інтуїція й відповідальність за гроші державної казни? Чому тепер, працюючи в статусі законописця й народно-державного контролера не проявляє принциповість у виявленні справжніх винних зажерливої фінансової операції з бюджетними мільярдами, яких вкрай не вистачало на початку війни з кремлем? Ще більше не вистачає тих мільярдів зараз, тому державі доводиться просити допомогу грошима й зброєю по всьому світу.
Цього запитання, може, і не виникло б, бо по цій кримінальній справі ще триває судовий розгляд, але під Дарницьким судом довелося почути фразу, що стосується бобровицької історії з «благодійною» жижевозкою : принципово будуть іти до кінця, добиватимуться покарання слідчій і прокурору, що стали на перешкоді й досі не забезпечили повернення спецмашини орендодавцю.
Як бачите, в притягненні до відповідальності винних у розкраданні державних мільярдів принциповістю, як то кажуть, і не пахне, а стосовно повернення помічниці депутата «благодійного» «гімновоза» (назва із соцмережі), ще й з кращою бочкою-асенізатором, купленою комунгоспом, – тут будуть іти до кінця, аж до звільнення з роботи правоохоронців, що стали на перешкоді шахрайської оборудки.
Ще більший щем у серці відчув 28 жовтня з іншого приводу – спочатку радісного, а потім болючого до сліз. Коли повернувся додому, одержав радісний дзвінок від двох внучечок: їхній клас наторгував на благодійному ярмарку вісім тисяч гривень для допомоги українській армії. Розділив з дівчатками їхню радість. Невдовзі одержав повідомлення від ще чотирьох внучат: вони зібрали гроші на покупку упаковки «Мівіни» і ящичка печива теж для наших солдатиків. Але цю радість від вчинків малих внучат затьмарила згадка про судове засідання, де з’ясовувалися причини цинічного розкрадання мільярдів народних грошей. І ця історія – далеко й далеко не єдина, навіть судячи з тієї інформації, що потрапляє в ЗМІ.
Пригадав і 2014 рік, свою публікацію про жителів Нового Бикова, котрі без ніякої підказки «зверху» за день зібрали машину харчів для українських бійців. До цієї благодійної акції долучилася й старенька бабуся, яка наварила ціле відро вареників для солдатиків. Спираючись на ціпочок, насилу донесла повне відро до пункту збору. Писав тоді про іншу благодійну допомогу армії від одиноких людей і трудових колективів. Тоді багато говорили про розкрадання армії попередниками, хоч немало тих попередників перефарбувалися в наступників. У обласній газеті були публікації й про це, але наступники, видно, не звертали уваги.
Деградація цих моральних понять проглядалася на судовому засіданні. Один фігурант так розпорядився народними мільярдами, що вони невідомо де поділися. Інший – мав би зупинити цю явну зажерливу операцію, але не зупинив. А як народ називає такі багаторічні судові справи? І нікому не соромно, що від такої «державницької» діяльності в найбагатшій на ресурси державі Європи дітки вимушені заробляти нещасні гривні для підтримки рідної армії. Коли вже українська еліта нарешті скаже своїй зажерливості: «Досить!» – і по-справжньому зверне увагу на те, що Вітчизна у вогні, діти живуть між кулями, бомбами й ракетами!
Боюся, що не скоро побачу ділову відповідь на ці риторичні болючі питання. Як тут не згадати слова Ліни Костенко: «Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?»
Це занепокоєння – доленосно-пророче. Бо після 1991 року не зуміли втілити в життя прогнози німецьких та інших європейських вчених про швидке входження України в коло найрозвиненіших країн світу, не перетворилася вона у світового гравця, регіонального геополітичного лідера. Не виконані головні обіцянки, дані народу організаторами Майдану Гідності. Боюся, що й після перемоги над зовнішнім агресором може актуальним залишитися занепокоєння Ліни Костенко, якщо нація не очиститься від внутрішніх казнокрадів, корупціонерів, політичних брехунів, зажерливих владних невігласів.
Григорій ВОЙТОК
