Багатогранне життя родини переселенців зі Сходу країни
Вікторія означає перемога — чергова розповідь з циклу «Знедолені? Нездоланні!»
Неленін. Спогад перший
Був далекий, як тепер здається, надзвичайно далекий 2002-й. Мені було трохи більше двадцяти, і я з групою української молоді гуляла Віднем. Молодь здебільшого була з Макіївки й Донецька – учасники форум-театрального тренінгу для представників країн Східної Європи та Кавказу, організованого Міністерством у справах молоді Австрії. Трапився вільний від програми день, і його можна було провести, просто мандруючи залитими літнім сонцем вулицями старого міста. Раптом всі зупинилися і подивилися в один бік. Затримка вийшла через те, що ніхто не знав, куди йти. Не те щоб проблема була з орієнтуванням на місцевості, просто не було конкретної мети. І всі гляділи на Вікторію. Вона була керівником «Мартін-клубу» – громадської організації, яка вже кілька років проводила в Донецькій області форум-театральні тренінги. Віка, тендітна, з прямим нижче плечей русявим волоссям, в окулярах, була безсумнівним лідером – не тільки формально, а й загалом. Всім важливо було знати її думку. Раптом її обличчя, зазвичай доброзичливе, набуло обуреного виразу: «Я не дідусь Ленін! Припиніть ходити за мною слідом і чекати на інструкції!» Мене тоді розсмішив цей епізод. Але протягом останніх чотирнадцяти років я згадувала його не раз.
Для депресивної постіндустріальної Макіївки вуличний перформанс був чимось потойбічним. Але ті, хто тоді познайомився з цією технікою, захворіли форум-театром на довгі роки. Форум-театр, або «Театр пригноблених» – створіння бразильського театрального режисера Аугусту Боала, був запропонований активній молоді як методика інтерактивної роботи, здатної змінити суспільство, зробити його більш толерантним, чуйним, справедливим. Аматорський театр – як спроба подолати конфлікти, розв’язати проблеми, допомогти знайти вихід з безвихідних ситуацій. В Україні було мирно, і ми в своїх сценках показували соціальну несправедливість, брутальне ставлення людей одне до одного, побутове насильство. Тоді, у Відні, розповіді учасників з інших країн, зокрема з Кавказу, які пережили воєнні конфлікти, викликали жах і відчуття нереальності описаного. Нам усім запам’ятався молодий чоловік, чеченець, на ім’я Мир. Він описував війну й життя своєї родини в таборі для біженців. Саме там, у наметовому таборі, в нього народився син. Хто знав, що за дванадцять років багатьом з нас також судитиметься стати біженцями, або, як тепер прийнято говорити, переселенцями, покинути рідні домівки й почати життя з нового аркуша?..
Тоді життя кидало зовсім інші виклики. Вікторія, та що «Неленін», будувала. Набувала проектів, ресурсів і співробітників її громадська організація. «Мартін-клуб», що спочатку з’явився як майданчик для спілкування молодих художників і музикантів, все більше занурювався в проблему захисту прав дитини. Це визначення прийшло набагато пізніше, а в кінці безглуздих 90-х саме малі безхатченки змусили Вікторію Федотову та кількох її колег залишити роботу в міській соціальній службі, де за стосом паперів не видно було самих дітей. Це було покликання серця і якась фізична нездатність пройти повз цих дітей. Молоді жінки стали варити каші й годувати безпритульних прямо на вулиці. Купка ентузіастів рятувала їх від вірної загибелі – витягала замурзаних, по вуха в клеї хлопчаків з підвалів, лікувала, одягала і пропонувала поселитися в «Дитячому селі» – притулку на краю міста. Там затримувалися не всі – свобода була солодка для маленьких шукачів пригод, сиріт при живих батьках. Але ті, хто залишалися, змінювалися на очах – діти зі зруйнованих соціальною катастрофою сімей навчалися абетки нормального життя: готували для себе їжу, прали одяг, починали читати й писати в свої 10-12 років. Віка навчила мене не жаліти цих дітей. Точніше припинити просто безпорадно їх шкодувати, відкуповуючись дрібними грішми в підземному переході, і почати дійсно допомагати.
Ви читаєте дев’яту публікацію з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (м. Київ) за підтримки «Інтерньюз – Європа» через «Інтерньюз Нетворк». Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.
Тоді одним з улюбленців всього «Мартін-клубу» був семирічній Мишко. Малий, з кумедною посмішкою та дзвінким голосочком – він здатен був розчулити будь-кого. Хлопчина тікав і повертався раз на два тижні. Ішов у новенькому, щойно подарованому одязі й повертався весь брудний і з дірками на колінцях. Тікав найчастіше тоді, коли не міг перетравити надлишок уваги до себе – після власного дня народження, після свят, коли приїздили гості, дарували подарунки, говорили теплі слова. Найскладніше для нього та й майже всіх покинутих дітей було повірити в те, що вони гідні уваги і любові: гарного одягу, святкового торту, вітальної пісні, персональної уваги дорослих. Від серця до серця – то був тоді єдиний шлях, який міг вивести їх із безодні безпритульності та зневіри, і Віка разом зі своєю маленькою командою прокладали його крок за кроком. Однією з непорушних традицій стало святкування днів народження всіх мешканців «Дитячого села» – обов’язково цілою командою з усіма атрибутами свята. А ще були Різдво, Великдень, Новий рік – це ті дні, коли у Вікторії просто не могло бути вихідного. Завжди в «Селі», або разом із «сільськими» – на святковому заході в місті. Так жителі «Дитячого села» вчилися шанувати і любити себе й одне одного.
А ще діти навчили її саму не опускати рук, попри всі негаразди. Скільки пам’ятаю, Віка та «Мартін-клуб» постійно щось будували й боролися зі стихією. Перше «Дитяче село» затопили шахтні води, які раптом вийшли на поверхню. Здавалося, проект доведеться закрити, волонтери міркували про те, що доведеться розбирати дітей по домівках, але несподівано німецькі друзі пожертвували невеличку суму, на яку вдалося купити новий будиночок. Він був затісний і старий – звичайна «бабусина хатинка», але ж це набагато більше, ніж нічого. Згодом новий будинок почав обростати прибудовами. У підсумку за кілька років його площа збільшилася майже втричі, в будинку з’явилися зручності, парове опалення, в дворі свердловина й справжній дитячий майданчик. Подібно до того, як трансформувалася будівля притулку, змінювалося його змістове наповнення.
Діти дітей. Спогад другий
Запис Вікторії Федотової в соціальній мережі: «Руда Даша з глибоким декольте фантастичного розміру і такій самій короткій спідниці з’явилася в «Маленькій мамі» відразу після пологів в 2009-му. Руда грива, зелені великі очі – «Оце комусь був би подарунок!» – перші думки, як побачила. Пожила в соціальному будинку недовго – місяців чотири. Тоді була жива її мама. Квартиру жінки десь «прочаклували», як кажуть наші безпритульні-мамашки. Мама Даші, з такими ж очима, але на 30 років старша, була жінкою нестабільною, сварливою, водночас постійно чогось боялася … Запам’яталися особливо через харчування зі смітника (одного разу принесла доньці гостинця – тухлої ковбаси, якою та погодувала й маленького Толика , а Толик – однорічну подружку – дитину іншої матусі – отруєння, скандал, слава Богу, – живі). Я тоді збентежилася і вчергове вперлася в стіну носом – не знаю, як допомогти. Відправили до Маріуполя до християнського реабілітаційного центру. Та не так сталося, як гадалося. Повернулася за добу, мотивуючи протягами в коридорах і загальній їдальні. Пішла блукати по чужих кутках.
З’явилася знову три місяці по тому, глибоко вагітна другою дитиною, сама вже сирота – тепер, якщо щось трапиться з нею і Толиком, – ніхто навіть словом не допоможе…
Довго не наважувалися взяти її в соціальний будинок назад – підтримували на орендованій квартирі, потроху, як могли. Два тижні тому здалися, реально розуміючи, що після пологів їй самій – гаплик, платити за квартиру буде нічим ще місяці три, поки допомогу не отримає, Толик буде самотній, а йому ще немає трьох. До самих пологів Даша працювала – продавала на ринку диски. Малюк сидів з нею поруч у колясці, бізнес рухався настільки, наскільки до викинутої з «АТБ» ковбаси можна було додати хліба й морозива… Зараз Даша поїхала народжувати другу дитину – без батька, ні миски, ні ложки. Судити таких дуреп можна до перемоги, в моїй голові погано вкладається її хід думок. Тупикові дії приводять у нікуди… Але тепер чітко розумію – і психічне здоров’я, і фізичне, і чоловік, й два дипломи, і друзі, й сім’я – це все мені подарунок від Бога, не заслужений мною, і без можливості відпрацювати. Ніколи я для цього не працювала, а якби працювала, як багато хто, не факт, що заробила б. Чомусь у Дашки цього подарунка немає. А є я, «Мартін-клуб» і її точка на ринку, звідки її сьогодні і відвезли до пологового, коли відійшли води, з Толиком на руках… Благослови, Господи, її й дитя, що йде в цей світ, мені назустріч».
Вікторія, професійний соціальний працівник і психолог, по цеглинці вибудовувала альтернативну державну систему допомоги дітям і кризовим сім’ям у Макіївці. Налагоджували систему співпраці з міськими чиновниками, міліцією, лікарнями,соціальними службами, знаходили джерела фінансування, влаштовували навчання соціальним працівникам «Мартін-клубу». Разом з державними й недержавними організаціями соціальної спрямованості надавати допомогу стало набагато зручніше. В роботі громадської організації з’явилися такі поняття, як менеджмент якості, координація із соціальними службами, мережеві проекти. На перший погляд, все здавалося таким самим, як раніше: Віка, як завжди, закуповувала їжу та ліки для «Дитячого села», як і доти, доводилося вдягати медичні рукавички й обробляти страшні дитячі рани й труїти вошей, як раніше, іноді мусила виїжджати серед ночі, щоб когось «підхопити», поселити, відвезти до лікарні. Змінилося лише те, що часто дзвінки стали надходити від самих міських соціальних служб. «Дитяче село» виявилося єдиним притулком у Макіївці, який погоджувався приймати всіх – підлітків, інвалідів, вагітних дівчат-сиріт, сім’ї погорільців, де були самотня мама та двоє-троє дітлахів.
Життя в притулку завжди вирувало: чиновницькі перевірки, нескінченні пригоди постояльців, іноземні волонтери, у декотрих проблеми в школі, когось терміново потрібно відвести до стоматолога, в найнедоречніший момент прориває трубу, або через стрибок напруги горить електричний трансформатор.
Поступово бездомні діти зникли з вулиць міст. Хвиля безпритульності 90-х вщухла, реалії змінилися – до дитячого притулку дедалі частіше стали потрапляти дорослі. Серед них було все більше молодих жінок – самі колишні сироти, з немовлятами на руках. Деякі з тих дівчат уже раніше жили в «Дитячому селі» і повернулися через роки молодими матусями. Державі було нічого їм запропонувати: соціального житла немає, виплати були невеликими, і нашим підопічним оформити їх самостійно було не під силу. І це надихнуло Вікторію на нову роботу. Вона стала вчити цих уже дорослих сиріт виживати: шукати роботу й житло, оформляти належні соцвиплати, об’єднуватися, щоб вижити, і берегти свою сім’ю, своїх дітей.
І почалося нове будівництво. Коли чергову «хатинку» було відремонтовано, всі зітхнули з полегшенням – з перенаселеного «Дитячого села» в соціальний будинок «Маленька мама» відселили одразу три родини – мам з малюками. Віка іронізувала, що «Мартін-клуб» поступово перетворюється на будівельну організацію. Але завчасно купила ще один старий будиночок і запустила в ньому ремонтні роботи. Це була не просто перспектива для майбутнього розширення, а й трудотерапія. Вся команда на чолі з невгамовною «Неленіним», а також жителі двох притулків регулярно збиралися на суботники-пікніки в новому будинку. За півтора року до початку війни в будинок заселилася родина з дев’ятьма дітьми.
Чужих дітей не існує. Спогад третій
Дитячий наметовий табір на сімдесят осіб, вечір, величезне вогнище, прощальна вечірка. За плечима майже два тижні відпочинку – з купанням в озері, смачною, з димком, кашею, квестами й веселими змаганнями. Біля вогнища сидять брат і сестра 12 та 11 років. Дітей запросили на канікулах приєднатися до матері, яку доправила до «Дитячого села» міська соціальна служба. Мати, Віра, сама колишня вихованка інтернату, де зростала з двома сестрами-близнючками Надею та Любою, не впоралася з вихованням власних дітей. Через безгрошів’я і недбальство змушена була віддати старших до школи-інтернату для розумово відсталих, попередньо вигадавши їм відповідний діагноз. Це дало їй змогу перекласти відповідальність за їхнє утримання на державу, і з меншим на руках вона намагалася якось вижити, навіть вийти знову заміж. Але коли громадянський чоловік помер, його родичі виселили її з хати. Так вона потрапила до притулку з трирічним Стасом. Згодом стало відомо про старших дітей. Вони змогли зустрітись у таборі й знову відчути себе родиною.
Тоді, за традицією, біля вогнища всі загадували бажання. Лише одна людина дала обіцянку. Вікторія пообіцяла тоді Едику та Христині, що вони не житимуть більше в інтернаті, що вона зробить усе можливе, щоб вони пішли до звичайної школи й виховувалися разом зі своїм братом. Для цього довелося пройти довгий шлях: матері лікуватися від алкозалежності, дітям – пройти обстеження і позбутися безглуздого діагнозу, повернутися до навчання, соціальним працівникам – витратити багато сил і нервів, щоб налагодити зруйновані сімейні стосунки, допомогти з адаптацією в загальноосвітній школі двом кмітливим, але розгубленим і занедбаним дітям. Було нелегко й неоднозначно, але своє дитинство ці діти провели в родині.
З легкої руки Вікторії у 2009 році з’являється Мережа правозахисних дитячих центрів Донбасу, куди ввійшли шість організацій з Донецької та Луганської областей. В «Мартін-клубі» відтепер працює юрист. Унікальний проект дав змогу вивести соціальні та правозахисні послуги для дітей і кризових сімей на якісно новий рівень. Тепер, наприклад, донецьку дитину-втікача, яка потрапила в біду десь в Алчевську, могли обігріти, нагодувати, доправити на реабілітацію до партнерів у Маріуполь на час, поки макіївський юрист займався врегулюванням її юридичних проблем (відновленням документів, визначенням статусу, оформленням соціальних виплат для її родини). Організації обмінювалися досвідом та ресурсами.
А ще прийшло розуміння того, що дітей за будь-яку ціну треба рятувати від інституалізації: все частіше ставало так, що діти, до яких уже прикипіли серцем і душею, виявлялися за крок до інтернату. І тоді дітей стали брати в свої сім’ї під опіку ті, хто працював у «Мартін-клубі». У Вікторії, яка виховувала трьох синів, несподівано з’явилася п’ятнадцятирічна донька. Дівчинка, яку багато років витягали всією командою з болота сімейного насильства, пияцтва та безвідповідальності біологічних батьків. У чотирнадцять років з боєм та ціною неймовірних зусиль дитина отримала свідоцтво про народження. У чотирнадцять років… Зі статусом ВІЛ-позитивна, майже доросла. Це був важкий вибір і нелегкі кілька років оранки на спотвореному, зарослому бур’яном шкідливих звичок і складного характеру полі. Іноді руки опускалися, але плоди все ж з’явилися. Сьогодні Вікторія – молода бабуся. Прийомна донька виросла, вийшла заміж і виховує вже свою дитину. Якій дала ім’я, до речі, на честь названої мами Віка.
Війна – як виклик і шлях до перемоги. Спогад четвертий
Запис Вікторії Федотової в соціальній мережі: «Сьогодні в моєї подруги загинули двоє її друзів. Підірвалися на міні. Ми можемо віддаляти від себе війну, так само, як колись відверталися від безпритульних. Але вона поруч. Проклята, та, що забирає молодих. Страшно, що вже не страшно».
Вся ця клопітка круговерть з будівництвом, концертами, патронуванням ПТУ, де навчаються сироти, літніми таборами для дітей з кризових сімей, благодійними обідами та вуличними концертами різко обірвалася в один момент. Навесні 2014-го Вікторія до останнього вірила й боролася за свій український Донбас. Поки одного дня з незрозумілою метою до офісу організації не вдерлися озброєні молодики в балаклавах. Що хотіли, так і не змогли пояснити, але дали чіткий сигнал – помітна завдяки своїй активній соціальній роботі, проукраїнськи налаштована громадська організація є надто яскравою приманкою для всіляких «шарікових».
Збори були недовгими. Від’їзд збігся з активною стадією воєнних дій і масовим від’їздом людей з обстрілюваних важкою артилерією міст Донбасу. Команда «Мартін-клубу» приєдналася до одного з волонтерських проектів. Посадивши в особистий транспорт свої сім’ї, жителів соціальних будинків, які погодилися на переїзд, Віка з колегами в цілодобовому режимі приймали дзвінки на «гарячу» лінію з евакуації. Приїхали до Дніпропетровська. Там ніхто не чекав, але вдалося орендувати великий будинок – один на сім родин. У цьому тимчасовому притулку, сидячи буквально на валізах, продовжували допомагати наляканим війною землякам. 90 днів. «Гаряча» лінія. В режимі 24/7. Коли на один прийнятий дзвінок припадало дев’ять неприйнятих.
Літо пролетіло, як один нескінченний кошмарний сон. Стогін і плач охопленого жахом Донбасу в телефонній трубці, побутова невлаштованість, відповідальність за сім’ю і команду, яка пліч-о-пліч… все ще сиділа на валізах. Але поступово Дніпропетровськ почав ставати ближчим і ріднішим. У «Мартін-клубу» з’явилися друзі. Поступово сім’ї макіївчан відселялися до окремих орендованих квартир, комусь чуйні дніпровці запропонували свої метри безкоштовно. А в листопаді Вікторія порадувала всіх дивовижною новиною – під Новомосковськом «Мартін-клуб» придбав будинок і до нового року після ремонту та підготовки запускає хостел під назвою «Рукавичка» для підопічних, що переїхали з Макіївки, а також земляків, які потребують допомоги. Знову будівництво, облаштування будинку та підтримка евакуйованих з «Дитячого села» сімей. Але додався ще один фронт – волонтерська робота на підтримку армії. Спільний проект церкви та «Мартін-клубу» назвали «Схід-сприяння». Збір пожертв, їжі, медикаментів, одягу, підтримка сімей солдатів – новий сенс, який з’явився в житті, це все стало рятівним колом у вирі розчарувань і втрат.
Люди завжди були головною цінністю для Вікторії. Друзі, партнери – ті, хто одного разу стали близькими, йшли поруч довгі роки. Корінням з початку 2000-х – дружба з луганським правозахисним «Поступом» Костянтина Рєуцького, який після переїзду з окупованого рідного міста до Києва запустив проект «Схід-SOS». Років на дев’ять пізніше відбулося знайомство з командою маріупольського благодійного фонду «Пілігрим» і його постійним керівником, пастором Геннадієм Мохненком, трохи раніше зародилася дружба й партнерство з однодумцями з донецького Альтернативного молодіжного центру (закритий через окупацію притулок «Місто Сонця»). Незадовго до початку воєнних дій Віка познайомилася з Богданом Чабаном – одним з наймолодших підприємців Донецька, господарем кав’ярні «Ізба-читальня». «Ізба», як називали її постійні відвідувачі, була одним з центрів культурного життя міста, місцем зустрічі молодих інтелектуалів і артистів. Туди приходили не так поїсти і випити, як заради спілкування й атмосфери. Там відбувалися поетичні вечори, камерні концерти, різні тематичні зустрічі. Навесні 2014 року Богдан був одним зі співорганізаторів проукраїнських мітингів у центрі Донецька. Коли стало зрозуміло, що «рускій мір» окупував подібно до Криму й рідне місто, пішов служити в добровольчий батальйон, потім довго вів партизанську діяльність у складі групи «Равлик» і воював зі зброєю в руках, захищаючи Донецьк від російських найманців. Коли партизанська група «Равлик» опинилася в центрі скандалу, Вікторія, як людина, що не терпить несправедливості, разом з групою правозахисників і журналістів встала на її захист. Знаючи Богдана, його характер і погляди, вона навіть думки не допускала про те, що донецькі партизани могли бути винні в інкримінованих їм злочинах. Коли «Равлика» звільнили із СІЗО, Віка допомогла Богданові Чабану знову повірити в свої сили. Можливо, саме завдяки її дружній підтримці та невичерпному оптимізмові Богдан зважився на неймовірний крок – відтворити в прифронтовому Маріуполі своє улюблене дітище – «Ізбу-читальню». З моменту відкриття минуло лише пару місяців, але «Ізба» вже стала культовим місцем зустрічей переселенців з Маріуполя й не тільки, які ностальгують за рідним Донецьком. Кав’ярня потроху починає відроджувати атмосферу джем-сейшенів та інтелектуальних посиденьок, формуючи в провінційному місті специфічний культурний прошарок.
Від часу переїзду в житті Вікторії, її найближчого оточення, та й багатьох земляків, відбулося безліч змін. Те, що раніше здавалося неймовірним, стало реальністю. Відбулася переоцінка цінностей, власних сил, ресурсів і потреб. Когось це занурило в зневіру, але не нашу «Неленіна». Взимку Віка з командою вирішили згадати забуту методику форум-театру. Її новим застосуванням стала робота з посттравматичним синдромом волонтерів і воїнів АТО, які стали учасниками тренінгу «З тобою». Навесні 2016-го Вікторія Федотова запустила черговий мережевий проект. «Життя триває» – за цією назвою стоять громадські організації з восьми областей України, деякі – такі ж переселенці, як і «Мартін-клуб». Багато з них після переїзду влаштувалися в малих містах чи селах. Мета проекту – допомогти переселенцям адаптуватися в селі, адже для деяких шанс вижити та самореалізуватися тут набагато вище, ніж у перенаселених, обтяжених безробіттям і надзвичайними цінами на оренду житла великих містах.
Я часто замислююся над тим, у чому джерело невичерпної енергії таких людей. Звідки приходять до них ідеї й що надає сил не здаватися перед жодними випробуваннями? Для мене відповідь проста – це любов і віра: в Бога, в свою країну, в свою команду, в свою сім’ю і в себе.
Одного разу мені трапилося есе російсько-українського політолога Андрія Окари під назвою «Люмпен проти України: початок третьої світової». Текст датований травнем 2014 року – це ті самі дні, коли багато хто з нас приймав нелегке рішення покинути рідні міста і виїхати «в нікуди». Ось уривок з нього:
«Все, що відбувається останні місяці в Криму, на Донбасі, в Одесі та інших регіонах України, – це не протистояння етнічних великоросів («росіян») і етнічних українців. Це не протистояння російськомовних і україномовних (насправді всі жителі України двомовні). Це не протистояння москвоцентричних і києвоцентричних громадян. Це не протистояння противників і прихильників ЄС і НАТО. Це навіть не конфлікт тих, хто вважає нинішню українську владу легітимною, і тих, хто називає її «київською хунтою». Це глобальна, тотальна, нещадна війна люмпенів і НЕЛЮМПЕНІВ. […] Серед люмпенів всі хочуть «стабільності» та «захищеності», навіть якщо за це треба заплатити власною гідністю. Майже всі вони – патерналісти і любителі халяви, завжди вибирають «рибу», а не «вудку».
Мені пощастило в житті зустріти людину, яка вміє відчувати чужий біль, тримати удар, бачити вихід із безвихідного становища й давати життю шанс. Шанс змінити щось на краще, шанс на відродження, шанс зберегти в людях людське. Дати притулок
вісімнадцятирічній сироті з ненародженою дитиною під серцем – її вибір, в той час, коли вибір більшості – звинуватити дівчину в усіх смертних гріхах. Вивезти з-під вогню свою команду й утримати на плаву крихітну некомерційну організацію, коли великі підприємства вважали за краще або мімікрувати і почати дружити з окупаційною владою, або дозволили знищити себе чи розграбувати, – це сміливість і віра в свою затребуваність. Купити будинок для підопічних з притулку, коли власний будинок залишився в минулому житті, а в новому поки чужі стіни, які можуть стати лише тимчасовим притулком, це така щедрість, на яку здатні одиниці.
Людина, яка стільки себе віддала своєму місту, його людям, не може його не любити. Але чи зможе вона до нього повернутися?
– Я жодного разу не їздила додому. Я не боюся війни й не дуже боюся потрапити «на підвал». Просто я не сприймаю половинних відносин. Не розумію, коли жінка каже чоловікові «я розлучаюся з тобою» і продовжує залишатись поруч. Коли чоловік іде з дому, погуляє тиждень і повертається. Коли друг зрадив, а ти продовжуєш приймати його в себе вдома. Коли втратив інтерес до роботи та ходиш, аби зберегти зарплатню, відсиджуєш. Я не уявляю, як я зможу поїхати. Звідти. Знов. Адже залишатись там не можна. А зробити це ще раз – понад мої сили. Там усе ще стоїть на кухні моя недомита чашка. 3 червня 2014-го я кинула її, щоб помити за місяць, коли повернусь.
Колись я натрапила на таку фразу: «Масштаб особистості визначається кількістю людей, яких може вмістити її душа». У випадку з Вікою душа не лише «вміщує», але й будує систему допомоги, знаходить ресурси для цього і команду самовідданих однодумців, щоб усе запрацювало. Я вірю в те, що поки такі Неленіни існують, наша змучена земля відродиться з попелу всупереч усім негараздам, ітиме своїм шляхом – будувати й сіяти, рятувати і любити.
Олена Горгадзе
Попередні публікації другого проекту:
ЙОГО ДІМ – НЕ ТАМ, ДЕ ЗАТИШОК ТА РОДИНА, А ТАМ, ДЕ БІДА
ВІД ГАЇВ ДОНЕЦЬКИХ ДО ЛІСІВ ВОЛИНСЬКИХ. ПОДРУЖЖЯ З ДОНБАСУ ОСВОЮЄ ВОЛИН
Залишити Крим, аби повернутися. Дивовижна історія жінки-переселенки
Сім`я з Донеччини закохалася в Полісся Житомирщини
Як до Щастя і до інших східних міст прийшло нещастя
Переселенці вірять у краще майбутнє й будують його своїми руками
Свою честь і гідність треба відстоювати і там, де ти живеш і працюєш
Шлях до театру – дивна річ. З циклу «Переселенці»
