Який «ужинок» нинішньої Ради? Куди вона рухається?
27 листопада 2014 року набула повноважень Верховна Рада України 8-го скликання, обрана на позачергових парламентських виборах 26 жовтня того року.
Не схоже, щоб цей парламент «приїхав» до свого фінішу: нині голоси про позачергові парламентські вибори лунають усе млявіше, переважно від тих політсил, які не потрапили до цієї Ради. При тому, що попередній парламент працював у півтора рази менше — всього 2 роки. Однак у нашому малопередбачуваному політичному житті все може бути, і позачергові вибори можуть також відбутися, якщо не весною, то наступної осені.
Поки що поговоримо про наш парламент загалом, а тоді конкретно про «ужинок» нинішньої Ради.
Попередні скликання
Роль парламенту в Україні величезна, принаймні має бути такою. Адже, згідно з Конституцією України, після другого Майдану, Революції Гідності, в нас знову парламентсько-президентська республіка. Варто також нагадати, що саме парламент узяв відповідальність за долю країни на піку протистояння під час обох Майданів — у 2004 і 2014 роках.
Перший Майдан, Помаранчева революція, почався 22 листопада 2014 року. Це був протест прихильників кандидата у президенти Віктора Ющенка, викликаний фальсифікацією президентських виборів на користь Віктора Януковича. На піку протестів Верховна Рада затвердила великий політичний компроміс: провести повторне голосування другого туру, а натомість повернути парламентсько-президентську форму управління державою, з більшими повноваженнями парламенту і зменшеними у президента.
Обраний весною 2006 року парламент 5-го скликання не дав більшості політичним силам Майдану — блокам «Наша Україна» і БЮТ. Насамперед унаслідок політичних чвар цих сил. Тому той парламент проіснував рекордно мало: вже через півтора роки він був розпущений президентом — знову внаслідок політичного компромісу протиборчих політсил.
Восени 2007 року обрали парламент 6-го скликання. Також за повністю пропорційною системою, тобто за списками партій. Результати були такі (набрано мандатів): Партія регіонів — 175, «Блок Юлії Тимошенко» — 156, «Наша Україна» – «Народна Самооборона» — 72, Компартія — 27, Блок Литвина — 20.
Сили Майдану БЮТ і НУНС отримали хоч і хистку, але більшість у Раді. Утім, війна цих сил набирала обертів. Що трагічно позначилося на наслідках нових президентських виборів 2010 року. Юлія Тимошенко їх програла, Ющенко провалив, а переміг Янукович, що знаменувало повний реванш і прихід до влади регіоналів. Хоча в парламенті вони не мали більшості.
У демократичній європейській державі це звичайна ситуація — президент і парламент з різних політсил. Але не в нас, де в політикумі й у свідомості виборців панує філософія «єдиноначалія».
Досягнуте вони було регіоналами у простий і вульгарний спосіб «ламання» Конституції держави. Головним тут став узаконений Конституційним Судом дозвіл депутатам парламенту переходити з одної фракції до іншої. Цим поламали всю суть пропорційної виборчої системи. Адже виборці віддали партіям по стільки-то голосів, відтак мандатів, а тут пішли зовсім інші розкладки. Було спотворено волю виборців. Миттю до фракції регіоналів, партії влади, побігли дезертири й перебіжчики з інших фракцій, їх влучно назвали «тушками». Другим кроком стало скасування Конституційним Судом рішення парламенту від грудня 2004 року про парламентсько-президентську форму правління. Тобто вона знову стала президентсько-парламентською. Янукович набував величезних повноважень.
Скоро буде 4 роки після перемоги другого Майдану, але одіозні судді Конституційного Суду, котрі 7 років тому «ламали» Конституцію, досі не покарані.
Отже, «єдиноначаліє» у форматі повної узурпації влади регіоналами. Це продовжилося й у наступній Раді 7-го скликання, обраній восени 2012 року. На виборах БЮТ, «Свобода» і УДАР хоч і отримали чимало мандатів, але опинилися в опозиції.
Проте всевладдя регіоналів, у тому числі в Раді, тривало недовго: 21 листопада 2013 року почався другий Майдан, Революція Гідності. Набагато триваліша і кривава, на відміну від Помаранчевої.
Але, коли на її фініші дійшло до вбивства більше ста громадян у центрі столиці держави, навіть регіоналівський парламент, під тиском повсталого народу і світової громадськості, взяв справу до своїх рук. Уже 21 лютого 2014 року Верховна Рада змінила керівництво парламенту й уряду, прийняла ухвалу про те, що президент Янукович утік з країни і тому є відстороненим від влади, обов’язки глави держави згідно з Конституцією почав виконувати новообраний голова парламенту Олександр Турчинов, а на травень призначили нові президентські вибори.
Після обрання Петра Порошенка новим Президентом логічним було і переобрання цієї Ради. Президент розпустив її своїм указом ось на якій підставі. Ще одразу після Майдану Верховна Рада відновила чинність Конституції у форматі парламентсько-президентської форми правління. А вона передбачає парламентську більшість, сформовану тими чи іншими фракціями. Такої вже на той момент не існувало. Тому
26 жовтня 2014 року відбулися позачергові вибори парламенту — Верховної Ради 8-го скликання.
Нинішній парламент
Останні вибори знову пройшли за змішаною системою, пропорційно-мажоритарною. Половину Ради, 225 депутатів, обирали за партійними списками по всій державі, іншу половину — в мажоритарних округах.
Через окупацію й анексію Росією Криму та фактичну окупацію сепаратистами й Росією частини Донбасу вибори не могли проводити в Автономній Республіці Крим (округи 1 – 10), а також у 9-ти округах Донецької і 6-ти Луганської областей.
Участь у виборах за партійними списками взяли 29 партій. Блоки партій не балотувалися, прохідний бал був 5 відсотків.
Результати виборів за партійними списками (% голосів):
«Народний фронт» — 22,14, «БПП» — 21,82, «Самопоміч» — 10,97, Опозиційний блок — 9,43, Радикальна партія Олега Ляшка — 7,44, «Батьківщина» — 5,68.
Зовсім небагато недобрала «Свобода» — 4,73. Наступне місце зайняла Компартія, ще не заборонена, — 3,88. Уперше комуністи не потрапили до парламенту. І це теж один з результатів Майдану.
Вибори за округами дещо змінили ситуацію в Раді. Тут з великим відривом перемогла нова партія влади — «Блок Петра Порошенка» — 69 мандатів. У «Народного Фронту» —18, в інших узагалі по 1 – 2 мандати. «Свобода» провела по округах 6 депутатів.
Сумарно у фракціях стало депутатів: БПП — 132, НФ — 82, «Самопоміч» — 33, Опозиційний блок — 29, Радикальна партія — 22, «Батьківщина» — 19.
Утім, швидко ця конфігурація змінилася. Адже по округах пройшли окремі депутати ряду партій, чимало було обрано позапартійних. Ці нардепи почали «мігрувати» до партійних фракцій, що не заборонено законом, а натомість фракції почали втрачати депутатів, інколи доволі сумнівно, з точки зору закону.
Але що говорити про окремих депутатів, коли не зрозуміло із самою парламентською коаліцією. Ще в листопаді 2014 року її утворили, підписавши коаліційну угоду, 5 фракцій Ради, всі, крім Опозиційного блоку, а це, за суттю, перелицьовані регіонали. Але ця «коаліція» давно розпалася, з неї вийшли три фракції, і залишилися лише БПП і НФ. Нині ніхто не може толком сказати, чи існує тепер правляча коаліція фракцій, яка має більшість мандатів? Але, схоже, ця невизначеність комусь вигідна. Рада тримається в «підвішеному» стані, й при зміні політичних розкладок у будь-який момент може постати питання про її дочасне переобрання.
Парламентарі від Чернігівщини
Ось хто був обраний до Ради нинішнього скликання по одномандатних округах області.
Округ № 205. Центр — Чернігів, Деснянський район, частина Новозаводського району міста. Куліч Валерій Петрович, «Блок Петра Порошенка», гендиректор ТОВ «Форсаж», Чернігів.
У попередніх скликаннях депутатом по округу був Валерій Дубіль від партії «Батьківщина». На цих виборах ішов за списком партії, але його місце у списку виявилося тоді непрохідним. Згодом увійшов до Ради на місце вибулого депутата своєї партії.
Округ № 206. Центр — Чернігів, частина Новозаводського району Чернігова, Ріпкинський, Чернігівський райони. Атрошенко Владислав Анатолійович, «Блок Петра Порошенка», народний депутат Ради 7-го скликання, Чернігів.
Округ № 207. Центр — Корюківка. Місто Новгород-Сіверський, Городнянський, Коропський, Корюківський, Новгород-Сіверський, Семенівський, Сосницький, Щорський райони. Євлахов Анатолій Сергійович, «Блок Петра Порошенка», директор департаменту ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП» (Корюківка), мешкає в Києві.
Округ № 208. Центр — Бахмач. Бахмацький, Борзнянський, Куликівський, Менський, Талалаївський райони, частина Ічнянського району. Давиденко Валерій Миколайович, «Всеукраїнське аграрне об’єднання «Заступ», ЗАТ «Інститут інноваційного провайдингу Української академії аграрних наук, Носівка.
Округ № 209. Центр — Ніжин. Місто Ніжин, Варвинський, Ніжинський, Носівський, Срібнянський райони, частина Ічнянського району. Кодола Олександр Михайлович, «Народний фронт», перший заступник голови обласної ради.
Округ № 210. Центр — Прилуки. Місто Прилуки, Бобровицький, Козелецький, Прилуцький райони. Дмитренко Олег Миколайович, «Блок Петра Порошенка», директор ТОВ «Батьківщина», Чернігів. Обрані депутатами парламенту за списками партій: Амельченко Василь Васильович, Чернігів, Радикальна партія Олега Ляшка; Романова Анна Анатоліївна, Чернігів, «Об’єднання «Самопоміч».
Валерій Куліч був призначений головою обласної державної адміністрації і склав повноваження депутата. На позачергових і дуже скандальних виборах по округу № 205 у Чернігові влітку 2015 року депутатом обрали Сергія Березенка від БПП, київського політика й бізнесмена.
Владислава Атрошенка восени 2015 року обрали міським головою Чернігова, він також склав повноваження депутата. По цьому округу № 206 депутатом торік був обраний представник БПП, бізнесмен з Києва Максим Микитась.
Так що ж на рахунку Ради?
Час рікою пливе… «Новий» і вже не новий парламент діє аж три роки. Що ж на рахунку цієї Ради? Ухвалення Угоди про асоціацію з Євросюзом, відкладення якої і стало поштовхом до Майдану. Для цієї Угоди парламент ухвалив низку євроінтеграційних законів. Безвізовий режим з більшістю країн Євросоюзу. Ухвалення законів про декомунізацію, що означає нарешті наш рішучий відхід від тоталітарно-комуністичного минулого.
Не виконано три дуже важливі гасла Майдану: не ухвалені новий виборчий закон, закон про імпічмент Президента, не знято недоторканість депутатів.
І соціально-економічна криза, що триває. Однак Рада начебто відсторонюється від цього, посилаючись на виконавчу владу. А виконавча влада в нас і далі, за філософією «єдиноначалія», чомусь починається з Президента і його Адміністрації, хоч він є главою держави, а не виконавчої влади. До того ж, згадаймо: ми в парламентсько-президентській республіці. Утім, контрольована президентськими політсилами Рада потихеньку «сплавляє» свої повноваження Президентові, реально зменшуючи свої конституційні повноваження. Зокрема, це стосується призначення на важливі державні посади. Стосується й надважливого моменту — бюджету держави. Це вже винятково повноваження парламенту — ухвалення бюджету й контроль за всіма фінансами держави. Зараз на стадії розгляду — Державний бюджет України 2018 року. Але проект його дуже тривожить, особливо щодо соціального захисту населення, підтримки самоврядування, децентралізації, так розрекламованої владою.
* * *
Три роки нинішнього парламенту. Чомусь ця річниця поза належною увагою громадськості, засобів інформації. А час би запитати громадянам, народу, «єдиному джерелу влади в державі», про діяльність Ради в цілому й конкретно своїх депутатів. І питати не про те, які вони в окрузі вимостили дороги, де провели газ або водогін, не про подачки, які вони дарують на свята першого дзвоника у школи й дитсадки. Не це основна місія і функція НАРОДНИХ депутатів. Запитати треба про те, які закони вони готують і ухвалюють у найвищому органі влади держави — Верховній Раді України.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», Чернігів
