Легендарний ремонт бережівського храму

Родинне джерело. У дореволюційні роки мій дід Костянтин Федорович Маринчик був відомим на всю округу будівельником і споруджував та ремонтував не тільки на Ічнянщині, але й в інших регіонах Чернігівської губернії церковні храми, земські школи, адміністративні та приватні будинки і навіть мости.

Моя мама, Наталія Кирилівна, народилася у 1905 році і до заміжжя мала прізвище Штанько. До речі, її родинна хата і нині стоїть на вулиці Шкільній. Мама розповідала, що коли вона була дівчинкою, бачила, як у 1911 році мій дідусь Костянтин Маринчик розпочав будувати Ічнянську школу №4. У цій школі мама згодом навчалася і у 1917 році закінчила 4 класи. Але тоді навіть гадки не мала, що у 1926 році вийде заміж за його сина Гаврила і буде невісткою відомого підрядчика-будівельника Костянтина Маринчика.

Отже, не дивно, що мене – нащадка будівельника земських шкіл – запрошували на святкування сторіччя відкриття навчальних закладів у селах: Бурімці, Вільшані, Крупичполі. Вельми цікаво, що тесть мого старшого брата Анатолія Яків Минович Гармаш у дореволюційні роки працював десятником у нашого діда Костянтина Федоровича. І в 60-тих роках минулого сторіччя розповідав нам, що Костянтин Маринчик у Віжні мав чимале власне лісове угіддя, яке використовував на будівельні роботи. Під його орудою працювало декілька будівельних бригад. А якось Яков Минович повідав нам цікаву бувальщину із біографії нашого предка.

У селі Бережівці була старовинна дерев’яна церква. Як стверджували старожили, храм збудували десь у 18 сторіччі. За радянських років церкву переобладнали під сільський клуб, а дзвіницю розібрали. Але у 60-тих роках минулого сторіччя, під час опалювання приміщення, через необережність сталася пожежа, яка знищила давню пам’ятку української архітектури.

Від часу декілька колод стали настільки трухлявими, що дзвіницю церкви дуже перехилило на бік і виникла загроза, що споруда може звалитися на землю. Щоб раптом не сталося біди, староста церкви у 1910 році запросив на консультацію досвідчених будівельників із Бахмача, Ніжина, Прилук, Чернігова і навіть із Києва. Всі зробили висновок, що дзвіницю треба розбирати, інакше випрямити її неможливо. Але такий ремонт вимагав не тільки тривалого часу, але і великих грошових витрат. Тоді запросили з Ічні підрядника Костянтина Маринчика. Він декілька разів обійшов навколо церкви і, поміркувавши, пообіцяв, не розбираючи споруди, випрямити дзвіницю. У призначений день усе село зібралося біля храму. Підрядник наказав помічникам очистити зруб від трухлявини. А колоди, які перехилили дзвіницю, підпалити, та стежити, щоб вогонь повільно горів. Аби полум’я не пошкодило потрібні місця зрубу, їх постійно змочували мокрими ряднами. У цей час на подвір’ї церкви священик правив молебень, і все село від старого до малого стояли навколішки і старанно молилися та просили Бога, щоб ремонт закінчився благополучно. Бригада ремонтників повільно і обережно виконували небезпечну роботу. І тільки десь під вечір дзвіниця нарешті випрямилася і, хоча стала трохи нижчою, але тепер була не тільки рівною, але й безпечною.

Проект ремонту втілили в життя лише за один світловий день, а головне – без великих грошових витрат, що дуже розчулило громадськість села. У знак вдячності громада вирішила влаштувати біля церкви святковий обід. На спориші, що ріс навколо храму, розіслали принесені із дому рядна та розклали чимало різних наїдків. І приступили до небаченої досі в селі масової трапези. Священик запропонував першу чарку підняти за здоров’я та довголіття мудрого і винахідливого будівельника Костянтина Федоровича Маринчика. Із великою гордістю Яков Гармаш згадував, що того пам’ятного вечора вони ще довго веселилися та співали церковних і народних пісень. А коли на землю опустилися сутінки, запалили свічки і продовжували святкувати неординарну подію.

Удруге про незвичайний ремонт церковного храму я почув коли працював режисером Ічнянських народних самодіяльних кіностудій «СІВАЧ» та «ЗАСПІВ», і у 1973 році в селі Бережівці знімав документальний кінонарис «Глибоке коріння» про династію механізаторів, главу сім ї Федора Михайловича Латуна та його трьох синів: Миколу, Івана та Віктора, які унаслідували професію свого батька. Отже, довелося неодноразово приїздити в село, і якось старенька бабуся ввічливо запитала мене: «Шановний, а скажіть, як звали Вашого дідуся?». А коли почула мою відповідь, ласкаво посміхнулася і розповіла. У дитячі роки вона була свідком того пам’ятного ремонту церкви, і з великою повагою й навіть побожністю згадала Костянтина Федоровича.

У мого діда було п ять синів. Мій батько народився у 1905-му, однак надто рано, на 41 році життя помер. Довгожителем був лише найменший Костянтин Костянтинович, 1909 року народження, який із повоєнних років мешкав у молдавському місті Тирасполі і до виходу на пенсію працював директором міської середньої школи. І коли в 1984 році я їздив у гості до свого дядька, то від нього також чув бувальщину про легендарний ремонт бережівського храму.

Станіслав Маринчик, м.Ічня