Українські «Гопки для Кракатунчика» — у Канаді та Казахстані
Знай наших! Вже другий роман для дітей і підлітків «Гопки для Кракатунчика» із казкової, пригодницької трилогії «Душа на обличчі» знаного українського письменника Сергія Дзюби вийшов водночас у Казахстані та Канаді.
Як відомо, перший роман «Кракатунчик – кленовий бог» талановитого та успішного поета, прозаїка, перекладача і журналіста, президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України побачив світ у двох державах торік. І резонанс надихнув автора та зарубіжних видавців на продовження проекту.
Нагадаємо, що в Казахстані книжками С. Дзюби опікується видавництво Казахського національного університету імені аль-Фарабі (особлива подяка – ректорові університету, поетові, академіку Галимкаіру Мутанову та науковцеві Гюльнар Мукановій), а в Канаді – видавництво «LitSvet» і популярний журнал «Нове Світло» («Новый Свет», головний редактор – Олена Жукова, заступник головного редактора – Михайло Співак). А відповідальний редактор – відомий науковець, доктор культурології Олексій Давидов. Тепер загальний наклад усіх виданих та перевиданих в Україні і за кордоном книжок про пригоди кленового бога Кракатунчика сягнув 75 тисяч примірників, з чим ми й вітаємо автора!
Пропонуємо Вашій увазі новий відгук письменниці та літературознавця Ольги Рєпіної про пригодницьку трилогію «Душа на обличчі» Сергія Дзюби.
«Казка розповідається не для того,
щоб приховати, а для того,
щоб відкрити, сказати на всю силу,
на увесь голос те, що думаєш».
(Євген Шварц)
«– Це був хороший сон? – запитав Сергійко.
– Це був дуже хороший сон, синку.
Я помолодшала на сто років…»
(Сергій Дзюба, «Душа на обличчі»)
Кожна людина в своєму житті у певний час доживає до того дня, коли відчуває, що хоче написати казку. Це приходить мимоволі, без контролю, коли у сім’ї з’являються діти або онуки. Іноді мотивація пов’язана з психологічними потребами самої людини, яка намагається певним чином оптимізувати своє сприйняття простору та часу, життя та його сенсів через архетипи образів.
Вважаю, що цей феномен казки пов’язаний із можливостями самої казки, в якій людина повніше себе реалізує як творець, а не коментатор: у звичайному житті ми найчастіше такими й виступаємо. Завжди зазначаю, що за допомогою казки дорослий надає життєво важливу інформацію дитині і має можливість таким чином презентувати життєві правила, щоб вони були максимально сприятливі для розвинення знань та здібностей малюка, та допомогти самій дитині у вирішенні тих проблем, які виникли під час взаємодії з однолітками, батьками тощо.
При написанні казки митець робить великий крок. Крок рефлексії щодо тематики, обдумування структури викладення матеріалу, головних героїв та сюжету, прихованої у казці дидактичності та повчальності для дітей.
Бажання та вміння писати для дітей – це річ, притаманна небагатьом, тому що, на мій погляд, це – найскладніший жанр у літературній творчості. Пишучи для дітей, треба бути відвертим, перш за все, перед собою: дивитися на світ очима дитини, розуміти, що той тест, який ти пишеш, є для маленької людини цікавим та зрозумілим.
Бути пізнавальним, простим, не тривіальним, відійти від маніпулювання дитячою підсвідомістю при викладені матеріалу, поєднати народні та світові традиції, – доволі складно. Майстерно виписана казкова оповідь «ставить на психологічні рейки» процес розвитку дитини в архетипному, педагогічному та соціальному середовищі. Це має вигляд психологічного супроводження крізь доросле життя за допомогою образів літературних героїв та ситуацій, у яких ті опиняються, з якими дитина знайомиться під час читання казки.
Трилогія Сергія Дзюби про кленового бога Кракатунчика відома серед широкого загалу читачів нашої країни та за кордоном. Сюжет казки приводить дитину до розуміння, що в світі існують взаємоповага, дружба, й навпаки – світу притаманні непередчуваність, спонтанність, що провокують конфлікти та протистояння, які вирішуються за допомогою підтримки і комунікації.
«Проте дядечко в окулярах та капелюсі видавався таким люб’язним, до того ж, Сергійкові дуже хотілось покататися у такій красивій машині, щоб потім розповісти про це Сашкові. Тільки зараз Тані загрожувала небезпека, незнайомий дядечко виявився дуже нехорошим. Він більше не посміхався та вдарив Таню. Але що міг зробити хлопчик? Дядечко зовсім розлютився і штовхнув Сергійка так, що той полетів шкереберть. А навкруги, як не прикро, ані душі…».
(Сергій Дзюба. «Душа на обличчі»)
Маля розуміє, що у світі існують не тільки добрі дорослі та їх корисні й гуманні дії. Адже світ – різний, із різними проявами щодо життя та самих дітей. Тому, безперечно, з огляду на розвиток особистості, такі проблемно-вирішуючі тексти завдають пріоритетність цілей, цінностей та потреб розвитку внутрішнього світу самої дитини. Тут можна посперечатися на кшталт: а навіщо показувати гірші приклади життя – з конфліктами й негативними героями? Можна ж начепити на дитину рожеві окуляри і сховати у штучну шкаралупу… А мотивувати це тим, що у сина чи доньки, онука або онучки і так усе добре. Але тут виникає питання відповідальності батьків за те, що дитині не буде показаний увесь спектр проблематики дорослого життя.
Взагалі, у психології існує теорія гри двох Карлів, Бюлера та Гроса, котрі стверджували, що прагнення до гри укладається зазвичай у повторення дій, які підтримуються позитивними емоціями та функціональним задоволенням. Щось подібне відбувається з дитиною при читанні казок, оскільки казка – це велика й тривала гра дитини з текстом за допомогою уяви, де використовуються вікові характеристики – такі, як розвиток рефлективності, імпульсивність та наявність афективних зв’язків з оточуючими – під час зміщення операційного аспекту на мотиваційний.
Так от, доки у малюка є мотивація до пізнання життя у всій його повноті, за допомогою казки дорослі повинні надати якомога більше інформації про існуючий світ – з усіма, так би мовити, наголосами. Приміром, є гарні приклади життя, а є й негативні, в яких людині, й дитині зокрема, доводиться приймати рішення – бути толерантним до Зла, або боротися з ним. Вважаю, що книжка Сергія Дзюби надає таку можливість – користуючись постулатами теорії гри, тренувати нікому не підконтрольні дитячі фантазії, у світлі яких і дозріває особистість дитини. Це – аксіома вікової психології.
«– А як твоя справа? Що сказав майстер Вербич? – із нетерпінням поцікавився у Кракатунчика Сергійко.
– Йому так сподобалася наша розповідь про поєдинок лялечок над полуничним островом, що він залюбки виготовив мені крихітне «черевце»! – із радістю повідомив новину маленький хлопчик. – Донька майстра Вербиняточка намалювала мій портрет. Звичайно, вона люлькала лише малесеньку панночку Вербиняточку, однак уявила мене симпатичним хлопчиком, у якого волосся – у вигляді зелених листочків, смішні кленові вусики, гарненькі кленові оченятка з довгими віями, кумедний зелений костюмчик із жовтими, червоними ґудзиками, чудові зелені черевички: у правому – жовтий шнурок, а в лівому – червоний. А ще на цьому прекрасному малюнку я плескаю в долоньки і посміхаюся до вух!».
(Сергій Дзюба. «Душа на обличчі»)
У книзі багато елементів панпсихізму, коли душею наділяється жива та нежива природа. Але казковий сюжет увесь час залишає нас у реальному світі, оскільки всі дійові особи виписані дуже життєво та легко пізнавані. І при цьому головна традиція, яка зберігається в казці Сергія Дзюби, – це традиція перемоги Добра над Злом, котра надає автору можливість дуже майстерно грати з уявою дітей, а також продуктивно надавати їм інформацію щодо конкретних життєвих ситуацій. І сам Кракатунчик, й інші герої з казкової трилогії Сергія Дзюби, – це не комп’ютерні комікси з розжованими персонажами, а повноцінний поштовх до фантазування та гри в уяві, щоб дитина могла справді насолодитися новими аспектами пізнання світу в їх неспішній красі та єдності.
І не треба боятися, що в дітей виникнуть емоційні і когнітивні дисонанси, коли очікування не збігається з реальністю… Адже казка, в основному, зачіпає звичайний людський досвід, але все-таки переведений через певні літературні «інструменти» (як от міфологізація, панпсихізм, архетипність тощо) на складну дитячу мову. Це, поряд із навчанням важливим речам – азам конфліктології та особистісного зростання, – головна «ударна сила» трилогії про Кракатунчика.
У цій казці так багато смішних та милих серцю нюансів, що дітлахам, які знайомляться з персонажами, вже не хочеться, аби казка закінчувалася. Про що й свідчать захоплені відгуки багатьох юних читачів – щирих друзів кленового бога!.. До того ж, казка Сергія Дзюби – напрочуд кінематографічна: у читача виникає відчуття, ніби він дивиться справжній дитячий фільм-пригоду. Взагалі, за цією пригодницькою трилогією можна зняти чудовий фільм чи мультсеріал.
Здавалося б, що складного – тримати у фокусі численні перипетії сюжету пригодницької книги для дітей? Але це найскладніша робота, яка перевіряється реакцією читачів на майстерність автора. Спробуйте зробити так, щоб дитина, читаючи вашу книжку, забула про плин часу, і щоб її фантазію надовго не відпускав захоплюючий сюжет. Сергієві Дзюбі це вдалося зробити!
Думаю, це не буде банальністю, якщо скажу, що вся дитяча література, зокрема й казки, – це, насамперед, особистість автора. Спроби виділити міфи-архетипи-панпсихізм як об’єкт, описати їхні властивості через образи, зрозумілі дітлахам, і якісно їх проінтерпретувати у тексті, свідчать про те, що пояснення природи та складових описаного казкового сюжету слід шукати, безумовно, в характеристиках суб’єкта, який пізнає, – тобто автора.
Тому радію, що трилогія Сергія Дзюби вже знайшла своїх шанувальників та нішу на книжковій полиці серед українських казок! І в наш складний період не потрібно боятися, що діти не зрозуміють аспектів боротьби з негативними явищами, конфліктами, вміло змальованими персонажами «поганих дорослих». Адже когось це вбереже від певних розчарувань у житті – дитина зрозуміє, що світ – не без добрих людей, проте злі в ньому теж присутні…
Що ж стосується дітлахів, які реагують на майстерність автора трилогії – письменника Сергія Дзюби – то варто прочитати відгуки юних шанувальників його творчості: їм подобається Кракатунчик та знайомство зі світом дорослих через дивовижну призму казковості й незвичайності. Тому знайомте своїх дітей з персонажами чарівної трилогії через теорію казкової «гри» – для надбання нового досвіду й розвитку сприйняття світу.
Ольга Рєпіна
