Батуринська різанина не була першою. Перед тим були Короп, Срібне…

Кожному українцю відомо про події, що сталися 2 листопада 1708 року в Батурині, який на той час був гетьманською столицею.

Як зазначає більшість сучасних істориків, штурмувати Батурин, не було вкрай важливим завданням московських військ. Так, звісно, в Батурині зберігалися частина військових припасів Гетьманщини, тут був гарнізон з козаків. Однак, ні ці припаси, ні гарнізон не могли зіграти вирішальної ролі для Мазепи та Карла ХІІ, які опинилися восени 1708 р. в скрутному становищі. Головною метою знищення Батурина була помста. Не міг тоді цар Петро особисто покарати Івана Степановича, то він у Глухові його опудало карав, то примушував церкву накласти анафему, а особисто дістати не міг. От і вирішено було взяти Батурин… улюблене місто старого гетьмана. Звісно, треба було забрати собі ті військові припаси та амуніцію, що там зберігалася, однак можна було не руйнувати місто й не знищувати його населення. Для прикладу у 1709 році шведи захопили Прилуки, через місяць московські війська їх вибили з міста, однак кривавої розправи ніхто не учиняв. Тому можна з упевненістю стверджувати, що Батурин, це був акт особистої помсти московських можновладців Івану Мазепі. Батуринська трагедія відома, як уже зазначалося майже всім, однак слід нагадати, що вона була не першою каральною акцією московитів на Чернігівській землі.

Тож давайте зануримось дещо глибше в історію з початку ХVIII до середини ХVII століття.

Політична ситуація після смерті Богдана Хмельницького сильно похитнулася. Різні старшинські клани намагалися увірвати свій шмат від спадку Хмельницького. І от саме тоді на політичній сцені засіяла зірка Івана Виговського, людини освіченої та далекоглядної. Новий гетьман швидко зрозумів, що союз з Москвою перетворюється не в рівноправний договір, а в васальну залежність, але вирватися з неї мирним шляхом шансів уже не було. Тому гетьман і зважився на війну з Московією, після того як подавив внутрішні супротиви.

Складність його завдання полягала в тому, що вже у великих містах Лівобережжя стояли московські гарнізони і їх треба було звідти прибирати. Частково це відбувалося за рахунок внутрішньо міських повстань, частину московитів вибили війська гетьмана. Як показує перебіг подій 1658 – 1659 років. більшість великих міст-фортець стали на сторону Івана Виговського. В цьому не було нічого дивного, оскільки московські воєводи в містах Гетьманщини поводили себе звичайні окупанти. Вони не гребували грабежами, постійно втручалися у внутрішні справи міщан та міське самоврядування. Тож більшість міщан виступили з підтримкою Виговського.

Починаючи цю війну гетьману довелося укласти союз з Польщею, що було розцінено багатьма козаками як зраду, оскільки вони більше 10 років воювали проти останньої. На жаль, більшість рядових козаків, на відміну від Виговського і його оточення, не розумілася на «великій політиці» того часу, а московська влада постійно підначувала їх на виступи проти такого «гетьмана-зрадника», посилаючись на спільну православну віру козаків і московитів. Москва активно підбурювала проти гетьмана козаків та козацьку верхівку, не жаліючи на це сил та коштів. Так, проти Виговського підняв повстання полтавській полковник Мартин Пушкар. Гетьман придушив це повстання силою зброї. Коли політика Москви на розігрування внутрішніх протиріч в Гетьманщині зазнала поразки разом з Пушкарем, їй нічого не залишалося як почати відкриту військову інтервенцію на Українські землі.

Найближче оточення гетьмана в цей час склали досвідчені та талановиті козацькі полководці того часу Григорій Гуляницький та Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Більшість міст також підтримали гетьмана. Про підтримку Виговського міщанами свідчить, той факт, що восени 1658 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький три тижні протримався в обложеній московськими військами Григорія Ромодановського Варві. Міщани боронили місто і замок пліч-о-пліч з козаками. Хоча, як відзначав сам гетьман у 1659 році, що під час цієї облоги місто сильно постраждало.

Наступні дві важливі та моторошні події відбулися вже у 1659 році. Саме в цей рік відбулася славнозвісна Конотопська битва, в якій війська Ромадановського були вщент розбиті Виговським. Однак, окрім Ромадановського на території Гетьманщини діяли й інші московські загони. У гетьмана просто не вистачало військових сил, щоб їм усім протистояти. Після Конотопської поразки, реакція московитів була дуже і дуже бурхливою. В облогу були взяті міста Короп та Срібне. Досить швидко ворог зайняв ці фортеці. Що сталося зі Срібним описали самі московити, князь Пожарський: «без великого труда город Сребное достал, жителей тамошних единых вырубал, а других в полон забрал со всеми их набытками; а козаков полку Прилукского, там бывших, погромил и распудил». Тож, як бачимо, жителі були вирубані, або взяті в полон…. Місто також дуже сильно постраждало, якщо до 1659 року воно мало статус міста, то в 1666 році Срібне вважалося лише невеликим містечка на 114 міщанських дворів.

Долю Коропа 1659 року описав датчанин Юла більше ніж через півстоліття після тих трагічних подій. Проїжджаючи через Короп у 1711 році, він занотував: «шестьдесят лет тому назад Короп отложился от царя и поддался татарам (союзникам І. Виговського – О.Б.), но царь взял его приступом, сжег и разрушил, жители его были зарублены и крепость срыта. Словом, город подвергся той самой участи, которая всего за несколько лет постигла Батурин». Як бачимо, автор цих рядків свідомо порівнює долю Коропа 1659 року та Батурина 1708 року, вбачаючи в них рівнозначність обох подій.

Зараз, через брак джерел, можна багато чого говорити з цього приводу. Не можна сказати однозначно, що тільки московити знищували цілі міста. Ми маємо багато таких прикладів, коли в тому ж самому Чернігові у 1648 році козаки фізично знищили польську шляхту (тільки шляхту – міщан, коли ті здалися, вони не чіпали), а також коли під час зимового походу польського короля Яна ІІ Казиміра у 1663 році, після тривалої облоги, було знищено населення містечка Салтикова Дівиця. Однак, тут слід взяти до уваги, що московити називали козаків «братами по православній вірі», «союзниками», що не заважало їм знищувати цілі міста разом з населенням.

Р.S.: В працях радянських істориків ці події майже не відображені, широкому загалу вони і майже не відомі. З того моменту коли вони відбулися минуло вже більше 356 років, здавалося б давно це було. Але справжня нація, свідомі громадяни мають пам’ятати такі події та робити з них правильні історичні висновки, щоб у майбутньому не повторювати подібних помилок, через які перестають існувати цілі міста.

Олександр БОНДАР, науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського