Ганна Демиденко (Верес): «Понад усе нам – Україна!»

Поезія – мереживо зі слів,

Освячених небесною любов’ю,

Ніхто політ спинить їх не посмів.

Вона чарує, вчить, зове до бою.

Ганна Демиденко

Народилася 25 січня 1951 року в селі Верескуни (звідси псевдонім – Верес), на Чернігівщині. Місцева восьмирічка, Кременчуцьке педучилище, Полтавський педагогічний інститут (філфак, рос. відділ), викладацька робота у сільських школах Полтавщини. Учитель-методист. Зараз живе у Чернігові.

Все життя кохалася в поезії, друкувалася у багатьох періодичних виданнях. Має п’ять особистих збірок: «Калинова сопілка», «Три сонця», «Герої не вмирають», «Вони умирали двічі», «З Україною в серці» та п’ять колективних: «Антологія сучасної української літератури», «Молюсь за тебе, Україно», «Опалені рими», «Понад усе нам Україна», альманах «Ічнянська криниця», №7(8).

Відзначена нагрудним знаком та грамотою Полтавської обласної ради у змаганні на премію імені Панаса Мирного. Член Ічнянської спілки літераторів «Криниця» та Всеукраїнського Конгресу літераторів ім. В. Стуса.

Я вас люблю! Пробач…

Їх місце зустрічі – Майдан,

Вогненний, історичний…

Це там він руку їй подав…

Вона ж… свою… незвично…

І їхні в унісон серця

Забилися обоє…

Чи послана їм зустріч ця

З небес Великим Богом?..

Святий вінчання ритуал

Здійснили, як годиться,

Та Путін на шляху ставав,

З війною заходився.

Не міг дивитись чоловік,

Як кровію стікає

Країна, де прожив він вік.

Тепер все нищить Каїн.

Безсонні ночі, сірі дні

Терзали-рвали душу,

Думки у голові одні:

На схід я їхати мушу…

Так недалеко й до біди –

Вже ворог не відстане…

Кохану в клініку зводив:

Матусею та стане…

Нехитрі речі в торбу склав,

Поцілував дружину,

В словах тепла батькам послав…

Вела в Донбас стежина…

В бою він був, мов дикий лев,

Як вояку й належить,

Не знав тоді, що око, зле,

За ним давно вже стежить.

Жорстокий бій… І раптом… біль…

Пронизане все тіло.

Аж тут… дзвінок… Його мобіл…

Слова, мов струм, летіли:

– Вітаю, любий!.. Батько ти!..

Ми ж донечку вже маєм…

– Я вас люблю, але… прости…

Війна мене тримає…

А тіло повнилось свинцем…

Чужими стали руки…

Бліде, усміхнене лице

Долало болю муки…

І повз мобільний з рук униз,

У нім – жіночий голос…

Сторінка ще одна війни:

Скосила куля колос…

Україна приречена жити!

Україна моя,

Моя рідна земля у сльозах:

Йде на сході війна,

Йде війна – не АТО, не гроза…

І до Бога луна

В кожній хаті молитва у нас,

Щоб скінчилась війна,

Щоб скоріше проснувся Донбас…

То не попіл упав

На голубчине сиве крило –

То за сином журба

Побілила матусі чоло.

Зник і блиску очах –

То сльоза його змила навік…

Сірий батько… мовчав…

Ніби враз онімів чоловік…

Україна в вогні,

Та не хоче свободу втрачать,

І героїв-синів,

На колінах виходить стрічать,

І сивіє Дніпро,

Бо Вкраїна ховає дітей,

Бо російське «добро»

Україну до прірви веде…

Та ні вбить, ні зламать

Непохитний козацький наш дух…

Хай лютує зима –

Не злякає й вона відчайдух…

Україна жива,

Україна приречена жить,

А російська «братва»

Із Донбасу в тайгу побіжить!

Зрадити матір – найтяжчий гріх

Горить Донбас… Вогонь сягає неба,

На землю з димом сіється печаль:

«Чому, Росіє, маєш ти потребу

Рубати нас зі східного плеча?»

Й нуртує кров у жилах патріота –

Змиритися не може з цим ніяк.

Свята для нього воля є народу,

Не хоче знати слова «переляк».

А знає він одну, велику Правду:

Його це з діда-прадіда земля,

Й народ російський вже не буде братом,

Тож треба гнати нечисть звідціля.

І кров, всю рабську, випила неволя,

Монгольська, польська і литовська теж,

Й гірчила полином вкраїнська доля,

Коли з Москвою позбулася меж.

І корчилась не раз душа Богдана,

Бо зрадить матір – то найтяжчий гріх,

Зґвалтована не раз, вона ридала,

Це він ярмо неволі вдяг на всіх…

Проснись, Донбасе, із золи воскресни,

Щоб зради біль тебе не доконав,

Щоб зустрічав нові щасливі весни,

Щоб доля не блукала в полинах…

Я – націоналіст

Я – націоналіст, а це не просто слово –

Це той, без кого нація німа,

Саме вона народу є основа,

Без неї і держави теж нема.

Я – націоналіст. Для мене це важливо,

Я – нації клітиночка мала,

Ціную мову й пісню, ту, тужливу,

Що Роксолана з Турції вела.

Я – націоналіст. Когось це слово тішить,

Для декого лише порожній звук,

Буденності не терпить воно й тиші,

І вироком звучить людському злу.

Я – націоналіст. Це слово підзабуте,

Та без таких, як я, майбутнього нема,

І лиш з такими Україні – бути,

Бо нації такої не зламать!

Я – націоналіст і це архіважливо,

Бо нація тоді лише жива,

Коли збере все історичне жниво

Й заходиться нове вже вишивать.

Я – націоналіст і мрії мої світлі,

Адже народ без них не вижива:

Своє він місце відшукає в світі –

Це не мої – пророка це слова!

Пісня про пташину

«Заспіваю тобі, сину, пісню про пташину,

Пір’я в неї особливе, ніжне, жовто-синє.

Та в польоті пташка мила крилечко зламала,

З нього пір’я розгубила – рану тяжку мала.

Капле кров із тої рани та й на всю округу…

То все справа рук тирана – маємо наругу…»

Син піднявся, молоденький, – душа затремтіла,

Пригорнув до себе неньку: «Не птаха летіла…

Ой, не птаха – Україна! Нема що й гадати,

І душа в неї чаїна, навчена літати.

Тій пташині треба волю. Крило підлікую.

Не одну стрічав у полі я й орду такую».

Й полетів у край, далекий, пір’ячко збирати,

Знав, що ворога нелегко буде покарати.

Він зуміє – це ж не вперше – рать перемагати,

А війну коли завершить, знов обніме матір.

Осіння вишиванка

Тихенько осінь казку вишиває

То бісером яскравим, то дощем,

То запашним високим короваєм,

То росяним калиновим кущем,

То шепотом таємно-тополиним,

То криком потривожених гусей,

А чи ключем у висі журавлиним,

Коли пташину кожну зір пасе.

Ось над водою маревом ранковим

Вона важкими клубами повзе,

Бува й веселки виведе підкову –

То особливий сонячний презент.

Багата, пишна вийшла вишиванка,

І звуками, і барвами рясна,

Хоч і без солов’їної співанки,

Та загадково-світла, як весна!

Ганна Демиденко