Усі ми родом з дитинства

Мохнатин. Так називається це село, так пишеться. А вимовляють переважно трохи інакше. Наголос роблять на «О», а от останню голосну чомусь вимовляють як «і» — «Мохнатін». Але це природно в північно-західному завулку Чернігівщини, де виразно чути вплив білоруської мови, точніше, це залишки давньоруської мови часів Київської Русі, наш знаменитий сіверський діалект.

Мохнатин. Не один десяток років назва цього села гніздилася в мене десь глибоко у свідомості, я все хотів там побувати, збирався проїхати. Довго-довго збирався. Нарешті зібрався. Річ у тім, що в цьому селі я був колись у піонерському таборі. «Давно колись», якихось 59 років тому, і рік тоді був теж 59-ий…

1959

Це був обласний піонерський табір медичних працівників, тобто для дітей медиків. А моя мама і була медиком у нашому селі Авдіївка Куликівського району, відпрацювала кілька десятків років, не один рік і будучи на пенсії. Утім, тоді мамі був 41 рік, а мені, значить, 11. Отак я й потрапив до цього піонертабору.

Він розташувався на літо в сільській школі, одноповерховій, але великій, просторій дерев’яній будівлі з високими вікнами. Табірна зміна тривала трохи менше місяця, десь від середини червня. Ось на цьому раритетному фото на звороті написана мною дата — 5 липня 1959 року. Якщо точніше — «5 июля», «загальнодержавною» мовою. На продовження теми мови і про те, що запам’яталося з того табору. Щоденні вечірні шикування на шкільному подвір’ї. Голова ради кожного загону здавав рапорт: «Загін імені Павлика Морозова (Володі Дубініна, Льоні Голікова і т.д.) на лінійку вишикувався». Здається, це звучало в оригіналі «Отряд имени…» , ж тією загальнодержавною мовою. Тобто престижною. Це відчулося в таборі з перших днів, адже тут були школярі з Чернігова і районів, переважно із сіл. Так от «городські» говорили російською, якою вже там, але російською. Ми, сільські, якоюсь там українською, з південних районів — чистішою, з північних і західних — отим самим діалектом. І з перших днів ми починали переходити на престижну «городську» мову, на «что» і «как». Інакше нас називали «селюки» або й «кугути». Я теж пробував було «чтокати», але все якось не виходило, то так і зоставався «селюком».

А взагалі в таборі було весело. Окрім недовгих шикувань, усе вщерть було заповнене цікавим дозвіллям: спортом, пісеньками, жартами, походами за село. Довкола Мохнатина були чудові ліси, переважно соснові. Пригадую красивий сонячний чистий сосновий ліс на височенькому пагорбі. По лісу — невеликі озерця, де нам дозволяли навіть купатися.

В один з днів до мене приїхала мама з моєю молодшою на 4 роки сестричкою Ніною. Привезла баночку смачних домашніх полуниць.

Пригадую цікаву гру в слідопитів, з довжелезним походом на півдня на луки й у ліс, коли ми за таємничими знаками і слідами розшукували «втікачів».

Пригадую пісеньку (в оригіналі):

«Нас воспитатели простите, что мы шалили иногда.

Но всё же мы вас крепко любим и не забудем никогда».

Там був ще куплет «Прощай, наш повар дядя Коля и Анатолий баянист». Наші табірні гумористи переробили це ось як: «Прощай, пузатый дядя повар…».

Пригадую красунь нашої зміни, на яких ми, хлоп’юки, кидали перші недитячі погляди. Але, звісно, ці красуні були «не про нас», вони самі закохувалися, ще підлітковою закоханістю, в наших симпатичних піонервожатих. Ось ці три подруги, в першому ряду на знімку, посередині. Пам’ятаю ім’я одної них — Жанна, та, що справа, в картатій сукні.

Я на цьому фото — в третьому ряду згори, в самій середині, в білій сорочечці. За мною, в чорній «бобці», з випущеним назовні білим коміром сорочки — директор табору, поклав руку мені на плече. В одному ряду з ним — працівники табору.

Я взяв у сумку це фото, яке прекрасно збереглося, чітке, з різкістю, і нарешті поїхав…

2018

Виявляється, їхати дуже просто й недовго. З чернігівської автостанції № 2, що неподалік Центрального ринку, є кілька автобусів у той бік, по шосе в напрямі Любеча. Йдуть села Чернігівського району: Кошівка, Редьківка, Рудка, Мохнатин, а далі вже Довжик і Кувечичі. А там недалеко й древній Любеч.

Довідка з енциклопедії. Мохнатин. Населення — 536 осіб. Село засноване 1625 року. Біля села виявлено поселення та курганний могильник часів Київської Русі. Село входило до Білоуської сотні Чернігівського полку Гетьманщини. 1692 року, коштом Івана Мазепи, в церкві створили іконостас з гербом гетьмана. 1886 рік — 821 особа, 161 господарство, церква, постоялий будинок, 3 вітряних млини. За переписом 1897 року кількість мешканців — 1146, з яких 1043 — православної віри (решта, очевидно, євреї, може, й хтось — поляки, католики). 1846 року в селі побував Тарас Шевченко, змальовуючи старожитності. Зберігся його малюнок, на якому зображений потир (чаша) з місцевої церкви.

…Чудовий день середини вересня. Двоповерхова сільрада, в якій розміщені й пошта, і медпункт. Поруч, у парку, — будинок культури. На центральній вулиці й церква — Покрови Пресвятої Богородиці, тобто храм у селі — 14 жовтня.

Старовинну церкву, в якій був Тарас Шевченко, у 1930-ті роки влада закрила і зруйнувала. Уже в повоєнний час на цьому місці спорудили будівлю для пекарні. З часом пекарню закрили, й селяни вирішили цю будівлю переобладнати на церкву. Шкода, що тут нема її головної святині — відомої на всю округу чудотворної ікони Мохнатинської Божої Матері. Її люди берегли й тоді, коли церкви не було. Але, мабуть, саме через відсутність храму ікона врешті опинилася в церкві села Кувечичі. А в Мохнатині щоліта відзначають свято ікони, рівно через 10 тижнів після Пасхи.

Нині в селі — близько 170 заселених дворів, не рахуючи порожніх хат. Ще кілька десятиліть тому діяла середня школа, в якій навчалося 250 і більше учнів. Потім стала восьмирічкою. Кілька років тому школу закрили. Діти їздять навчатися в сусідні Рудку або Довжик.

Між тим, два десятки років тому в селі звели нову школу. Ось вона, на фото, — красива, двоповерхова, велика. Будували, мабуть, без надії на її заповнення, вже тоді бачачи демографію цього приміського села. Типового поліського села, де давно нема колгоспу (був імені Леніна), який мав понад 3 тисячі гектарів землі, де селяни живуть з пенсій, заробітку в місті та, звичайно, городів і живності.

Але мене зараз цікавила ТА ШКОЛА. Я вже знав, що після спорудження нової її закрили. А потім, як це в нас буває, порожня нічия будівля «зникала», наче сама по собі. Урешті її демонтували на будматеріали.

…ТА САМА школа була ось тут, за новою. Так мені підказали люди. Я стояв не то в саду, не то в парку — зарослому, запущеному, намагаючись точно встановити, де ми тоді були, де я тоді стояв, 59 років тому, 5 липня, на цьому фото.

Допоміг чоловік, віком за 40, мешканець гарного обійстя поруч. Він говорив досить незвичною для села чистою українською мовою. Його оселя тепер на частині старого шкільного подвір’я. Чоловік сказав: «Тут була шкільна кухня». Я пригадав її, нашу тодішню табірну їдальню, де ми обідали під навісами. А глянувши на цей знімок, чоловік точно вказав мені контури, де стояла стара школа. Ми стали на ту точку, з якої тоді був зроблений цей знімок. Ось фото з цієї самої точки — тут лише молоді берізки, осички та кущі. Старіші дерева з колишнього шкільного подвір’я — трохи далі, й вони були посаджені пізніше.

Я стояв серед чудового полудня, повертався в дитинство, з якого ми всі родом, як влучно сказав геніальний Атуан де Сент-Екзюпері…

1959 і далі

1963 — закінчую восьмирічку у своїй Авдіївці, а за три роки — середню школу в сусідньому Ковчині, родом з якого моя мама.

1967 — уперше приходжу на роботу журналістом у недавно відновлену Куликівськку райгазету «Поліська правда», де загалом відпрацював 23 роки. У листопаді призваний до армії, де служив по грудень 1969 року.

1970 — одруження. У сербського письменника Броніслава Нушича є така фраза: «Свою автобіографію я довів до одруження, бо вважаю, що в мужчини після одруження вже нема автобіографії». Тим не менше, продовжу. Наприкінці 1970-го, перед Новоріччям, народилася перша донька.

Тепер маю від трьох доньок шість онуків, причому перші п’ять — мужики. Старшому Артему 24 жовтня буде 25. Потім — Тарас, Андрій, Олександр, Сергій (у цих двох тато Сергій на війні, на Донбасі). Найменшій Маргариті — шостий рік.

1972 — у Ковчині померла мамина мама, моя бабуся Спутай Єфросинія Антонівна. Їй був 91 рік. Вдовою зосталася в 49 років, коли 1930 року захворів і помер мій 50-річний дід Василь Свиридович, міцний селянин, трудяга. Але за визначенням комуністичної влади — куркуль. За кілька років, перед самим Голодомором, бабу Єфросинію із сімома дітьми розкуркулили як вдову куркуля. Тобто пограбували.

1984 — чомусь згадую як чи не найкращий рік з цих десятиліть. Може, на контрасті з наступними складними, бурхливими роками.

1986 — у переддень Пречистої, 20 вересня, помер в Авдіївці мій батько, Антоненко Яків Гнатович, на 71-му році. Поховали на свято.

1989 — у червні померла мама батька, Власенко (уроджена Антоненко) Софія Пилипівна, в селі Локнисте, що через Десну від нашої Авдіївки, з якої баба і родом. Їй було 95 років. З них 51 рік прожила вдовою, після того, як у квітні 1938 року влада розстріляла її чоловіка Власенка Дмитра Павловича, 46 років, простого селянина. Убили як «ворога народу». В один день з ним розстріляли в Чернігові і його брата — 44-річного Федора. Через 5 років, восени 1943-го, при форсуванні Дніпра загинув старший син баби Софії Павло, щойно призваний на війну. Урешті все це я описав у статті «Поле крові», в № 7 газети “Світ-інфо”.

1991 — 30 грудня померла моя мама, Спутай Оксана Василівна, місяць не дожила до 74-х. Поховали її ми із сестрою на свято Новоріччя. А сама сестра Ніна померла в Мінську, де прожила 40 років, 11 січня 2011 року, за 6 днів до своїх 59-ти.

Між цим усім — смерті багатьох родичів. Між усім цим — Чорнобиль (1986), крах Радянського Союзу (1991). Моє долучення до Народного Руху і Товариства «Просвіта», створення наприкінці 1992-го знаменитої свого часу газети «Сіверщина», де понад 12 років був редактором.

Далі — два Майдани, Помаранчева революція (2004), Революція Гідності (2013 – 2014), втрата Криму, частини Донбасу, війна в Україні.

Летіли вже не роки, а десятиліття. І за всім цим — наївна мрія повернутися туди, в дитинство, 11-літнім.

2018

Я стояв біля ТОЇ школи, на тому самому місці. Поруч були залишки старого шкільного саду. Так зрадів кільком ТИМ деревам, яким стільки, як мені. Я пригадав їх, ТОДІ вони були такими самими, як я, малими, наївними, правда, вже почали плодоносити. І зараз родили й далі: на деревах і під ним були чудові спілі яблука — антонівка, путівка. Я набрав у пакет десятків півтора додому. Вони так гарно пахнули дитинством…

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо», Чернігів