Літературні читання вихідного дня

Вона. Оповідання

Якщо ви мене читали… Зміню «якщо» на «оскільки» у і минулий час – на теперішній, адже ось же, читаєте. До речі, спасибі, це зі мною трапляється нечасто.

Отже, оскільки ви мене читаєте, вам відома моя любов до особистих і вказівних займенників і відсутність пієтету до імен як таких. Добре, що нагадав – тепер нам з вами зовсім просто буде спілкуватися.

Ну що ж, почнемо.

Насилу переводячи подих, вона підійшла до столика, за яким залишалося одне вільне місце.

 Чи мені ж не знати імен тех, кто займав решту місць. Але, можливо, ви вимовите їх із занадто сильним акцентом, а надмірний акцент донезмоги спотворює сенс. Або – ще гірше – позбавляє вимовлене сенсу. Тому я назвав їх так: Перший та Інший. Саме Інший, а не Другий, бо це ж ресторан, а не плац.

Після пояснень – продовжимо. Коли вона – ні, це ж ім’я, тому – Вона. Коли Вона підійшла, Інший погасив сигарету і підставив Їй стілець:

– Прошу сідати! Як кажуть ваші сусіди, в ногах правди немає.

– Втім, – додав Перший, – її немає й вище.

Замість того щоб підняти брови, Вона посміхнулася й сіла. Інший замовив для Неї келих вина і що-небудь легке – Вона явно не любила закушувати. Втім, випивати теж, це впадало в очі.

– Впевнений, за цим столом вам пощастило із сусідами, – посміхнувся Перший. – Хоча це й недостатня компенсація.

– Сусідів не вибирають, – відповіла вона посмішкою на посмішку. – Простіше вибрати прем’єр-міністра, ніж сусіда.

– Сусіди неминучі, ви маєте рацію, – кивнув Перший. – Королева теж, але з сусідами її це не ріднить, скоріше навпаки. Принаймні – з вашими.

Вона пригубила вино і відставила келих. Запитала – не питаючи співрозмовників, а скоріше відповідаючи самій собі:

– Як вибрати сусіда, який не вважатиме твій будинок своїм?..

Забув сказати: вони не знали цієї мови, але – або і – розуміли Її.

– …а самого себе – вашим щастям, – долав Перший.

– Захоплений дім? – невесело посміхнувся Інший. – У мене є про це оповідання.

Вона зрозуміла, що вільне місце виявилося саме за тим столиком, за яким вона вже давно хотіла посидіти.

– Ви, здається, про щось сперечалися, я перервала вашу бесіду. Продовжуйте, будь ласка.

– Я наполягав і наполягаю на тому, що описувати зовнішність героя твору не тільки не потрібно, але й шкідливо. Навіщо автору писати, а читачеві читати про те, що не має значення? Навіщо вести і відповідно йти – не туди?

Перший поправив в петлиці невідому Їй квітку і заперечив:

– Ви вважаєте, що на обличчі персонажа, ким би він не був, ніколи не буває написано нічого гідного уваги читача?

Інший знизав плечима, затягнувся і випустив кільце гіркуватого диму в бік від Неї – вона оцінила його жест.

– Врешті-решт портрет покаже все і розповість про все, скільки б не старалися пластичний хірург і стиліст, – розвинув свою думку Перший. – У мене є про це повість – або роман, кому як здасться.

Перед Нею було розкрите вікно – сусіди по столику не любили задуху. Подивилася у вікно – там місцями повільно, місцями стрімголов – текла величезна ріка. Птах – рідкий, червоніючий над почорнілою проти ночі річкою – долетіла до середини, повисіла у височині над бурхливою і тихою поверхнею – і блакитною хмарою полетіла назад, на свій пісочно-жовтий берег. На березі було безліч білих мазаних будиночків з дахами вишневого кольору, ось тільки поруч не росло жодної вишні. Вона читала про це – дивна п’єса – в ній досить було залишити останню ремарку, все інше було штучним і не потрібним, – як опис зовнішності, сказав би Інший.

– Штучність може бути дуже природньою, – зауважив Перший. – Та й що може більш штучним, ніж природність?

– Штучність і мистецтво, тобто природність, є діаметрально протилежними, – заперечила або погодилася Вона.

– Тим більше що мистецтво є первинним, – погодився або заперечив Перший.

– І тим самим – абсолютно марним, точніше, некорисним, як ви одного разу помітили, – розсміявся Інший і викинув у кошик для сміття порожню пачку від сигарет.

Поруч прилаштувалася чайка, що висіла над річкою дитячим літачком.

– Було б цікаво розгадати її плани й написати про них, – зауважив Інший, дістаючи з бокової кишені чергову пачку сигарет. – Гадаю, вона навіть не приховує свого бажання потрапити до якоїсь усім відомої книги, причому нарівні з головними персонажами.

– Розгадувати плани – ще нудніше, ніж планувати, – махнув рукою Перший.

Замість того щоб заперечити йому, Вона глянула на Іншого:

– Уже потрапила, невже ж ви забули? Шкода, я не встигну, у мене вийшло б інакше. Робити інакше – мені це завжди подобалося.

– Наприклад, виставити спокусника недосвідченого жертвою, – запропонував Перший. – Я пройшов повз цю тему, а ви обов’язково спробуйте, у вас вийде, я чомусь упевнений.

– Хоча впевненість – це вищий ступінь непевності, як сказали б ви, – продовжив Інший, посміхнувшись Першому.

У Неї вийшло, вони просто не знали, хоча й з різних причин. Та чи тільки ж вони?

І Перший, і Другий подивилися у вікно – Їй здалося, що вони бачать там щось інше.

А Вона бачила і чула, що пташки на різних берегах річки перецвірінкуються, іноді недовірливо поглядаючи одна на одну. Їх не розділяло нічого, крім річки, а хіба може своя річка – розділити? Вона знала, а їм, здається, було невтямки, що ця річка швидше об’єднує, ніж розділяє, адже річка існує, тільки якщо у неї є обидва береги. Без хоча б одного берега вона перестає текти, а значить – перестає бути річкою.

Співрозмовники замовили Їй кави. Вона надпила з принесеної чашки кольору квітучої вишні. Промовила:

– Думаю, краще нехай читачі намагаються розгадати ребус, ніж повторюють за автором таблицю множення.

Вони кивнули, особливо енергійно – Інший, а Вона продовжувала:

– Мені найкраще вигадується на лавці під вишнею, у невирубленому саду біля незахопленого дому. Беручись за черговий сюжет, яких у мене навіть не сотні, я думаю, не в змозі знайти відповідь: звідки приходить безбарвна, невидима, всюдисуща сила, що змушує людей, непомітно для самих себе, починати бачити у велетнях – млини, в красунях – потвор, а у казці – тільки вигадку? І чому вони звинувачують в небаченні і нерозумінні не себе, а тих, хто бачить невидиме ними?

– Хто вчить їх роздягати факти догола? – підтримав Її Перший.

– І замінювати ними метафори? – додав Інший.

Вони теж замовили собі по чашці кави. Без цукру було, здається, несолодко, хоча й не так гірко, як сигарети, які постійно курив Інший.

Вона пильно дивилася в потемніле небо.

– Воно здається одним-єдиним, але ж обов’язково є й інше, – перехопивши Її погляд і намагаючись не турбувати наполегливістю, припустив Інший. – Я написав про це – здається, вийшло непогано. Шкода, що ніхто з вас не читав, мені було б цікаво дізнатися вашу думку. У мого героя є два неба – перше й інше… Зрозуміло, що важливо саме це, а не зовнішність, – звернувся він до Першого.

– І у моєї героїні, – промовила вона, – у моєї героїні теж є інше небо.

– Напевно, – припустив Перший, – вони схожі, ці два неба, немов краплі дощу, який падає з кожного з них. Єдине, що відрізняє одне небо від іншого – це їхні різні знаки, плюс і мінус. Втім, іноді знак не менш важливий, ніж те, що їм позначається, і замінює те, що колись стояло після нього. Знаєте, колеги, тут міститься парадокс множини, що фактично є одниною, котра безуспішно прагне множини. До речі, що у вас вийшло – оповіданя, роман, п’єса?

– У мене – оповідання, схоже на повість, – відповів Інший, бачачи, що Вона замислилася над своєю відповіддю.

– А у мене – п’єса, – нарешті відгукнулася Вона і посміхнулася, згадавши про щось менш суттєве. – Така собі немаленька трагедія.

– Трагедія і не може бути маленькою, – підтримав Її Перший. – Розмір – у назві жанру.

– І в його суті, – кивнув Інший. – Втім, фарс теж має право на існування.

– Має, – погодився Перший. – Але назвавшись трагедією, він надає комічному ефекту абсолютного значення, при цьому фарс не підіймається до рівня трагедії. Та й, по правді кажучи, є багато трагедій, що, якими б великими вони не були і як би привільно їм не перебувалося на всіляких скрижалях, є не що інше, як фарс.

Не перестаючи цвірінькати, птахи постійно перелітали з одного дерева на інше, і що частіше вони це робили, тим більше дерева нагадували квітучі вишні, які перетворювалися на невирублений сад.

– Поставивши крапку в моєму оповіданні чи повісті, – сказав Інший і запалив від бувалої запальнички, – я вирішив для себе, що у кожної людини, не кажучи вже про кожне місто і кожну країну, – є одне-єдине небо, як би їм – країні, місту, людині – не мріялося про множину.

– Мріяти, – похитала Вона головою, – привілей людини. Місту це не під силу. Тим більше – країні, особливо країнам, пишатися приналежністю до яких будь-якій людині повинно бути соромно.

Перший зітхнув, Інший посміхнувся.

Вона не зітхала і не посміхалася. Замість цього продовжила:

– Одна моя юна героїня майстерно провіщує. Дуже не хоче бути провісницею, але інакше не може.

– Провіщує? – позаздрив Перший. – Жодному з моїх персонажів це не вдалося. Втім, вони навіть не спробували.

Вона іронічно подивилася на дно своєї чашки і сказала серйозно:

– Дівчина говорила те, що не подобалося слухачам. Вони очікували від неї добрих звісток, а вона говорила їм правду – таку ж гірку, як ваша кава без цукру.

Перший погодився:

– В поганій новині зазвичай звинувачують не її причину, а того чи ту, хто цю новину приніс.

– Саме так! – підтримав його Інший. – Хто ж буде слухати тих, хто пророкує не те, чого очікує переважна й переважаюча всіх більшість, а те, про що відомо тільки меншості?

Вона попросила рахунок і перед тим як піти, сказала:

– Ця моя героїня зробила ще одне пророкування, про яке я не встигла написати. Вона напророкувала, що хтось один скаже, звертаючись до всіх: «Я — такий же, просто ручка моєї парасольки трохи відрізняється від ваших». Але почує у відповідь: «Ти – чужий, хоча і кращий за багатьох наших. Запам’ятай: головне – бути не кращим, а — не чужим».

Не встигла написати – можливо, тому що дні, немов зайці, звідки не візьмись підстрибом прибігали один за одним і майже відразу стрімголов тікали кудись – туди, де зазвичай живуть так схожі на боягузливих і непосидючих зайців дні.

Залишивши чайові і попрощавшись, Вона взяла мене під руку – Їй було важко йти.

Ми йшли світ за очі, не залишаючи слідів, і мені було зрозуміло, що це не Вона спирається на мою руку, а я – на Її.

Ми йшли і йшли, і алея жовтіла впавшим з дерев жовтневим листям. Потім ставало слизько – і ми міцніше трималися один за одного. Потім нам дошкуляла спека, але ми допомагали один одному і йшли, не зупиняючись і вже не рахуючи пробігаючих повз нас зайців, а тільки слухаючи перецвірінькування птахів.

– Цікаво, що він напише, – голосно і нечутно запитала в себе Вона.

Приємно, коли про мене запитують без знаку питання.

Уточнюю: вона залишала сліди, просто бачити їх заважали калюжі – по-липневому дрібні, по-листопадовому глибокі, по-лютневому замерзлі. А я йшов за Нею слід у слід, хоча йшли ми під руку. І калюжі заважали мені так само, як Їй, на те вони й калюжі, щоб заважати.

І на то ми – щоб не звертати на них увагу.

Михайло Блехман

Монреаль – літо-осінь 2018 р, спеціально для видання speckor.net