Як живеться за кордоном українським жінкам-заробітчанам

Чернігівці Олені Коваль – 28 років, і вона – вже три роки працює в Італії. Як живеться українці за кордоном? Скільки платять їй за роботу? Чи планує вона повернутися на Батьківщину? Про все це – у її відвертому інтерв’ю для наших читачів.

– Пані Олено, як Ви отримали роботу за кордоном?

– Несподівано. Бо, як я дізналася згодом, уже тут, в Італії, знайти постійну роботу, де пристойно платять за нашими мірками, – досить таки нелегко. Зазвичай наші заробітчани збираються на околиці Риму – біля станції метро «Ребіббія». І жінки, й чоловіки. Це вдома вони – висококваліфіковані фахівці: скажімо, медики, педагоги чи інженери, а тут шукають фактично будь-яку роботу, аби заплатили і не обдурили.

– А що, і таке трапляється? Можуть ошукати?

– Звісно. Скільки завгодно… Деякі місцеві жителі навмисне «вираховують» новеньких і недосвідчених, щоб збити ціну! Але мені поталанило – раніше в Римі кілька років працювала моя подруга Оксана. Проте в її родині несподівано сталася біда – помер тато. Оксанка поїхала на похорон, та так і не повернулася на роботу в Італію – лишилася вдома, щоб підтримати маму, яка, залишившись сама, сильно захворіла. Втім, господарі, у котрих вона старанно працювала, були задоволені її роботою, тож вони попросили Оксану порекомендувати хорошу, чуйну жінку з України, яка б погодилася терміново приїхати сюди. Подруга, не довго думаючи, подзвонила мені.

– Це сталося несподівано, неочікувано!

– Тож я неабияк вагалася. Справа в тому, що у мене – чоловік і п’ятирічна донечка… Авжеж, гроші – дуже потрібні, вдома стабільної роботи не було. Мій чоловік будівельник – золоті руки, а змушений трудитися в Києві, лише інколи, у вихідні, провідуючи сім’ю. А мене скоротили на роботі. Взагалі, я за фахом – медсестра, та хотілося отримувати нормальні гроші, тож спробувала працювати в приватній клініці. Спочатку була задоволена, а потім там почалися проблеми, внаслідок яких мені довелося піти. І раптом – ось таке запрошення кардинально змінити своє життя! Найважче було переконати матусю – вона дуже хвилювалася, не хотіла відпускати.

– Уявляю!

– Врешті-решт погодилася, і Галинку, мою любу донечку, свою онуку, поки взяла до себе. Чоловік теж особливого ентузіазму не виявив. Однак я наполягала, що хочу випробувати себе та заробити гроші для родини. Сказала, що поїду «в розвідку», роздивлюся, що й до чого… Як не сподобається – одразу ж повернуся. А якщо поталанить – не можна ж нехтувати отаким шансом! Може, ще потім до Риму і його з Галинкою заберу. Це його переконало, погодився.

– І почалося Ваше італійське життя…

– Зустріли мене загалом привітно. І, хоч я спочатку не знала мови, встигла вивчити лише декілька фраз («добридень», «до побачення», «дякую»), це не стало на заваді мого спілкування з господинею: сеньйора Алессандра, хоч і народилася в Італії, знає українську мову! Адже її мама Марія – родом з України. До Італії пані Марія потрапила ще за радянських часів. Вона навчалася в Києві, і там у вузі познайомилися з юнаком з Італії, який мав комуністичні переконання й отримав право на пільгову освіту в СРСР. Закохалася, вийшла заміж. Отримавши дипломи, молоде подружжя виїхало до Італії. Згодом у них народилася донька Алессандра. Пройшов час. Алессандра виросла, взяла шлюб з місцевим підприємцем Агостіно. Так і живуть. Однак матуся багато розповідала своїй доньці про Україну, про її історію, національні обряди й традиції, навчила її розмовляти українською. А от сеньйор Агостіно – типовий італієць: такий темпераментний, емоційний, говорить швидко, посилено жестикулюючи руками.

– То Ви за ким доглядаєте?

– За пані Марією. Її чоловік помер. А ця 85-літня жінка перенесла інсульт, внаслідок якого втратила здатність рухатися… Нею постійно треба опікуватися, годувати з ложечки, розмовляти. І я це все роблю. Робота – важка! Пані Марія – хороша жінка, але ж самі розумієте. Нерідко доводиться й уночі схоплюватися. І вдень увесь час потрібно пильнувати. Тому фактично ніколи й надвір вийти, хіба що хатня робітниця Орися підмінить. Але в неї своя робота: готувати їсти, прати, прасувати, прибирати… Теж ніколи вгору глянути! І так – щодня, практично без вихідних. І хоча я сама нерідко вимовляю це слово «заробітчани», розумію, що надто воно вже несправедливо звучить стосовно таких, як ми. Адже це – пекельна праця, до якої просто неможливо звикнути! Тому ліпше це слово брати принаймні в лапки…

– Якщо не секрет, скільки Вам за таку важку роботу платять?

– Заробляю 800 євро за місяць. Небагато, як за італійськими мірками, проте для нас, українців, це – неабиякі гроші! До того ж, я там харчуюся й проживаю безкоштовно. Тобто за рік можна назбирати кругленьку суму… Хоча я все-таки не раз натякала сеньйору Агостіно, щоб збільшив мою зарплату. Бо, коли вивчила більш-менш італійську, домовившись з Орисею, почала інколи виходити надвір. Їздила і на станцію метро «Ребіббія», де спілкувалася із земляками. Там узагалі італійської майже не чути – довкола звучить рідна, українська. Буквально десятки наших співвітчизників щодня збираються на околиці Риму біля овочевих лотків та періодики й терпляче шукають-очікують бодай якусь роботу. І туди з’їжджаються на той своєрідний «український базар» буквально десятки вантажівок – привозять продукти, пошту, посилки. Так от, мені розповіли, що, в принципі, доглядальниця має отримувати 7-8 євро за годину. Тобто мені все-таки недоплачують… Але що вдієш? Сеньйор Агостіно – відверто кажучи, не надто щедрий. За увесь час лише кілька разів, на мій день народження, радував невеличкими преміями – по 50 євро.

– Але хоча б харчування – нормальне?

– Так, ми з Орисею їмо те ж саме, що й наші господарі. Та й «свої» кімнати маємо. Взагалі, сеньйора Алессандра – жінка шляхетна, освічена і чуйна. Вона ж могла б віддати маму до будинку для престарілих, де дуже хороші умови, просто як у санаторії, якось я там побувала й бачила все це на власні очі. Однак для неї важливо, щоб матуся була поряд. Сеньйора Алессандра – звісно, відчуває себе італійкою, тут вона народилася й виросла, її тато – італієць. Однак не забуває, що її матінка – українка, шанує наші традиції.

– Як складаються долі наших заробітчан?

– По-різному. Хтось розлучається і виходить заміж за місцевого чоловіка… Але більшість мріють назбирати достатньо грошей і повернутися додому. Так, в Україні зараз – неспокійно. Однак це наша Батьківщина, яку не можна вибирати, про це ще великий український поет Василь Симоненко у своїй знаменитій пісні сказав. Тому у мене постійно душа болить за своїх рідних. Дуже скучаю і за ними, і за Черніговом, і за Україною. Тому раз на рік, попри все, вириваюся додому у «відпустку» – на тиждень. Моя подруга Оксана, невдовзі після свого повернення в Україну, додому, – завагітніла, а згодом народила дитину, отож зараз перебуває у декретній відпустці. Та й господарі за цей час уже до мене звикли. Тому поки що повертаюся працювати до них. Але ж пані Марія – не вічна. Коли втрачу роботу, тоді й міркуватиму, як діяти далі.

– А забирати, як думали раніше, свою родину до Риму не будете?

– Очевидно, ні. В Італії – свої проблеми… Все-таки ми тут – чужі! Знаєте ж приказку: в гостях – добре, а вдома – краще. Я переконана, що, попри все, вдома має бути найкраще, адже я – українка!

Спілкувався Сергій Дзюба

Крик душі! Дуже звoрyшливо: Про вaжкy долю заробітчан
Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років – стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама – на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній – лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня ,ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже не пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду ,ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
– Прости мене й збираймося додому –
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов – найкраща формула життя

Микола Кирилюк