Один боровик на 10-літрове відро, а жолуді збирають тоннами
Про Світлану Орлову на Носівщині ходять цілі легенди. «Жінка, що блукає лісом і кошик за кошиком виносить звідти білі гриби…» або «… а може вона їх десь поза хатою в теплиці вирощує?», – подейкують в окрузі, коли бачать, як до неї їдуть автомобілі й вантажать повні багажники лісових дарів.
Це й справді не вигадки: увесь свій час з весни й до осені за будь-якої погоди тендітна й дуже кмітлива пані зі щирою посмішкою проводить у лісі, який знаходиться поряд з її домівкою у селі Іржавець. «Трудовий сезон», як вона сама називає цей період, починається 12 травня. Закінчується після 10-го листопада. Важко повірити, але близько 80-ти тисяч гривень заробляє родина Орлових на самих лише грибах і до 100 тисяч – на збиранні жолудів…
80 кілограмів «елітних» боровиків
«Не треба їхати за кордон, аби заробити гроші… Варто лише уважно дивитися собі під ноги», – розмірковує Світлана, крокуючи зі мною поряд лісовою доріжкою. Звісно, її родина має свої секрети «тихого» полювання, бо особисто я вперше спілкуюся з людьми, які за день можуть назбирати 80 кілограмів (!) «елітних» боровиків.
Зосереджуюся… І так мені вже хочеться зрізати білого красеня, а під ногами саме лише торішнє листя дуба і кілька сироїжок.
– Може назбираємо на сковорідку, – звертаюся до знаної грибниці.
– Та Ви що, хіба то гриб, – дещо іронічно доноситься з сусідніх кущів Світланин голос, яка вже за мить сміючись постає переді мною з двома боровиками на товстих міцних ніжках. – Ось це – інша справа!
46-річна Світлана Орлова до лісу, що поряд з її домівкою, ходить щодня. Часто – всією родиною. Син Ігор теж обожнює «тихе» полювання. Можуть навіть позмагатися, хто більше назбирає…
«Мама – справжня рекордсменка, – посміхається старший син Ігор. – По своїх місцях пробіжиться – вже й несе два кошики. Мій особистий рекорд – 30 кілограмів. У матері було й більше».
Що тут скажеш, до Світлани на «майстер-клас» їдуть навіть столичні гості, аби та повела їх своїми урожайними лісовими доріжками.
«Було і не раз. Кияни спочатку просто приїздили і купували в мене білі гриби. А потім кажуть, мовляв, ми Вам заплатимо, поведіть нас по своїх місцях… Я їх у ліс завела і кажу: всі місця – мої, – сміється моя співбесідниця. – А взагалі-то ліс – це національне багатство, кожен може звідти десятки кілограмів лісових дарів винести.
У мене просто вже око «відточене». Тому я бачу трохи більше. Словом, походили ми, гості теж знайшли гриби, а тоді ще й купили те, що я назбирала. Ввечері дзвонять, кажуть: найсмачніші гриби, які ми коли-небудь куштували. Завтра знову приїдемо…».
Один гриб на 10-літрове відро
Світлана Остапівна возить гриби і на носівський ринок. Там у неї, зазвичай, свої клієнти.
«Я довго на базарі не стою. Продаю годину-дві, а потім іншим торговцям віддам оптом, нехай торгують, а я за цей час ще стільки ж назбираю. Бувало, в ліс по чотири-п’ять разів ходжу, коли гарний гриб, – зізнається наша героїня. – Як тільки у травні на небі з’являється повний місяць – це значить, що гриби у лісі вже є. Зазвичай 12-13-го травня. Це колись мене один дідусь-грибник навчив. І ви знаєте, то є правда, перевірена роками».
Були у Світлани й справжні велетні – по півтора кілограма. А Ігор якось знайшов боровика, шапочка якого ледь у відро влізла.
«Поклав одного гриба на 10-літрове відро – і пора додому йти, бо туди вже нічого не вміститься. Найцікавіше, що він був не трухлявий і навіть не червивий», – хизується молодий грибник.
Родину Орлових взагалі нічим не налякати. Дикі кози, кабани, змії… Головне, запевняють, – не чіпати лісового мешканця, бо це по праву його територія.
«Якщо вбити змію, завтра ти її обов’язково зустрінеш знову. Це прикмета, яку добре знають всі грибники, – продовжує хлопець. – Я особисто відчуваю плазунів на запах. Він у них такий специфічний, неприємний…».
«Гадюкам треба поступатися дорогою, – продовжує Світлана. – Тоді вони тебе не будуть чіпати. Я вже їх стільки бачила за життя, що у книжці стільки немає. Різних за кольором і довжиною, з візерунками і без. Але слава Богу…».
Люблю збирати, а не смакувати
Що найцікавіше, знана грибниця із Іржавця зовсім не в захваті від смаку грибів. Зізнається, що поїсти може, але особливого задоволення від страв, приготованих з них, не відчуває.
«Ну хіба з перших, після довгих зимових канікул, варю і смакую юшку. А хлопці люблять борщ з грибами, особливо Ігор. А ще тушковану картоплю і піцу. Тож готую для них. Сама можу й не пробувати. Бувало, відкриємо півлітрову баночку боровичків, так три дні їмо. А знайомі дивуються, мовляв, це ж делікатес. Дивлячись для кого…».
На лісові ягоди завжди є покупець
Минулими вихідними родина Орлових привезла з лісу десять відер опеньок. Я взагалі-то була переконана, що це осінні гриби, але моя співбесідниця каже, що обов’язково і літні є, але вони швидко відходять.
Невтомна жінка встигає ще збирати малину, суницю й ожину. На ці цілющі лісові ягоди без жодних ГМО завжди є свій покупець.
«У телефоні є любителі ягід, грибів, опеньок, лисичок. Передзвонила – забрали. Але мені особисто приємніше гриби збирати. Поїдемо з чоловіком на мопеді. Швидко нарвемо літрів п’ятнадцять малини чи суниці, а тоді все одно по гриби».
Жолуді забирають тоннами
Слухаючи цікаву розповідь пані Світлани, розумію, що від лісу вони справді беруть по максимуму. Навіть жолуді тоннами (!) збирають. Це, до речі, їхній основний заробіток.
«У мене вже зараз є замовлення на шість тонн. Беруть по вісім гривень за кілограм. Лісові господарства забирають їх на насіння, аби потім садити нові дерева. За місяць замовлення виконаємо. Збираємо всією родиною. Я за день по 120 кілограмів беру. Це паралельно з грибами (посміхається – Авт.). За сезон максимум заробляли до 100 тисяч гривень, це коли урожайність дуже гарна. Я завжди кажу всім: не треба їздити за кордон, щоб заробити гроші. Треба вміти бачити наші українські багатства».
Завдяки тому, що родина Орлових не лінується працювати і за минулий сезон заробила досить непогану суму, взимку вдалося врятувати господаря родини, якого підкосила недуга.
«У мого Бориса почали відмовляти легені. Ускладнення після двостороннього запалення. Вже навіть синів у реанімації. Але, дякувати Богові, врятували. Та чи врятували б, якби не було грошей, – не знаю. На тривале лікування пішли всі наші заощадження. Але наразі все добре, і це головне, а гроші ми ще заробимо!», – наголосила пані Світлана.
Сніжана Божок, фото автора
