Інформаційний простір: немічні бідкання замість напруженої роботи

Ситуація в українському інформаційному просторі така ж, як і загалом по країні: немічні бідкання, замість напруженої щоденної роботи. Це стосується і державних структур, а ще більше – громадянського сектора.

Більше – бо в нормальних демократіях інформаційний простір, діяльність засобів масової інформації – це, насамперед, справа громадськості, посередництвом нормальних партій, громадських організацій, врешті того, що називають «медіа самих медіа», тобто незалежних ЗМІ, а у когось на побігеньках (влади, бізнесу).

Днями Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Чернігівської обласної державної адміністрації провів семінар, він же – «круглий стіл», для журналістів. Тема була дуже серйозна – інформаційна безпека держави, в тому числі спротив інформаційній агресії Росії. Захід як захід, провели, поприходили журналісти, посиділи, послухали, хтось щось сказав.

Цілком правильно говорилося, що захист від інформаційної агресії – справа загальна, не лише державних структур. Ці структури, насамперед спецслужби, мають – і роблять це – виявляти і знешкоджувати шпигунів, а також і ворожих агітаторів, у тому числі наших, за паспортом, але наймитів ворога.

Діяльність таких осіб вкрай небезпечна, згадаймо, що на фронті ворожих агітаторів розстрілювали на місці. В час інтернет-технологій ця діяльність особливо підступна, ще й у нашому розхристаному інформаційному просторі, при заморочених інформацією головах населення.

Все це зрозуміло. Однак, не менш важливо потужно протистояти інформаційним агресорам, насамперед Росії. І ось тут мало що робиться, крім причитань і бідкань. Натомість, замість конкретної роботи, створення нашого нормального інформаційного простору, постійно лунають примітивні заклики «боротися і закривати» ті чи інші антиукраїнські медіа. Насамперед телеканали та й певні газети. Що ж, закривати простіше, ніж створювати. Давайте ж подивимося, як ми щось створювали (чи не створювали), як втрачали існуюче.

Почнімо з державного сегменту. Вже третє десятиліття, при всіх президентах, парламентах і урядах, чуємо бідкання щодо ось такої конкретної проблеми. Прикордонні райони Чернігівщини, що межують з Росією і Білоруссю, а це і прикордоння Української держави, позбавлені нормальної трансляції українського радіо і телебачення. Останнім часом дещо поліпшено, але скільки ще років це тягтиметься?

Питання в технології забезпечення електронного медіа простору, будівництві і діяльності передавальних потужностей. Питання коштів. А може, більше – нерозуміння важливості. І маємо те, що тисячі наших громадян не можуть нормально приймати українських мовників, зате вільно слухають Путіна і Лукашенка. Між іншим, подібне є і не лише у згаданих прикордонних районах.

Ще одна проблема, загальноукраїнська: навіть за 6 років війни, агресії, окупації держава так і не налагодила належно мовлення на Крим і окуповану частину Донбасу.

Перейдімо до преси, яка, попри балачки про її загибель в часи Інтернету, спокійно існує: в області тираж лише місцевих передплатних газет, обласних, районних, міських, становить близько 200 тисяч.

Весною 2014 року, парадоксально якраз після перемоги другого Майдану, перестала виходити знаменита свого часу чернігівська газета «Сіверщина».

Первісно, з кінця 1992 року, – спільне видання обласних організацій Народного Руху і «Просвіти», а з весни 1998-го – лише «Просвіти». Мені особливо прикро за цю газету, адже починав її разом з товаришами по Руху і просвітянами, 12 з половиною років був редактором газети.

З липня 2016 по кінець 2017 року обласна «Просвіта» відновила і видавала газету, хоч і половинного обсягу. Але, і близько не повернувши втрачений тираж, навіть той невеликий, що був на момент закриття, газета знову зникла і вже третій рік не виходить. Сумарно ж – понад 4 з половиною роки. Одночасно, весною 2014-го переслало виходити і дочірнє видання «Сіверщини» – обласна газета «Біла хата, на 17-му році існування. Ця згинула безслідно, не виходить вже 7-й рік. А за кілька років до цього згинула третя обласна просвітянська газета – «Просвіта».

Звісно, втрачає той, хто щось має. Обласна «Просвіта» свого часу видавала аж три газети, єдина така в Україні. Але чому все ось так мало гинути?

Істини ради, не краща ситуація і загалом в Україні, де національно-демократична преса, особливо гуманітарної сфери, ледве животіє. В тому числі головна просвітянська газета, всеукраїнська – «Слово Просвіти». Між іншим, я відпрацював у ній журналістом аж 8 років, з 2006 по 2014 рік. Сьогодні газета виходить з перебоями. В колективі зосталася жменька людей, працівникам 4 місяці не платять зарплату.

Засновник і видавець газети Всеукраїнське Товариство «Просвіта» в бідності, не в змозі видавати газету, яка потребує чималої дотації. Майже зникли просвітянські видання і в областях, крім деяких західних. Український бізнес, а у нас, попри все, «крутяться» мільярди і мільярди грошей, елементарно міг би підтримати «Просвіту», національні видання. Але де він, такий національно налаштований бізнес, а якщо і є, то чому не хилиться до державницьких сил?

Для повноти картини треба згадати, що в середині 90-х існувала потужна преса Народного Руху. Була створена навіть Асоціація преси Руху. Наша «Сіверщина», як одна з найбільш масових газети Руху і «Просвіти», звичайно ж увійшла до неї. Але вже за кілька років Асоціація припинила діяльність, а невдовзі від рухівської преси зосталися лише залишки. Як і від самого Народного Руху.

Перейдімо до сьогодення. Знову про конкретні факти.

Весною 2014-го, одразу після Майдану, обурені агресією Росії патріоти в Чернігові почали зносити пам’ятники комуно-радянським діячам на так званій Алеї героїв, у самому центрі Чернігова. Задовго до ухвалених у 2015 році парламентом законів про декомунізацію, якими передбачався такий демонтаж. Відтак, зносили, строго кажучи, самоправно. Але може, це було краще, ніж коли навіть після ухвалення тих законів ці постаменти ще довго бовваніли під вікнами обласної влади і неподалік від міської.

В ідейному плані, звісно ж, пішли дебати, коли затюкані комуністичною пропагандою люди торочили, що це, мовляв, «наша історія» і не треба її руйнувати. А що ця історія кривава? Що деяку історію треба не вшановувати пам’ятниками, а поминати меморіалами?

Я тоді публічно, в пресі, звернувся до колег-журналістів з пропозицією: просто дати біографічні довідки про цих «героїв» Алеї: Щорс, Юрій Коцюбинський, Примаков, Антонов-Овсієнко, Подвойський, Крапив`янський. Тим паче, тисячі мешканців Чернігова, десятиліттями проходячи цією Алеєю, навряд чи толком знали біографії цих персонажів. І от нашим численних газетам, радіо, телебаченню варто було просто дати такі довідки: такий-то чинив те-то, воював, і не рядовим, проти Української Народної Республіки, був чекістом і не рядовим, брав участь у проведенні репресій.

Все це я тоді опублікував, поіменно, у великій статті в нашій газеті під заголовком «Алея героїв, катів, жертв?» Суть заголовка: ці діячі були і героями – комуно-тоталітарного режиму, і катами – проливши ріки крові людей, і жертвами – були знищені цим же режимом.

На жаль, такі публікації у наших чернігівських медіа так і не з`явилися. А це теж був би спротив інформаційній агресії Росії, яка, оголосивши себе правонаступницею СРСР, і зараз цинічно підкреслює свій прямий зв`язок з тим тоталітарним режимом.

І вже зовсім сьогодення, знову ж з конкретикою. Представники Українського інституту національної пам`яті в Чернігові, відомі історики Сергій Бутко і Сергій Горобець регулярно розсилають по місцевих засобах інформації матеріали з історії, сьогодення, пов’язаного з історією. І матеріали від УІНП, і власні авторські. Це і є конкретна протидія інформаційній агресії Росії. Газета «Світ-інфо» постійно друкує ці матеріали.

Але ж у Чернігові виходять аж 8 обласних загально-суспільних газет, тобто окрім партійних, рекламних і т. д. Газета «Світ-інфо» виходить один раз на два тижні, решта 7 газет – щотижневі. Сумарний обсяг цих 7-ми газет – десь 120 сторінок на тиждень (деякі змінюють обсяг). За два тижні – це 240 сторінок. І це у 15 разів (!) більше, ніж обсяг нашої газети в ці дві тижні. Так от: на 16-то сторінках нашої газети згаданих матеріалів УІНП, і не тільки цих, а загалом з історії, в кілька разів більше, ніж сумарно на 240-х сторінках всіх 7-ми газет, разом взятих. Власне, там подібні матеріали побачиш вряди-годи.

Можна для цієї дивної статистики додати ще таке, теж про місцеву пресу. В області десь 25 районних газет, колишніх видань влади, вже кілька років, як роздержавлених, незалежних, газет самих редакцій. Сумарний обсяг на тиждень – 200 сторінок, за два тижні – 400. Згаданих матеріалів з історії – близько нуля. Значить, власники цих газет, а це самі редакції, журналісти, вважають це непотрібним.

Скажіть, це нормально? Адже мова про відкриття нам нашої замуленої, спотвореної тоталітарним режимом історії. Відтак, той же інформаційний захист Української держави, спротив інформаційній агресії Росії, яка завжди передує прямій агресії і потім супроводжує її.

Чи не час вже від бідкань переходити до роботи? Тим паче, приклади у нас є.

Майже два десятиліття тому тоді ще зовсім юний журналіст Олег Головатенко почав творити місцевий електронний медіа-простір, конкретно – створив чи не перший справжній чернігівський сайт «Високий Вал». Зараз він продовжує це сайтом «СвободаFM», активно, попри всі перешкоди, розвиває незалежне радіо. У Новгороді-Сіверському таким ентузіастом є педагог, громадський діяч Борис Домоцький. Кілька років він видавав цікаву просвітницьку газету «Правий берег Десни», зараз веде відповідний сайт в Інтернет. Тобто, є люди, котрі не бідкаються, а працюють.

…Як журналіст, я постійно порушую болючі проблеми нашого інформаційного простору. Але схоже, це і проблеми, загальні для нашого суспільства, у всіх сферах. Коли, замість конкретної роботи – лемент, причитання і немічні бідкання.

Петро Антоненко,

редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів, спеціально для видання speckor.net