У кожного своя пустеля і свої міражі

Я вдячний журналістам Чернігівської філії суспільної телерадіокомпанії за поширення мого півторагодинного інтерв’ю в мас-медійному просторі, але так трапилося, що «побічний продукт» моєї розповіді – про усипальницю – став найбільш «розкрученим». По суті, він перетворився у своєрідний «харч» для самозваних «дзвонарів», які не здатні збагнути, навіщо роблять сенсаційним це моє повідомлення, висмоктуючи для нього з пальця свої маревні домисли й гидотину.

Усипальниця (склеп, гробниця, мавзолей та ін.) – з давніх-давен розповсюджена форма поховання, зазвичай окремо створена. Спорудження усипальниці для себе я задумав понад десять років тому, і це тільки моя особиста справа – будую за власні кошти, легально зароблені. Але з цієї події зроблено резонанс на всю Україну, вже й фахові журналісти серйозних видань «клюнули» на це, потягнулися в Бобровицю подивитися на «світове диво», перша інформація про яке з’явилася в обласному виданні ще в 2008 році.

Мені б тільки радіти – одержав безплатну рекламу такого широкого рівня. Але всеукраїнська увага до моєї персони, роздмухана на цинізмі, не радує. Та більше непокоїть і тривожить інше: навіть окремі центральні ЗМІ накинулися передусім на інформацію про будівництво усипальниці, а питання успішної аграрної економіки, створення робочих місць, розвитку громад, розбудови інфраструктури, постійне збільшення бюджетних відрахувань, про що йшлося в інтерв’ю «Суспільному», – то щось другорядне?

Чотири роки тому ми запропонували одному зі столичних телеканалів інформацію про будівництво доріг за спільне фінансування бюджету й аграрного бізнесу. Телевізійники не відреагували на виняткову для нашого суспільства ініціативу, і словом не обмовилися для її поширення в Україні, де в кожній області є можливості такого фінансування будівництва доріг. А от за витрачання на дороги ковідного бюджету – славили ініціаторів ледь не до Неба!Після мого інтерв’ю Суспільному телебаченню низка центральних телеканалів та інших ЗМІ, здається, змінила своє ставлення до низових ініціатив – тепер вони кинулися шукати зустрічі зі мною, щоб висвітлити наші соціальні проекти.

Повірте, мені й колективу, який я очолюю, не потрібні ні реклама, ні славлення – ми й без цього успішно розвиваємося, про громаду турбуємося. Але не хочемо стояти осторонь того, що навіть у громаді не поширюється наш досвід соціальної відповідальності місцевого бізнесу перед громадою та її жителями, не говорячи вже про інші регіони.

Своїм прикладом ми показуємо, що на 30-ти тисячах гектарів орендованої (не приватної) землі можна так працювати, що одержаних прибутків вистачить на зарплати 1400 працівників, на найвищу орендну плату за землю, на будівництво та ремонт доріг, на житлове й соціальне будівництво, на допомогу соціальній сфері і нужденним людям, на будівництво палацу культури і європейський благоустрій села, на щорічне інвестування 300-400 мільйонів власних гривень на подальший розвиток виробництва. І я маю можливість заробити на спорудження усипальниці, до якої я не поспішаю, оскільки тут, на землі, ще багато не встиг зробити – передусім такого, чого без мене не зробить ніхто.

Величезна диспропорція в участі місцевого бізнесу в розвитку громад, піднятті добробуту людей спостерігається по всій Україні. Чому цю життєво важливу тему не піднімають вітчизняні ЗМІ? Фахові журналісти зациклені здебільшого на виготовленні «харчу» для «самосійних» столичних і місцевих «блогерів», вважаючи це «успішним» резонансом, але не для виправлення ситуації, а для пудрення мозків простолюду. І це дає свої плоди, вкрай потрібні передусім корупційним державникам усіх рівнів для виправдання провальних результатів від дебільного управління економікою і недолугої боротьби з корупцією та іншим беззаконням.

Цинічно-брехливим піклуванням про народ служителі «незалежної» ідеології формують світогляд нації на досягнення її щасливого майбутнього. Вони не учить народ мислити раціонально, задумуватися над мудрим вченням великого Піфагора: «Уранці, коли пробуджуєшся, спитай себе: «Що я маю зробити?». Увечері, перш ніж заснути: «Що я зробив?»» Авантюрні ж «блогери» і фахові журналісти повсякденно зацікавлюють електорат здебільшого тим, що його абсолютно не стосується, як ото моєю усипальницею.

Недавно натрапив на «болючі» роздуми і відомого політика Романа Безсмертного: «Чому нам болить Білорусь?» – про подію з літаком. А в мене серце щемить від іншого: «Чому не в рідній Україні, а в Білорусі я вимушений купувати сучасні трактори, автотягачі, причепи, дешеву солярку, якісний бензин, розкидачі добрив та багато іншого, чого в нас не виробляється? Чому в сусідів краще медичне забезпечення, вищі пенсії, кращі дороги?…» Інший дипломат Чалий з допомогою журналістів вішає на вуха українцям свою локшину: «Україні треба швидше вступити в НАТО». Може, НАТО дороги нам відремонтує, місцеву економіку підніме, в селах роботою людей завалить, житла безплатного набудує, стадіони відремонтує, добробут підніме?..

А як порадував народ «Нафтогаз» – найняв спеціалістів для зупинки «Північного потоку-2»! Американці не зупинили, а ці, найняті за народні мільйони, зупинять? Спочатку президент Зеленський, потім міністр закордонних справ Дмитро Кулеба на увесь світ «поплакалися», що Європа знизила увагу до України, не спішить захищати від Росії.

Наш трудовий колектив – мініатюрний на фоні українського суспільства, але в нас є те, чого не вистачає державі: у розвитку економіки і соціалки ми сподіваємося тільки на себе, ні в кого не клянчимо подачок, якогось захисту, самотужки відбиваємося навіть від національних корупціонерів. Звісно, у правовій державі ми б ще вище піднялися в розвитку і піднятті добробуту працівників і ветеранів, але це, думаю, в перспективі. Перший крок побачили – нашими виробничими й соціальними проектами зацікавилися й столичні журналісти. Одначе осад від великого невдоволення все ж залишається, бо триває тотальне затуркування українців «успіхами» в євроінтеграції. Це щоб не помітили насування реальної втрати свободи і державності. Насування того, від чого застерігав Панас Мирний: «Без землі – нема волі». І до цього причетна продажна вітчизняна журналістська братія.

Ще не вмерла Україна, але може вмерти: удавка напоготові

До накидання залишилися лічені дні, закордонні «пресвітери» відспівали «за упокой», вітчизняна «фарбована» політична еліта виторговує залишки спадщини. Організовують публічні «торги» телевізійники. Недавно такі проходили в студії телеканалу «Україна 24». Учасники чубарилися навколо питань запровадження ринку землі, але серед них не було жодного, хто плуга тягне на землі.

Приближений до аграрного виробництва – Микола Сольський, співзасновник Українського аграрного холдингу, до якого входить славнозвісна «Наташа Агро». За сумісництвом Микола Тарасович очолює у Верховній Раді аграрний комітет, є одним з ідеологів дикого ринку землі.

З тривалої лекції про небувалі перспективи аграрної економіки після відкриття земельної товкучки запам’яталася одна фраза: в Україні запроваджується польська модель ринку землі. Такої цинічної брехні не чув навіть на передвиборчих перегонах. Бо та схожість лише в одному: столичні «хлібороби» не перестають торочити, що українську аграрну економіку піднімуть малоземельні фермери, як у Польщі.

Не кажуть тільки, хто і за які кошти розбудує в Україні польську модель сільської інфраструктури, створить місцеве аграрне й промислове виробництво та сервісну службу для фермерських господарств, забезпечить фермерів субсидіями з розрахунку 250 євро на гектар землі, створить інші умови, щоб найменша сімейна ферма за результатами сезону змогла заробити не менше 10 тисяч євро – для забезпечення належного рівня життя? Чи, може, вже створене в Україні таке, як в Польщі, Агентство нерухомості, яке контролює усі угоди купівлі-продажу землі і має переважне право на придбання землі, виставленої на продаж? У Польщі землю не продадуть і не здадуть в оренду фізичній особі без відповідної освіти і досвіду роботи на землі.

В Україні ж аграрний комітет парламенту очолює співзасновник аграрного холдингу, результати роботи якого не відповідають польським стандартам: там рентабельність виробництва становить 40-50 відсотків, а прибуток – 750 євро з 1 га. «Наташа Агро» не дотягує навіть до рівня нашого товариства «Земля і воля» з оплати за земельні паї та з соціальної відповідальності перед громадою. Зате Микола Сольський на телевізійному шоу виступив головним експертом з ринку землі.

Аргументовано критикувала Сольського ветеран політики й парламенту Юлія Тимошенко. З багатьма її доводами проти запровадження «дикого» ринку землі можу погодитись. Але дивують мене її пустопорожні заяви стосовно тотального фермерства. Великим досягненням свого уряду назвала роздавання фермерам безкоштовно по 50 гектарів землі, надання фінансових пільг на придбання техніки. Хоча б поцікавилася долею цих фермерів, скільки залишилося працювати на землі першопрохідців, і яка віддача від них громадам і державі. Насправді її уряд нічого не зробив для розвитку фермерства згідно з європейським досвідом, навпаки – скасував усі дотації аграрникам, встановив квоти на вільний продаж зерна, щоб його могли за безцінь забирати підконтрольні глитаї. За чиї мільярди зараз розвиватиме фермерство?

Останнім часом «модним» стало виділяти по два гектари землі учасникам АТО. Скільки з них створило сімейні фермерські господарства? А що буде із землею, коли поділять її на ділянки польського зразка – від семи до сотні гектарів? До того ж, треба мати гроші, щоб купити землю, виграти тендер у власників грошових лантухів. Навіщо «шоуменити» на телеекранах про суцільне фермерство в Україні? Ще й за польською моделлю, але без багатомільярдних інвестицій, які були в Польщі ще перед запровадженням цієї моделі?

За фермерство агітувала на телешоу журналіст-політик Ірина Геращенко. З нею дискутували такі ж «землероби», як і вона, але з інших партій. Користь від їхньої свободи слова – лише для зарубіжних і вітчизняних замовників їхнього придуркуватого язикотанцювання на долі української нації.

Дороговказом у такій державній ідеології виступає, теж на «Україні 24», Дмитро Гордон. Недавно в інтерв’ю Василю Голованову він заявив, що для суспільства головне – свобода слова, мовляв, українці упиваються свободою слова.

А от батько німецького економічного дива Людвіг Ерхард назвав головним – долею післявоєнної німецької нації – економіку. Завдяки її розумному розвитку Німеччина, геть зруйнована війною, за десять років увійшла в десятку найсильніших держав світу. А Україна ото як «захмеліла» в 1991 році від «свободи слова», так досі й не прохмелиться. Бо гордони постійно щось їй підливають, «новображною медовухою» упивають. Вони при всіх режимах добряче заробляють на «свободі слова», а що від цього має простий народ? І взагалі: яка ціна української свободи слова? Ну ганяють язиками ту «свободу слова» на всіх телеефірах, ще завзятіше – в соцмережах, а Україна як була найбільш корумпованою в Європі, такою й залишається навіть після створення чи не найбільшої в світі антикорупційної мережі з багатомільярдним фінансуванням. Бюджет – найбідніший в Європі, за що «свобода слова» безпощадно критикує і президента, і урядовців, і політиків, і нібито виявлених корупціонерів. Ну й що?..

А скільки «свободили» проти непомірних комунальних тарифів, проти низьких зарплат і пенсій, проти нищівних медичних реформ, проти запровадження дикого ринку землі, проти беззаконня! Що має народ? Не пробуджене охмеління від прагнення вже сьогодні одержати Європу, механічно перенести європейські цінності в наше життя? Наші керманичі своїми поспішними й недолугими заявами намагаються добитися від «партнерів-хазяїв» поваги до себе, а не дбають про таку державу, яка поважає сама себе, яку свій народ поважає.

У демократичних країнах свобода слова – інструмент народу для контролю за владою: від народного слова у союзі з журналістами «летять» владні й політичні голови ще до перевиборів. У нас свобода слова – інструмент для піару «еліти» та її вірної обслуги.

В Україні достатньо всіх можливостей і ресурсів, щоб самотужки будувати споконвічну мрію: незалежне, щасливе, добробутом забезпечене суспільство. Якщо ж і далі головним вважатимемо свободу слова і не братимемося серйозно за економіку від села до Києва, за створення на своїй землі всього, що потрібне для нормального, цивілізованого життя, – нас не тільки за кордоном, а й у рідній Україні наймуть хазяї-партнери будувати тут їхню мрію. А гордим українцям залишаться свої пустелі з райдужними міражами.

Леонід Яковишин,

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист