Трупи лежали у полі тиждень — окупанти не дозволяли їх поховати  

Український фотограф Сергій Рістенко 21 день разом із сім’єю провів в окупованому селі Новий Биків у Ніжинському районі Чернігівської області. Йому та його родині вдалося врятуватися. Сергій розповів нам свою історію виживання.

Увечері напередодні війни я відкрив новини та з усього потоку відфільтрував три:

– росіяни припинили пропускати людей з Криму на територію України;

– з’явилася інформація про колону, що рухається через Донецьк;

– чергове медіа говорило, що війна почнеться протягом 24 годин.

Це спрацювало як тригер. Я зіставив факти і зрозумів, що війна занадто близько. Але, звичайно, якщо й почнеться щось, то не по всій Україні. Я прокинувся о п’ятій ранку і зрозумів, що «жопа», війна всюди. Ми збираємося за 15 хвилин та їдемо до села всією родиною. Однією з головних причин поїздки стало те, що моя донька Елеонора незадовго до цього розтягла зв’язки і не могла пересуватися без милиць, тому бігати у сховище їй було б дуже складно.

Перші дні в селі було тихо, але ходили чутки про якусь таємничу танкову колону, яка блукала десь із боку Ніжина. Вона то з’являлася, то зникала. Спочатку всі напружилися, пізніше почали навіть жартувати з цього приводу. Жарти жартами, але це виявилося правдою. У групі села в соцмережах з’явився пост: «Щоб ворог не пройшов, треба підірвати міст!» Щоб було зрозуміло – це  маленький місточок між двома селами. Підірвати його – все одно, що я дістав би каналізаційний люк і подумав, що тут танк не проїде. Ми посміялися з того, кому на думку взагалі могла прийти така маячня.

Міст підірвали 27 лютого. Водночас відімкнули село від світла та газу. А хвилин через 40 зайшла величезна танкова колона. Як говорили,  приблизно 800 одиниць техніки. Насамперед вони розпочали хаотичний обстріл села. Усі кинулися до сховищ. Пізніше новини донесли, що вони розстріляли шістьох чоловіків. Їхні трупи так і лежали у полі весь тиждень, поки їх дозволили поховати.

Як я розумію, танки рухалися до Броварів і вирішили зайняти наше село. У цей момент влада села зникла і почалася анархія, де головний аргумент – автомат.

Коли за 10 метрів від підвалу, в якому ти сидиш, стріляють танки та кулемети, ти розумієш, що все – ти звідси не втечеш. Будь-який рух – і відразу був вогонь на поразку. Людина їхала машиною, хотіла проскочити, машину перетворили на решето, людина вийшла на двір подивитися, на неї спрямували кулеметну чергу.

В дитинстві я читав багато книжок про Другу світову війну і зрозумів, що став їхнім героєм та опинився в окупації. Те, що здавалося абсурдом, незбагненним, раптом стало дійсністю. А головне твоє завдання – просто вижити.

На всіх виїздах та в’їздах одразу ж були поставлені блокпости, почали мінувати узбіччя та поля. Ми просто опинилися у пастці. Спочатку люди просто боялися вийти на вулицю, потім почали пересуватися в межах своєї вулиці, не далі.

Постійно у селі чулися автоматні та кулеметні черги. Магазини й аптеки були одразу пограбовані мародерами. За тиждень стався перший контакт, коли солдати прийшли попросити цигарок і води.

Тоді вперше були заявлені правила окупаційного життя: хочете пересуватися вулицями, надягайте білі пов’язки, бачимо чоловіків – вогонь на поразку, хочете щось запитати – тільки жінки. Я розцінив це як те, що вони дуже нас бояться. Були спроби шляхетних вчинків: «Ви не лякайтеся, ми прийшли звільнити вас». Ясна річ, якби не їхні автомати, кожен другий відправляв би їх туди, куди й корабель за таке визволення. На одному з хуторів вони просто вигнали людей із хат. Або люди зі страху тікали самі. Вони ставили свої БТР, танки на подвір’ях у людей і питали: «Чому ви пішли? Не бійтеся нас, живіть».

Але як можна жити, коли в тебе на дворі танк, а поряд з ним 15 бурятів з автоматами, які за мінімального шарудіння палять чергами? Були в селі і стукачі, які просто почали здавати всіх місцевих. Тероборона – наш промінь добра від місцевої влади, яка втекла і лишила на столі свого кабінету листок зі списком 10–12 осіб, яким видали зброю. Звичайно, всіх одразу знайшли і забрали в полон. Місцеві почали говорити сумно відому фразу: «Не так страшні чужі воші, як свої гниди». Я молився, щоб усі забули про те, що в мене є дрон, про це було відомо всьому селу. Дякувати Богу, обійшлося. Були приклади, коли жінки просто виганяли їх мітлою….

Найскладніший пункт для мене – діти. В мене їх двоє: Елеонорі 11, Леонарду 5.  Перші два дні, коли ми сиділи у сховищі, ми вигадували дітям цікаві історії про те, що відбувається на вулиці. І якщо молодший сприймав це як гру, то старша, звісно, напружувалася, плакала. Потім, сидячи у підвалі майже дві доби, діти захворіли. Після захворів я. Потрібно віддати належне нашим сусідам. Вся вулиця відразу була сповіщена, що в нас захворіли діти. Усі несли те, що є в домі. Особливо зворушило, коли прийшла бабуся з мукалтином від кашлю і відмовилася брати гроші за нього. Коли на вулиці скінчилися ліки, почали нести народні засоби. Я намагався жартувати, навчив доньку грати в карти – я розумів, що маю бути прикладом спокою для дітей. Коли російський бук прямісінько біля нас почав стріляти ракетами, а потім наша артилерія почала накривати їх, ми опинилися під подвійним ударом. Елеонора лягала спати в одязі, взутті та з рюкзаком за спиною, вмовити дитину роздягнутися було просто неможливо.

Коли зникло світло, вода та зв’язок, я пояснив дітям, що це як туристичний похід у тилу ворога, в якому наше завдання жити і не потрапляти йому на очі. Був сніг,  мороз. Ми ставили відра під водостоки, збирали воду, фільтрували, і це була наша технічна вода. Ми мали невеликий запас питної води і дуже дбайливо її витрачали. Я навчився вмиватися, мити руки та чистити зуби за допомогою однієї склянки.

Домівки більшості людей опалювалися газом. Ми дачники-старовіри, тому завжди топили дровами. До нас приходили сусіди, щоби готувати. Були й страшні історії, коли пара стареньких померла від холоду у своєму будинку без опалення. Запас їжі був, ми його економно витрачали, все найкраще віддавали дітям. Звична порція їжі за таких умов ділилася на три. Почався натуральний обмін. Наприклад, ми спекли хліб у печі та обміняли його на молоко, яйця, сир тощо. Ми постійно обмінювалися між дворами, через паркани, щоби не ходити вулицею. Якоїсь миті в наш район почали приходити люди, яких вигнали зі своїх будинків, тому їжа почала закінчуватися значно швидше. За відчуттями я скинув близько 7 кг. Коли ми вирвалися, я не міг повірити, що тарілка з їжею, яку мені подають, – це лише моя порція на один раз.

Родина Сергія зараз знаходиться у безпеці

Звичайно, ми розраховували на те, що на нас звернуть увагу, помітять. Я зібрав радіо з дитячого конструктора, і ми слухали новини. Основний посил, який ми чули: ми турбуємося про вас. Через три тижні зʼявилися чутки, що до сусіднього села через блокпости випускають людей пішки, щоб сходити за продуктами, але обшукують і все забирають. Я розумів, що піти пішки з усією моєю сім’єю просто неможливо. Я довірився власній інтуїції, яка сказала сидіти на місці. Я сподівався, що нас врятують і чекав кращого моменту для втечі. За три дні до нашого від’їзду, прослизнула інформація, що людей на машинах почали випускати. Але знову ж таки, були історії і про те, що відбирали автівки. Дотепер всі машини просто розстрілювали.

Субота, шоста ранку, стукіт у вікно. Сусідка Таня каже: «А тепер їдемо!»

Ми зібралися за 10 хвилин, все запакували, аналізуючи можливість успіху нашої операції та збереження життя. Коли ми із сусідами вже сіли в машини і виїхали, я зрозумів, що дороги назад немає. Моя улюблена думка цими днями – сьогодні такий гарний день, що не можна помирати. Усі останні дні було сонячно та тепло.

Ми подолали чотири російські блокпости, і це окрема історія. Ніхто нам не допомагав, єдиний зелений коридор, який у нас був, коридор із зеленої форми російських солдатів. Моя робота пов’язана з постійними перемовинами та домовленостями. Я точно можу сказати, що це був найважчий і найнебезпечніший проєкт у моєму житті.

Дорогою ми заїхали на СТО. Мене зустрів мийник із філіжанкою кави і весело привітав. Це була перша людина, з якою я заговорив на неокупованій території. Я дивлюся на цю розслаблену людину і розумію, що за якихось 15 км від цього місця ти просто живеш у пеклі, а тут все інакше. Те саме сонце, ті ж дерева, але ти заходиш у магазин, там є світло, а люди навіть надягають маски. Перші кілька днів на неокупованій території діти здригалися від будь-якого, навіть незначного шуму. Ми намагалися робити якісь цивільні маркери, наприклад, у Черкасах зайшли до піцерії. Дуже боляче, коли мій п’ятирічний син починає фразу: «До війни ми…» Або коли на сусідньому майданчику діти грають у м’яч, а мій син говорить: «Мамо, а чому вони бігають, у них немає війни?» Я дуже сподіваюся, що діти це проскочать.

В окупації мені завжди снилося мирне життя – справжнє кіно. На «свободі» в першу ніч я взагалі не міг заснути. Будь-які, навіть звичайні життєві ситуації, викликають у тебе сльози на очах. Я розумію, що після всього пережитого стати тим самим дуже складно а забути це неможливо. Цей 21 день змінив життя моєї родини назавжди. Я вів щоденник, глянув у нього вчора і розплакався. Поки не дивитимуся. Може, пройде час, і я його опублікую.

Сергій Рістенко