Мости – забутий «край світу»
Мости – забутий «край світу». Якось ніколи не доводилось бувати в Мостах, що на Городнянщині Чернігівської області. Я знала лише назву цього села та те, що там нині проживає всього один мешканець. Тож коли видалась нагода добратися до невідомого мені села, яке ще таки числиться на карті, залюбки долучилась до поїздки.
По дорозі розговорилися з попутницею – городнянкою Людмилою Григорівною Крамаренко. Її повела в Мости та ж причина, що й мене – непереборне бажання побачити нині, що стало з селом. Різниця тільки в тому, що для Григорівни Мости – це місце, де залишилась частина її дитинства.
– Мій батько Григорій Андрійович Щедловський свого часу був директором будинку культури в Городні. А до того працював у різних селах Городнянщини – Хрипівці, Ільмівці, Невклі. У Мостах він вчителював певний період. Я моталась разом з ним. Пам’ятаю як купував для нас два квитки по сімдесят копійок на автостанції : «Мені два білети на край світу», – жартував. На той час (це була десь середина 60-их років) у Мостах була школа– дев’ятирічка. Саме там я пішла в перший клас. Пам’ятаю, які тоді зими були сніжні – щоб ми до школи добралися, батькам доводилось у снігу, який сягав під дах, тонелі прокопувати.
Людмила Григорівна розповіла, що на той час Мости були центральною садибою, до якої примикали три хутори – Погорілий, Миронів і Марочкін. Марочкін хутір був розташований на самісінькому кордоні з білоруссю. В ньому було трохи менше жителів, Миронів і Погорілий були, можна сказати, повнокровними селами з великою кількістю молоді. Мости ж було селом протяжністю до трьох кілометрів. Тут була школа, клуб, медпункт, колгоспна бригада. Місцевий клуб вирував від вечорів художньої самодіяльності, які були наповнені дзвінкими голосами молоді. Григорівна не була в Мостах близько тридцяти років. По дорозі згадує, що напроти них жила багатодітна родина, господар якої дядько Іван пас худобу, коли його вбило грозою. Господиня залишилась сама з п’ятьма дітлахами. До сусідів дівчинка любила навідуватись чи не щодня:
– Ми непогано жили, корова в нас була, – каже вона. – Але там, у сусідів, прибіжу, а тьотя Луша напече звичайної картоплі в мундирах, її діти Оля, Валя, Віра, Сашко мерщій до столу і мене запрошують. Якою ж смачнючою у гурті видавалась та картопля! Мама лаялась, що мене наче дома не годують, а я собі їм – аж за вухами лящить. То справжній смак дитинства, який можна було відчути тільки тоді.
Мости ми таки віднайшли. Вірніше, лише нагадування про колишнє село. Посеред лісу – перехрестя доріг, порослих травою. Староста Наталія Григоренко махає руками в обидві сторони:
– Оце вулиці села. Вірніше, колись були.
Пішовши тими стежинами в один бік, ми таки добралися до єдиної жилої хати в цьому лісовому просторі. Тут мешкає Віталій Мурий. Хоч господаря дома і не виявилось, ми помилувались незвичайним обійстям – якось дивно виглядає доглянута садиба навіть з голуб’ятнею посеред лісових хащів. Втім, якщо постаратись, то залишки хат серед плетеного-переплетеного гілля вздовж обох боків колишньої дороги таки можна роздивитись. Ніби якась сюрреалістична картина – місце, де колись було життя.
Повернувшись на перехрестя, пішли колишньою вулицею в інший бік. Йшли зарослою стежиною довго-довго, обжаривши ноги височенною кропивою. Але навіть Людмилі Григорівні не вдалось точно визначити місце, де колись знаходились школа, клуб, медпункт. По тих незначних залишках будівель, які виднілись де інде крізь непролазні хащі. Яскраво, зелено, але якось не весело. Завжди смуток бередить душу, коли бачиш таку картину – тоді здається, що сама природа сумує за людиною і її голосом, кроками, а колишнє село озивається сиплим голосом з листяної густини: «Чому мене покинули всі-і-і-і-і-і?».
Сліди Погорілого, Миронового й Марочкиного ми навіть не намагались відшукати – занадто близько до кордону. Тут кожен крок озивається ніби занадто гучно навіть у зеленій м’якій траві. Боляче й сумно… І трохи моторошно. Тому їдемо в Карпівку – там трохи є життя.
Коли самотність не страшна, бо одне дихання на двох
У Карпівці їдемо цілеспрямовано – до подружжя Черненок Івана Івановича та Лідії Олексіївни, які мешкають на окраїні зникаючого села, де населення складає всього 14 чоловік. Міський голова Андрій Богдан вирішив особисто ознайомитись з умовами проживання людей, які тут живуть, та передати подружжю пенсіонерів продуктові набори, адже вони потрапили в досить складну життєву ситуацію.
Ошатне подвір’я вражає своєю доглянутістю серед вулиці, всіяної нежилими хатами. Слово «сусіди» тут неактуальне – Іван Іванович та Лідія Олексіївна вже не можуть і згадати, коли востаннє здоровкались з сусідами через паркан чи просто на вулиці.
– Ще перед війною ми поїхали в білорусь. Там живуть обоє наших синів з родинами, – кажуть старенькі. – Збирались назавжди перебратися ближче до дітей, щоб мати догляд у нашому віці. Тому й розпродали все, що могли, щось із собою забрали. Але потрібні ми були доки мали якусь копійчину. Як гроші закінчились і почалось повномасштабне вторгнення – невістка вказала нам на двері. Забрати нам вдалось знайомим з Хоробич. Якби на два дні пізніше – вже б не виїхали ми звідти. Тож, можна сказати, хоч у цьому поталанило.
Попри таку образу й сум, подружжя не падає духом. Посміхаються, жартують одне над одним.– По скільки вам років? – питаю.
– По сімнадцять, – сміється Лідія Олексіївна.
Чоловік залюбки підтримує її жарт:
– Еге ж, тільки так.
Хоча господині виповнилось 80, господарю –86, як потім зізнались. Обоє місцеві, родом звідси ж, з Карпівки. Івана Івановича у п’ятнадцять років, після закінчення школи примусово відправили на Донбас – вчитися, а потім працювати на шахтах в Краснодоні, що на Луганщині. Має вісім років «підземного» стажу. Потім було чотири роки служби в армії.
– Відслужив, повернувся в рідне село, а тут вже й вона виросла, – з ніжністю дивиться на дружину. –Як було на неї уваги не звернути? Хоча жили в одному селі, були незнайомі – Карпівка тоді велика була, людей багато. Побачив її в клубі – ой як сподобалась. Відтоді вже 61 рік разом.
Карпівка свого часу була настільки заселена, що важко було добитися виділення якогось клаптику землі для нової сім’ї. Подружжю Черненок виділили лише 15 соток для ведення домашнього господарства, а хату довелось зводити на обійсті рідного дядька. Давно вже нема дядька серед живих, а його хата стоїть поруч – ще цілком добротна, бо будувалась на совість, на життя.
Лідія Олексіївна працювала дояркою на місцевій фермі. 21 рік доїла корів вручну. А Іван Іванович був завфермою. Так і жили – тримали велике господарство, надривались у колгоспних буднях, ростили та ставили на ноги дітей. Ніхто й гадки не мав, що попереду чекає така самотня старість на вулиці, де практично нема жилих хат.У дворі весело озивається невеликий собачка. Кличуть його поважно – Тимох Петрович. Ото й усе господарство. Та п’ять вуликів бджіл, які залишились з колишньої пасіки. У свої 86 років Іван Іванович їх доглядає. Бачу в корзині велетенські лискучі помідори.
– Самі наростили? – питаю в господині.
– Аякже. Розсаду взимку удвох садили, а на городі Іван вже сам, я не здатна на поміч, – каже вона. – Та нічого, справляємось. Продукти та хліб нам возить підприємець Микола Харьков з Хотівлі. Ото величезна дяка й шана цій людині. Ліки Ірина Іванівна носить, доктор наш (це про медичного працівника, – авт.). Вона й про здоров’я спитається, і призначить щось, і сама принесе. А ще соцпрацівниця Алла навідується, і сьогодні ось була. Вона молочко нам носить з Ільмівки, допомагає по господарству, тільки треба сказати що й де робити. А Іван жаліє, каже: «Що зможу – сам, у неї свого клопоту вистачає». Дров он хлопці молоді прийшли, заготовили на зиму за три тисячі гривень. Попиляли, порубали. Погано, звісно, що сусідів нема. Але в нас он Сашко Несторовичів заходить, є з ким поговорити. А ще тут Міша Зан живе, то ми його попросили, щоб він щодня до нас заходив, просто подивитися чи живі ми. То він щоранку прибігає, перевіряє чи все в порядку. Отаке ото життя. Та жалітись нема на що. Аби здоров’я не підводило.
Проводжав нас Тимох Петрович дзвінким гавкотом до самісінького авто. Хата сумно дивилася на нас своїми вікнами – коли то ще вона побачить тут гостей? А вздовж стежини услід шепотіли смородинові кущі: «Життя ще продовжується…».Світлана Томаш, м.Городня
Від редакції. Як ми дізналися, Лідія Олексіївна Черненок днями померла, тож господар залишився взагалі сам.
