Їх намагалися знищити і фізично, і духовно, але не вдалося

Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодомор, який забрав мільйони людських життів. Український інститут національної пам’яті ініціює проект «Незламні» й розповідає про 15 постатей, яких пережите в 1932-1933 роках не знищило ані фізично, ані духовно.

«Україну можемо втратити!» — писав переляканий Сталін влітку 1932 року. Він боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.

Щоб не втратити, він вирішив стратити Україну. Стратити як уособлення всього, що ненавидів диктатор — свободи, самодостатності, культурної унікальності.

Попри інформаційну блокаду, яка приховувала злочин, — це була публічна страта.

Про неї знали приречені на загибель, знали в межах Сталінової імперії, переповідаючи пошепки жахливі подробиці. Про неї керівництву своїх держав доповідали закордонні розвідники та дипломати, писали відважні журналісти у світових медіа.

Вбивство цілого народу без війни у мирний час мало залякати інших, засвідчити всемогутність і безкарність «вождя народів».

Голод обраний як зброя геноциду дав Сталіну можливість не лише забрати життя у мільйонів українців, але вбити тих із них, хто пережили масове вбивство.

Вбити їх як українців: ті, хто вижили, добровільно позбавлялися власної мови, культури, традицій, переплавлювалися у безликий «совєтський народ».

Вбити їх як людей: перетворити в істот, позбавлених почуття гідності, понизити до рівня тваринного існування, а згодом вмонтувати в якості гвинтиків у тоталітарну машину.

Тому результатом Голодомору стали не лише мільйони вбитих та опустілі українські домівки, але й спустошені душі тих, хто пережив 1933-й.

Люди боялися згадувати жахи, свідками яких стали. Боялися не лише тому, що очікувало покарання. Їм боляче було пригадувати себе інших, тих, якими вони були до 1932-го. Боляче було гадати, якими б вони стали, якби не Голодомор, що назавжди поламав їхні життя, позбавив можливості бути собою.

Але геноцид зламав не усіх. Серед тих, хто вижили фізично, були й такі, хто не дав знищити себе духовно.

Попри те, що вони, як й інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як впевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту. Голодомор не зламав їх, не змусив зрадити своє індивідуальне та національне «я».

Згодом вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933-му, і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці й техніці.

Вони не забували про Голодомор, але ця пам’ять не стримувала їх розвиток, а робила сильнішими.

Ці чоловіки та жінки знали, що живуть не лише за себе, але й за мільйони інших, вбитих фізично чи духовно.

Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають врятувати, щоб зберегти різноманітність світу.

Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав України.

Після десятиліть нищення вона звелася на ноги і в 1991-му поставила крапку в історії створеної ним імперії. І нині Україна впевнено зупиняє спроби відродити цю імперію. Впевнено захищає рубежі свободи — свободи власної, свободи Європи.

Бо ми народ, який не зламали геноцидом.

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

НОННА АУСКА – 1923 – 2013 – лікарка, письменниця, на еміграції жила у Німеччині, Чехії, Італії, США

Народилася в Харкові у родині відомого професора геології Харківського університету Олександра Федоровського. Через утиски радянської влади батько втратив роботу. Щоб уникнути арешту, сім’я змушена була емігрувати. Нонна спочатку жила в Німеччині, а наприкінці війни – у Чехії. У 1952 році закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі, почала працювати. Після окупації Чехословаччини військами Варшавського пакту в серпні 1968-ого Нонна Ауска в знак протесту переїхала до США.

Свої життєві спостереження видала у двотомнику «Чеський лікар в Америці» (1994 рік). Невдовзі з’явилася нова книжка «Спогади про Італію» – своєрідний путівник, збагачений дуже особистими, при цьому глибокими й не банальними заувагами про країну, яка на кілька років дала притулок авторці. До Праги Нонна Ауска повернулась 1989 року. Активно зайнялась громадською роботою, зокрема, в українській громаді в Празі. Померла у 2013 році, похована у Празі. Близькі пам’ятають її, насамперед, як людину, завжди готову прийти на допомогу.

У дитинстві десятирічною школяркою, ідучи на навчання, бачила сотні людей, які приходили у місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Співчувала. Дослухалася до розповідей родичів напівпошепки про страшний Голодомор, що викошував цілі села, про людей, яких померлими вивозили за село, а серед них знаходилися й живі, які виповзали та віддавали останні сили, прагнучи вижити… А на людях, як і багато радянських дітей, боялася сказати те, що думає, бо ж «можуть забрати тата». Якось біля парку віддавала пиріжок опухлій дівчинці – й упізнала в ній свою подружку з села, з якою там часто гралася. Відтоді підгодовувала дівчинку, доки її батько працював на заводі. Навесні Нонна з мамою поїхала в рідне село. Була глибоко вражена побаченим – спустіла місцевість, спалені хати, малолюддя й невимовне людське горе. Пережите згадувала все життя.

На схилі віку, у 1993 році Нонна Ауска написала чеською мовою оповідання «Голодоморня» про пережите у дитинстві. Цей літературний твір і її дитяче сприйняття великої трагедії українського народу оголює нерв болю й співпереживання. Так Нонна Ауска змогла розповісти світові про Голодомор. Її спогади віднайшла та переклала з чеської на українську у 2008 році празька журналістка Радіо Свобода Оксана Пеленська.

«Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали у них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали у них навіть сушені фрукти. Відібрали у них усе і прирекли на смерть голодом».

ВАСИЛЬ БАРКА – 1908 — 2003 – поет, прозаїк, літературний критик, автор роману «Жовтий князь»

Народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Очерет) у селі Солониця на Полтавщині. Спочатку хлопець навчався в духовному училищі, згодом – на педагогічних курсах у Лубнах. Із 1927 року вчителював на Донбасі. Переслідуваний за викриття зловживань місцевої влади, виїхав на Кубань, вступив на філологічний факультет Краснодарського педагогічного інституту. У березні 1940 року захистив кандидатську дисертацію «Про стиль «Божественної комедії» Данте». 1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений, опинився в окупації. 1943 року Василя вивезли до Німеччини як «остарбайтера». Тоді ж письменник обрав собі псевдонім – Барка, із яким увійшов в історію. По закінченню війни вирішив порвати з комуністичним режимом і життям в СРСР. Завдяки Богдану Кравціву отримав посаду коректора у видавництві «Голос» у Берліні. Упродовж 1946-1947 років видав збірки ліричних віршів «Апостоли» й «Білий світ». 1950 року виїхав до США.

У 1932-1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді ж він їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Під тягарем пережитого письменник протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні. В США Василеві Барці вдруге довелося пережити голодні муки. Письменник згадував, що це голодування поновило гостроту відчуттів та підштовхнуло до написання давно задуманого роману: «Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам’яті, що був у душевних ранах. […] Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте».

Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

«Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу… І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті».

КАТЕРИНА БІЛОКУР – 1900 – 1961 – видатна художниця

Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала у сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити на навчання, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили займатися улюбленою справою.

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тис. осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…»

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили у Москву, а згодом її твори постійно експонувалися. В 1946-1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод. Збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості.

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле».

Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки.

«Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва».

ДМИТРО БІЛОУС – 1920 – 2004 – поет

Народився в селі Курмани на Сумщині у багатодітній селянській родині, де зростало одинадцятеро дітей. У розпал Голодомору 1933 року Курмани були занесені на «чорну дошку». Від смерті Дмитра врятував старший брат, який працював у Харківській трудовій колонії Антона Макаренка. Саме туди і потрапив майбутній поет. Однак, видіння пухлих односельців та мертвих з голоду на українських шляхах і дорогах залишилось із ним на все життя. За збірку «Диво калинове», видану 1988 року, удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

«Ти кажеш не було Голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели до тла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі,

із торбиночок нужденних стариків?»

ОЛЕСЬ ГОНЧАР – 1998 – 1995 – письменник, літературний критик, громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру.

Народився у селі Ломівка (зараз у складі м. Дніпра). Навчався в Харківському університеті, у 1941 році з Харківським студентським батальйоном добровільно пішов на фронт. Після війни закінчив Дніпропетровський університет. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України. Олесь Гончар – автор романів «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», у яких він викривав культ особи, викладав власне бачення розвитку цивілізації. Роман «Собор», присвячений збереженню культурної спадщини українського народу, довгий час був під забороною.

У дитинстві Олесь Гончар пережив Голодомор. Вразливому хлопцю трагічні роки запали в душу. Але він, як і більшість тих, хто страждав і бачив страждання навколо, мусив мовчати. Його ще передвоєнна спроба відтворити засобами художнього слова події 1932-1933 років у повісті «Стокозове поле» (1936) не вдалася. Спочатку повість не друкували, а згодом цензура знівечила текст до невпізнання. Більше жодного твору,

присвяченого цій болючій темі, Гончар не написав. Переживання трагедії Голодомору письменник вилив на сторінках щоденника.

«Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла».

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ – 1922 – 2014 – письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині, у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя – Дімаров. З ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

Війну Дімаров пройшов на фронті та у партизанському загоні, був поранений. Пізніше працював у газеті «Радянська Волинь», навчався у Літературному інституті імені Горького в Москві та у Львівському педагогічному інституті. Належав до Спілки письменників України.

Журналістка Наталія Малімон написала про почуте від Анатолія Дімарова про Голодомор: «Пригадую, як з гумором розказував, що якось у їхню хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою… Він вже не міг говорити, щось белькотів. «А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою!» – сміявся з печаллю в очах Анатолій Андрійович».

Дімаров одним із перших у радянській літературі підняв тему голоду 1932-1933 років в Україні. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964). Письменник весь час намагався доносити життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка – ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір нагороджений Шевченківською премією.

«Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо».

ОПАНАС ЗАЛИВАХА – 1925 – 2007 – живописець, дисидент

У 1933 році його сім’я, рятуючись від голоду, втекла з Харківщини на Далекий Схід до родичів. Батько Опанаса, який був майстром на всі руки, зробив для місцевого сільського начальства вулики і отримав за це посвідчення, що дозволяло виїхати.

В Україну повернувся лише через 24 роки як практикант відомого Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна. За чотири роки оселився в Івано-Франківську.

Опанас свідомо зробив вибір бути українцем, бо, як згадував пізніше, не знав до якої культури належить: «Української не знав, російської не відчував». Це й підштовхнуло до пошуків свого національного коріння. Тоді й «почав активно дошукуватися, хто я, що я, звідки й куди». Довелося заново вивчати українську мову.

Належить до плеяди шістдесятників. Разом з Аллою Горською працював над знаменитим вітражем у Київському університеті, який був знищений за розпорядженням партійних органів через «націоналістичний ухил». У 1966 році засуджений на 5 років за «антирадянську агітацію і пропаганду». Заливасі у таборі було заборонено малювати фарбами, тому довелося користуватися кульковою ручкою та кольоровими олівцями. З того часу з’являється його інтерес до малої графіки, екслібрисів, листівок. Достеменно невідомо, скільки робіт створив Заливаха; частина з них була вилучена та знищена радянськими каральними органами. Його виставки закривали через «інакшість» — український символізм у роботах.

Загалом твори Заливахи ґрунтуються на національних традиціях.

Був першим в українському образотворчому мистецтві, хто підняв тему Голодомору. На його картинах «33-й рік», «День і ніч», «У мандри», «Доля», «Лан» представлені драматичні, гранично напружені портретні образи, в яких оживає людська трагедія.

«В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї… Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати».

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО – 1927 р.н. – відомий громадсько-політичний діяч, дисидент, політв’язень

Народився в селі Хрипівка на Чернігівщині в селянській родині, був найстаршим із чотирьох дітей. Від голодної смерті навесні 1933 року їх врятував батько, приховавши трохи картоплі в ямі під стежкою. Буксирна бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, а на стежку уваги не звернула. Яму відкрили навесні 1933-го, картопля згнила, стояв страшенний сморід. Однак, її вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали і з того відстоювався крохмаль, з якого пекли млинці. Таким чином й врятувалися.

Закінчив юридичний факультет Московського університету, якийсь час працював на державній службі. 1958 року він стає співзасновником таємної, опозиційної до режиму Української робітничо-селянської спілки. За це засуджений до розстрілу, який замінили 15 роками ув’язнення. Вийшовши на волю, вступив до правозахисної Української гельсінської групи. Новий вирок — 10 років таборів і 5 років заслання. У таборах продовжив боротьбу з «імперією зла», брав участь в акціях протестів політв’язнів, оголошував голодування.

Один із творців незалежності України, співавтор найважливіших державних документів «Декларації про державний суверенітет України» й «Акту проголошення незалежності України». Голова асоціації дослідників голодоморів в Україні. Ця організація стала першою, яка збирала свідчення очевидців і повертала пам’ять про геноцид 1932-1933 років.

«Те, що голод 30-х років був злочином Російської імперії проти української нації, доведено тисячами й тисячами надрукованих свідчень. Аби тільки люди хотіли те читати й знати».

ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО – 1931 – 2009 – видатна оперна співачка, народна артистка України

Народилася в селі Радянське (нині — Графське) Вовчанського р-ну Харківської області. Дитинство співачки пройшло в одному з найбільш постраждалих від Голодомору районів Харківщини, а в її рідному невеликому селі померло більше 230 людей. Родина вижила лише завдяки тому, що батько працював механізатором на місцевій МТС.

У листопаді 1943 року вступила до Харківського ремісничого училища. На одному з концертів хору училища на всесоюзному огляді в Кремлі успішний виступ відкрив талановитій дівчині шлях до Київської консерваторії (нині – Національна музична академія України ім. П. Чайковського). У 1961 році стажувалася в оперному театрі «Ла Скала» у Мілані. Протягом майже 40 років (1957-1994) Євгенія Мірошниченко — провідна солістка Національної опери України. З 1980 року — викладач (з 1990 — професор) Київської консерваторії.

Після першої її появи на сцені критики написали, що «зійшла нова зірка опери». Володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону (понад три октави), чудовою колоратурною технікою — могутнє форте, прозоре піаніссімо, блискуче філірування звуку. За дивовижне поєднання вокальної майстерності і драматичного таланту Євгенію Мірошниченко називали «співачкою, на яку потрібно дивитися».

У концертному репертуарі співачки були численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторів. Із сольними концертними програмами та виставами Євгенія Мірошниченко гастролювала на сценах театрів і концертних залів колишнього СРСР, знімалася в музичних фільмах, зокрема «Лючія ді Ламмермур». Про Євгенію Мірошниченко знято кінофільми «Образи» (1978) і «Життя як день» (1992). Співачка створила свою вокальну школу, виховала чудових співаків, які нині виступають у багатьох театрах.

Євгенія Мірошниченко вела активну громадську діяльність, заснувала в 2002 році Міжнародний благодійний фонд свого імені. Останні п’ять років присвятила створенню в столиці камерного оперного театру «Мала опера», покликаного знайомити з маловідомим класичним репертуаром і сучасними творами, а також дати можливість молодим співакам працювати в Україні.

«Євгенія Мірошниченко — неперевершена і непересічна постать в українській культурі, яка уславила Україну в близьких і далеких світах. Такі особистості народжуються раз у сто років. Всі, хто

спілкувався з цією людиною, хто чув її спів, ніколи не забудуть цієї яскравої творчої зірки, її енергії, натхнення. Це була Людина-Свято, особа широкої душі».

Олена Берегова, проректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського

МИКОЛА РУДЕНКО – 1920-1994 – письменник, філософ, дисидент, політв’язень

Народився в селищі Юріївці на Луганщині. Батько загинув під час пожежі на шахті, коли хлопцеві ще не було й 7 років. Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім’я врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого тата. Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1937 році отримав за літературну творчість 1-шу премію Наркомосу. Незважаючи на важке поранення, пройшов всю Другу світову війну. По її завершенню працював редактором журналу «Україна», секретарем парткому Спілки письменників України, активно друкувався.

У 1960-1970 роках Микола Руденко під впливом подій в країні починає переосмислювати власне життя в «країні Рад». Він писав листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, його твори поширювалися «самвидавом». З 1974 року влада починає утиски щодо Руденка: його виключають з Компартії та Спілки письменників, піддають психіатричній експертизі, а 1977-го за участь в Українській гельсінській групі арештовують і засуджують до 7 років таборів і 5 років заслання.

Підлітком Микола Руденко потерпав від голоду на Донбасі, а по війні був чи не найбільш відомим поетом і прозаїком. Він проміняв спокійне сите життя на долю того, хто смів протестувати, говорити про заборонене. У 1976 році Микола Руденко, перебуваючи на примусовій перевірці у психоневрологічному госпіталі, написав поему «Хрест». У ній письменник описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.

«Пригадую пізню осінь тридцять другого. Сіявся перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями «від зайчика». «Зайчик» був щедрий – не шкодував для мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його частувань був такий болісний, що я заплакав. Я відчув велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я провалився в морок непритомності».

ЄВГЕНІЯ САКЕВИЧ-ДАЛЛАС – 1925 – 2014 або 2015 – фотомодель в Європі та Америці, громадська діячка

Народилася у селі Кам’яна Балка на Миколаївщині. Її батьків – заможних селян – репресували та вислали до Сибіру, коли їй було 5 років. У родині з шести дітей Євгенія була наймолодшою, тому спочатку її виховували старші брати, деякий час перебувала в сиротинці. Коли почалася Друга світова війна, 16-річну Євгенію відправили на примусові роботи в Австрію. Там вона працювала на воєнному заводі.

Після закінчення війни Євгенія не повернулася до СРСР, а обрала Італію. У Мілані Євгенія розпочала кар’єру моделі, а в 1951 році емігрувала до США. Тривалий час мешкала в Швейцарії та Шотландії. У США Євгенія Сакевич-Даллас виступала з лекціями про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Своє життя, сповнене трагізму й успіхів, Євгенія Сакевич-Даллас описала у книзі «Одна жінка – п’ять життів, п’ять країн». В Україні ця книга споминів вийшла під назвою «…Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору». Свої переживання голоду в Україні жінка зобразила також у малюнках. У 2007 році в Україні, у Музеї Івана Гончара, відбулася виставка її художніх робіт, об’єднаних темою Голодомору.

«До 40 років я не хотіла розмовляти про цю болючу для мене тему. Я хотіла після всього пережитого забути все і насолоджуватись життям. Минув час, проте цей душевний біль неможливо було викорінити з мого серця. І я розповідала мою історію друзям… Люди, незнайомі з історією України, до глибини серця були зворушені моїми розповідями про батьків, засланих у Сибір, про голод, поневіряння маленької дівчинки».

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ – 1929 – 1992 – критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент

Народився в селі Половинкине на Луганщині. Так як батьки були незаможними селянами, родину не розкуркулили. Окрім Івана, в ній було ще двоє дівчат – Марія (1932 р.н.) й Надія (1936 р.н.). Через хворобу батька забезпечувала родину мати, Меланія Іллівна. Щоб урятувати дітей від голодної смерті, вона подалася на заробітки на Донбас.

Іван Світличний закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу, а згодом – з відзнакою філологічний факультет Харківського університету. Хоча вчитися юнакові було важче за інших: у 1943 році йому вибухом відірвало пальці на обох руках.

Із 1952 до 1955-го Іван Світличний – аспірант в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка. Але його дисертацію «Рухома естетика» до захисту не допустили, бракувало в ній «марксистсько-ленінських постулатів». Працював у двох наукових інститутах, редакції журналу і видавництві «Наукова думка». Через громадянську позицію його переслідували карально-репресивні органи. Втративши під тиском КҐБ роботу, змушений перебиватися випадковими заробітками, публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем. Попри все, залишався одним із найвідоміших критиків радянського режиму.

На початку 1960-х – серед найактивніших учасників національно-демократичного руху. Брав участь у створенні Клубу творчої молоді «Сучасник» – першого осередку шістдесятників у Києві. Налагодив стосунки з діаспорою й перебував біля витоків самвидаву. У творах звертав увагу на злочини радянського режиму, передовсім Голодомору, який йому довелося пережити.

Уперше Івана Світличного арештували 1965-го за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді». Звільнили за браком доказів. Другий арешт – 1972-го у так званій «справі Добоша» за звинуваченням у зв’язках із «закордонними націоналістичними організаціями». Слідство тривало вісім місяців, вирок Київського обласного суду – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У таборах став одним із лідерів руху опору в’язнів, брав участь в акціях протесту, голодував, одне з голодувань тривало 56 діб.

Із табору Іван Світличний вийшов 1983-го – важкохворим, але не зломленим. «Все краще в мені – це Іван. Усього кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору», – писав поет Василь Стус.

«Світличний – це міцнющий корінець, що тягнеться, може, від Савур-могили. Надійний корінець. У загроженому світі шістдесятників та велика людська надійність була так само важливою, як загальнолюдські цінності… Я мав звичку називати Івана – «Світличник» – чоловік активний і рухливий, а водночас спокійний і твердий. У суспільстві Іван посідав таке місце, що наводило на думку про світильник – євангельський образ покликаного бути «світлом для світу»

Євген Сверстюк

МИХАЙЛО СІКОРСЬКИЙ – 1923 – 2011 – історик, культуролог, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»

Народився у місті Чигирині в робітничій родині. Рано втратив батька, який загинув у 1930 році внаслідок аварії. Випускник історичного факультету Київського університету у 1951 році, після закінчення якого Михайла Сікорського призначили на посаду директора краєзнавчого музею у Переяславі-Хмельницькому. Тоді в музеї було тільки 32 експонати. Зараз Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» включає у себе 24 тематичні музеї, 370 нерухомих пам’яток народної архітектури. Близько 200 тисяч експонатів розповідають про всі історичні періоди Переяславщини. Унікальні колекції заповідника є національною гордістю.

У 1960-1970-х роках Сікорському вдалося зібрати і тим самим врятувати із затоплених Канівським гідровузлом територій Придніпров’я десятки архітектурних пам’яток, сотні археологічних артефактів та тисячі предметів побуту, які склали важливу частину заповідника.

Дитиною пережив Голодомор. 1932-го з голоду померла мати Михайла. Про її смерть він згадував 80 років потому: «Пам’ятаю, як мати повернулася з безплідних пошуків хліба, впала посеред кімнати і більше не встала. Два дні вона лежала мертва, а ми, діти, вовтузилися поруч, бо не знали, що робити. Потім збирачі трупів відвезли її і кинули до великої ями, повної мерців. Ще й досі зринають у пам’яті пухлі люди, на яких тріскалась шкіра. Багато з них закарбувалося з грудочками землі в руках. Вони в останнє тягнулися до землі-годувальниці, а вона вже нічим не могла їм допомогти». Після цього сиріт – десятирічного Михайла, братів Івана, Олександра та сестру Марійку помістили до Чигиринського дитячого будинку.

Із особливою любов’ю Михайло Іванович створював Музей хліба, окремий куточок якого присвячено Голодомору 1932-1933 років.

«Історія лише тоді стає історією, коли події минулого пропущені крізь розум і серце нащадків, коли людська пам’ять — мов наскрізна рана».

ОЛЕКСА ТИХИЙ – 1927 – 1984 – філософ, філолог, правозахисник, політв’язень

Народився на хуторі Їжевка на Донеччині, де родина пережила Голодомор. Закінчив філософський факультет Московського університету, вчителював у школах Запорізької та Донецької областей.

Один із активних учасників дисидентського руху в Україні, виступав на захист української мови й культури на Донеччині, критикував політику влади з русифікації краю. У листопаді 1976-го, як один зі співзасновників Української гельсінської групи – першої правозахисної організації в Україні, підписав Декларацію та Меморандум, в яких стверджується, що Голодомор 1932-1933 років є геноцидом. «Український народ, що протягом багатьох століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів чоловік, які загинули від голодної смерті. Це був всенародний голод, штучно створений органами влади: хліб відбирався до останньої зернини, руйнували навіть печі та господарчі прибудови в пошуках схованого зерна. Якщо до цього додати мільйони розкуркулених, котрих цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони помирали, то лише за якихось три роки (1930-1933) ми налічимо не менше десяти мільйонів цілком свідомо винищених українців. Четверта частина українського населення!»

За правозахисну діяльність у липні 1977 року засуджений до 10-річного позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Багато разів Олекса Тихий оголошував голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання політв’язнів – порушення їхніх прав на листування, побачення. Одне із них тривало 52 доби. Помер у тюремній лікарні в Пермі. Перепохований 19 листопада 1989 на Байковому цвинтарі в Києві.

«Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки вболівальників футболу, вчених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів. Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині».

БОРИС ХАНДРОС – 1923 – 2006 – кінодраматург, журналіст, письменник

Народився в селі Озаринці Вінницької області в родині вчителів, організаторів єврейської світської освіти. У роки Голодомору захворів на дизентерію, вижив завдяки «делікатесам» матері – «млинцям» із макухи, затирухи, заправленим кропивою. В їжу вживали акацію, кропиву, а з березня 1933-го рятували шкільні пайки батьків.

Під час Другої світової добровольцем вступив до Червоної армії, потім потрапив в гетто та концтабір «Печора» у Брацлаві на Поділлі, був важко поранений, знову воював, зустрічав союзників на Ельбі. Після закінчення Київського університету вчителював на білоруському Поліссі.

Борис Хандрос – автор сценаріїв декількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор, а також книги «Смертні листи». Ця книга – це сотні листів, написаних у 1932 році та адресованих партійному керівництву. У них – нерозуміння того, що відбувається, бажання виправити ситуацію, донести правду, описи катастрофи, яка наближалася. Листів із 1933 року фактично немає, майже всі вони були знищені режимом, який хотів приховати злочин.

«Я на власному досвіді не раз переконувався, з якими труднощами правда про Голодомор пробивала собі дорогу крізь товщу часу, лукавого замовчення і підступних міфів, щоб відтепер назавжди залишитися пам’ятником по загублених і нагадуванням, пересторогою для живих».

Український інститут національної пам’яті