Я частенько проходжу повз місце, де стояла бабусина хатина…
Розповідь вихідного дня. Кажуть, що домівкою можна вважати не те місце, де ти зараз живеш, а те, куди пролягають невидимі нитки твоєї душі, де відчувається неповторна аура твого роду.
Такого місця, на жаль, для мене немає. Ні, воно, звичайно, існує, але сьогодні там височіють нові будинки і живуть інші люди. А колись, трохи понад шістдесят семи років тому, там стояла хатинка моєї бабусі Наді і дідуся Степана. У тій хатині й провела перші п’ять років свого життя моя мама.
Я не знаю, як виглядала хатинка. Проте я чітко уявляю її зі спогадів мами. Невеличка, але дуже чепурна. Біла, під солом’яною стріхою. Бабуся білила її кожного року перед Великоднем. На вулицю виглядав просторий дерев’яний ґанок, де літніми вечорами збиралась сільська молодь. Бабуся Надя ніколи не сварила щебетливих дівчат і хвацьких хлопців, які любили пожартувати, пограти на гармошці, поспівати пісень. А зимовими вечорами молодь купчилась у хаті біля печі. Приходили на посиденьки до старшої дочки бабусі — Проні. Хата Надії та Степана Дзюб радо приймала всіх. Біля хатини щороку радував щедрими урожаями вишневий садок. Полум’яних шпанок вистачало, щоб і самим наїстися, і дітей сусідських пригостити.
Відшумів своє вишневий сад. Давно вже немає нашої хатини. Не судилося мені відчути подиху її затишних стін через трагічні події, які випали на долю моєї родини…
…Це було восени далекого 1943 року. Теплий золотистий вересень добігав кінця. Разом із павутинками бабиного літа летіла звістка: фашисти забираються геть з української землі; місто за містом, село за селом полегшено зітхали: нехай і в руїнах, та все ж таки звільнилися від гітлерівського бруду.
Відступали фашисти і з Куликівки. Село раділо: нарешті! Та ще ніхто не здогадувався, який «сюрприз» підкинуть німці в останні дні перед визволенням Куликівщини.
Колгоспниця Надія Дзюба копала на полі картоплю. Жінка ще й не стара — і п’ятдесяти весен не промайнуло. На її долю випало чимало потрясінь. При царському режимі її батько Василь Карпенко в рідному селі Буди мав магазин, млин, землі. Усе нажите чесною працею, бо вся сім’я з ранку до ночі невтомно трудилась, примножуючи родинні статки. Прогриміла революція. Батька, слава Господові, не розкуркулили, не записали у вороги народу, бо зумів усе майно вчасно розпродати. У 1919 році Надія вийшла заміж у сусідню Куликівку за простого, але тямущого парубка Степана Дзюбу. Почали сипатись діточки, як груші. Та при тогочасній медицині помирали вони ще немовлятами. Первістка народила Надя у тому ж таки 1919 році, останню дитину — у 1940-ому. Загалом би було їх чотирнадцятеро. Та до війни залишилось лише п’ятеро…
Війна чорним круком упала на людські голови, осиротивши дітей, зробивши вдовами жінок. Надія окропила сльозами дорогу на фронт чоловікові Степану та старшому синові Івану. Старша дочка Проня працювала у конторі. Малолітні Василь та Оля сиділи вдома, тішили найменшого Миколку.
Невеселу думу думала Надія, перебираючи зашкарублими пальцями картоплини. Глибокі зморшки порізали чоло, в очах — застигла печаль та гіркота. Раптом страшенний гуркіт вирвав жінку з полону власних спогадів. Надія підвела очі до неба; вражі літаки неслися над селищем, лунали вибухи, чорний дим огортав своєю завісою дахи вцілілих будинків.
Господи, що це?! Навіщо? Жінка не чула землі під ногами, а в голові — суцільне провалля…
Відступаючи, німці отримали завдання: розбомбити шпиталь та вокзал. Та чи помилились із розрахунками, чи ще щось наплутали, і ряд вибухів пронісся центральною вулицею Куликівки…
Прибігла Надія. Глянула на свій двір — серце кров’ю облилося: догоряла хата, замість саду — обвуглені стовпчики. Та Бог з нею, з хатою. Що з дітьми? Не була поблажливою доля до дітей Дзюбихи. Згоріло двійко. Прийшла Проня на обід, грався малесенький Миколка. Оля і Василь побігли на вулицю. А тут лихо… Олю заховала в погріб сусідка. Василь теж прихистився у добрих людей. А Пронечка не дожила до двадцятиліття якийсь тиждень, Миколка, кровиночка, ще й говорити толком не навчився… Проню знайшли обгорілою під тим, що донедавна було піччю. Дивно: коса цілою залишилась. А від Миколки й кісточок не знайшли. Ще дві болючі рани запеклись на багатостраждальному серці Надії.
Хоронили Проню без білого вбрання нареченої, без домовини, без усього необхідного. Згоріло все. У що були вдягнені — ото й усі статки. Щось схоже на домовину збили з якихось дощечок, принесених жалісливою односельчанкою. Десь у залишках саду відкопали захований від німців скарб — скатертину та кролевецький рушник. Загорнули Проню у скатертину. Навіть хреста на могилі не мали змогу поставити…
…Печальна історія моєї бабусі. Не повернувся з війни мій дідусь Степан. Довелося вдові з дітьми вісімнадцять літ жити у бригадній хаті й самотужки зводити новий будинок, починати життя з нової сторінки, переборюючи нестерпний душевний біль. На згадку про ті щемні, але такі дорогі моєму серцю події залишився мені кролевецький рушничок. Я берегтиму його, як зіницю ока, бо на ньому — кров і сльози найдорожчих мені людей.
Я частенько проходжу повз місце, де стояла бабусина хатина. І навіюються мені крізь роки біленькі стіни, маленькі вікна, солом’яний дах, великий дерев’яний ґанок і вишневий садок.
Ольга Правдивець,
Куликівка, Чернігівська область
