Як дві циганки обдурили діда та бабу
Літературні недільні читання. Не відразу старенькі й побачили, що їх обікрадено. Тільки як пенсію поштарка принесла, Вірочка у схованку, а там… грошей немає!
НЕВЕЗУЧА. З НЕВИГАДАНОГО
Вірочка Климчукова була таки невезучою. Не тільки вона сама так вважала, а й люди, які знали її змалечку. Невеличка на зріст, сутула, ніби аж горбата – такою і замолоду була. Люди в селі розказували, що немовлям випала вона з колиски і відтоді на спині почав рости горб. Хтось порадив її матері випарювати дитину в молоці, що та й робила, віднімаючи кухоль молока у старших шести дітей. Горб таки не виріс, а сутулість лишилася. Кликали її старших сестер Дунька, Манька, Санька, Мотька, Катька, Олька, а її – тільки Вірочкою – і домашні, і чужі. А коли вийшла заміж за Петра Климчука, і його відтоді в селі чомусь стали називати не Петром, а Петюнею. Та так і до самої старості та до кінця Віроччиних днів.
Казали люди, що якби не обікрали Вірочку з Петюнею цигани, вона б мо’ й до сотні дожила. А після того, як витягнули ті лукаві у стареньких п’ять тисяч гривень, на смерть схованих, вона вже ніби й не жила. Воно-то й роки чималі за плечима, та все ж можна було ще й пожить. Стала вона дуже боятися і в хаті, і надворі. І така її образа, ніби на весь світ брала! Стільки ж раз її в житті обкрадали хто хоч і як хоч. Цигани стали останніми, хто наніс їй тяжку образу.
А вони, ті образи, нанизувалися одна на одну – дитячі, дорослі. Не повернувся її тато з війни. Старші сестри хоч і плакали довго, та змирилися, бо таке горе майже у кожній хаті було, а вона все татуся чекала. Навіть снилося їй не раз, що пізнього вечора відчиняються двері і до хати батько заходить, виймає з торби велику квітчасту хустку і дарує Вірочці…
Виходить, що сон цей був у руку. Одного пізнього зимового вечора завітав до них незнайомець. Виявляється, разом із їхнім батьком у піхоті служив. Він і розказав їм, як загинув той аж у Польщі. І дуже просив друга, щоб той, якщо живим лишиться, розказав жінці й дочкам про його останній день, а наймолодшій Вірочці щоб подарував від нього хустку… Той чоловік, мабуть, був із міста, бо на місцевих дядьків ніяк не схожий. Обіцяв, що забере Вірочку вчитися у місто, та так більше і не приїхав ні разу. Хустку мама наказала дуже берегти, у скриню сховала. Витягне, бувало, її Вірочка, запне, потім до серця пригорне і знову сховає. А колись на Спаса пішли вони з мамою на базар у місто, там до якоїсь маминої подруги чи родички мали заходити. І дозволила мати доньці, нарешті, випнутися у батьків подарунок. А сонечко серпневе припікає… Зняла Вірочка хустку з голови та на плечі й накинула. Іде, пишається. Мати когось там знайомого зустріла, гомонять собі. А коли вже з базару виходили, як ойкне мати: «Вірочко! А хустка де?!» А її немає. Украли так, що й не почула. Хустка була першою великою покражею, яку Вірочка ледь пережила. День і ніч плакала, бо то був єдиний дарунок від тата…
«Невезуча якась ти в мене», – казала їй мати. Як закінчувала сільську семирічку, все чекала того чоловіка з міста, який обіцяв забрати її вчитися. Мабуть, забувся про свою обіцянку. А, може, хтозна як його життя склалося. Чи й живий?… А Вірочка ж так старалася добре учитися в школі і вірила до останнього, що їй відкриється шлях у якийсь технікум. Все було в неї на «відмінно»… Просила мати голову колгоспу, щоб поміг їй паспорт зробить. Та де там!
Забрала її мати на ферму телят порать. Так до тих телят вона наче й приросла на все життя. Як пішла у свої 15 на ферму, то майже до 70-ти і доробила. Там і Петюню свого знайшла. Він фуражиром робив. Дивись, було, й поможе Вірочці корми пороздавать та кізяки підчистить. Став і додому проводити її з роботи повз березовий гайок. Дивись, та й зайдуть туди. У клуб же ні одному, ні другому ніколи було ходить, та й вдягтися не було у що. Сходили пішки у сусіднє село у сільраду розписалися, і перейшов Петро до тещі в прийми, бо старші сестри його нареченої вже всі заміж повиходили, а Вірочка сказала, що не покине маму одну. А у нього теж батько з війни не повернувся, із матір’ю в хаті брат менший лишився жить. Отож пішов він у прийми і поряд із Вірочкою Петро для всіх сільських швидко став Петюнею.
Не минуло й півроку, як народився у них гарний хлопчик. Невезучій Вірочці і тут перепало. На той час мало кому кесарів розтин робили, а їй довелося. Аж у Чернігів возили. Казали лікарі, що така біда через її хвору спину. Мріяла вона про доньку, та сказали, що більше не можна народжувати. Словом, невезуча…
Старалася Вірочка хтозна-як, щоб у передовиках колгоспних буть. Так уже тих теляток, як дітей, гляділа. І чаї їм вдома варить, щоб не поносили, і днює, буває, що і ночує біля них… Та все немає тих показників, щоб не тільки на премію, а й на медаль подать. А Вірочці все хотілося на відмінно, як і у школі…
Помітило колгоспне начальство Віроччині старання і здобутки і справді стало «готувать» її на медаль. І отримала б вона її, якби не попалася із торбинкою дерті у руки облави з району. Тоді саме такі облави були в моді… Яка вже там медаль! Добре вчили її як на світі жить! Ще й покарали – вона порала групу новонароджених телят, а перевели на групу відгодівлі. Як же плакала Вірочка за тими малими телятками, бо поставили на її місце таку нечупару, що зовсім занехаяла їх. Як же і шкода було малих! Ну її покарали, так а теляток же навіщо?!
На відгодівлі зарплата була вищою, та і ту злощасну торбинку зручніше було вкрасти. Без торбинки з ферми – ніяк! Саме з тієї торбинки і годували вдома Вірочка з Петюнею і поросяток, і теляток. Копієчку до копієчки збирали та все на книжку – щоб надійно, щоб не вкрав ніхто. Ні з’їли, ні зносили. Бо обоє мріяли про те, як поїде їхній син у Київ навчатися, буде він хоч лікарем, хоч учителем, як куплять йому машину і хату… Ще і в 1990-му продали вони п’ятеро свиней вгодованих, двадцять поросят і всі гроші за них на книжку поклали.
До 1991-го назбирали вони й на хату, і на машину. Та так все, назбиране тяжкою працею, на книжках і залишилося. Вірочка ті радянські книжки до кінця днів берегла, ховала разом із грошима і все сподівалася щось колись отримати.
Та коли вкладники отримували по 50 гривень із своїх рахунків, Вірочка з Петюнею не доїхали у район, бо ще обоє робили на фермі. Треба було брать вихідний, та ще й машину найнять, бо своєї не було. А от коли по тисячі із книжки давали, вони всі діла лишили, давай людей питатися, які документи коли і куди взяти, щоб не прогадать. Всі черги у банку вистояли, за все розписались. Видали їм біля каси не гроші, а карточки, і кажуть, що треба тепер їм із карточками іти до банкомату і там получать по тисячі…
Вони вперше почули те слово «банкомат». Підійшли до нього, позаглядали, постукали… може хто те віконечко відчинить та вигляне… Бачили, як деякі люди підходили і відходили з грошима в руках. Тільки хто ті гроші їм давав, так і не зрозуміли. Аж до смерку достояли вони із карточками в руках, та так і не діждалися. Похнюпили голови та й поїхали додому.
«Отак обдурили нас, – розказувала Вірочка кумі, – сказали, що дадуть нам у банкоматі гроші. Другі люди підходили, заглядали туди, і їм із ящика висовували гроші, і всім без здачі. А ми з Петюнею обоє підходили, стукали у те віконце, а воно як телевізор. Тільки нікого там не видно. А може і нас не побачили, бо ніхто й не виглянув. Достояли ми до смерку, люди вже з роботи йдуть, мабуть, і з того банкомату порозходилися, а віконце оставили світиться. Кажу дідові: ти хоч шоферу не признавайся, що нас і тут обдурили…».
Додому як приїхали, все мовчали одне до одного. Ото тільки кумі і повідала про свою біду. Пропали не тільки десятки тисяч на їхніх книжках. Їм обом здавалося, що разом із отими грошима, заробленими тяжкою працею на фермі, все життя втратило суть. Хоч би було по тисячі отримать, і то – не вийшло… Та кому про це розкажеш. Хіба одні вони такі?
У Вірочки з кожним днем підкошувалися ноги… Не купила синові ні хати, ні машини. Він і інститут закінчив, і учителем став… і ніколи про ті гроші на їхніх книжках не згадував. А вона згадувала, особливо тоді, коли вночі нестерпно боліли ноги і руки, і не спалося. Ніби ждала того моменту, коли з докором скаже їй син, що прожила – тільки для колгоспу. Та він, приїжджаючи, ніколи такого не говорив. У них, дітей та внуків, було своє життя, суть якого Вірочці було важко збагнути. Одним раділа – приїжджають на красивій машині, гостинці везуть. Головне, що всі сусіди це бачать – який у них із Петюнею хороший син!
І хоч син, приїжджаючи, завжди говорив тільки одне: «Ви тільки живіть довго із татом, щоб нам було до кого їздити…», – Вірочка своє думала. Сили залишали її. Треба було щось і на смерть зібрати. Від своїх з Петюнею пенсійок по кілька сотень відкладала щомісяця та ховала під клейоночку на столику, що в хатині. Сама вже давно не ходила ні в лавку, ні на базар, а Петюні все наказувала, щоб як піде, не тратив зайвого, щоб було дітям за що їх поховати. І він слухався.
А одного разу восени, коли Вірочка із Петюнею вибралися на свій город, на путі біля криниці де не візьмися – циганка. Давай випитувать старих, за скільки б вони хату продали, та чи скоро їх діти до себе заберуть. Вони сіли та й розказують усе, як і є. Аж тут тій циганці води напитися схотілося! І ні, щоб їй відро підставити – так пошкутильгав Петюня до хати, відімкнув, чашку виніс, як культурній. Доки вовтузилися всі біля того відра, друга циганка із-за рогу хати всередину прошмигнула, із стандартної для села схованки гроші витягнула, і гайда! А ця водички напилася, подякувала…
Не відразу старенькі й побачили, що їх обікрадено. Тільки як пенсію поштарка принесла, Вірочка у схованку, а там… грошей немає! Відтоді миттю стала «здавать». Не так тих грошей жаль, як болить душа, що все життя їх десь та обдурювали, десь обкрадали. Сядуть до столу, то Вірочка й розкисне… Петюня чарочку хильне, та і рубає собі тихенько дрова, а у Вірочки вже так не виходить, бо здоров’я здає. Її рідна кума, яка ніколи в житті не підвела, все ж бо і людям у лавці розказала, як цигани Климчукових обікрали. А люди ж бо… є люди. Одні співчували, інші раділи, мовляв, так і треба їм, щоб не «пхали у чулку», а сьогоднішнім днем жили. Від тих пліток ще швидше танула Вірочка.
Починалося літо. Ще і варення із полуниці, як щороку, зварила і в баночки розсипала… Присіла на лаву та й каже Петюні: «Щось я втомилася…». Похилилася і… все. Як жила тихенько, так і пішла. «Невезучою була Вірочка», – так за поминальним столом говорили її сільські ровесниці, згадуючи всякі моменти її життя, бо вже і кума після смерті ліпшої подруги могла розказать і про медаль, і про банкомат… А інші, слухаючи, витирали очі кінчиками хустин і… згадували своє. Бо у житті кожної було так багато чого схожого на життя невезучої Вірочки.
Олександра Гостра
