Максим Улько: «Моя стихія – травматолого-опікова хірургія»
Буває, що діти спадкують професію батьків. Тому, що ті зробили правильний професійний вибір, тож віддані йому на все життя. Скажімо, дорогою батьків – завідувача хірургічного відділення Олександра Васильовича і медичного директора Олесі Леонідівни Драг пішла їхня донька Валерія. Приклад Степана Івановича та Людмили Євгеніївни Балюків наслідувала їхня донька Оксана – сімейний лікар, ендоскопіст та анестезіолог. У офтальмолога Владислави Олегівни Черевко син Олександр, теж офтальмолог. Обоє працюють, як і названі колеги, в Носівській міській лікарні ім. Федора Примака.
Біль чужий і батьків – в медичний вуз привів
Але батьки і родичі Максима Улька – не лікарі. Він змалечку близько до серця приймав біль (особливо дитячий), коли комусь ставало зле. Негайно викликав швидку допомогу, сам робив що міг. Тому ще задовго до закінчення школи визначився з фахом – стати лікарем. Микола Олександрович та Наталія Федорівна були задоволені синовим вибором. «Добре, що у нас буде свій лікар. Найближчий і допомога найшвидша», – говорили.
Щоб стати лікарем, Максим вступив до Української медичної стоматологічної академії на лікувальний факультет. Успішно навчався: лекцій не пропускав, які сильний викладацький склад читав, у науковій бібліотеці працював, користувався додатковими інформаційними джерелами. Тому отримав достатній теоретичний багаж знань, що є вагомим підґрунтям якісної лікарської діяльності.
Де практики надбав, там і працювати став
Свою кваліфікацію Максим Миколайович підтвердив при проходженні інтернатури у опіковому відділенні (обрав неординарну хірургію) Чернігівської обласної лікарні і в Академії післядипломної освіти ім. П.Я. Шупика. Продемонструвавши високу обізнаність у складній частині медицини і набуті практичні навички, оцінивши їх, Максиму Миколайовичу запропонували працювати у головній лікарні Чернігівщини.
Опіковим відділенням чверть століття завідує Віктор Васильович Яременко, виходець із Талалаївщини. Закінчивши Ніжинське медичне училище, розпочинав трудовий шлях на малій батьківщині (завідував ФАПами у селах Займище і Поповичка). Затим – Київський медичний інститут імені О.О. Богомольця і обласна лікарня. Опікове відділення, де хорошу лікарську практику пройшов Максим Улько, єдиний в області центр з надання спеціалізованої як консультативної, так і стаціонарної допомоги хворим з опіками та їх наслідками. Пріоритетні напрями його роботи – опанування й упровадження в практику новітніх методик лікування. Проводяться пластичні операції не тільки опіковим, а й хворим з глибокими дефектами шкіри, м’язових тканин, травмованим, з пролежнями і глибоким некрозом тканин. Виконується широкий спектр реконструктивно-оперативних втручань.
Перше випробування для Максима Улька було надзвичайно складне.
Лікував хворого з Козелеччини, який підпалив себе. Опіки пошкодили 70 відсотків шкіри. Вдало зробив багато її пересадок та інші важливі процедури, аби поставити на ноги горільця. Це була його перша важлива перемога.
Не один подібний випадок. І кожен – завдяки відмінним знанням і практичним навикам, надбаному досвіду закінчувався ефективним результатом. Це свідчить про те, що Максим Миколайович – справжній лікар. Про це говорять і хворі з його рідної Носівки, сіл, а також з інших регіонів. Бувало, приїде в гості до батьків на вихідні, а його чекають. Тим більше, у Носівській лікарні багато років не було травматолога.
Ним, по суті, став класний хірург Олександр Драга, який завідує хірургічним відділенням. Був унікальний випадок, коли Олександр Васильович надав першу допомогу двом надзвичайно травмованим чоловікам, що знаходилися у літаку, який упав.
«Стільки переломів одночасно я не бачив. Збирав дрібні уламки кісток і ретельно складав. Із завідувачем відділення інтенсивної терапії Валентином Григоровичем Радченком досить тяжкий стан обох стабілізували і надійно підготували для транспортування до лікарні швидкої медичної допомоги, що в Києві», – згадує неймовірний рятівник.
В обласній лікарні у Максима Миколайовича все склалось добре. Він був на хорошому рахунку. З ним працював Валентин Миколайович Кошіль із Сосниччини (мій земляк). Але, у силу певних обставин, не просто було залишити улюблену роботу і дружний колектив. І шукати нове місце під сонцем, починаючи з чистого папірця. Посади опікового хірурга в місцевих лікарнях немає. Довелось їхати у Київ, де багато працює і носівчан. Серед них є лікарі і сестри медичні.
І оперував, і ковід лікував
Максим Улько навчався на курсах з травматології і ортопедії у Академії післядипломної освіти ім. П.Я. Шупика. Працював у відділенні кістково-гнійної хірургії разом з 87-річним Олександром Литвиненком, котрий перший в Україні почав робити кістково-аутопластикові операції (пересадка кісток). Олександр Михайлович багато років завідував відділенням. Тепер він трудиться із сином Русланом. А також – наш земляк Володимир Іванович Татарчук із села Козари.
Максим Миколайович досконало освоїв методику Литвиненка, яку практикують небагато кісткових хірургів, і зробив не одну складну операцію. Але в період пандемії коронавірусу лікарню перепрофілювали на лікування нової хвороби. Щодоби приймали 60-80 тяжкохворих, які потребували негайної штучної вентиляції легень. То було досить велике навантаження на кожного лікаря, випробування його сил у боротьбі з тяжким недугом. Дорога була кожна хвилина. І головне – безперебійна наявність кисню. Хворі приїжджали навіть зі своїм. Лікарі були бійцями зі смертю, ризикуючи стати її жертвою. Серед них був і Максим Улько. Він усе робив, аби подолати небезпечну недугу, якою заражалося багато людей.
І знову випробування для багатопрофільного лікаря. Коли почалася російсько-українська війна, у відділенні провели скорочення медперсоналу, перевели на неповний робочий день. Їздити на роботу щодня у столичну лікарню стало невигідно. Якраз із Носівської лікарні перевівся в лікарню УМВС у Чернігові прекрасний травматолог Олександр Володимирович Швецов, де він більше затребуваний. Тож Максим Улько його замінив.
Його спеціалізація – неординарні операції
Хворих у кваліфікованого травматолога побільшало, як і обов’язків. Окрім лікування амбулаторного, ще й хірургічне – операції травматологічні і опікові. Максим Миколайович закінчив курси опікових хірургів і анестезіологів. Став надійним помічником хірургів і у відділенні інтенсивної терапії. Мій батько Петро Семенович (вічна йому пам’ять) із села Купчичі, що на Сосниччині, казав золоті слова: «Те, що знаєш, що вмієш, за плечима не носити, воно в житті знадобиться».
Згодилась Максиму Миколайовичу робота у опіковому відділенні обласної лікарні. Тепер своїх хворих з опіками і ранами не направляє туди, де він працював. Наскільки це менш затратно для хворих і їх рідних! А головне – лікування на рівні його колег.
«Ой, подруженько, допоможи мені. Каструля випала з рук , і окріп вилився на ноги. Не можу ступити», – голос, повний болю і розпачу, розірвав настояну тишу у обійсті Галини Василівни Лободи, що мешкає в селі Лихачів. Біль із слухавки взяв її за душу. – «Я миттєво зателефонувала швидкій допомозі і лікарю ортопеду-травматологу Максиму Ульку, батьки якого – мої куми. Він прибув, як солдат по тривозі. Зважаючи на високий ступінь і масштаби опіків, міг би направити постраждалу у обласну лікарню. Але Максим Миколайович цього не зробив, бо впевнений у своїх професійних силах. Заходився біля моєї Галини, як біля малої дитини».
Максимум уваги і старань, досвіду і знань. Так ставиться до кожного хворого. І серйозно потерплій стає краще завдяки якісній пересадці шкіри і прогресивній методиці лікування. Справжній лікар докладає багато зусиль, аби жінку поважного віку поставити на ноги.
Закінчивши прийом хворих, (а їх щодня багато різного віку і з різними болячками), Максим Миколайович поспішає у хірургічне відділення, щоб зробити Галині Лободі перев’язку разом з сестрою медичною Тетяною Петрівною Харченко. Використовує апарат для лікування ран, який подарував лікарні благодійний фонд «СпанБонд».
«Я першу пожиттєву стипендію принесла на ліки популяризаторці дитячої книги на Чернігівщині, добрій людині Галині Лободі (працювала в обласній дитячій бібліотеці). Аби вона швидше видужала», – аргументувала вчителька англійської мови з понад півстолітнім стажем Носівського ліцею №1, Заслужений вчитель України, доцент Українського державного університету ім. М.П. Драгоманова, стипендіантка Міністерства освіти і науки України Зоя Дмитрівна Пуха.
І навіть лікарські руки – зцілення запорука
– Максим Улько – лікар від Бога. У нього навіть руки цілющі. Торкнеться місця, де болить, – і воно вже не турбує. А яка в нього добра душа і щире серце! Я вже починаю ходити, а раніше без ходуль не могла ступити і кроку. Радію, що не у візку виїду з лікарні. А вийду здоровими ногами. Дякую Максиму Миколайовичу, що твердо на них мене ставить, – говорить Галина Лобода.
У сусідній палаті – молодий пацієнт Вадим Трухан із села Держанівка. У нього теж проблеми, але іншого характеру.
– Я пошкодив хребет. Лікувався в Інституті нейрохірургії. З часом рани знову відкрились, і мене доставили в одну з лікарень області, – каже Вадим. – Однак там не прийняли, а привезли у Носівську лікарню. Там біля мене заходився хороший лікар Максим Улько – надзвичайно добрий і простий, знаючий і беручкий. Щодня цікавиться моїм самопочуттям, робить все необхідне для подолання тяжкої недуги. А це обнадіює, розвіює гнітючий настрій. Адже все робить доладно: вибрав дрібні осколки кісток, гній, що загрожував організму. Це полегшило важку недугу.
До Максима Миколайовича ідуть на прийом хворі і з недугами ніг, хребта, діти зі сколіозом та іншими патологіями. Детально обстежує, призначає ефективне лікування. Направляє й в унікальне відділення реабілітації та фізичних методів оздоровлення обласної дитячої лікарні (завідувачка – Алла Анатоліївна Демченко), де новітнє медичне обладнання. Завдяки йому лікарі позбавляють дітей та підлітків багатьох болячок. Ще й такий у нього контингент – поранені і травмовані військовослужбовці, котрі приїхали у відпустку чи демобілізовані з російсько-української війни (якщо це не складні проблеми, то, полікувавшись у нього, повертаються знову на фронт). А ще – переселенці (їх багато в Носівці). З такої категорії жінка поважного віку суботнього дня у підсобному господарстві травмувала руку. Думала, що перелом. А їй пощастило: Максим Улько у стаціонарі, навіть у вихідний робив обхід своїх хворих. На щастя, виявив забій, призначив потрібне лікування.
– Максим Миколайович Улько – лікар-універсал, який, взявши на себе велику ношу, підставляє плече нам, хірургам (мені і Олександру Васильовичу Дразі), аби зберегти хірургічне відділення, а то й лікарню, – зазначив досвідчений хірург і лікар УЗД, депутат Носівської міської ради Руслан Валентинович Шульга. – Він дуже потрібний колегам, наш надійний помічник. Вихідного дня постійно чергує у відділенні інтенсивної терапії, куди теж приходять по його допомогу. А ми при потребі допомагаємо йому. І приємно, коли його і наші хворі повертаються здоровими до сім’ї й до роботи.
Микола Кохан, фото Василя Оксимця
