На червоній землі Парагваю. Розповідь мандрівного журналіста

Про цю країну рідко що почуєш. Тут ніколи не відбувається нічого резонансного, сюди не їдуть туристи, а багато хто щиро плутає Парагвай з Уругваєм. Розташований у «ведмежому куті» Південної Америки, Парагвай не має виходу до океану, сюди немає жодного прямого авіарейсу з Європи. Країна не славиться природними й архітектурними пам’ятками, тут не проходить Андський хребет, імперія інків не залишила на території Парагваю майже жодних слідів. Це одна з найбільш індіанських країн світу – мова гуарані є офіційною і поширена нарівні з іспанською. Однак Парагвай цікавий своєю сутністю, своїм незвичним духом, час тут немовби рухається повільніше, ніж в іншому світі. Парагвай – це Латинська Америка 30-40-річної давнини.

«Ми в Парагваї живемо як у Бога за дверима. Ані революцій, ані війн…»

Коли потрапляєш на південний схід Парагваю і бачиш тамтешні краєвиди і ландшафти, то відразу згадуєш горбисті рівнини Середнього Подніпров’я або Поділля. З тією тільки різницею, що українська земля – чорного кольору, а парагвайська – червоно-коричневого. В ній багато міді, і вона така ж родюча, як наші чорноземи. Почути українську мову на південному сході Парагваю можна доволі часто, адже тут живе кілька тисяч родин, чиї предки понад 80 років тому осіли на парагвайській землі. Історія української еміграції до цієї країни значною мірою заслуговує на епітет «унікальна». Дійсно, на відміну від Канади, Бразилії або Аргентини, куди упродовж лише ХХ століття накотилося кілька хвиль переселенців з України, до Парагваю «адресно» їхали лише упродовж трьох років – з 1936-го по 1939-й. І приблизно на 80-85 відсотків це були переселенці з Волині (решту складали жителі Північної Галичини й Білоруського Полісся). Унікальність цієї еміграції також і в її причинах. Річ у тім, що 1935 року Парагвай закінчив безглузду, але переможну для нього Чакську війну з Болівією (воювали за начебто нафтоносні райони Гран-Чако, де нафти потім так і не знайшли). Зазнавши великих людських втрат, уряд Парагваю постав перед проблемою відновлення населення, і звернувся до європейських країн з проханням прислати їм мігрантів.

Переселенцям обіцяли вільні землі і податкові послаблення. П’ять держав – Німеччина, Польща, Австрія, Італія і Швейцарія – зголосилися допомогти Парагваю і організували еміграційну кампанію, в результаті якої країна отримала десятки тисяч роботящих людей, переважно землеробів. Нинішня українська Волинь, як і Галичина з частиною Берестейщини, у той час належали Польщі, і звідти до далекої південноамериканської країни вирушило близько двох тисяч сімей. Українські селяни дуже потерпали під польським гнітом, і еміграція була для них чи не найліпшим способом покращення свого життя.

Хвилі українських мігрантів, які прибули до Парагваю у 1936-1939 роках, пощастило двічі. По-перше, на їхню долю не випали жахи Другої світової війни, а по-друге, вони потрапили до країни, в котрій ніколи нічого не відбувається. Дійсно, після Чакської війни і «революції гуарані» 1947 року у Парагваї не трапилося нічого резонансного (якщо не брати до уваги «полювання на комуністичних відьом» за Стресснера у 1956 році й усунення від влади самого Стресснера у 1989-му). Держава ніколи не заважала жити своїм громадянам, а в роки неврожаїв навіть допомагала землеробам. Донедавна у Парагваї не існувало ПДВ, а зараз він найменший у Південній Америці – 10% (для порівняння: у сусідній Бразилії – 27%, в Аргентині – 21%).

Українським переселенцям було важко обживатися на парагвайських теренах, адже їм доводилося в буквальному сенсі відвойовувати вільні землі у субтропічної сельви. Додайте невідомі раніше людям з Волині та Галичини тропічні хвороби, отруйних змій і комах… Але так було лише спочатку. До Парагваю прибули селяни-землероби – люди працьовиті і завзяті. З часом усі, хто того прагнув, налагодили власне господарство і стали успішними землевласниками. Держава їм у цьому ніколи не заважала, а для «цивілізованого демократичного світу» Парагвай начебто й не існував.

За десятки років спокійного життя на українських землях Парагваю (це перш за все департамент Ітапуа) утворився своєрідний землевласницький лад – кожна родина має власну землю (від десятків до сотень гектарів), кілька одиниць сільськогосподарської техніки, велику кількість різної худоби і впевненість у завтрашньому дні. Селяни України могли б лише позаздрити своїм етноспіввітчизникам у далекій Парагвайщині, – в Україні знайдеться небагато господарів на селі, що мали б у приватному володінні 70-100 гектарів землі, власний млин або тартак (лісопилку), три трактори, комбайн, півсотні корів, 20-30 свиней. Річний прибуток звичайної сім’ї українських землеробів складає тут кілька сотень тисяч доларів США (і, повірте, це не перебільшення). «Ми живемо в Парагваї наче у Бога за дверима. Ані революцій, ані війн», – так сказала мені одна з тамтешніх українок, дід якої прибув до Південної Америки із села під Ковелем.

І ще така цікава деталь – серед парагвайських українців певним чином «законсервувалася» мова їхніх волинських предків. Наприклад, слів «працювати» або «ремонтувати» не було на Волині у 1930-х роках, замість них і досі говорять «робити» і «лагодити». А фраза «радіо спіймало американську радіохвилю» на мові українців Парагваю звучатиме зовсім екзотично – «радіо злапало Америку». Тож не дивно, що 87-річний Іван Рожик під час бесіди зі мною попросив: «Ви не говоріть по-українському, ви говоріть по-нашому»…

Стресснер

Упродовж трьох десятиліть у другій половині ХХ сторіччя Парагвай неодмінно асоціювався з іменем диктатора Альфредо Стресснера (там його називають Стросснером). Прийшовши до влади 1954 року, він залишався одноосібним правителем країни, поки не був зміщений власним зятем. Правління Стресснера позначилось повним несприйняттям «лівих» ідей. Парагвайські тюрми були переповнені «політичними», хоча нерідко люди потрапляли туди помилково або через непорозуміння. Ось приклад. На початку 1960-х років один з українських землеробів захотів переобладнати бензиновий двигун на дизельний, і з цією метою десь роздобув радянський технічний журнал. Він не містив жодної політичної пропаганди, але на обкладинці журналу над його назвою дрібними літерами був надрукований відомий лозунг: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь». Цього виявилося достатньо, щоб нещасний селянин потрапив до в’язниці. За кілька тижнів його відпустили, але з того часу він зарікся читати радянські журнали…

Незважаючи на подібні факти, Альфредо Стресснер з великою повагою ставився до парагвайських українців, котрі працювали на землі або займалися іншими суспільно значущими справами. Він навіть особисто відкривав погруддя Тараса Шевченка в місті Енкарнасьйон у 1976 році, у присутності гостей не тільки з Парагваю, а й з українських громад Бразилії, Аргентини, Канади. На п’єдесталі погруддя викарбувані слова: «Великий поет і національний пророк України».

Сучасні українці Парагваю згадують Стресснера добрим словом, адже при ньому в країні була стабільність. Тримаючи курс на економічну незалежність, режим Стресснера відмовився від зовнішніх позик і досяг «економічного дива» – з 1962 по 1981 рік ВВП країни незмінно зростав. Парагвай став найбільшим у світі експортером сої, сільське господарство механізувалось, з’явилась промисловість і торговельний флот. Добре жилося за «диктатора», як його воліла називати радянська пропаганда, всім трударям-нащадкам мігрантів: не лише українцям, а й полякам, німцям, італійцям, японцям. А от індіанців Стресснер чомусь дуже не любив. Від 250-тисячного племені гуарані залишилось 30 тисяч, а від колись багаточисельного племені аче, котре перебувало на початковій стадії людського розвитку, вціліло 500 чоловік. Стресснеру пощастило не загинути в результаті державного заколоту, як це часто буває в Латинській Америці. Відсторонений від влади, він доволі щасливо доживав свій вік у Бразилії і помер у 93 роки.

Одеське «коріння» губернатора Ітапуа

На півдні Парагваю можна не лише почути українську мову, а й побачити українські прізвища на бігбордах або вивісках. «Portador de coche Studenko» («Автоперевізник Студенко»), «Abogado Pedro Czeraniuk» («Адвокат Петро Жеранюк») – це на головній вулиці Енкарнасьона, «Gobernador Yoni Schmalko» – а це передвиборча агітація уздовж автомобільних доріг у департаменті Ітапуа. Саме в гостях у «гобернадора», тобто губернатора Ітапуа, Джоні Шмалко, мені пощастило побувати в один із днів мого двомісячного перебування у Парагваї.

Історія роду Шмалко значно відрізняється від «волинського стандарту» переважної більшості парагвайських українців. Дід Джоні – українець Федір Шмалко – походив з Одеси, воював у Білій армії, і 1920 року був вимушений залишити батьківщину, емігрувавши до Сирії. Вже звідти разом з дружиною-сирійкою перебрався до Південної Америки, воював під проводом відомого генерала Івана Бєляєва за Парагвай у Чакській війні. І осів у Парагваї назавжди. Джоні Шмалко – його онук і представник другого родового покоління, що народилося на берегах Парани. Яка тільки кров не тече нині у жилах роду Шмалко: українська, російська, сирійська, французька, чеська, парагвайська! Однак, незважаючи на те, що Джоні майже не говорить українською мовою, він вважає себе етнічним українцем і членом української громади. Раніше був мером Енкарнасьона, тепер керує регіональним осередком однієї з найвпливовіших партій Парагваю – «Колорадо» («Червоні»), а влітку 2018 року переміг на виборах і очолив один з найбільших у країні сільськогосподарський регіон. А ще Джоні Шмалко – затятий колекціонер ретро-автомобілів. Найперший «експонат», старе американське спортивне авто, він буквально по гвинтику збирав колись разом з батьком. Його мрія – відвідати Одесу, одну з «колисок» свого роду.

Головний українець Парагваю

57-річний Андрій Троцюк – Почесний консул України в Парагваї, успішний промисловець і найвпливовіший серед парагвайських українців. Народився він у Парагваї, але його предки прибули на цю червону землю з Волині у 1938 році. Дитинство Андрія не було легким, – він і досі згадує, як ходили босоніж, бережучи взуття для свят. Але, незважаючи на життєві складнощі, батьки виховали в Андрієві та інших дітях (у нього є молодші брат і сестра) працьовитість і чесність. Після навчання в Буенос-Айресі та Асунсьоні він повернувся до рідного департаменту Ітапуа і з часом створив велику агропромислову фірму та кілька торговельних компаній.

2002 року МЗС України призначило Андрія Троцюка Почесним консулом України в Парагваї. Саме завдяки ньому було скасовано візовий режим між країнами, і Парагвай став для українців першою безвізовою країною Південної Америки. Знаходячись за 12 тисяч кілометрів від землі своїх предків, Андрій не забуває про те, що він – українець, і підтримує розвиток української культури в Парагваї.

Андрій Троцюк – людина зайнята і багато пересувається по світу, застати його в робочому кабінеті або в офісі Почесного консульства дуже важко. Але мені пощастило, і він знайшов час для зустрічі з мандрівним журналістом з України. Познайомившись і поспілкувавшись з Андрієм Троцюком, я вкотре переконався, що українці, куди б їх не закинула доля, завжди стануть вправними господарями. Навіть тут, на червоній землі далекого Парагваю.

Фрам

Неофіційною «столицею» українців Парагваю вважається невелике містечко Фрам, що за кількадесят кілометрів на північ від Енкарнасьона. Саме в цій колонії (у Парагваї цей термін означає сільськогосподарське поселення) почали селитися і обживатися переселенці з України у 1930-х роках. Назва Фрам виникла від однойменного норвезького судна, на котрому Фрітьоф Нансен і Руаль Амундсен ходили на Північний полюс і до берегів Антарктиди. Але яке відношення має норвезьке судно до парагвайської колонії? Справа в тому, що першою почала розробляти тутешні землі, вирубуючи субтропічні ліси і вивозячи деревину в інші країни, компанія, якою керував норвежець Педро Крістоберсен (головна вулиця Фрама носить його ім’я). Вже потім тут з’явились українські, польські і білоруські переселенці, які вирубали залишки лісів, розорювали поля, облаштовувалися і вели власне господарство. Родюча червона земля парагвайського півдня, отримуючи достатньо вологи з неба, завжди давала рясні врожаї, тут ростуть пшениця, овес, кукурудза, просо, рис і навіть небачені на Волині цитруси.

Сьогодні у Фрамі живе близько 10 тисяч чоловік, багато з них є етнічними українцями, або зрідка – вихідцями зі змішаних родин. Серед них і нинішній мер Фрама – 34-річний Алваро Скапіні-Боярчук (його батько – італієць, а мати – українка у другому поколінні переселенців). У центрі містечка діє Богоявленська православна церква, на недільні богослужіння до якої (ведуться іспанською і українською мовами) приходять до двох сотень вірян. А щоб переконатися в українській сутності Фрама, треба пройти місцевим кладовищем і прочитати прізвища на надгробках. Запала в пам’ять епітафія на одному з них, на могилі Пилипа і Федосії Семенюків (вони були серед перших поселенців Фрама): «Приїхали здалека, сповнені ілюзіями. Залишили спогади і відійшли у вічність. Ми будемо пам’ятати вас завжди».

Серед фрамських «колоністів» живе чимало представників першого покоління, котре народилося в Парагваї від батьків-українців наприкінці 1930-х та у 1940-х роках. Один з них – 78-річний Степан Лисий. Він з усмішкою згадує ті часи, коли у Фрамі ще не було електрики, й діти ловили світляків і збирали їх у скляні банки. Увечері вони світились настільки яскраво, що можна було читати книги. Розповідає, як переселенці з Волині та білоруського Полісся завжди ходили в постолах, і навіть до церкви йшли у них. А якщо хтось із чужинців заїжджав до колонії, то обов’язково був битий.

Неподалік від Фрама знаходиться місцина під назвою Тарасівка. Колись це було невеличке поселення українських мігрантів, які вирішили саме так увіковічнити ім’я Тараса Шевченка. А якби у 1960-х в департаменті Ітапуа не пройшла хвиля перейменувань на іспанський лад, то й досі на карті Парагваю були б і Нова Волинь, і Нова Україна…

«Це Парагвай. Тут усе можна…»

Асунсьон, перша година ночі. Їду темними вулицями старого центру у машині місцевого жителя Рауля. Колись давно він навчався у Львівському політехнічному інституті (був там єдиним студентом із Парагваю), тому відносно непогано розуміє українську мову. Після вечері в ресторані Рауль вирішив покатати мене по столиці. Коли, сівши до машини, я хотів пристебнутися ременем безпеки, Рауль зневажливо сказав: «Не треба. Це ж Парагвай, тут усе можна».

Нічний Асунсьон виявився майже безлюдним. Біля красиво підсвіченого різнокольоровими прожекторами президентського палацу зробили зупинку. Поки я фотографував, Рауль купив пляшку пива і почав за кермом смакувати пінним напоєм. В Парагваї це можна. Покатавши мене по місту, Рауль поселив гостя в одному з хостелів у центрі Асунсьона, заплативши за чотири ночі і розбудивши при цьому чергового адміністратора. Це Парагвай, тут усе можна…

Олександр Волощук