Магія Азіти. Про книгу іранської поетеси Азіти Кагреман

У перекладах Сергія Дзюби та Надії Вишневської на початку 2017 року побачила світ книжка вибраних віршів українською, російською та перською мовами знаменитої сучасної іранської поетеси Азіти Кагреман «Легше, ніж повітря».

Цю збірку ошатно надруковано в Осло, у Норвегії, в престижному видавництві «Aftab Publication». Пропонуємо вашій увазі відгук Сергія Дзюби на книжку, яка вже викликала резонанс в Ірані, а тепер із нею мають змогу ознайомитися шанувальники поезії в Україні, відривши для себе проникливу і незвичайну письменницю.

Ще до того, як дорога досягне кінця,

Ми закінчуємося.

Вціліє захід сонця на старенькій веранді,

Свято біля тюльпанів.

На вечірніх стеблах сплять втомлені вогники.

А ніч обов’язково продовжить красень-місяць,

Нема лише нас.

У пошуках дощі

Тиняються помаранчевими вуличками.

Дороги довші, ніж наші сни.

(«Дороги і сни», тут і далі – переклади Надії Вишневської)

Авторка цієї дивовижної збірки Азіта Кагреман народилася 3 квітня 1962 року в іранському місті Мешхед. А з 2006-го вона вже мешкає в Швеції, зараз живе в улюбленому, мальовничому місті Мальме. Член Спілки письменників Ірану та впливового шведського ПЕН-клубу. Має сім поетичних книжок на фарсі (перською мовою) і збірку шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат почесної Премії принца Вільгельма від шведського ПЕН-клубу та Малої Нобелівської премії (Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля). Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Її чоловік – видатний іранський поет Сограб Рагімі – трагічно загинув: його тіло знайшли на околиці міста в спаленому автомобілі. Досі обставини смерті Сограба нез’ясовані. Дружина надзвичайно важко перенесла загибель свого коханого, тож фактично ця книжка – її пам’ять про неординарного та благородного чоловіка, дотепного й іронічного у своїх чарівних віршах, які ми теж із задоволенням перекладали з Надією Вишневською.

Сограб відзначений престижною Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», і він дуже щиро радів цій нагороді в Україні, вступив до нашої Академії… Поет і зараз незабутньо посміхається зі світлин – так, ніби наразі нічого й не змінилося; він знову спілкуватиметься зі своєю, такою вродливою Музою, гулятиме містом, яке вже стало для нього рідним, насолоджуючись краєвидами та свіжим повітрям, і життя триватиме вічно… Бо як інакше?!

Більше ні звуку,

Ні співу,

Ні погляду.

Одним-одне тіло,

Що більше не втне говорити.

Там сплять ті,

Хто був нами колись.

З-за віконець нічних

Ми себе споглядаємо:

Ми лежимо на тахті.

Поступово,

Поволі вмирали ми,

А тепер залишились у натовпі

Сорочки порожні

Поміж подорожніх.

(«Смерть»)

Письмо Азіти – незвично мудре, мов істина, яку неможливо вловити та збагнути одразу. Ним потрібно насолоджуватися, наче вишуканими напоями – маленькими ковточками, поступово відкриваючи для себе найсуттєвіше та найважливіше. Її душа – неспокійна, чутлива до людського горя, а водночас – легка та невагома, адже увесь час тягнеться до світла. А вірші – то справжня магія, прониклива, загадкова і неповторна, ніби музика Моцарта та Шопена, дивовижні картини моїх улюблених Шагала і Чюрльоніса, пристрасні поезії Лорки та Антонича:

Мені досі сниться

Червоний велосипед

На зеленому літньому березі

Розмаялась у воді

Тінь мого волосся

А жмені

Повні винограду

Дорослішати

Рости було складно

На колючках і камінні

Втрачати по одній барвисті скляні кульки

для дитячих ігор

І без друзяки

Сидіти самій у провулку

А він дзеленчить у амбарі

Фото зеленої дороги на стіні

(«Червоний велосипед»)

І вмить зримо бачиш велосипед, який ніби горнеться до дерева. І волосся красуні, розтріпане у воді. І соковиті грона винограду – в тендітних долонях. Заповітні дитячі мрії… Роки, які втрачаються, наче кольорові кульки, що так прикро і невпинно вислизають із рук, а ми просто не в змозі їх підібрати на тернистій життєвій дорозі. Бо вічно поспішаємо, наздоганяючи примхливий горизонт. Дорослішаємо, а потім непомітно старіємо в суєтній людській юрмі між сірих буднів і незворушного каміння.

Та дитячий велосипед, зачинений у коморі, такий начебто непотрібний, сиротливо стоїть, все сподіваючись на диво. Він – надто старомодний, аби не любити людей, нас із вами, котрі також колись були малими безтурботними дітлахами… І ти відчуваєш, що ці уривчасті, такі начебто розрізнені файли-спогади складаються в чудернацьку мозаїку, що раптом оживає, постає перед очима, немов кадри давньої кінохроніки, цілющої у своїй не вигаданості…

На основному фото: Азіта Кагреман

Пишу ці рядки, і мені вчувається дзеленькання мого чудового приятеля-велосипеда, що досі кличе мене, виманюючи проїхатися рідними просторами у звабливу невідомість, як не раз траплялося в моєму дитинстві. Тільки хіба зайдеш двічі в одну й ту ж річку? Звісно, я не почуваюся зрадником, та й того першого в моєму житті триколісного велосипеда давно немає на світі. Однак я тепер знаю, що це таке – іржавіти в старій коморі, коли ти раптом випав із гри чи то звичного, повсякденного життя.

Ось які глибоко ностальгійні асоціації навіяв мені невеликий, але такий ємкий вірш іранки Азіти Кагреман! Власне, по суті, кожну її магічну поезію можна коментувати до нескінченності. І в цьому – справжній талант великої Азіти.

Хочу щиро подякувати чудовій перекладачці з фарсі та художниці Надії Вишневській, яка, мешкаючи у Львові, відкрила для мене іранську поезію.

Сергій Дзюба

президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України,

письменник, перекладач