Операція «Городня»: три засновники Гельсінської групи на одному процесі
Прихований судовий процес 1978 року у Городні над Левком Лук’яненком: як свідки обвинувачення стали захисниками. Про це – у статті Володимира Розинка.
Дорога додому та фальшива епідемія
Спогади про приїзд до Городні у липні 1978 року та загороджувальні заходи спецслужб під виглядом карантину.
То був зеніт літа, дуже схожого на нинішнє. Зелень набралась найвищого ступеня своєї насиченості, а квіти навіть перевершили грою барв живу райдугу. Мабуть, цей час і народив вираз «мальовнича Україна». Ось такою красою 17 липня 1978 року, розпрощавшись зі студентським Харковом, я повертався додому з направленням юридичного інституту до прокуратури Чернігівської області.
Старенький ПАЗік городнянського АТП, повністю заповнений пасажирами, неспішно сунувся дорогою, вимощеною ретельно підігнаним каменем — напевно, ще з дореволюційних часів. Траса час від часу занурювалась у природний тунель, створений пишною кроною багатолітніх дерев, висаджених по обидва боки. То був справжній рай посеред спекотного дня.
«Ветеринари» та закритий процес
Батькова звістка про суд над Левком Лук’яненком, спроби КДБ залучити масовку та загальна атмосфера облоги в місті
Вже на видноті Городні автобус зупинився перед чималою групою людей. Хтось у білому халаті, зазирнувши до салону, суворо промовив: «Епідемія ящура, потрібно пройти санобробку». Тоді це було звичне явище: хвороба вражала велику рогату худобу та інших тварин, становила небезпеку і для людей. Профілактика полягала у проходженні через ділянку, оброблену рідиною, та витиранні взуття. Але цього разу, судячи з кількості залучених фахівців, це, скоріше за все, було щось ще серйозніше: дуже вже прискіпливо вдивлялись у кожного з нас, ніби могли розгледіти ті бацили чи віруси.
Вдома, слухаючи мене, батько розсміявся: «Так то ж у нас Лук’яненка судять!»
Налаштувавши радіоприймач на ворожу хвилю радіостанції «Свобода», я прослухав детальну інформацію про те, що у маленькому провінційному місті Городня розпочався процес над відомим українським дисидентом.
Наступного дня, прийшовши на обід, батько розповів, що до нього підходили якісь особи з органів і наполегливо просили, аби я як випускник юридичного вишу — тобто, на їхній погляд, людина надійна — посидів у залі суду в масовці глядачів. Посидіти мені не вдалось, бо потрібно було їхати на роботу, але до приміщення суду я все ж підійшов, де побачив знайомі обличчя «ветеринарів» та ще якихось незнайомих людей. Левка Лук’яненка побачити не вдалось — наша зустріч з ним відбулась лише через більш ніж тридцять років.
Історія з цим судовим процесом достатньо відома. Більш детально можна почитати у Василя Чепурного. Але я хотів би ще дещо розповісти про свідків на тому процесі та людей, котрі не були туди допущені працівниками КДБ.
Свідки, які стали захисниками
Слідчий фарс з 25 свідками: від лікарів і родичів до таких видатних постатей, як Олесь Бердник, Іван Покровський та Євген Обертас.
Протягом усіх чотирьох днів, коли тривав судовий процес, наше місто перебувало в кільці щільної облоги. Важко сказати, скільки правоохоронців було залучено та стягнуто сюди. Слідство допитало значну кількість людей і визначило з-поміж них конкретних свідків, котрі, на його думку, мали довести перед судом вину в антирадянській діяльності Левка Лук’яненка. Всі вони, а це 25 осіб, були зазначені у списку, доданому до обвинувального висновку у кримінальній справі, та викликані з різних міст до Городні.
Мені, як колишньому слідчому, важко зрозуміти логіку слідства, на що воно розраховувало з подібним підбором свідків. Умовно їх можна поділити на кілька груп. Перша — це колеги по роботі в Чернігівській дитячій лікарні, де підсудний працював електриком. Суд почув від них тільки позитивну характеристику Левка та розповіді про його добре ставлення до роботи. Ані слова — про якусь там злочинну діяльність. Медики не зганьбили себе брехнею.
Вислухав суд і рідних Левка Григоровича — дружину Надію і брата Олександра. Звісно, там теж не було за що зачепитися. Мабуть, слідчі «робили ставку» на покази членів родини С., а їх було аж п’ятеро. І всі вони наполегливо твердили про те, що Лук’яненко, перебуваючи у них в гостях, проводив «антирадянські розмови». Але які саме, про що — такої конкретики добитись суду не вдалось. Пригадалось аналогічне обвинувачення мого діда Василя Фомича Розинка, з різницею в 44 роки до того: тодішні законники теж особливо не читали та не слухали свідчень, тому що там не було нічого для них значущого. Але вирок таки «склепали».
Свідками також була група людей, кожен з яких — сам по собі велична постать. Одною з перших заслухали працівника Київського комбінату монументально-прикладного мистецтва Олеся Бердника.
Олександр Петрович, Олесь Бердник — класик нашої літератури. Справжні поціновувачі знають його як українського письменника-фантаста, футуролога, публіциста, філософа. Він — автор понад 20 романів і повістей, а ще пройшов Другу світову війну, був політв’язнем радянських таборів, членом-засновником Української Гельсінської групи та провідником українського гуманістичного об’єднання «Українська духовна республіка». Зі свідка обвинувачення у цій справі він став свідком захисту. Звенислава Вівчар — дисидентка та дружина багаторічного політв’язня — теж свідчила на користь захисту.
І зовсім важко уявити, чого очікував суд від свідчень старого бійця-оунівця Івана Покровського. Він роками боровся у лавах опору, потрапив у полон і у 1949 році був засуджений за участь в ОУН на двадцять п’ять років таборів, де зустрів Левка Лук’яненка і перебував з ним в одній камері. Іван Покровський був звільнений з Пермського табору в жовтні 1974 року. То чи міг він зрадити товариша по боротьбі? До речі, його останні роки пройшли саме у нас, у Городні: після звільнення йому не дозволили повернутись на рідну Волинь, тож він обрав батьківщину Левка Григоровича.
Слідство відшукало ще одного свідка — «маленького бандерівця». Євгену Обертасу було лише рік, коли його родину силою депортували в межах каральної операції «Захід» у 1947 році. Вони були вивезені до Росії поміж 80 тисяч родин воїнів УПА та їхніх симпатиків і мусили прожити там десять років. Саме там, на засланні, він вперше прочитав «Кобзар», куплений на місцевому «чорному» ринку. Надалі доля звела його з Левком Лук’яненком у боротьбі за незалежність України. Тож на суді в Городні Євген сказав, що вони судять справжнього українця. Подібних свідків обвинувачення, а насправді свідків самопожертви за праве діло, суд почув ще чимало. У кожного з них доля — як справжній подвиг в ім’я незалежності.
Легендарна Оксана Мешко та пам’ять поколінь
Спроба незламної дисидентки прорватися до суду, переслідування системою та філософський підсумок автора про вагу історичної пам’яті
Все ж не можу не назвати ще одне ім’я. На час суду пані Оксані Мешко було 73 роки. Вона — справжня легенда: в’язень беріївських концтаборів (1947–1956), мати політв’язня Олександра Сергієнка. Попри поважний вік, Оксана Мешко у 1976 році стала однією з основоположників Української Гельсінської групи, а згодом, після арештів М. Руденка та О. Бердника, — фактичним керівником цієї Групи. Свідком у справі вона не була, але вирішила потрапити до судової зали, аби підтримати Левка Лук’яненка. Попри міліцейсько-кадебешну облогу, їй вдалось проникнути на Городнянщину, але перед самим містом Оксану Мешко затримали та повернули до Києва. Репресивна система була нещадною: через два роки після цього суду, побоюючись суспільної та міжнародної реакції на кримінальне переслідування, незламну сімдесятип’ятирічну жінку влада запроторила до психіатричної лікарні в Києві на двомісячне «обстеження». Бог дав їй ще десять років життя.
Як бачимо, цей процес зібрав тоді у Городні відразу трьох засновників Гельсінської групи!
Нагадування про ці імена — це наша спільна данина тим людям, котрі щиро любили свій край, свій народ та поклали сили й життя на утвердження незалежності України. Хоч вони й не є уродженцями нашого краю, доля закинула кожного з них на якийсь час на нашу землю заради справедливості.
Пам’ять про Левка Лук’яненка та його соратників повинна бути нашою вдячністю за їхню жертовність. Як і вдячність усім тим, хто виборює ту ж незалежність на фронті або трудиться задля перемоги.
Автор: Володимир Розинко, м.Городня
