Поезія як доступна «вулична дівка»? Про кризу жанру, соцмережі та атрофію читацького смаку
Фейсбук-поезія чи вуличний кіч? Роздуми про тисячі «авторів» у соцмережах, сліпий захват натовпу та катастрофічне падіння критеріїв культури.
Поезія завжди була мистецтвом високої напруги – словом, що здатне оголювати нерв епохи, відкривати глибини людської душі й формувати культурну пам’ять. Та водночас вона ризикує втратити свою силу, коли перетворюється на масовий продукт без вимог до майстерності.
У добу соціальних мереж ми спостерігаємо дивне явище: тисячі «поетичних груп» у Facebook, де кожен охочий може назвати себе автором і викласти «вірші», які часто є лише прозою, розбитою на рядки. Це породжує ілюзію творчості, але водночас знецінює саму поезію, робить її буденною, «загально доступною». Саме про цю небезпечну тенденцію – коли поетичне слово втрачає свою винятковість і перетворюється на щось дешеве й поверхове – веде розмову Петро Антоненко у своїй статті «Поезія як загально доступна вулична дівка». Це не лише критика графоманії, а й тривожний сигнал про кризу читацького смаку та культурної відповідальності.
Петро Антоненко: Поезія як загально доступна вулична дівка
Інтернет. Фейсбук. Натрапляю на сторінку «Поетичний всесвіт. Загально доступна група. 2300 учасників».
Я не дуже розбираюсь, що таке в інтернеті – «груповуха». Чи це 2300 учасників цієї загально доступної групи можуть там все читати, а дехто й писати, чи, може, не дай Господи, всі ці 2300 учасників пишуть, тобто творять вірші?
Чому– не дай Господи? Ось зразок так званої поезії з цієї групи.
Творю красу серед хаосу,
В своїх віршах, в своїй душі.
Де тривога й біль сплелись вузлі,
В молитві Богу, і в кожнім слові.
Я сію квіти словами на папері,
Як Бог рукою їх сіяв на землі.
Хочу, щоб слова мої не вмерли,
У ваших душах коріння проросли.
Слова любові я всім дарую,
Я кожну квіточку милую.
Як Бог любить нас, людей,
І я люблю світ милий цей.
Творю красу серед хаосу і зла,
Щоб не зачерствіла людей душа.
У своїх віршах всім добра бажаю,
І душею всіх люблю і обіймаю.
Ну, що тут сказати? До чого тут поезія, яка тут і не ночувала? Набір гладеньких, велемудрих суджень, проза, написана «в стовпчик», з грубезним порушенням елементарних норм віршування, які вчать ще в школі. І не треба тут кивати на модні нині «білі» неримовані вірші, на верлібр.
Але сумно й від іншого – реакції читачів. Може, саме оці гладенькі, правильні мислі і спонукають читачів у коментарях аж захлинатися хвалебними відгуками. І це просто печально – оця повна атрофія читацького сприйняття, оцінок. Вони, це сприйняття, ці оцінки, якраз і напрацьовані отакими «віршами», такою «поезією”.
До речі, автор наведених віршів – жінка, тобто «поетка». Д
Нічого дивного: мабуть, з отих 2300 «групових» піїтів відсотків 80 , як не більше, – саме жінки-авторки. Їх щось прямо повело в поезію. Часто це прикривають своїми красивими фото, тобто себе, красивих. Тоді утворюється величезна прірва між гарним рівнем зображень авторок і убогим рівнем їх віршомазання. Мимоволі хочеться сказати, що красивим жінкам не варто писати вірші.
А взагалі, згадавши і про гендерну рівність, тобто статеву, враження, що поезія стала якоюсь доступною всім вуличною дівкою, повією, шлюхою. А для уже повної гендерної рівності – «повієм» і «шлюхом», перепрошую за такі словотвори.
Петро Антоненко, чернігівський журналіст, поет, автор бардівської пісні
Деякі коментарі до роздумів Петра Антоненка:
Сергій Павленко:
– Я думаю, що нічого поганого нема, якщо ця “поезія” єднає групу людей за інтересами. Проблема постає лише тоді, коли у когось з’являються амбіції, претензії на нагороди. Є маса графоманів, які нагороджені навіть Шевченківською премією (Янукович дав своєму сусіду по будинку в Донецьку, бо той щось заримував про Мазепу-зрадника…)
Світлана Коробова:
– Щось страшне ви написали, пане Петре. Красивим жінкам не можна писати. Та можна писати всім! Проблема не в тих, навіть, хто пише, а в тих, хто підтримує цю писанину.У тих, хто пише хвалебні оди, тобто відгуки на цю графомань. І зовсім рідко знаходиться така людина, яка не втримає себе і напише, що це не поезія. Проблема, що графоманія окупувала територію поезії. Зараз менше вподобайок побачиш під справжнім віршем, ніж під пародіями на вірші. Я дякую, що ви звернули на цю проблему увагу. Тисну руку.
