Природні умови Батурина як запорука його історичного розвитку 

Крутосхили Сейму, ремісничі урочища та стратегічні переправи: ландшафт Батурина здавна диктував ритм життя його мешканців. Чому батуринські «гори» зовсім не є горами, як звичайна річка ставала головним транспортним вузлом гетьманської доби та де пролягали шляхи, якими їздили європейські купці? Історикиня Наталія Саєнко запрошує у топографічну подорож крізь століття, щоб побачити гетьманську столицю очима її перших будівничих і мандрівників.

Містобудівний розвиток і палеоландшафт Батурина XVII–XVIII ст.

Містобудівний розвиток Батурина нерозривно пов’язаний із унікальними ландшафтними та фізико-географічними особливостями місцевості. Місто виникло на стику трьох природних зон – південно-східної частини Чернігівського Полісся, Північно-Придніпровської терасової низовини та Північно-Полтавської лісостепової височини. 

Заплавний ландшафт довкілля сформувався під впливом річкових процесів: це алювіальна низовина з розлогим надзаплавно-терасовим лесовим плато, що творить характерну панораму Батуринщини. 

Щоб відтворити палеоландшафт – довкілля ранньомодерного Батурина – дослідники долають чимало труднощів, адже картографічні джерела тих часів не збереглися. З іншого боку, через відносно помірне антропогенне навантаження місцевий історичний рельєф тривалий час залишався сталим і значною мірою дійшов до наших днів. 

Ключовою географічною віссю Батурина є річка Сейм, яка прорізає територію міста з південного сходу на північний захід. Долина Сейму має чітку структуру: це високий лівий берег, мальовнича заплава з мережею стариць, проток і озер, та пологий правий берег. Такий рельєф традиційно зумовив поділ поселення на дві топографічні частини – нагірну та заплавну. 

У районі Батурина висота прибережної тераси сягає від 20 до 35 метрів. Крутосхили долини Сейму прорізані мисоподібними виступами – саме з цими природними підвищеннями пов’язані найдавніші поселення на території міста. Будучи виразними просторовими домінантами, вони й визначають обличчя місцевого ландшафту. Батуринці традиційно називають ці виступи «горами», хоча, як влучно зауважив ще Олександр Шафонський, у прямому сенсі вони ними не є. Назви батуринських «гір» змінювалися упродовж століть, зберігаючи пам’ять про господарів садиб, ремесла та міські осередки: Гончарівка (Тепловка, Городок), Семенкова (Пекарня), Базарна, Покровська, Горбанівська. 

На Гончарівці колись існувало давнє поселення ремісників-гончарів, що й дало первинну назву урочищу. Однак у другій половині ХVІІІ століття, коли гетьман Кирило Розумовський подарував частину цієї землі своєму раднику Григорію Теплову, у побут увійшов новий топонім – Тепловка. А от південну частину Гончарівки у ХІХ–ХХ ст. частіше називали Городком, пам’ятаючи про залишки потужних укріплень заміської садиби гетьмана Івана Мазепи. 

Семенкова гора лежить на північ від Гончарівки й відокремлена від неї Чорною річкою, яка розрізає терасу. Назва урочища походить від прізвища Семенок. У ХХ ст. цю територію нерідко іменували Пекарнею, адже у 1960–1990-х рр. тут працювала Батуринська хлібопекарня. 

Центральне положення на плато посідає Базарна гора. Саме на цій найвищій ділянці тераси, яка півколом виступає в заплаву Сейму, й зародилося історичне ядро Батурина. Місцевість, що домінує над довкіллям і захищена стрімкими схилами, мала винятковий військово-топографічний потенціал. З середини ХVІІІ ст. тут вирував стаціонарний та періодичний торг, від якого й пішла сучасна назва «гори». 

На північ від центральної частини розташована Молокозаводська гора – її назва виникла в другій половині ХХ ст. через функціонування тут Батуринського молокозаводу. 

Ще далі на північ лежить Горбанівка, відрізана від центральних «гір» Молочарським (Молокозаводським), Цвіркуновим та Кабанцевим ярами. Топонім Горбанівка побутує ще з ХVІІ ст. і зберігає ім’я тогочасного власника місцевої садиби – козака Горбаня. 

Через відсутність картографічних джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. сьогодні практично неможливо точно реконструювати межі та площі лісових масивів, що оточували Батурин 350–400 років тому. Проте писемні джерела зберегли для нас низку дрімонімів – давніх назв лісів. Станом на 1750 р. у документах фіксуються: Григоровщина, Орликовський, Кухаровський, Крамарський, Коротиковщина, Нестеровський, Реєнтовщина, Бутовщина, Максимовський, Целюриковщина. Утім, ці назви вказують здебільшого на власників лісових угідь початку ХVІІІ ст., а не на їхній реальний масштаб. 

Власної деревини для масштабного будівництва в Батурині бракувало. Тому як для поновлення міських мурів наприкінці ХVІІ ст., так і для «національного строєнія» за гетьманування Кирила Розумовського в середині ХVІІІ ст., ліс доводилося сплавляти Сеймом із Путивльських земель. 

Так само складно відтворити й точне русло норовливого Сейму ранньомодерної доби. Долина річки біля Батурина сягає близько 1 км завширшки й здавна вирізняється мережею проток, рукавів та стариць – це результат постійної ерозійної та акумулятивної діяльності води. Сучасне річище Сейму має характерний меандровий малюнок із численними звивинами, петлями й крутими поворотами, а швидкість течії коливається від 0,3–0,4 м/с до 0,7 м/с на перекатах. 

У заплаві на північ від Батурина виділяється кілька «островів»-підвищень, відомих ще з ХVІІІ ст. Вони слугували природними орієнтирами та опорними точками для облаштування переправ і перевозів через річку. Крім того, ці підвищення активно використовували для розвитку млинарського промислу – головного рушія тогочасної економіки міста. На берегах «островів» зводили водяні млини та валюшні, які остаточно відійшли в минуле лише в середині ХХ ст. 

У ХVІІ–ХVІІІ ст. Сейм був мілководним і ставав суднохідним лише під час весняних повеней. Цікаві спогади про характер річки залишив місцевий краєзнавець П. Скокан: «Під час розливу він [Сейм] стає доволі широким, з’єднуючи воєдино всі протоки і, до того ж, часом буває надто бурним. Тоді сполучення з Матіївкою, що знаходиться на протилежному березі, помітно ускладнювалося і здійснювалося за допомогою порому, дубків і човнів. Переправа велася лише за тихої погоди, а за вітряної — зовсім припинялася. Після паводків обриси берегів іноді помітно змінювалися із-за ерозії, яку викликала швидка течія річки». 

Простір плато глибше в території міста порізаний ярами та балками, найбільшою з яких є долина колишньої Чорної річки з розгалуженою мережею відгалужень. Основний рельєф міського плато формують шість головних ярів: Гончарівський, Семенків, Степанівський, Базарний, Ченчиків та Горбанівський. 

Своєрідна гідрографія правого берега Сейму зумовила виникнення там двох давніх батуринських передмість: Городищечка – на підвищенні навпроти Базарної гори, та Матіївки – на північному пагорбі. 

Різноманіттям вирізнялися й батуринські ґрунти. Видатний історик Микола Костомаров у нарисі про свою поїздку з Санкт-Петербурга до Батурина влітку 1878 р. зауважував: «При наближенні до цього містечка ґрунт помітно стає піщаним, а сам Батурин, розташований на березі р. Сейм, стоїть на ґрунті, що має назву супісок». 

Справді, на південно-західній околиці Батурина (а історик прямував до міста з боку Конотопа) переважають піщані, сіро-піщані та сірі ґрунти. У центральній же частині переважають супіски на плато та лесоподібні суглинки на схилах ярів. А про стан міських шляхів восени 1805 р. німецький лікар Отто фон Гун залишив промовистий спогад: на Київській вулиці Батурина «була така страшна грязюка, що ми бачили біля самого нашого шляху чималого коня, що застряг у багні». 

Якість сільськогосподарських земель у батуринській окрузі також була неоднорідною. На південний схід (у напрямку села Митченки) простягалися піщані та сіро-піщані землі. На південь (у бік села Городище) переважали родючіші сірі, сіро-чорноземні та чорноземні ґрунти. На південний захід (у бік села Пальчики) пролягали сірі та сіро-чорноземні землі. На захід (у бік села Обмачів) землі були найважчим для обробітку: місцями сіро-піщані, але здебільшого тверді глинисті, про які місцеві селяни казали: «в суху погоду і обухом не розіб’єш». 

На правому березі Сейму ниви тулилися маленькими ділянками посеред лугів і лісів («по грудках») – різної, але загалом невисокої якості. Заливні сінокоси простягалися по обидва береги Сейму, а грудові та болотні – на правобережжі. Саме ця строкатість земельних ресурсів сформувала підґрунтя для розвитку місцевого землеробства та тваринництва. 

Важливим чинником економічного піднесення Батурина у ХVІІ–ХVІІІ ст. була внутрішня та транзитна торгівля. Місто розбудовувалося на перетині кількох ключових торговельних магістралей, що розходилися у п’яти напрямках. Південно-західний: за лінією Борзна – Ніжин – Київ (через Ніжин пролягав шлях у південні райони Наддніпрянщини та на Запорожжя). Північно-східний: на Кролевець, Глухів та далі на Москву. Західний: до Нових Млинів, Сосниці та Чернігова. Північний: до Коропа й Новгорода-Сіверського. Північно-східний: через Конотоп на Слобожанщину. 

Перші два шляхи мали стратегічне значення, виводячи українських купців до країн Європи та Московської держави, а численні відгалуження забезпечували надійний зв’язок гетьманської столиці з її найближчою округою. 

Функціонування північних шляхів забезпечувала батуринська переправа, облаштування якої змінювалося залежно від пори року: це були сезонні дерев’яні мости, мости на млинових греблях, броди, поромні та човнові переправи, а взимку – прокладені льодом санні шляхи. Через мінливий характер річкової течії ці переправи час від часу змінювали своє розташування. 

Підсумовуючи, варто підкреслити, що природні умови – передусім унікальний ландшафт та гідрографічна мережа – стали вирішальним об’єктивним чинником формування Батурина у ХVІІ–ХVІІІ ст. Саме рельєф визначив фортифікаційну систему міста, його об’ємно-просторову композицію та характер розселення мешканців. Природне підґрунтя мали й економічні успіхи гетьманської столиці: земельні ресурси зумовили специфіку аграрного сектору, гідросиловий потенціал Сейму дав поштовх млинарству, а розташування на перехресті торговельних шляхів перетворило Батурин на важливий ярмарковий та торговий осередок. Унікальною ж особливістю батуринського палеорельєфу є те, що завдяки відносно помірному антропогенному навантаженню у ХІХ–ХХ ст. він значною мірою зберіг свої первинні обриси й дожив до нашого часу.

Наталія Саєнко, історикиня Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»