Видатний білоруський політик і громадський діяч Зенон Позняк — у Чернігові

Днями Чернігів відвідав видатний білоруський політик і громадський діяч, один із засновників Білоруського Народного Фронту «Відродження» Зенон Позняк (Зянон Пазьняк). Саме він був одним із фундаторів проголошення незалежності Білорусі 25 серпня 1991 року.

Майбутній політик народився 24 квітня 1944 року в селі Суботники Ів’євського району. Його дідуся, публіциста та політика Яна Позняка, розстріляло НКВС. Батько, Станіслав Позняк, загинув на фронті у лавах Червоної армії, коли синові не було й року. Після закінчення школи Зенон навчався в Білоруському державному театрально-художньому інституті. Працював завідувачем сільського клубу, працівником сцени, фотографом, художником-оформлювачем, а згодом — науковим співробітником Інституту історії.

У 1990 році Позняк узяв участь у виборах до білоруського парламенту — Верховної Ради ХІІ скликання. Це були перші вибори в країні, що відбулися на альтернативній основі. Білоруському Народному Фронту вдалося провести до законодавчого органу близько 30 своїх представників, зокрема й Позняка, який із трибуни наполягав на проведенні реформ. У березні 1991 року БНФ поставив за мету досягти повної незалежності Білорусі та сформувати власну армію, проте ініціативи фракції блокувалися прокомуністичною більшістю.

За сприяння Зенона Позняка герб «Погоня» та біло-червоно-білий прапор стали державними символами країни, а Станіслава Шушкевича обрали спікером парламенту. У грудні 1991 року Шушкевич підписав Біловезькі угоди, після ратифікації яких Білорусь де-факто стала незалежною державою.

У 1994 році Зенон Позняк узяв участь у перших президентських виборах. До бюлетеня потрапили шість кандидатів, але реальними претендентами були четверо: прем’єр-міністр В’ячеслав Кебич, голова Верховної Ради Станіслав Шушкевич та депутати Олександр Лукашенко і Зенон Позняк.

Перші двоє сприймалися суспільством як представники чинної влади, тому наслідки економічної кризи та стрімке падіння рівня життя люди пов’язували саме з ними. Лукашенко й Позняк не обіймали державних посад і мали змогу вільно критикувати керівництво країни. Утім, ідеї національного відродження та ринкової економіки, які відстоював Позняк, не знайшли масової підтримки виборців. Натомість Лукашенко апелював до радянської спадщини, що зреазонувало з настроями більшості.

За офіційними даними, у першому турі Лукашенко здобув близько 45% голосів і вийшов до другого туру разом із Кебичем (17,3%), де й переміг. Позняк посів третє місце з результатом 12,8%, а Шушкевич опинився на четвертому (10%).

У демократичній країні з таким результатом Позняк міг би ще довгі роки залишатися в парламенті та впливати на державну політику. Проте після приходу до влади Лукашенка Білорусь стрімко повернула на шлях авторитаризму.

Зенон Позняк, залишаючись депутатом, чинив цьому послідовний опір. У 1995 році він разом із 18 колегами оголосив голодування на знак протесту проти ініційованого Лукашенком референдуму щодо мови та державної символіки, адже це прямим чином порушувало законодавство. Шоковані депутати, які до того загалом підтримували президента, спочатку відмовилися виносити ці питання на голосування. Учасники акції протесту залишилися в будівлі парламенту й після завершення робочого дня.

Уночі до парламенту ввели ОМОН та співробітників Служби безпеки президента. Вони силою витіснили депутатів із приміщення, жорстоко побили їх і вивезли міліцейськими машинами на нинішній проспект Незалежності. Позняку намагалися видавити очі, били ногою в груди та ударяли головою об стіну.

Тієї ж ночі парламентарі зафіксували тілесні ушкодження та звернулися до Генпрокуратури. Силове вторгнення до будівлі парламенту давало всі підстави для початку процедури імпічменту. Утім, більшість депутатів навіть не засудила побиття колег, затвердивши натомість винесення на референдум усіх запропонованих Лукашенком питань.

У серпні 1996 року, не пройшовши до нового складу парламенту, Зенон Позняк змушений був емігрувати до США. Нині він проживає у Варшаві.

Перебуваючи за кордоном, політик видав низку праць, серед яких найвідоміші: «Національні цінності. Вибрані статті» (2009), «Депутати незалежності» (2010), «Роздуми. Концепція нового Білоруського Відродження» (2010) та збірка поезій «Дорога» (2007).

Сьогодні Зенон Станіславович є послідовним прихильником створення Балто-Чорноморського союзу (Білорусь, Литва, Латвія, Україна, Молдова), до якого має увійти вільна Білорусь після поразки РФ та повалення диктатури Лукашенка. Мешкаючи за кордоном, він дієво підтримує білоруських добровольців у складі Сил оборони України, а також є одним із засновників Національно-визвольного руху «Вольна Білорусь». Мета руху — збереження національної ідентичності, мови й культури, деокупація Білорусі та встановлення демократичного устрою. Оскільки активні діячі організації всередині країни зазнають жорстких репресій, «Вольна Білорусь» функціонує в еміграції.

Як зазначив Зенон Позняк під час зустрічі: «Лукашенко панічно ненавидить усе білоруське: мову, культуру, літературу, поезію… Його головна мета — якнайдовше втриматися при владі».

У приватній розмові пан Зенон поділився, що перебував у дружніх стосунках із лідером Народного Руху України В’ячеславом Чорноволом і неодноразово попереджав його про небезпеку. Політик висловив переконання, що в загибелі В’ячеслава Максимовича була безпосередньо зацікавлена Росія. З-поміж сучасних українських діячів він підтримує зв’язок із Ярославом Кендзьором.

Зустріч пройшла у формі теплої неформальної бесіди. Я спілкувався українською, а Зенон Станіславович — білоруською, проте ми чудово розуміли один одного.

Наприкінці заходу всі присутні мали змогу зробити фото з легендарним політиком та отримати автограф. Пан Зенон подарував мені свою книжку «Депутати Незалежності» про події, що передували проголошенню суверенітету Білорусі, підписавши її білоруською мовою: «Пану Аляксандру! Жыве Беларусь! Слава Украіне!».

Олександр Молибога