Окупація й анексія Криму Росією стали для кримчанки замахом на найдорожче
Усі знають, що свобода і самодостатність громадянина не сумісні з будь-яким тоталітарним режимом. Не всі ладні за це приносити в жертву комфортність свого існування. Для Оксани Новікової свобода – найвища цінність, за яку вона готова заплатити. У всіх відомих нам значеннях цього слова. Бо окупація, а згодом анексія Криму Росією стали для Оксани замахом на найдорожче.
РОЗПОВІДЬ П`ЯТНАДЦЯТА: Принципова Новікова
«До Львова я приїхала дуже принциповою. Бо коли втрачаєш свій дім і коли в спільному домі війна, то дуже принциповим стаєш. І тоді я категорично сказала, що все: жодних хабарів, ніяких бізнесів, доки правила гри не зміняться. Почали активно допомагати переселенцям. Брали участь в акціях, які у Львові проводили кримські колеги. З громадським сектором познайомилися – Євромайданом. Нас намагалися використовувати. Насправді мало що робилося».
Розповісти про корінну кримчанку й тепер уже «нову львів’янку» Оксану Новікову автору цих рядків порадили громадські активісти з організації «Крим SOS». Охарактеризували її як відважну, принципову й багатогранну особу. Мене трохи здивувало те, що на пошукове слово «Новікова» на сайті http://krymsos.com 8 березня 2016 року не було жодної інформації про неї. «Останнім часом вона відійшла від громадської роботи й повернулася в бізнес. Відкрила у Львові кафе-пекарню «Кримська перепічка» – пояснили. – А засновану громадську організацію «Кримська хвиля» Новікова, мабуть, закрила. Зате подалась навчатися публічного адміністрування в Українському католицькому університеті».
Перед тим, як зателефонувати Новіковій і попросити її про зустріч, згадую, що влітку 2014 року вона як головний представник «Кримської хвилі» брала участь у відеомості у Львівському прес-клубі на тему проблем переселенців і сказала, що незалежно від того, як швидко відбудеться деокупація Криму, багато людей (внутрішньо переміщених осіб – ВПО надалі) не захочуть повернутися на півострів з материкової України. Через розрив зв’язків у сім’ях, з друзями, у трудових колективах, оскільки в Криму провадять велику пропаганду (проросійську чи антиукраїнську) і навіть близькі між собою люди опиняються в різних реальностях або по різні боки барикад. Свій прогноз Оксана Новікова опосередковано підтвердила тим, що на кінець літа – початок осені два роки тому збільшилася кількість запитів про переселення з Криму, зокрема й на Львівщину. Однак після цих слів вона публічно одразу ж покритикувала рівень державної допомоги переселенцям, заявивши, що, крім органів соціального захисту, жодні інші державні установи не переймаються клопотами ВПО.
Рід переселенців
Оксана Новікова, яка з грудня 2015 року разом з чоловіком Миколою Головком і сестрою Світланою Лопатіною щодень працює в кафе-пекарні з 7-ї до 21-ї, погодилася на недовгу розмову з журналістом зранку, коли в «Кримській перепічці» ще небагато відвідувачів. «Тестовий режим роботи нашого закладу вимагає особистої участі майже в усіх процесах», – пояснює пані Оксана, котра за два роки вже звикла до такого звертання у Львові. Вона не проти диктофонного запису та будь-яких запитань. Певне, тому, що відверта й пряма. А може, тому, що на багато запитань мудрі люди не мають вичерпних однозначних відповідей і шукають їх у суперечках навіть із собою впродовж усього життя.
Вона – з роду переселенців. Сім’я її батька, Лопатіни, переїхала до Криму звідкілясь із Брянщини ще наприкінці 18-го століття. Були першопоселенцями-росіянами на півострові. Село Мазанка, поблизу Сімферополя, де народилася Оксана, є своєрідним історичним символом колонізації Криму Російською імперією. За легендою, тут за розпорядженням імператриці оселилися солдати, яким у дружини (за жеребкуванням!) випали й українки. Це позначилося й на назві села, і на його побуті, й на мові поселенців. А родина Оксаниної матері переселилась до Криму в 60-х роках минулого століття з Кемеровської області, що на заході Сибіру. Як і звідки рід матері потрапив до Сибіру, Оксані достеменно не відомо. Знає, що її дід Віктор дуже любив правду і нібито за неї й загинув за нез’ясованих обставин у середині 90-х років минулого століття. На його честь назвали Вікою наймолодшу, другу, сестру Оксани, яка тоді якраз народилася. Котра тепер лишилася в Криму разом зі своїм чоловіком-прокурором.
– У нашій родині не проста ситуація, – розповідає Оксана. – Брат чоловіка сестри працює у ФСБ і «дахує» свого родича. Проте вони в пристойні країни невиїзні і зараз уже усвідомлюють це. Батьки мої теж лишилися в Криму. І сестра Миколи, і його дорослі діти від першого шлюбу – також. Хтось, надивившись забагато московського телевізора, а хтось – з матеріальних, сімейних або професійних причин. Оксана з чоловіком проблему виїзду владнали швидко: по-перше, терпіти те, що відбувалося в Криму, було несила і, по-друге, мали просто рятуватися.
Нерадянські люди
Усі знають, що свобода і самодостатність громадянина не сумісні з будь-яким тоталітарним режимом. Не всі ладні за це приносити в жертву комфортність свого існування. Для Новікової свобода – найвища цінність, за яку вона готова заплатити. У всіх відомих нам значеннях цього слова. Бо окупація, а згодом анексія Криму Росією стали для Оксани замахом на найдорожче.
– Радянський Союз я ненавиділа, всією душею, хоча зростала в традиційній радянській сім’ї, – розповідає Оксана. – У мене була дуже добра вчителька історії. Вона натякала учням на суперечливі обставини недалекого минулого. Дозволяла багато дискутувати з нею. Разом робили з подій логічні висновки, і вони відрізнялися від написаного в підручниках. Я дуже багато читала, шукала всіляку, скажу так, позакласну, літературу про лінії партії та народу, які насправді завжди йшли паралельно.
Юнкою Оксана почула, що дідів рідний брат був репресованим. Хоч у 1992 році його було реабілітовано, однак все одно в родині про це мало говорили. Лише недавно Новікова знайшла в «Меморіалі» інформацію про те, що репресованим був ще один брат діда, про якого досі ніхто нічого не знає. І могила його не відомо де.
– Багато моїх предків, крім нього, поховані на цвинтарі в Мазанці. Прадіда розкуркулили, все забрали – пасіки, сади – і також репресували. Радості від радянського ладу було мало, – згадує Оксана. – Може, тому я й не сумувала, коли на початку вісімдесятих минулого століття один за одним вмирали генеральні секретарі компартії. Дні їхніх похоронів були майже як вихідні.
У час розпаду СРСР їй за віком поталанило уникнути випробування комсомолом і партією. А ось чоловік Микола, теж правнук куркуля, але з Вінниччини, на армійській службі в званні прапорщика вирішив усе ж зробити кар’єру та вступити в партію. Прийшов до командира Анатолія Сергійовича Бочкова, який був зі Львова, й запитав, чи дасть він Миколі рекомендацію. А той на це чи то по-філософськи, чи то кепкуючи промовив: «Коля, скажи мені чесно: ти досі жив без партії? Жив. А ось коли партія не зможе жити без тебе, то я тобі повідомлю».
– Приїхавши до Львова, я розшукував тут свого мудрого командира, але безуспішно: може, й помер. Мені 61, а він був значно старший за мене. Хотів би зараз подякувати за пораду, хоча «радянськість» з мене вивітрювалася, певно, найбільше в Німеччині, де я служив понад п’ять років, – говорить військовий пенсіонер з 1992 року Микола Головко. – Навіть Східна Німеччина, підконтрольна тодішньому Союзові, дуже вирізнялася високим у соціальному сенсі рівнем життя від решти соціалістичних країн. Там було все.
– Ми вже після нашого знайомства в 1996-му разом відвідали ту місцевість поблизу Берліна, де служив Микола, – додає Оксана. – Від військового містечка не лишилося й сліду, там побудували великий промисловий об’єкт. А коли після Німеччини Микола приїхав до Криму, то він, за його словами, не надто відрізнявся від Східної Німеччини. Там теж було все. Бо Крим добре постачали – бюджетний перерозподіл працював на його користь. А тепер він перетворюється на руїну.
Шанси Майдану
Оксана каже, що з приходом до влади Януковича зрозуміла: майбутнього в нас не буде і тому доведеться емігрувати з України. Сім’я почала думати про Туреччину. Їздили туди, придивлялися. Та коли в 2013-му постав Майдан і з’явився шанс докорінно змінити країну, Оксана з Миколою поїхали до Києва. Спочатку – глядачами Майдану: потрапили вперше якраз на концерт «Океану Ельзи» в грудні 2013 року. А потім – учасниками: бутерброди різали з таким завзяттям, що, здається, мозолі й досі на руках.
– Величезний натовп, але при цьому дуже охайних, толерантних, тверезих людей, об’єднаних спільною ідеєю, мене тоді надзвичайно глибоко вразив, – розповідає Оксана. – Там була така космічна атмосфера, що ми повірили в силу Майдану. Переважна більшість людей розуміли чітко усвідомлювали, за що вони стоять. Вони стояли не за олігархів – за себе. Адже якби тоді Майдан не постав, Росія вже була б усюди. І у Львові теж. І ніяких зарубіжних санкцій щодо Росії не з’явилося б. І нафта в світі не подешевшала б. Україну тихо здали б з тельбухами. Коли я побачила медведчуківські банери ще в 2011 році, то збагнула, куди нас штовхають. Усе вже нагорі було зроблено й вирішено. І якби не Майдан, шансів в України не було б жодних. Тепер ми вже інші. А до Майдану ніхто-ніхто не вірив, що встане-підніметься народ. Навіть активісти. Якби не студенти. Не знаю, хто їх організував – самі чи хтось, але це не важливо.
– Хіба що, може, війни не було б на Донбасі, – уточнює Микола. – Хто воював би за Януковича? Здали б усе так. І була б Кримом уся Україна.
Обоє добре пам’ятають останній час свого перебування в Криму. 23 лютого, наступного дня після втечі Януковича, у Сімферополі за підтримки Меджлісу відбувся дуже великий мітинг. На ньому навіть ставили ультиматум про знесення пам’ятника Леніну. А 24 лютого подружжя відлетіло до Туреччини вирішувати бізнесові справи. 28 лютого сіли в літак до Сімферополя, але його розвернули назад у Стамбул. Позаяк у Сімферополі вже порядкували «зелені чоловічки» й авіакомпанія побоялася приземляти авіалайнер. Згодом вилетіли в Донецьк. Прибули в мирне, тихе й спокійне місто. У Крим поверталися крізь кордони автоматників – «казакі», «беркут». Намагалися організувати людей, які не вірили московському телевізору. Оксана телефонувала в Меджліс, якого представники ОБСЄ заспокоювали тим, що справа обмежиться лише захопленням Росією Севастополя. А Крим не здадуть, тому поводьтеся тихо, спокійно, ніякої зброї. Меджліс тоді був єдиною організаторською силою спротиву.
– Я почала виходити на євромайданівських хлопців, – розповідає Оксана. – Вони вже були атаковані: одному машину спалили, іншому – офіс. Зустрілися всі біля нашого штабу берегової оборони для чергування. Вночі познайомилися з багатьма адекватними людьми, багато хто з них згодом теж опинився у Львові. З 4 до 8 березня ми ще проводили різні акції. Організували великий суботник. З одного боку – «лєнточнікі». З іншого – ми з українськими прапорами та віниками, розфарбованими в синьо-жовті кольори. Якби ж у нас ще був час для об’єднання свідомих людей, але запланований на 25 травня «референдум» перенесли спочатку на 30 березня, а потім – і на 16-е. Кремль поспішав. І коли я побачила, як вивозили з автосалонів нові дорогі автомобілі, зрозуміла, що з Криму час виїжджати. 9 березня Микола спочатку вивіз дітей одразу кількох сімей. А дорослі виїхали разом 14-го – караван з дев’яти автомобілів. Ініціатором була я. Чому до Львова? Тому що такий гурт людей могли прийняти лише партнери й друзі в бізнесі. А ми мали їх у Львові.
Украдене щастя
Подружжя Новікова-Головко залишило в Криму придбаний і переобладнаний на свій смак сільський будинок, в якому встигли прожити лише три місяці. Наразі в обійсті живе сам-самісінький пес, якому щодня сусідка приносить їжу, вигулює його та принагідно наглядає за маєтком.
– На оплату цієї послуги якраз вистачає моєї військової пенсії, – каже господар, показуючи світлини будинку, що його вони придбали в сім’ї кримських татар-емігрантів. – Продати дім теоретично можна, а практично – нереально. В Криму зараз ніхто нічого не купує. Купували в перші півроку, коли в багатьох була ейфорія, та вона безповоротно щезла.
У подружжя лишилася велика логістична база в Криму – склади, земля, які теж неможливо продати. Тому фірму, якою Оксана Новікова керувала п’ятнадцять років, закрили.
Підприємство торгувало інгредієнтами для кондитерської та пекарської промисловості. На цьому ринку було провідним. А в Криму конкуренція в середовищі кондитерів була значно вищою порівняно з іншими регіонами України. Починали з дистрибуції продукції італійських, німецьких, українських виробників. Згодом логістичний центр уже постачав інгредієнти для всього Криму, зокрема й супермаркетам, «Кримхлібу», Севастопольському та Євпаторійському хлібокомбінатам. Щотижня або й по кілька разів на тиждень возили продукцію до різних міст півострова. Тридцятеро працівників і понад десяток автомобілів, лабораторія й технологічна база, де навчали працівників унікальних рецептур змішування інгредієнтів, – це був успішний бізнес з великим обігом товарів і коштів.
– Коли я прийшла у Львові в податкову, там ледь не просльозилися – навіщо ми закрили свою діяльність? – каже Оксана. – Але мої мільйонні податки, які я платила, не врятували мене. Не допомогли захиститися на моїй землі.
Новікова вперше потрапила до Європи п’ятнадцять років тому. Побачила нові сучасні заводи з виробництва інгредієнтів в Італії, Німеччині, Франції. Побувала на всесвітньовідомій спеціалізованій виставці в Об’єднаних Арабських Еміратах. Загалом відвідала понад десяток країн на різних континентах. Можливо, тоді вона твердо переконалася, що правильно вчинила, покинувши навчання на стоматологічному факультеті медичного інституту заради власного підприємництва. З дипломом юриста, здобутим згодом, це було робити легше.
– Якщо ти людина самодостатня й поїздила світом, то цінуєш свободу насамперед. Свобода дорого коштує, значно дорожче, ніж усе решта. Ціну свободи не дізнаєшся, доки її не втратиш, – розмірковує Оксана. – Більшість кримців ніколи не були в Росії і навіть на материковій Україні. Сиділи перед телевізором і сприймали життя крізь його екран. А одного разу телевізор почав показувати цю, перепрошую, маячню. Коли я 3 чи 4 березня 2014 року побачила по телевізору те, ЩО показувало російське ОРТ, мене спочатку лихоманило, а потім я почала в істериці плакати. Тому що побачила це видовище у перукарні в престижному салоні краси в центрі міста, де працювали нібито адекватні люди! Аж тут раптом від них чую: «Не перемикайте!» «Ви при своєму розумі?» – запитую. І тоді я збагнула, наскільки це все поруч. Ти цього не зауважував, тому що жив в іншому світі: інші знайомі, інші клієнти. А з цими людьми ти розмовляєш різними мовами. Не важливо, що нібито російською. Це дві різні мови російські! Взагалі різні між собою. У цих мов різна історія, різна культура, різна ідеологія. Все різне. Тоді мені стало дуже страшно.
Нація зараз переходить у поняття політичної, вважає Оксана. Соціальне оточення найбільше формує національність. У Криму сталася не національна й не мовна кризи, а чітко – ментальна. Захотіли «назад в СРСР» – не в Росію. Тому що вони згадують, якими тоді молодими були, і цей спомин спричиняє амнезію щодо всіх бід радянського ладу.
Новікова впевнена, що Крим повернеться в Україну доволі швидко. Але вже іншим. Її впевненість базується на неприродності нинішньої ситуації. Бо раніш Крим ішов уперед, хоч і поволі, й погано, але все одно – вперед. А зараз відкотився не на десятиліття, а в деяких аспектах навіть на століття назад. І це протиприродно. Тому буде точка повороту – в осяжному майбутньому.
Крим цікавить Новікову, крім іншого, що там поховані її предки, як район, де, ймовірно, буде простіше розбудовувати, адже на півострові, прогнозує вона, все знищать. А отже, там можна буде будувати «з нуля», що буде і якісніше, й дешевше, бо перебудовувати і дорожче, й важче. Зважаючи на фантастичний потенціал Криму, там можна створити регіон, що годуватиме, а не лишатиметься дотаційним.
Бажано, сподівається Новікова, щоб деяка частина з-поміж тих, хто рвав сорочку за Росію, виїхала до РФ. Це був би ідеальний варіант. Бо такі люди вірять на слово будь-кому й у будь-що. Це східний тип мислення, коли людина йде і забуває, що було за крок назад. За кого голосують ці люди? За того, хто вчора говорив одне, а сьогодні – інше. А вони й надалі йому вірять. Львів подобається Новіковій тим, що тутешня молодь із західним типом мислення, котра розуміє: ми перебуваємо ось тут і бачимо і вперед, і назад. У Криму ж залишилася молодь «божевільна», яку місцеві батьки й російський телевізор занапастили, – всі інші повиїжджали.
Для них усіх Оксана Новікова робить одну важливу корисну справу: судиться з «Приватбанком». Банк самостійно вирішив, що вона нерезидент і кошти з депозитів такому вкладнику буцімто не потрібні. Після подання судового позову банк пропонував їй компромісний варіант угоди, але Новікова відмовилась і, як мовиться, йде до кінця.
– Всі гроші, які були в Криму, кримчанам досі не повертають, – каже Микола Головко. – Власник «Приватбанку» Коломойський подав позов до міжнародного суду на Росію. І заявив, що лише коли він виграє суд, тоді й нам заплатить. А доки йому Росія не поверне гроші – потерпіть. Хоча насправді і свій «Приватбанк» у Москві, і свої борги він продав. Тому що в Криму в позичальників колектори забирають борги Коломойському.
– Український суд на нашому боці, – додає Оксана. – Але ж ви знаєте – це процес тривалий: перша інстанція – півроку, апеляція – півроку. Один позов я подала в Києві. Інший мені повернули – сказали, щоб я подавала його в Дніпропетровську. Приємно, що після позитивного рішення на мій позов у першій інстанції – Оболонському районному суді Києва – і в апеляції пішла хвиля позовів від інших переселенців.
Львівські контрасти
Бізнес-партнери та друзі в подружжя Новікова-Головко є по всій Україні. Їх запрошували у Київ, Ужгород, Чернівці. Але найбільше плюсів у них зібрав Львів. З автокаравану Оксани, який спочатку розмістився на базі біля польського кордону, а потім у сім’ях львів’ян і стриян (більшість – тривалий час безкоштовно), дві пари повернулися до Криму: «У нас залишилися добрі стосунки з ними, одна з жінок мандрувала вагітною». Хтось засумував за домівкою й ріднею, а хтось не зміг знайти роботи за фахом.
– Пристосовуватися по-львівськи ми теж не вміємо, – відверто каже Оксана. – Дехто з переселенців не спромігся у Львові заробити бодай на шматок хліба. Бо тут офіційні зарплати низькі, а хабарів вони не звикли ні давати, ні брати. У Криму педагоги й медики – це люди, які небагато заробляють. Стоматологічні послуги там були дешевші. Не прийнято в Криму винаймати педагогів-репетиторів, учні більше здобувають знання в школах. А тут на учнях випускних класів широко заробляють репетиторством. Кажуть, що за влаштування на роботу педагогом чи навіть на чверть ставки медиком у звичайній державній клініці треба дати хабар – кілька тисяч доларів. Для мене це нонсенс. Я знаю, що педагоги й медики, які сюди переселилися, довго намагалися влаштуватися на роботу. А коли їм сказали, скільки необхідно заплатити за працевлаштування, вони втратили дар мови.
Подружжя Новікових півтора року активно займалося волонтерством, допомагало тим, хто приїхав з Криму. Вони не закрили ГО «Кримська хвиля» й дотепер. Організація перетворилася на «фейсбучну» сторінку. А спочатку громадську організацію створювали для першочергових потреб кримських переселенців: куди йти і що робити, юридичні консультації, звичайне співчуття. Тут працювало багато волонтерів – таких самих переселенців, яким легше було разом протриматися певний час.
– У нас була допомогова каса на медикаменти – 10-15 тисяч гривень, – каже Оксана. – Я свої гроші докладала. Обліковували кожну копійку. У серпні 2014 року, коли вже з Донбасу почали приїжджати, створили склад продуктів. Купувала за свої гроші, мої партнери по бізнесу допомагали. Наших позичальників я просила віддавати борги харчами. Ми робили продуктові набори: масло, крупи, потім картопля, ще щось з’явилося… Коли люди в жахливій біді, треба допомагати. Але потім переселенці замість того, щоб шукати роботу, приходили лише за пайками – ставали нахлібниками, і тоді я вирішила покласти цьому край. А ось інша категорія людей, не назву їх волонтерами, почала намагатися заробляти на цьому складі. Отак хтось захоче допомогти, а хтось нажитися на цій допомозі.
Микола за два роки переконався, що, на жаль, багато допомогових організацій нині починають перетворюватися на бізнес-проекти.
– А то не наш бізнес. Бо коли починають воювати за гранти, зрозуміло, куди ті йдуть. Ми за гранти не боролися. І навіть розрахункового рахунку не мали в «Кримській хвилі». Я мав претензії до Оксани, коли бачив, що вона фінансує це, і я сказав, що ти не можеш працювати на всіх і віддавати на це всі свої гроші.
Ви читаєте публікацію «Принципова Новікова» – п`ятнадцята розповідь з проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика
Недавно подружжю повернули мікроавтобус, який цілий рік працював на волонтерів батальйону «Айдар». Повернення мало дві причини: перша – він нагально потребував ремонту, друга – цей мікроавтобус почали використовувати в бізнес-проектах.
Оксана Новікова вже у Львові була дуже шокована тим несподіваним відкриттям, що з Криму переїхали на материкову Україну деякі громадські організації, що розповідають про свою проукраїнську позицію, однак насправді просто гроші ділять. Оскільки міжнародні фонди тепер у Крим грошей не дають, проте щедро фінансують потреби переселенців.
– Я так не можу, тому сама себе викреслила з цієї діяльності, – говорить Оксана, а найкращим своїм доброчинним волонтерським проектом називає співпрацю з благодійним фондом «Салюс», що має клініку, яка обстежує жінок. У березні-квітні 2014 року підготували 30-40 комплектів-наборів для новонароджених і роздали їх майбутнім породіллям. А ще безкоштовно обстежили 120 жінок – ультразвукова діагностика та лікування. Наталя, подруга Оксани, вела цей проект, реєструвала жінок. І багато з них досі їй телефонують, бо вважають, що вона гінеколог, хоча насправді Наталя – економіст. А тепер працює кондитером у пекарні «Кримська перепічка».
Смак і віра
Ще в Криму Оксана та Микола мали намір відкрити дегустаційне кафе. Тестове: для експертів, випробування рецептур. У Львові почали облаштовувати приміщення з 15 грудня 2015 року. Обладнання – зарубіжне. З українського виробництва лише столи, стільці та вітрина. Вклали в проект близько мільйона гривень. Це економний варіант, бо інакше треба було б збільшити інвестицію в такий заклад удвічі, а то й утричі. Купили вживану піч за дві тисячі євро замість нової за двадцять тисяч. Ще одну піч, кондитерську, привезли з собою з Криму. Велике приміщення (150 квадратних метрів) у Сихові – так званому спальному районі Львова, де раніше зрідка проводили хіба що виставки, ніхто не хотів брати в оренду. Все, що тут заробляють нові господарі, наразі вкладають сюди ж.
Може, наприкінці березня вийдуть на прибуток. Уже працюють дві зміни пекарів по двоє осіб, кондитерів і барменів. Троє місцевих, решта працівників – з Криму. Вже є переселенці на стажуванні, скеровані з центру зайнятості. За це буде підприємству компенсація від держави. З двома місцевими працівницями Оксанина сестра Світлана познайомилася на львівському кулінарному конкурсі. Вони не кондитери й не пекарі, але дуже цікавилися цією справою та пекли вдома. Вчилися тут «з нуля». На відкритій кухні відвідувачі бачать увесь робочий процес. Щовечора чистять її – додому не йдуть, доки не заблищить усе. Середня зарплата наразі становить близько трьох тисяч гривень. Потім, коли з’являться заробітки, запланована «бонусація».
– В Україні велика проблема в якісних начинках. Або старі заводи виробляють такі повидла, що не мають жодного смаку. Або хімія така, що страшно ковтати, – ділиться професійними знаннями Оксана Новікова. – Ми ж начинки робимо самі – беремо для цього заморожені ягоди. Увесь асортимент – наші рецептури і наші начинки. Решту інгредієнтів (наприклад, жири для певних видів тіста, шоколад) купую у фінів, німців та італійців. Нові клієнти з’являються постійно – це добрий показник. По хліб до нас приїжджають. І телефонують з проханням залишити їм хліб на вечір. Або на завтра спекти той, який хочуть. Бо в нас великий асортимент. Технолог, якого я давно знаю, поставив нам якісну лінійку хлібів – висівковий, гречаний, скандинавський, литовський, лапландський, білоруський. І це ще не весь перелік. Ми працюємо з домашнім молоком. Маленьке домашнє господарство – всього лиш на сім корів – завдяки канадському проектові поставило собі обладнання для безконтактного доїння. Придбали аналізатор молока, охолоджувач. На черзі – пастеризатор. Їздимо щочетверга в район Підзамча, купуємо молоко та сир. Періодично намагаємося купити домашню курку, і кілька разів нам це вдавалося. Хоч вона вдвічі дорожча від фермівської. До нас із центру Львова приїздять також гурмани на каву, яку варимо з недешевої суміші: 90 відсотків арабіки і 10 – робусти. Бар налаштовував спеціаліст із Закарпаття, який любить каву, і навчав усіх нас: від історії кави й до використання апарату.
Публікація про презентацію книги “«Знедолені? Нездоланні!»” та відео ТУТ
Тут мій тестовий майданчик – лабораторія смаку й атмосфери затишку. Цей проект не для заробітку. Останні півтора року настільки вибили мене з колії, що я навіть трішки втратила віру в себе. І тут я її відновлюю. Нам казали, що на Сихові кафе-пекарня не «піде». А я подумала, що це ж майже Сімферополь, триста тисяч населення, і тут жодного пристойного закладу – лише кнайпи. Зараз я задоволена, бо думала, що буде гірше. Ми робили тут дегустації. Сама бігала з підносами. Я вмію продавати. Я можу продати вітер, якщо захочу. Головне – бути впевненій у тому, що цей вітер буде свіжий і якісний. Тобто, якщо я впевнена в своєму продукті, я його продам. У своєму проекті я намагаюся створити стандарти, які можна буде поширювати.
Але основна моя професійна мрія – новий завод з переробки сільгосппродукції. Проте для такого проекту, крім великих коштів, потрібна ще й правова держава. Якби наша чудова Конституція мала прямі норми дії, а не дотичні, і ми всі підкорялися цій Конституції, то все було б у нас добре, і ніяка Росія нічого з нами не зробила б. Однак оці надбудови, які кожна нова влада будує для себе, всі ці підзаконні акти, змінюють докорінно все. Шалена корупція дозволяє чинити все, що завгодно. Люди забули про справжню ціну грошей. Про справжню ціну праці. Ціну людських взаємин. Ціну життя. Ціну всього доброго й світлого, заради чого й була створена людина. Нам треба повертатися до джерел. Треба всім згадати, що Бог створює нас для чогось високого й важливого. Я вірна людина. В Криму побудувала церкву, де ми з чоловіком взяли шлюб, а Микола також спорудив храм у селі на Вінниччині. Але мій Бог насамперед завжди в душі та в сумлінні. Для того, щоб менше каятися, слід менше грішити.
Роман ШОСТАК, м.Львів
Довідково
Наприкінці липня 2016 року в Чернігівській бібліотеці імені М. Коцюбинського відбулася презентація книги різних історій переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка видана Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Публікація про презентацію книги ««Знедолені? Нездоланні!»» та відео ТУТ
До книги увійшли 15 історій переселенців, які залишили окуповані території Донецької та Луганської областей, а також окупований Крим, і спробували розпочати нове життя в інших регіонах України.
Як розповіла редактор-упорядник цієї книги Ірина Черниченко, над виданням працювали 15 авторів – журналістів, з них деякі також є переселенцями з окупованих територій східних областей України.
Попередні публікації тут:
