Творчий дует керівників капели бандуристів із Чернігова знаний в усьому світі
Особистості. Творчий ужинок подружжя із Чернігова.
З приводу перевезення тіла генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка на батьківщину та перепоховання на рідній черкаській землі, на Україні запроваджено шевченківське міжнародне літературне свято, яке щороку у травневі дні, змінюючи регіон проведення заходу, урочисто відзначають в одному із обласних центрів нашої держави.
У 2015 році місцем проведенням традиційного свято було обрано м. Чернігів, до якого прибуло чимало українських письменників та поважних гостей із багатьох зарубіжних держав.
Учасники чисельного форуму зібралися у обласному музично-драматичному центрі, який носить ім’я Великого Кобзаря.
Після офіційних урочистостей відбувся великий святковий концерт, у якому брали участь провідні артисти та хорово-музичні колективи Чернігівщини.
Захід було присвячено пам’яті велета духу українського народу. Отже, закономірно, що у концертній програмі у супроводі національного інструменту бандури звучали твори на вірші Тараса Шевченка.
Срібні дзвони бандур та величаві і безсмертні пісні на слова нашого пророка «Реве та стогне Дніпр широкий», «Садок вишневий коло хати», «Заповіт» у виконанні капели бандуристів ім. О.Вересая Чернігівського обласного філармонійного центру оркестрових і концертних програм настільки вразили публіку музично-емоційною силою та глибиною думок поета, що зал вибухнув бурхливими оплесками і запальними та вимогливими і настирливими вигуками «Біс» і «Браво».
Зворушливі і проникливі слова пісень та малинові звуки бандур не тільки зачарували мене, а й викликали почуття гордощів за земляків. Адже, директор і хормейстер капели – заслужений працівник культури України Микола Митрофанович Борщ – мій земляк, а художній керівник колективу – заслужена артистка України Раїса Миколаївна – його дружина.
Оскільки я неодноразово зустрічався із керівниками капели, отже, знаю, що природній музичній талант, працелюбство та чимало інших чудових людських якостей, творче подружжя Борщів унаслідувало від батьків і славних традицій українських сімей, у яких народилися, зростали та виховувалися герої даної оповіді, про що і піде мова нижче.
5 грудня 1948 року у багатодітний селянській родині п ятидесятилітнього Митрофана Гордійовича Борща та сороктретьорічної дружини Марини Ільківни в с. Заудайка Ічнянського району на Чернігівщині народився хлопчик. Немовля було десятою-найменшою дитиною. І назвали його у честь пам яті рідного брата Миколи, який був на 22 роки старшим від новонародженого і не повернувся з фронтових доріг Другої світової війни.
Рід Миколи по батьківській лінії походив із українських козаків.
Під час колективізації сім’ю селянина-середняка Митрофана Борща від розкуркулення врятувало те, що у роки Громадянської війни він воював у Боженка та Щорса. А ще одним із перших записався до колгоспу, але дуже шкодував, коли уся худоба, яку він привів до колгоспу з голоду загинула, а його вози та різний сільськогосподарський реманент через недбале ставлення вивели з ладу.
Якось Микола Митрофанович розповідав: «Я родився у роботящій і вельми співучій родині. Батько, мати, брат, сестри мали красиві і чисті голоси і чудово співали. А ще наш рід славився гарними майстрами будівельних справ. Усе своє життя батько працював теслею у колгоспі. Він міг залюбки скласти зруб хати або любої будівлі, зробити віконну раму чи двері, послати підлогу.
Саме ті руки і врятували йому життя. Коли у 1941 році у боях із гітлерівськими загарбниками на території Криму він потрапив у полон.
Німці побачили, що полонений уміло володіє сокирою, і не відправили його до концтабору, а за гарні гроші продали хазяїну. Та коли тесля усі будівельні роботи якісно виконав, щоб його даремно не годувати, майстра продали іншому власнику. А згодом українця, мов раба, декілька разів передавали із рук в руки. Таким чином він побував у Румунії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині.
У травні 1945 року, коли радянські війська звільняли Прагу, Борща додому не відпустили, а направили на відбудову Москви.
Отже, ще три роки українець працював за фахом. І був настільки чудовим майстром столярної справи, що навіть одержав ордер на квартиру в білокам’яній.
На початку 1948 року приїхав в Заудайку, щоб перевезти сім’ю. Але дружина категорично відмовилася залишати село.
У грудні того ж року народився Микола. Мабуть, у селі не було такої хати, такої будівлі, яку б не змайстрували умілі руки Митрофана.
І коли у 1977 році він відійшов у вічність, у останню путь його проводжали не тільки односельці, а й чимало людей із навколишніх сіл, яким ще до Другої світової війни і опісля він збудував добротні хати.
Марина Ільківна Мозгова – мати Миколи, була родом із с.Монастирища із бідної, але працьовитої сім’ї.
Вона мала тонкий музичний слух, ніжний м’який голос. І коли узимку працювала за прядкою або за ткацьким верстатом, завжди задушевно співала. Вона знала безліч народних пісень по 20-30 куплетів кожної. Це були пісні- оповіді, пісні-легенди, пісні-балади, в яких оспівувалася доля від дня народження і до останніх днів життя якоїсь жінки або чоловіка.
Від раннього дитинства із домашнього джерела маминих пісень черпав хлопець любов до добра, рідної землі, до пісні, до музики.
У сільських сім’ях діти рано дорослішають, отже, тільки-но Микола навчився ходити, як йому довірили годувати домашню птицю, а у шість років він уже пас гусей. А коли йому виповнилось десять літ, під час шкільних канікул він працював колгоспним свинопасом і зароблені гроші використав на придбання підручників та зошитів.
У 13 років Микола одержав підвищення, разом із однолітком їм довірили пасти 80 голів колгоспних корів. Вечорами хлопцям доводилося разом із доярками порати худобу – тоді він і навчився доїти корів.
Щозими мати на верстаті ткала полотно, а весною Микола допомагав мамі біля ставка вибілювати довгі сувої тканини.
У 30-тих роках минулого сторіччя під час антирелігійного шабашу закривали церкви. І коли у Заудайці закривали храм та нищили, палили ікони, Митрофан Борщ вихопив із вогню ікону Святої Великомучениці Катерини. Врятований лик святої майже півстоліття зберігався в хаті Борщів, а коли мати помирала, ікону заповіла найменшому сину.
І у 2003 році Микола подарував ікону Чернігівському Катерининському храму. Дивно, що у 40-х роках минулого сторіччя у Заудайці відкрили церкву, до якої ходили не тільки односельці, але і прихожани із багатьох навколишніх сіл. Батьки Миколи були віруючими і ходили до храму не тільки молитися, а й були активними учасниками церковного хору. І до молитви та співу у церковному хорі привчали найменшого сина.
Цікаво, що регентом Заудайського церковного хору був Мина Ількович Мозговий – рідний дядько по материній лінії Миколи. Мина мав абсолютний слух. Півчими хору в основному була рідня Борщів та Мозгових. Дуже часто хористи збиралися на репетиції у хаті Борщів. А після репетиції співали народні пісні на слова Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» та веселі жартівливі пісні з репертуару народного гумору.
Микола був малим і лише слухав та милувався чудовими голосами своєї рідні. І тільки згодом дізнався, що їхній священник Чабанівський був випускником Києво-Могилянської духовної Академії і чимало пісень хористи співали на вірші Григорія Сковороди та Артемія Веделя.
Микола добре пам’ятає, коли пішов до школи, на нього звернув увагу учитель музики та співу Борис Якович Жадько. Він помітив, що природа наділила хлопця слухом близьким до абсолютного і всіляко сприяв розвитку таланту обдарованого учня.
На уроці співу разом із однолітком і навіть родичем Толею Куксою вони виконали українську народну пісню «Ой минула вже зима». А згодом Микола під орудою Бориса Яковича зіграв роль сільського пастушка і настільки задушевно виконав цю пісню, що стала «коронним» номером на усіх шкільних святах не тільки в Заудайці, а навіть, протягом 3-х років на сцені районного Будинку культури.
Згодом учитель вивчив із Миколою «Пісню про Дніпро» М. Фрадкіна на слова Є. Долматовського Відтоді школяр із села став учасником багатьох концертів, що відбувалися в Ічні.
Слід згадати, що Жадько порадив хлопцю записатися до духового оркестру, що діяв при сільському Будинку культури.
І незабаром 12-літній школяр настільки добре освоїв духовий інструмент, що на 1-й трубі у сольному звучанні виконував «Польку», «Карапета», «Гопака» і навіть мелодії «Вальсів».
Талант і старання хлопця настільки високо оцінив капельмейстер оркестру Микола Проха, що запропонував обрати школяра старостою духового оркестру.
І коли у 1964 році диригента оркестру призвали до військової служби, керівником оркестру призначили 16-літнього Миколу Борща. Ще підлітком Микола самотужки навчався грати на гармошці. Щороку під час шкільних літніх канікул хлопець працював у колгоспі прицепщиком на тракторі, а вечорами у клубі на танцях розважав сільську молодь.
Хороші спомини про шкільні роки у серці Миколи залишив тодішній директор Заудайської школи Олександр Іванович Закусило.
По-сучасному він був чудовим менеджером-меценатом. Під опікою директора багато років підряд шкільний хор був найкращим на Ічнянщини.
Особливо Миколі запам’ятався 59-й та 60-тий роки минулого сторіччя, коли з’явилася пісня «Хотят ли русские войны?» та «Верховина – мати моя».
У ті роки в школі працювала молода вродлива і мудра вчителька іноземної мови Фаїна Семенівна Борщ. Разом з Миколою вона вивчила французькою мовою пісню «Хотят ли русские войни?».
Коли на районному огляді шкільних колективів сімдесятиголосий хор виконав популярну пісню, а 12-літній соліст Микола Борщ заспівував іноземною мовою, зал вибухнув такими оплесками, що довелося ще двічі співати на прохання публіки.
Розчулений директор повів школярів до міської їдальні і за власні гроші пригостив смачним обідом. Цю пісню хор неодноразово виконував і на обласних оглядах в Чернігові.
А коли з’явилася пісня «Чорнобривці» О.Білаша на слова М.Сингаївського, Микола відразу її вивчив.
У сільському Будинку культури під акомпанемент баяну Тамари Жадько, він уперше виконав пісню і присвятив своїй старенькій мамі. Щирий спів хлопця, хвилюючі слова і лірична музика настільки зворушили односельців, що у багатьох на очах забриніли сльози.
Про прем’єру популярної пісні в селі повідомила районна газета «Трудова слава».
Цікаво, що це була перша публікація Т.Жадько, яка згодом закінчила факультет журналістики Київського університету ім.Т.Г.Шевченка і стала відомим майстром пера. А також перша розповідь в газеті про хлопця із села, який через багато років став відомим хормейстером і диригентом хорового музичного мистецтва.
Замітку в газеті прочитала завідуюча районного відділу культури Марія Власівна Пилипенко і запросила хлопця взяти участь у районному концерті, присвяченому міжнародному святу 8-Березня.
Тоді Микола уперше зустрівся і познайомився зі своїм однолітком, обдарованим школярем із Ічні Валерієм Буймистром. Того пам’ятного року хлопці разом співали на сцені районного Будинку культури.
Нині Валерій Григорович Буймистер – професор Київської музичної Академії ім. П.І.Чайковського, народний артист України, лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка.
Цікаво, що майже через півстоліття, на ювілейному концерті Миколи Борща, та на творчому звіті майстрів мистецтв Чернігівської області, Валерій Бурмийстер був солістом пісні обробки Миколи Митрофановича на вірші Л. Глібова «Стоїть гора високая».
Ще із молодих років Микола без будь-якої музичної освіти, як самоук до 1965 року керував сільським духовим оркестром.
Але саме того року батько збудував у селі комору і заробив 100 карбованців. На ті роки, то були чималі гроші, адже буханець житнього хліба тоді коштував 15 копійок.
Митрофан Гордійович вирішив купити сину баян, бо бачив, що хлопець гарно грав на гармошці, і, як у селі говорили, «уже із неї виріс».
Щоб знайти хорошого учителя гри на баяні, Микола поїхав до Ічні, де уже діяла дитяча музична школа.
Та коли викладачі музшколи побачили мозолисті, зашкарублі руки хлопця, який щороку під час шкільних канікул працював у колгоспі прицепщиком на тракторі, то одноголосно заявили:
– Пізно тобі, хлопче, вчитись на баяні! Подивись на свої пальці – вони у тебе вже неповороткі.
Микола звик до того, того, що в селі його поважали, як диригента духового оркестру та чудового гармоніста.
А така категорична заява була не тільки жорстокою, а й принизливою. І хлопець настільки розгубився, що навіть не попросив принести гармошку, щоб показати, як він майстерно володіє інструментом.
А, опустивши голову, пригнічений вийшов із школи. На подвір’ї гурт дорослих чоловіків, тримаючи в руках духові інструменти, щосили надували щоки і намагалися зіграти якусь мелодію, але вочевидь у них не вистачало вміння.
Микола підійшов до гурту і попросив дати дозвіл зіграти на трубі. Витяг із кишені мундштука, якого завжди носив із собою, і легко відтворив мелодію «Польки», затим «Карапета», «Гопака», як це робив у селі на танцях.
Дядьки, розкривши роти, захоплено дивилися на хлопця. Тут до них підійшов якийсь чоловік (згодом виявилося, що то був директор музичної школи Олексій Сергійович Симончук) і запитав Миколу: «Хто ти та звідки?».
А коли вислухав, сказав: «При нашій музшколі відкривають 10-місчячні курси керівників духових оркестрів. Якщо хочеш вчитися музичної грамоти та отримати посвідчення про закінчення курсів, то проси свого голову колгоспу, щоб оплатив за твоє навчання».
Микола знав, що колгосп «Перебудова» був не із міцних господарств. Але тодішній його очільник Ілля Варлаамович Дуброва дуже цінував хлопця за музичний талант і виділив немалі гроші, щоб направити обдарованого односельця на курси.
Отже, той рік став переломним у житті для хлопця із села.
Удень Микола навчався на курсах у педагога Едуарда Сидоровича Хоменка, а вечорами ходив до десятого класу Ічнянської вечірньої школи робітничої молоді.
Як уже згадувалося, хлопець не мав ніякої музичної освіти. І як мені розповідав, що перші кроки до музичної самоосвіти зробив, коли ще не ходив до школи: спочатку грав на саморобних свистках, зроблених з липової та вербової кори. А коли трохи підріс, вигравав на саморобних сурмах із вільхової та липової кори. І лише згодом навчався грати на трубі та самотужки оволодів гармошкою.
Навчаючись на курсах керівників духового оркестру, хлопець із глибинки дізнався, що окрім гри на різних музичних інструментах існує ще і музична грамота, теорія музики і сольфеджіо.
Цікаво, але факт, що у свої сімнадцять років Микола Борщ у музичній школі уперше побачив фортепіано. Вдома, в селі, вирізав із дошки модель клавіатури фортепіано, а клавіші розфарбував у чорні та білі кольори.
Таким чином на цій моделі щоденно тренувався і розробляв свій внутрішній музичний слух, як говорять педагоги, шліфував його до абсолютного.
Слід сказати, що через 7-10 років це заняття дуже пригодилося Миколі, при написанні музичних диктантів, коли він був студентом музичного училища, а згодом консерваторії.
Навчаючись на курсах, хлопець у ті роки навіть гадки не мав, що колись буде студентом музичного училища, і такого престижного вишу – консерваторії.
Його батьки хотіли, щоб найменший син заробляв на хліб, як і його ровесники «по-людськи», тобто або шофером на машині, чи механізатором на тракторі. А ще краще – на зерновому комбайні, адже там гарно платили. А гра на трубі чи баяні – це не робота, а лише розвага для душі і баловство.
По закінченню курсів керівників духових оркестрів хлопець вирішив вступити до Чернігівського музичного училища. Але виявилося, що він вчився за колгоспні кошти, і треба відпрацювати у рідному селі диригентом духового оркестру. Та коли дізнався, що можна навчатися заочно, то вступив до класу духових інструментів.
Викладачі музичного училища М.В.Козак та В.Г.Недашківський помітили обдарованого студента-заочника і підказали директору училища заслуженому працівнику культури України Василю Івановичу Полєвику, що у хлопця абсолютний слух і гуртом умовили Миколу перевестися на диригентсько-хорове відділення.
Микола радів, що життя його щасливо склалося. Він працював капельмейстером духового оркестру у рідному селі і заочно навчався в училищі.
Та не так сталося, як хотілося. У 1967 році Миколу призвали до військової служби. Але йому не пощастило, що він не потрапив до музичного взводу. А служив у танкових військах, що дислокувалися на території Демократичної Республіки Німеччини. Хлопець закінчив військову школу молодших командирів, одержав звання старшого сержанта і навіть виконував обов’язки заступника командира танкового розвідувального взводу.
1969 року демобілізувався і вирішив поновити навчання в училищі, але вже на стаціонарному відділенні.
Миколі тоді будо 22 роки, а в групі з ним навчалися 15-літні студенти, які після 8- го класу вступили до училища.
У їхній групі було троє хлопців, які також щойно повернулися із армії. Вони старанно навчалися і солідною поведінкою помітно виділялися серед студентського галасливого загалу.
Вчорашні школярі з повагою дивилися на студентів старшого віку і навіть намагалися в чомусь їх наслідувати.
У музичному училищі навчалося багато дівчат. І Миколі дуже подобалася білявка з великими голубими, мов озера, очима – другокурсниця-бандуристка Раїса Півень. Дівчина приїхала з віддаленого села Атюши Коропського району Чернігівщини.
Микола знав, що Раїса народилася 19 липня 1952 року у багатодітній сім’ї сільських вчителів. Вона була найменшою шостою дитиною. І хоча зростала у сім’ї сільських інтелігентів, але виховання дівчини нічим не відрізнялося від порядків у родині Борщів. Батьки навчили Раю головного в житті – працювати та із раннього життя виконувати будь-яку домашню роботу.
У таких умовах формувався характер та духовний світ майбутньої співачки-бандуристки.
Дівчина вступила до училища, не маючи початкової музичної освіти. Адже музичної школи у їхньому селі не було. Але перші кроки до початкової музичної освіти вона одержала від своїх батьків. Микола Павлович гарно співав і чудово грав на мандоліні, а у Ніни Михайлівни було ніжне і приємне сопрано. А ще вона мала хист режисера, і була керівником драматичного колективу, що діяв при сільському Будинку культури.
Вище уже згадувалося, що за радянських часів у багатьох селах закривали церкви і переобладнували під клуби.
Ще з дошкільних років, затамувавши подих, Рая спостерігала, як у холодному клубі, що колись був церквою, під орудою мами аматори драматичного гуртка ставили п’єси із репертуару української класики: «Назар Стодоля» – Т.Шевченка, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» – М.Кропивницького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» – Г.Квітки-Основ’яненка, « На перші гулі» – С.Васильченка.
Із раннього дитинства відбулося знайомство дівчини із кращими зразками вітчизняної драматургії. Вона була присутня на усіх репетиціях, всіх прем’єрах, і добре знала, коли під час вистави мама буде співати пісню, а в особливо хвилюючих моментах, щоб краще донести до залу живий дух драми, задушевно і щемно звучатиме батькова мандоліна.
Під орудою Ніни Михайлівни атюшинські аматори сцени зі своїм репертуаром об’їздили всю навколишню округу. Отже, подружжя Півнів було відоме далеко за межами Коропщини.
Вразлива душа Раї з животрепетною допитливістю всотувала надбання духовних батьків української драматургії. Можливо, саме тоді священна любов до прекрасного, до великого мистецтва, зачепило творчу струну в душі сільської дівчини, що вона усім серцем, усіма фібрами душі назавжди полюбила національний інструмент бандуру.
І маючи дар, успадкований від батьків, хороший голос та музичній слух, самотужки навчалася грати на інструменті, що і привело її до училища.
Природжений талант згодом знайде вияв у творчості відомої співачки- бандуристки, і навіть стане етапним у прозрінні організаторських здібностей очільника капели бандуристів.
Як і кожна дівчина, Рая мріяла про обранця свого серця. Яким він буде? Часто запитувала її лірична душа?
І ось в училищі вона помітила симпатичного блондина, Миколу Борща. Комунікабельний, дотепний і щирий хлопець своїм чудовим голосом та багатющим репертуаром українських народних та естрадних пісень зачарував серце студентки-бандуристки.
І, як ведеться, не зогледілися, як дружба і теплі та щирі стосунки переросли у палке кохання двох творчих сердець, сповнених великої любові до пісні та музики, своїх батьків, отчої землі, рідної України.
Вже згадувалося, що Микола мов мав хороший голос та слух. Його запрошували співати до відомих хорових колективів, що у ті роки діяли в Чернігові – заслуженого народного хору «Десна», яким керував талановитий хормейстер Леонід Пашин, до народного хору «Полісся» під орудою заслуженого працівника культури України Василя Полєвина та академічного хору вчителів обласного центру, який очолював Михайло Козак.
У хорових колективах Микола пройшов хорошу практичну школу, що мало велике значення у подальшому навчанні та вдосконаленні професіональної майстерності хормейстера-диригента.
У 1972 році Рая та Микола успішно закінчили музичне училище, і як кращих випускників, їх направили до Київської музичної консерваторії ім. П.І.Чайковського. Мабуть, варто згадати, як при вступі до музичного вишу із Миколою мало не трапився такий казус.
Його батьки були похилого віку, але тримали корову і так повелося, що найменший син завжди допомагав заготовляти сіно.
І того пам’ятного року хлопець настільки захопився косовицею, що навіть забув, що треба їхати до Києва.
Коли Раїса дізналася, що Микола ще не подав документів і не пройшов співбесіди, яка була обов’язкова при вступі до учбового закладу, вона негайно послала в Заудайку телеграму: «Терміново приїзди – завтра останній день прийому документів».
Поштарка принесла телеграму, коли хлопець уранці збирався на сіножать і клепав косу.
Винувато посміхаючись, Микола зайшов до хати і зачитав телеграму. Батьки сказали: «Їдь, синку, косовиця зачекає, а консерваторія – ні».
Абітурієнти успішно здали вступні іспити до вишу, і Миколу зарахували на диригентсько-хоровий факультет, а Раїсу до класу бандури.
Студентські роки в столичному місті були цікавими, й насиченими пам’ятними подіями і вельми плідними для Миколи і Раї.
Молодята не тільки навчалися, а й жваво спілкувалися з відомими педагогами, що мало велике значення при формуванні духовного розвитку і творчого зростання студентів.
Педагогом по класу бандури у Раїси був учень легендарного Володимира Кабачка, народний артист України Сергій Васильович Баштан. Раїса вирішила одночасно навчатися і у класі вокалу, в педагога З. П. Бузиної. Звичайно поєднувати навчання у двох класах було нелегко, але студентка знаходила час вчитися гри на бандурі, та вивчати основи вокального співу. Сергій Баштан помітив обдаровану дівчину, яка відвідувала два класи і включив її до складу тріо –бандуристок консерваторії. Завдяки Сергію Васильовичу з перших курсів дівчина здобула популярність і авторитет серед студентської молоді.
І уже на перших курсах проявила себе, як обдарована співачка-бандуристка у складі відомого тріо.
Юні бандуристки гастролювали не лише по Україні, але з концертними бригадами виступали в Тюмені та молодіжних будівельних майданчиках Сибіру і брали участь у багатьох концертних та різних мистецько-розважальних заходах.
Микола був у групі найстаршим, тоді йому було 24 роки, а його однокурсникам – 18-19 літ. І коли він познайомився із своїми однолітками, які навчалися на 3-х і 4-х курсах консерваторії, вони підказали, що у вільний від навчання час, старшокурсникам дозволяється працювати і підробляти до студентської стипендії. І навіть допомогли Миколі влаштуватися хормейстером заслуженої самодіяльної капели Академії Наук України та хормейстером хору Державного радіо і телебачення та керівником хору науково-дослідного інституту «Сатурн».
Навчання в консерваторії та практична робота з хоровими колективами була хорошою школою для студента, зміцнювала професійні навички, розширювала духовний кругозір, вчила працювати з людьми.
Хор «Сатури» був відомий творчий колектив, і під орудою Миколи Борща гастролював не тільки по Україні, а й у Росії, Литві, Естонії, Грузії, Вірменії.
Після таких поїздок Микола предметно відчував, як помітно міцніють його знання та досвід роботи хормейстера.
Серед студентської молоді Микола та Раїса помітно виділялися, вони були зразковою парою закоханих творчих сердець. У консерваторії говорили, що поєднання прізвищ Борща та Півня не випадкове, а має символічний підтекст. Адже без півня гарного борщу не буває.
Тимчасом вже після другого курсу навчання, а точніше у 1975 році, вони створили сім’ю. Вся консерваторія радісно і щиро вітала молодожонів, а їхній шлюб сприйняли, як життєву закономірність. Викладачі та студенти раділи, що творче подружжя сіло у сімейний човен і, підставляючи один одному плече, упевнено прямують по творчому курсу подвижників сцени.
Якось Микола розповідав, що мати і дружина відразу порозумілися. Марина Ільківна полюбила невістку за працьовитість та щиру доброту. А Рая дуже любила і поважала свекруху за селянську мудрість і природню інтелігентність. Мати мала добру епічну па мять і знала безліч українських народних пісень і володіла даром лірично і проникливо передавати зміст пісень. Бувало полють вони гуртом город, а мати дивує їх своїм співучим талантом. Із великим захопленням і насолодою слухали вони мамин багатий репертуар. Минуло чимало років, як співуча душа мами відлетіла у вічний вирій, і Микола дуже шкодує, що не записав її пісні.
Педагогом Миколи по класу диригування був колишній випускник Київської консерваторії, професор, народний артист СРСР, керівник заслуженої капели бандуристів України Олександр Захарович Міньківський. Щоденне спілкування та близькі стосунки із великим фахівцем української хорово-музичної культури, мало великий вплив не тільки на навчання у консерваторії, а й на духовне збагачення і творче становлення майбутнього хормейстера.
Обдарованого студента Миколу Борща запрошують співати до камерного хору ім. Б. Лятошинського, музично-хорового товариства України. Під орудою народного артиста України Віктора Михайловича Іконникова він виконував сольні партії тенора. Коли Микола навчався на третьому курсі, Олександр Міньківський тяжко захворів, тоді студента перевели в клас Михайла Михайловича Крячка, народного артиста України, який керував заслуженою капелою України «Думка».
Як бачимо, хлопець не тільки навчався у великих музикантів, а й ходив до них на репетиції та концерти, багато чого перейняв від видатних майстрів-педагогів.
Але найвищою і найдосконалішою школою для Миколи був хоровий клас неперевершеного професора Павла Івановича Муравського. У консерваторії говорили: «Клас диригування школи Муравського».
З нагоди 95-річчя від дня народження Павла Муравського у Національній філармонії відбувся творчий вечір, на якому маестро блискуче керував святковим концертом, а його «коронні» номери настільки зворушили публіку і особливо студентську молодь музичних навчальних закладів Києва, що випускники консерваторії 70-тих років написали листа до Міністерства культури України з проханням порушити питання, щоб П.І. Муравського, як найстарішого хормейстера планети включили до книги рекордів Гіннеса. Адже досі жоден хормейстер у 95-років не керував хором. А Павло Іванович майже 75 років свого життя працював диригентом хорового мистецтва.
Але чомусь лист студентів не знайшов підтримки. Слід зазначити, що окрім Павла Муравського жоден митець не зміг так науково вивчити і проникнути у глибінь народної пісні в обробці Миколи Леонтовича.
До 100-річчя від дня народження М.Леонтовича, у 1977 році з хором Київської консерваторії Павло Муравський виступав у Москві і показав прискіпливим цінителям, що таке українська народна пісня. Бо окрім «Щедрика» і «Дударика» російська публіка нічого не знала про наше хорове мистецтво.
Знаменно, що ще на 101 році життя, у 2014 році Павло Муравський приходив до консерваторії і надавав консультації «молодим – 60-літнім» професорам, як треба працювати з хоровим колективом.
А 6 жовтня того ж року, душа велета українського музичного мистецтва відлелетіла до Бога.
Видатний митець залишив красивій слід у серцях сотень хормейстерів та виконавців музичних творів.
Робота П.Муравського над записами М.Леонтовича була навчальною і зразковою школою української хорової майстерності для студента Миколи Борща.
У 1977 році молоде подружжя Борщів успішно закінчило консерваторію і одержало направлення у рідну Чернігівщину, до м. Ніжина.
Раїса Миколаївна працює викладачем класу бандури музично-педагогічного факультету педінституту ім.М.В.Гоголя. І створює при інституті ансамбль бандуристок, який у 1982 році став лауреатом телевізійного конкурсу «Сонячні кларнети». Вона успішно керує вокальним ансамблем «Червона калина» філологічного факультету педінституту.
В той же час Микола Митрофанович ефективно керує факультативним хором та духовим оркестром педінституту.
Молоде подружжя з головою поринули у творчу працю, вони щасливі, що трибуною та рупором своєї майстерності обрали сцену.
У Ніжині Микола Митрофанович створив чимало цікавих творчих проектів за творами М.Леонтовича, С.Танєєва, О.Фляровського, Г.Свиридова, Й. Гайдна, В. Моцарта, Д. Перголезі, хорові прелюдії Г.Майбороди на вірші М.Рильського та В.Сосюри та чимало інших проектів.
У 1982 році Миколу Борща призначають завідуючим відділу культури Ніжинського міськвиконкому.
На цій посаді йому прислужилися організаторські здібності здобуті в армії. Коли він обіймав посаду заступника командира взводу розвідки і командував 3-ма БРД-мами і плаваючим танком. У армії часто доводилося не тільки віддавати накази, але й в екстремальних та критичних ситуаціях приймати виважені і відповідальні рішення.
Чотири роки він з належною віддачею керував міським відділом культури.
Коли люди живуть у творчому горінні, то практично не помічають часу. Так промайнуло дев’ять років…
Про подружжя Борщів, як про талановитих митців слава линула далеко за межі Ніжина.
І їм запропонували роботу в Чернігові. А коли переїхали до обласного центру, відчули, що тут все їм рідне і близьке. Адже ще не вивітрилися з їхньої пам’яті ті роки, коли вони навчалися в музичному училищі. Тепер з новими силами та завзяттям поринули у творчу сферу.
Раїса Миколаївна працює викладачем музичного училища ім. Л.Ревуцького по класу бандури та керівником капели бандуристів училища.
А ще вона очолює тріо бандуристок, «викладачів» училища «Журавка».
Дуже скоро тріо стає відомим далеко за межі України. Їх запрошують до Росії, Білорусі, Німеччини, Швеції. Успіхи, слава – постійні супутники колективу. І тільки Раїса Миколаївна та її подруги знали, скільки праці, душевних сил і творчої енергії вони затрачають, щоб «Журавка» досягла міжнародного успіху на фестивалях та конкурсах різних рівнів та рангів.
Але якось Раїса Миколаївна говорила, що найбільшим визнанням та нагородою для тріо – вдячні і щирі оплески публіки у багатьох країнах світу.
Микола Митрофанович спочатку працює художнім керівником філармонійного центру культурно-фестивальних програм та викладачем музичного училища ім. Л. Ревуцького. Не тільки в училищі, але і в обласному управлінні культури високо цінували педагогічний і хормейстерський талант Миколи Борща. Отже, ніхто не здивувався, коли за подвижницьку працю у 2001 році йому присвоїли почесне звання «Заслужений працівник культури України».
У ті роки піднялися перші хвилі «майданів». Із піднесенням національного духу, у багатьох людей, виявляється посилений інтерес до Вітчизняної культури.
О цій порі, а точніше у 2009 році, в Києві відбувається звіт майстрів мистецтв Чернігівщини. На головній сцені Україні подружжя Борщів показало високий професіоналізм. Раїса Миколаївна уміло диригує зведеною капелою бандуристів Чернігівщини.
І коли лірично-величаві пісні на безсмертні вірші батька української нації Т.Г.Шевченка, під срібні переливи бандур зазвучали під склепінням палацу, зал піднявся, і публіка, стоячи сприйняла виступ артистів.
А концертні твори «Заповіт», «Свою Україну любіть, за неї Господа моліть» стояли коронними номерами програми.
Воістину візиткою концерту Чернігівщини стала «Зачарована Десна», яку представляв Микола Борщ.
Без перебільшення звітний концерт на столичній сцені став важливим і помітним явищем у культурно-мистецькому житті України, і викликав високі почуття національної свідомості в публіки, і нагадав нам, що ми українці.
То ж не дивно, що після концерту у керівництва області за підтримки тодішнього президента України Віктора Ющенка виникла ідея: при філармонійному центрі Чернігова створили професіональну капелу бандуристів.
І очільниками новоствореного колективу призначили Миколу та Раїсу Борщів. Так ідея стала основою заснування капели бандуристів ім. О.Вересая.
І у музичного подружжя почалися роки нелегкої подвижницької роботи. Увесь свій творчий досвід та запал своїх сердець вони щиро і самовіддано віддають новоствореному дітищу. А щоб донести до публіки живий дух народних традицій, репертуар капели формують на кращих зразках фольклорного та народно-пісенного і музичного вітчизняного мистецтва. В міру творчого зростання капели, керівники колективу підбирають більш складний репертуар. На репетиціях старанно шліфують кожен номер, кожну мелодію, кожну ноту.
Домагалось, щоб кожен новий твір виконувався на високому професійному рівні, звучав лірично, щиро, піднесено, оптимістично, переконливо і рельєфно виразно. Обов’язково звертають увагу на ритмомелодику, яка залежить від підвищення або пониження тону під час співу та звучання музичних інструментів.
Постійно удосконалюючи репертуар, очільники капели підбирають такі концертні програми, які мають масштабну цільність, включають чимало творів шевченківської тематики, народної класики і звичайно сучасних творів національно-патріотичного звучання: «Ти,земле моя», «Слава Героям», «Боже, Україну збережи». Намагаютьсь відтворити у концертних номерах час та дихання епохи, розкрити характер української народної пісні.
Микола Митрофанович та Раїса Миколаївна завжди у творчих пошуках, адже добре знають, що артист повинен постійно рости і підвищувати свою професіональну майстерність.
Вражаючи публіку високою виконавською майстерністю та нестандартним репертуаром, капела набула народної популярності.
Палку любов до своєї Вітчизни подружжя доводить не на словах, а щоденною наполегливою працею та неординарними концертними програмами.
Капела бандуристів ім. О.Вересая піднесла пісенно-музичну творчість Чернігівщини на високий рівень української культури.
Варто згадати, що ще із шкільних років Раїса захоплювалась віршуванням. Нині вона – автор багатьох чудових поезій. Цікаво, що вірш «Сім’я Коцюбинських» чернігівський композитор Іван Зажитько поклав на музику і написав неординарну пісню, яку включено до репертуару капели бандуристів.
Не можна обійти увагою, що у її поезіях глибокі думки у поєднанні із гармонією слова надають сюжету виразної образності, що підсилило задум автора. Взяти хоча б рядки вірша «Безповоротність».
Чорнобильська зона, Чорнобильська битва,
Розпачливий стогін і щира молитва,
Руде попелище, покинута хата…
Чи можна цю плівку з життя відмотати?
**********************
Не чути у школах дитячого сміху,
Малюнки на стінах – єдина утіха.
І змушена школа довіку гадати:
Чи можна цю плівку з життя відмотати?!
****************************
Чи можна цю плівку з життя відмотати?!
Хто може нарешті нам відповідь дати?..
Вона – автор чудових віршів, написаних для дітей. Раїса Миколаївна не тільки художній керівник та головний диригент капели бандуристів ім. О.Вересая, вона ще й автор чисельних сценаріїв концертних програм капели бандуристів до різних обрядових свят. Наприклад:
«Ой прийди, наш Миколай»
В день Святого Миколая
Християн усіх вітаєм!
Наш зимовий Миколай
Всі бажання відгадай!
«Новий Рік іде до нас»
З Новим Роком і Різдвом.
Нехай сіється добром
В нашій Славній Україні
В кожнім домі і в родині,
Щоб здорові всі були,
До Європи доросли,
Щоб не знав війни і бід
Український славний рід!!!
Колектив капели бандуристів ім.О.Вересая відомий далеко за межами не тільки Чернігівщини, а й України. Про них багато писали у різних періодичних виданнях. Одержано чимало схвальних відгуків про виступи капели на різних теренах. Серед багатьох інших пригадується у Києві.
«Ректорат і вчена рада Національної музичної Академії України ім. П.І.Чайковського висловлює вдячність капелі бандуристів ім.О.Вересая. Високий професійний рівень капели, унікальні хорові мистецькі твори, що неперевершено звучали зі сцени, здобули високу оцінку слухачів. Висловлюємо Вам, шановна Раїсо Миколаївно, щиру вдячність за значний внесок у подвижницьку місію підтримки духовності та хорового мистецтва України».
З повагою ректор В.І.Рожок, доктор мистецтвознавства, професор, народний артист України, член-кореспондент НАН України.
Можна ще багато згадувати відгуків про виступи популярної капели бандуристів ім.О.Вересая. Але всі вони говорять про одне: концертні програми позначені високим професіоналізмом, національним колоритом, пластикою звучання хорового колективу та експресивною виразністю музичних інструментів, масштабним простором та сценічною інструментальною величчю.
Подвижницька праця Раїси Миколаївни Борщ високо поцінована державою. За вагомий вклад у розвиток української музичної культури, художньому керівнику та головному диригенту капели бандуристів ім.О.Вересая Раїсі Миколаївні Борщ у 2009 році присвоїли звання заслуженої артистки України. Вона лауреат Чернігівської обласної літературно-мистецької премії ім. Л. Глібова.
З 1986 року Микола Борщ працює художнім керівником Чернігівської філармонії. На цій посаді яскраво проявилися його організаторські здібності. Він уміло готує концертні програми творчих колективів: Чернігівського народного хору, камерного оркестру, фольклорного ансамблю «Циганські наспіви» за участю заслуженої артистки України Галини Чорної.
Крім того Микола Митрофанович працює хормейстером народного хору «Полісся» с.Іванівки, Чернігівського району.
Пишу ці рядки, і у моїй пам’яті згадуються незабутні 60-ті роки минулого сторіччя, коли я у молоді роки жив в Чернігові і працював директором Чернігівського районного Будинку культури, а хоровий колектив «Полісся» с.Іванівки був підпорядкований Будинку культури, очільником якого я тоді був.
Отже, добре знаю, що цей хоровий колектив першим на Чернігівщині удостоєний звання «Народний самодіяльній колектив», а його диригенту Василю Івановичу Полєваку, першому у нашій області, присвоїли почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Приємно також згадати, що окрім Василя Полєвака із багатьма персонажами моєї оповіді я був не тільки знайомий, але й часто із ними спілкувався.
У 1992 році до Чернігова приїхав відомий український композитор, народний артист України Анатолій Пашкевич. І коли він очолив Чернігівський заслужений, народний хор «Десна», запросив до співпраці Миколу Митрофановича. До відзначення 50-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною, вони разом підготували програму святкового концерту, до якого включили відомі твори А.Пашкевича: «Лебеді материнства» та ораторію «Крик попелу».
Відтоді і розпочався цікавий період співпраці двох митців, який був пов’язаний із закордонними гастролями хорового колективу до Бельгії, Нідерландів, Німеччини.
Німці, в особі Германа Пфайффера з м.Меннінген (Баварія), опікувалися Чорнобильською зоною і надавали нашій області помітну гуманітарну допомогу.
А Чернігів у відповідь здійснював шефські концерти по всій Баварії.
М. Борщ творчо співпрацює з багатьма поетами, зокрема зі своїм земляком з Ічнянщини Іваном Буренком і на його вірші написав чудовий хоровий твір «Молитва Україні». Цей величний твір часто звучав під час урочистих концертів не тільки на Чернігівщені, та Києві, але і в багатьох регіонах України.
Мій земляк автор багатьох чудових хорових творів та обробки народних пісень «Стоїть гора високая», «Од Києва до Лубень», «Сусідка» та інших, які увійшли до репертуару художніх колективів Чернігівщини.
Помітною і досить продуктивною була співпраця Миколи Митрофановича із заслуженим артистом України Леонідом Отрюхом. Вони спільно підготували чимало цікавих програм для музичних лекторів: «Соло для скрипки кларнета» за поезіями П.Тичини та «Інтермеццо» і «На крилах пісень» за творами класика української літератури М.Коцюбинського.
Цікаву і неординарну програму підготував Микола Борщ із солістами Чернігівської філармонії і народним артистом України Віктором Субачевим, та заслуженим артистом України Петром Омельченком.
У 2010 році М.Борща було призначено директором і хормейстером капели бандуристів ім.О.Вересая.
Слід зазначити, що Микола Митрофанович – обдарований педагог, він автор навчальних програм викладання «Хорознавство та методика роботи з хором», «Програма української хорової музики».
Микола Борщ постійно керує зведеними хорами на обласних святах та фестивалях. Як хормейстера його часто запрошують до Чернігівського обласного музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка для постановки спектаклів: «У неділю рано зілля копала», «Наталка Полтавка», «Лісова пісня», «Запорожець за Дунаєм» та інших творів.
З 2008 року Микола Митрофанович – регент Єпархіального хору церкви Святої великомучениці Катерини Київського патріархату. Він нагороджений орденом святого Миколая Чудотворця.
Принагідно зазначити, що Микола Митрофанович Борщ – лауреат Чернігівської обласної премії ім. Григорія Вірьовки.
Факти біографії подружжя Миколи та Раїси Борщів засвідчують, що не тільки завдяки природженому таланту досягнуто значних успіхів. Вони безмежно вдячні своїм батькам, що змалечку привчили їх до праці. Адже, тільки завдяки щоденній, наполегливій і цілеспрямованій праці, подружжя створило свої імена. Які сьогодні широко відомі далеко за межами рідної Чернігівщини. А ще вони сердечно вдячні педагогам, що дали їм любиму професію.
Вони палкі пропагандисти кращих зразків кобзарсько-пісенного мистецтва і проводять велику і плідну роботу по навчанню та вихованню молодих бандуристів і диригентів-хормейстрів.
Микола Митрофанович і Раїса Миколаївна щасливі, що служить мистецтву музики і пісні. Вони фанатично віддані своїй професії. Адже дарують глядачу насолоду і радість, вчать публіку любити і розуміти прекрасне і своєю натхненною працею духовно збагачують людські серця.
Станіслав МАРИНЧИК, м. Ічня
